ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2024 року

м. Київ

справа №400/14386/23

адміністративне провадження № К/990/16435/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Губської О.А.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року (судді: Шевчук О.А., Бойко А.В., Федусик А.Г.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про зобов`язання вчинити певні дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області (далі - відповідач), в якому просив зобов`язати Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за листопад 2023 року.

Обґрунтовуючи заявлений позов позивач зазначив, що він працює на посаді судді Ленінського районного суду м. Миколаєва, доказом чого є Указ Президента України від 17 жовтня 2019 року №760/2019. Проте за листопад 2023 року суддівська винагорода йому не нараховувалася та не виплачувалася, що є порушенням його прав на оплату праці.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що Указом Президента України «Про призначення суддів» від 17 жовтня 2019 року №760/2019 ОСОБА_1 призначено на посаду судді Ленінського районного суду м. Миколаєва безстроково.

У лютому 2022 року ОСОБА_1 був призваний на військову службу до Збройних Сил України за мобілізацією.

Наказом голови Ленінського районного суду м. Києва від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 ОСОБА_1 увільнено від роботи у зв`язку із призовом на військову службу.

На підставі цього наказу ОСОБА_1 до 19 липня 2022 року отримував середньомісячний заробіток судді.

19 липня 2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX, який вніс зміни до статті 119 Кодексу законів про працю України, скасувавши право мобілізованих громадян на збереження середнього заробітку.

У зв`язку з цим, 19 липня 2022 року головою Ленінського районного суду м. Миколаєва було видано наказ №12ос/г/22 «Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 ».

Згідно з пунктом 1 цього наказу, слова «і середньомісячного заробітку» було виключено з наказу від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 «Про увільнення судді ОСОБА_1 від роботи у зв`язку із призовом на військову службу».

Пунктом 2 наказу встановлено припинення з 19 липня 2022 року нарахування та виплати середньомісячного заробітку судді Ленінського районного суду м. Миколаєва ОСОБА_1 у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період.

За листопад 2023 року ОСОБА_1 не отримував суддівську винагороду.

Не погоджуючись із невиплатою суддівської винагороди за листопад 2023 року, позивач звернувся до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області, що полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 суддівської винагороди за листопад 2023 року. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за листопад 2023 року.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з положень частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що виплата суддівської винагороди судді здійснюється з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим законом.

Як зауважив суд першої інстанції, у цьому законі відсутні положення, які б передбачали припинення нарахування та виплати суддівської винагороди судді, призваному на військову службу. При цьому в частині другій статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України вказано, що аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.

Також суд першої інстанції підкреслив, що позов стосується нарахування та виплати суддівської винагороди, встановленої Законом України «Про судоустрій і статус суддів», тому видання наказу від 19 липня 2022 року № 12ос/г/22 «Про припинення виплати середньомісячного заробітку ОСОБА_1 » не звільняє відповідача, як розпорядника бюджетних коштів місцевих судів, від обов`язку виконувати вимоги статті 148 цього Закону.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 29 січня 2024 року скасовано та прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Приймаючи протилежне рішення, суд апеляційної інстанції зазначив, що територіальні управління Державної судової адміністрації України здійснюють фінансування судів щоджо виплати суддівської винагороди на підставі відповідних наказів голів суддів, якими визначається розмір суддівської винагороди, яка підлягає сплаті судді відповідного суду.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач згідно з наказом від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 був увільнений від виконання службових обов`язків у зв`язку із прийняттям на військову службу із збереженням за ним місця роботи, посади та середнього заробітку.

В подальшому, на підставі приписів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-IX від 19 липня 2022 року, якими виключено норму статті 119 КЗпП про нарахування середнього заробітку під час проходження військової служби за мобілізацією, наказом голови Ленінського районного суду Миколаєва від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 припинено нарахування та виплату середньомісячного заробітку судді.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що ненарахування та невиплата позивачу суддівської винагороди за листопад 2023 року були здійснені на підставі вказаного наказу. Оскільки позивач не оскаржив цей наказ, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у цьому спорі протиправної бездіяльності відповідача у межах цього спору.

Такі висновки суд апеляційної інстанції зробив з урахуванням правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22.

Крім того, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність у Законі України «Про судоустрій і статус суддів» норм, які передбачають припинення нарахування суддівської винагороди судді, призваному на військову службу, і зазначив, з посиланням на рішення Конституційного Суду від 15 жовтня 2013 року у справі №8-рп/2013, що поняття «суддівська винагорода» в контексті спірних правовідносин є рівнозначним поняттю «оплата праці».

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , покликаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати його судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу подано з підстави, передбаченої пунктом 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

На обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосовав висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22, від якого необхідно відступити.

Скаржник наголошує на тому, що «середній заробіток» та «суддівська винагорода» є різними поняттями, які регулюються різними законами та обчислюються за різними формулами. Виплата середнього заробітку згідно зі статтею 119 Кодексу законів про працю України не є тотожною виплаті суддівської винагороди у розумінні Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Середній заробіток розраховується на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 за два останні місяці перед подією, тоді як суддівська винагорода - щомісячно на підставі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» . Зазначає, що норми статті 119 Кодексу законів про працю України не можуть регулювати спірні правовідносини.

Скаржник також зауважує, що судом апеляційної інстанції залишилось не врахованим, що наказом голови суду йому було припинено виплату середнього заробітку, однак відсутній будь-який наказ про виплату суддівської винагороди.

На підставі вказаного, скаржник просить відмовитися від висновків у справах №340/5033/22, №340/5054/22, та зазначити, що наявність наказу про припинення виплати середнього заробітку не впливає на виплату суддівської винагороди, оскільки виплата такої здійснюється на підставі наказу про вступ судді до виконання службових обов`язків (зарахування до штату суду) і за відсутності наказу про припинення виплати саме суддівської винагороди бездіяльність територіального управління Державної судової адміністрації України є протиправною. відшкодування шкоди (стягнення збитків) у вигляді неотриманої частини заробітної плати, яка мали бути нарахована позивачу, коли він працював на посадах у органах прокуратури, тобто перебував на публічній службі.

Позиція інших учасників справи

Відповідач правом надати відзив на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до приписів частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14 травня 2024 року (судді: Загороднюк А.Г., Єресько Л.О., Губська О.А.) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Миколаївській області про зобов`язання вчинити певні дії.

Ухвалою Верховного Суду (суддя: Загороднюк А.Г.) від 11 вересня 2024 року призначено справу до розгляду.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 130 Конституції України закріплено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд, визначено Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII (далі - Закон № 1402-VIII).

За приписами статті 4 Закону № 1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та Законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.

Засади та порядок фінансування судів установлені статтями 148, 149 Закону №1402-VIII.

За правилами частин третьої, четвертої статті 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснюють, зокрема, Державна судова адміністрація України - щодо фінансового забезпечення діяльності всіх інших судів, діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, Служби судової охорони та Державної судової адміністрації України. Функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.

Відповідно до частини першою статті 149 Закону №1402-VIII суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України.

Положенням про територіальне управління Державної судової адміністрації в Кіровоградській області, затвердженим головою Державної судової адміністрації України 25 вересня 2015 року визначено, що основним завданням управління є організаційне забезпечення діяльності місцевих судів Кіровоградської області та фінансове забезпечення місцевих загальних судів Кіровоградської області з метою створення належних умов діяльності судів, суддів цих судів та забезпечення роботи органів суддівського самоврядування. Територіальне управління Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області здійснює функції розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності Територіального управління Державної судової адміністрації України в Кіровоградській області та місцевих загальних судів Кіровоградської області.

Заходи по фінансовому забезпеченню місцевих загальних судів Кіровоградської області включають в себе і нарахування та виплату суддівської винагороди.

За приписами частини другої статті 24 Закону №1402-VІІІ голова місцевого суду з питань, що належать до його адміністративних повноважень, видає накази і розпорядження.

Нарахування, у тому числі суддівської винагороди суддям, здійснюється на підставі наказів голів суддів, табелів обліку робочого часу, копії яких передаються судами управлінню для виконання.

Поряд з тим, Законом №1402-VІІІ не урегульовано питання призову суддів на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду та виплати суддівської винагороди.

Зазначені питання урегульовано статтею 119 Кодексу законів про працю України, Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Згідно з частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» призов резервістів та військовозобов`язаних на військову службу під час мобілізації проводиться в порядку, визначеному цим Законом та Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію». Громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України (в редакції до внесених змін Законом №2352-ІХ) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року, було внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, а саме слова «зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами «зберігаються місце роботи і посада».

З 19 липня 2022 року законодавцем не передбачено виплату грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Спір у цій справі виник у зв`язку з невиплатою суддівської винагороди судді, мобілізованому до лав Збройних Сил України, за яким відповідно до приписів частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України, чинній на момент його увільнення від роботи, зберігалися місце роботи, посада та середній заробіток.

В контексті розглядуваного спору Суд вважає за доцільне зазначити таке.

Однією з ключових гарантій належного здійснення правосуддя є забезпечення необхідних умов для діяльності суддів, їх правового, соціального захисту та побутового забезпечення.

Гарантії незалежності суддів, визначені Конституцією України та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (Закон № 1402-VIII), є невід`ємним елементом їхнього статусу, поширюються на всіх суддів України та забезпечують здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.

Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Цю правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів Конституційний Суд України висловив у низці постанов, зокрема у рішеннях від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 01 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 03 червня 2013 року № 3-рп/2013, а також від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018.

У рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав, що обов`язок держави щодо забезпечення фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, закріплений у статті 130 Конституції України, є однією з конституційних гарантій незалежності суддів. Системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов`язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність.

У межах цієї справи суди попередніх інстанцій встановили, що наказом голови Ленінського районного суду міста Кіровограда від 01 березня 2022 року № 6ос/г/22 позивача був увільнений від виконання службових обов`язків у зв`язку з прийняттям на військову службу.

Відповідно до цього наказу, за позивачем зберігалися місце роботи, посада та середній заробіток до дня фактичної демобілізації, згідно з частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України.

Законом України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», який набрав чинності 19 липня 2022 року, було внесено зміни до частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України. Ці зміни виключили норму щодо нарахування середнього заробітку у період проходження військової служби за призовом під час мобілізації з 19 липня 2022 року.

На підставі цих змін головою Ленінського районного суду міста Кіровограда було видано наказ від 19 липня 2022 року №12ос/г/22, яким було припинено виплату середнього заробітку позивачу на час його увільнення у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації з 19 липня 2022 року.

Суд зазначає, що згідно зі статтями 148 та 149 Закону №1402-VIII, Територіальне управління Державної судової адміністрації України діє як розпорядник бюджетних коштів для місцевих судів та виконує накази голів судів, зокрема, при нарахуванні та виплаті заробітної плати, в зокрема суддівської винагороди. У цьому контексті, зазначене управління не виступає самостійним суб`єктом у прийнятті рішень щодо виплат, а виконує покладені на нього функції.

В свою чергу, ненарахування та невиплата суддівської винагороди позивачу за листопад 2023 року були здійснені на підставі зазначеного наказу.

Оскільки законність цього наказу не оскаржувалася позивачем, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у цьому спорі протиправних дій (бездіяльності) з боку відповідача в частині нарахування та виплати позивачу суддівської винагороди у спірному періоді.

Аналогічних висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22, які було застосовано судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення про відмову у позові. Вказані висновки були підтримані Верховним Судом у постановах від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23 за подібних правовідносин.

У касаційній скарзі скаржник посилається на необхідність відступлення від вказаних висновків Верховного Суду.

Відступленням від висновку є повна відмова Верховного Суду від свого попереднього висновку на користь іншого або ж конкретизація попереднього висновку із застосуванням відповідних способів тлумачення юридичних норм (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16).

Основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Зважаючи на це, у касаційній скарзі скаржник має зазначити, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи (постанова Верховного Суду від 14 грудня 2023 року у справі №916/2550/22).

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 15 вересня 2020 року у справі №5017/1221/2012 вказала, що необхідність відступу має виникати з певних визначених об`єктивних причин, такі причини повинні бути чітко визначені та аргументовані. Обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни в правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань тощо.

Отже, необхідність відступу від правової позиції Верховного Суду повинна мати тільки важливі підстави, реальне підґрунтя, суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності вагомої для цього причини, а метою відступу може слугувати виправлення лише тих суперечностей (помилок), що мають фундаментальне значення для правозастосування.

Мотиви скаржника щодо необхідності відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23 листопада 2023 року у справі № 340/5033/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23 зводяться до власного суб`єктивного тлумачення характеру спірних правовідносин та його незгоди із правовою позицією, висловленою Верховним Судом у зазначених постановах. Фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правової позиції, яка міститься в зазначених постановах доводи скаржника не містять.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Однакове й уніфіковане застосування правових норм зумовлює загальнообов`язковість і передбачуваність закону, рівність перед законом і правову визначеність, яка є складовою верховенства права. На цьому акцентувала увагу Консультативна рада європейських суддів (КРЄС) у Висновку №20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom, заява №27238/95, п.70) наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Інститут «overruling of precedent», який використовується у системі загального права, з метою дотримання балансу між юридичною визначеністю та розвитком права визнає за можливе не слідувати прецеденту у таких випадках: у разі зміни правових відносин або відповідних правових принципів; якщо попередній висновок суду ґрунтується на неправильному застосуванні положень закону чи прецедентів, у тому числі зумовленому їх помилковим тлумаченням, і визнаний неправильним; якщо він не діє на практиці.

З огляду на зазначене, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах послідовно керується підходом, за яким для відступу від висловлених раніше правових позицій вона повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними, необґрунтованими, неузгодженими, чи застосований у цих рішеннях підхід повинен бути очевидно застарілим унаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Оскільки скаржник не обґрунтував наявності підстав для відступу від відповідних висновків, а саме не довів їх помилковість, неефективність, необґрунтованість, неузгодженість чи застарілість, Суд вважає відсутніми підстави для відступу від правових висновків, викладених у постановах від 23 листопада 2023 року у справі №340/5033/22, від 30 листопада 2023 року у справі № 340/5054/22, від 20 березня 2024 року у справі №340/5692/22, від 22 березня 2024 року у справі №280/1011/23.

У зв`язку з наведеним Верховний Суд констатує, що доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження за пунктом 2 частини четвертої статті 328 КАС України у цій справі, не знайшли своє підтвердження під час касаційного перегляду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

За приписами частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З урахуванням викладеного, Верховний Суд вважає за належне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року - без змін.

Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 22 квітня 2024 року у справі №400/14386/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач судді А.Г. Загороднюк Л.О. Єресько О.А. Губська