Постанова
Іменем України
01 червня 2022 року
м. Київ
справа № 405/8859/19
провадження № 61-1686св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Кропивницька міська державна нотаріальна контора № 1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Карпенка О. Л., Мурашка С. І.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Кропивницька міська державна нотаріальна контора № 1, про скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсним договору купівлі-продажу, витребування нерухомого майна та припинення права власності на квартиру.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є його рідним дядьком. Згідно з договором дарування від 13 листопада 2009 року дядько подарував йому квартиру АДРЕСА_1 . 29 квітня 2011 року ОСОБА_4 уклав шлюб з ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 він помер.
Позивач зазначав, що, звернувшись у грудні 2019 року до державного реєстратора з метою проведення державної реєстрації права власності на вказану квартиру, дізнався, що подарована йому 13 листопада 2009 року квартира належить ОСОБА_3 , тому рішенням державного реєстратора від 09 грудня 2019 року йому було відмовлено у реєстрації права власності на квартиру.
Звернувшись до ОСОБА_2 , як спадкоємця першої черги померлого ОСОБА_4 , він дізнався, що ОСОБА_2 27 листопада 2019 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на зазначену квартиру, а 29 листопада 2019 року продала її ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу.
Вважав, що у нього виникло право на спірну квартиру під час укладання договору дарування.
Оскільки ОСОБА_4 на момент укладення шлюбу з ОСОБА_2 вже не був власником даної квартири, отже, спірне майно не могло бути успадкованою ОСОБА_2 . З огляду на зазначене, правочин щодо її відчуження є недійсним.
Вказував, що спірна квартира вибула з його володіння поза його волею, а тому повинна бути витребувана у ОСОБА_3 .
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд:
- скасувати свідоцтво ОСОБА_2 про право на спадщину за законом від 27 листопада 2019 року на квартиру АДРЕСА_1 ;
- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірної квартири від 29 листопада 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;
- витребувати від ОСОБА_3 на його користь спірну квартиру;
- припинити право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 02 вересня 2021 року у складі судді Драного В. В. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Ленінського районного суду м. Кіровограда від 13 грудня 2019 року шляхом скасування арешту на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить ОСОБА_3 .
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що на момент видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право на спадщину за законом на спірну квартиру, позивач не набув на неї права власності за договором дарування від 13 листопада 2009 року, оскільки до 01 січня 2013 року не здійснив державну реєстрацію правочину та після 01 січня 2013 року не зареєстрував своє право власності відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».
Районний суд зазначив, що сама по собі реєстрація договору дарування, здійснена 13 листопада 2009 року приватним нотаріусом у Державному реєстрі правочинів, не підтверджувала виникнення права власності на нерухоме майно, а тільки містила інформацію про правочин, оскільки згідно із частинами другою, шостою Тимчасового порядку державної реєстрації правочинів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 року № 671, який втратив чинність 01 січня 2013 року, Державний реєстр правочинів - єдина комп`ютерна база даних, яка містить інформацію про правочини, що підлягають державній реєстрації, забезпечує її зберігання, видачу та захист від несанкціонованого доступу. Державна реєстрація правочинів проводиться шляхом внесення нотаріусом запису до Реєстру одночасно з його нотаріальним посвідченням.
Крім того, на час укладення договору дарування чинним був Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», який, зокрема, був спрямований на забезпечення визнання та захисту державою речових прав на нерухомість та передбачав здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
А тому ОСОБА_1 , який не здійснив державну реєстрацію права на нерухоме майно, не був наділений правами власника на розпорядження цим майном.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Кропивницького апеляційного суду від 21 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 02 вересня 2021 року скасовано в частині вирішення позовної вимоги про витребування квартири. Ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким витребувано квартиру АДРЕСА_1 з володіння ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 .
У решті позовних вимог мотивувальну частину рішення суду першої інстанції змінено, виклавши її в редакції цієї постанови.
В інших частинах рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.
З огляду на зазначене, оскільки державна реєстрація договору дарування, була здійснена 13 листопада 2009 року приватним нотаріусом Челядою Л. Г. у Державному реєстрі правочинів за № 162, відтак, ОСОБА_1 набув право власності на квартиру саме 13 листопада 2009 року.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 грудня 2021 року, а рішення Ленінського районного суду м. Кіровограда від 02 вересня 2021 року залишити в силі.
Отже, судове рішення в частині відмови ОСОБА_1 у позові в касаційному суді не оскаржується і не переглядається на підставі частини першої статті 400 ЦПК України.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга ОСОБА_2 , ОСОБА_3 мотивована тим, що оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає вимогам статей 263-265 ЦПК України.
Зазначають, що висновки суду першої інстанції про те, що позивач не набув права власності на спірне майно, є правильними.
Вважають, що для набуття у власність нерухомого майна не достатньо лише факту укладення договору про відчуження та проведення державної реєстрації цього договору, оскільки визначальним є здійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
Посилаються на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за їх відсутності, оскільки вони не були належно повідомлені про дату, час і місце судового засідання, яке відбулося 21 грудня 2021 року.
Крім того, заявники вказують на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17, що був застосований апеляційним судом в оскаржуваній постанові (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України) щодо пріоритетності норм ЦК України.
Підставами касаційного оскарження зазначеного судового рішення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 вказують неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц та постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 2-3872/11, від 18 грудня 2019 року у справі № 345/4014/17-ц, від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц, від 07 липня 2021 року у справі № 641/9667/16-ц, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У січні 2022 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2022 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У квітні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 травня 2022 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
13 листопада 2009 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_5 договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу Челядою Л. Г., зареєстрований в реєстрі за № 162, згідно з яким ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 (том 1, а. с. 11-12).
Відповідно до пункту 5 зазначеного договору дарувальник стверджує, що дарунок передано обдаровуваному до підписання цього договору шляхом передавання йому комплектів ключів від квартири.
У пункті 8 договору зазначено, що особи, які його підписали підтверджують, що відповідно до статті 722 ЦК України право власності на предмет договору виникає з моменту прийняття дарунку. При цьому відповідно до статті 210 ЦК України цей договір підлягає державній реєстрації.
29 квітня 2011 року ОСОБА_4 уклав шлюб із ОСОБА_2 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта та нерухомого майна та суб`єкта від 27 листопада 2019 року № 190380876 та від 27 листопада 2019 року № 1990381083, архівної довідки Обласного комунального підприємства «Кіровоградське обласне об`єднане бюро технічної інвентаризації» (далі - ОКП «Кіровоградське ООБТІ») від 04 грудня 2019 року № 58869, право власності на дану квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 з жовтня 2009 року (том 1, а. с. 15, 149, 150).
27 листопада 2019 року ОСОБА_2 звернулася до Кропивницької міської державної нотаріальної контори № 1 із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, що залишилася після смерті її чоловіка ОСОБА_4 та того ж дня було видано відповідне свідоцтво на спадщину, що складається з квартири за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 139, 153).
27 листопада 2019 року право власності на дану квартиру було зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 29 листопада 2019 року № 190900413 (том 1, а. с. 169-170).
29 листопада 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Кропивницького міського нотаріального округу Кіровоградської області та зареєстрований в реєстрі за № 3318, згідно з яким ОСОБА_2 продала ОСОБА_3 квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 165-167) та 29 листопада 2019 року право власності на дану квартиру було зареєстровано за ОСОБА_3 , що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29 листопада 2019 року № 190903917 (том 1, а. с. 178).
04 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до державного реєстратора із заявою про державну реєстрацію прав на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , однак рішенням № 50092592 державний реєстратор прав на нерухоме майно Міської ради міста Кропивницький Пасенко А. С. відмовила у державній реєстрації права власності, оскільки було встановлено, що дана квартира належить на праві приватної власності ОСОБА_3 (том 1, а. с. 14).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Касаційна скарга ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції відповідає установленим принципам і завданням цивільного судочинства, а також вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, відтак, скасуванню не підлягає.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
У частині першій статті 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Частиною першою статті 321 ЦК України також визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Статтею 387 ЦК України передбачено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.
Встановлено, що 13 листопада 2009 року було укладено договір дарування спірної квартири, відповідно до якого ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_1 прийняв у дар квартиру АДРЕСА_1 .
Стаття 210 ЦК України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Частинами третьою та четвертою статті 334 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.
Згідно зі статтею 182 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Відповідно до частини третьої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з умов: реєстрація таких прав була проведена відповідна до законодавства, що діяла на момент їх виникнення; на момент їх виникнення діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20) зробила такі висновки:
«Спірні правовідносини у справі виникли 21 листопада 2011 року (дата укладення позивачем відповідного договору купівлі-продажу спірної квартири).
Станом на вказану дату питання виникнення у набувача права власності на нерухоме майно у разі його відчуження за договором було врегульовано досить суперечливо:
- у ЦК України містилися норми як про державну реєстрацію прав, так і правочинів (частина друга статті 182, статті 210, 657),
- за Законом України № 1952-IV, який на вказану дату був чинний у редакції Закону України від 11 лютого 2010 року № 1878-VI «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та інших законодавчих актів України», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно ще не здійснювалася й почала проводитись лише з 01 січня 2013 року (1878-VI пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI).
Істотно, що частиною третьою статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) передбачалося, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації. Причому таке конститутивне значення державної реєстрації для виникнення речових прав на нерухоме майно не може вважатись елементом порядку здійснення державної реєстрації прав, через що юридична сила цієї норми закону не може бути паралізована посиланням на пункт 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 1878-VІ від 11 лютого 2010 року.
Водночас стаття 182 ЦК України у відповідній редакції не містила вказівки на такий конститутивний ефект державної реєстрації речових прав на нерухоме майно й допускала визначення законом лише порядку державної реєстрації, тобто виключно процедурних норм, до яких приписи частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) не належали.
Крім того, чинна станом на 21 лютого 2011 року редакція частини четвертої статті 334 ЦК України передбачала виникнення права власності у набувача майна за договором, який підлягав державній реєстрації, саме з моменту такої реєстрації договору. Прив`язка моменту виникнення прав на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, саме до моменту такої реєстрації прав була здійснена в редакції частини четвертої статті 334 ЦК України, яка набрала чинності з 01 січня 2013 року (підпункт 4 пункту 3 розділу І, пункт 1 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1878-VI).
Таким чином, на дату укладення позивачем договору купівлі-продажу спірної квартири дійсно існувала очевидна суперечність між одночасно чинними нормами частини третьої статті 3 Закону № 1952-IV (у редакції Закону № 1878-VI) та частини четвертої статті 334 ЦК України щодо того ж самого питання: коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу.
З огляду на викладені вище висновки Великої Палати Верховного Суду у цій постанові, зазначену суперечність слід вирішувати на користь пріоритетності норм ЦК України.
Таким чином, до 01 січня 2013 року право власності у набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу виникало за правилами частини четвертої статті 334 ЦК України - з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.
Відтак особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності».
Висновки суду апеляційної інстанції про обґрунтованість позову ОСОБА_1 у частині наявності підстав для витребування спірного майна у ОСОБА_3 , який набув його на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2019 року, укладеного між ним та ОСОБА_2 , відповідають правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20), оскільки право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_2 позивач набув 13 листопада 2009 року, тобто з моменту державної реєстрації такого договору як правочину.
Верховний Суд не вбачає підстав ставити питання про відступлення від вказаного правового висновку Великої Палати Верховного Суду, як цього просять заявники касаційної скарги, оскільки повністю з ним погоджується, а доводи касаційної скарги у цій частині є немотивованими.
При цьому судом апеляційної інстанції правильно визначено, що належним способом захисту прав ОСОБА_1 є саме витребування майна у ОСОБА_3 , що також відповідає релевантній практиці Верховного Суду.
Посилання заявників на відсутність у ОСОБА_1 права власності на спірне майно та правомірність договору купівлі-продажу від 29 листопада 2019 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються зазначеними правовими висновками Великої Палати Верховного Суду.
Доводи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) не заслуговує на увагу, оскільки правова позиція в зазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду є неактуальною, внаслідок уточнення, відповідно до пункту 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21).
Посилання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 27 березня 2019 року у справі № 204/198/16-ц (провадження № 61-2316св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 522/23155/16-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 2-3872/11 (провадження № 61-28557св18), від 18 грудня 2019 року у справі № 345/4014/17-ц (провадження № 61-41454св18), від 12 серпня 2020 року у справі № 522/21850/15-ц (провадження № 61-10018св18), від 07 липня 2021 року у справі № 641/9667/16-ц (провадження № 61-3069св20) зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Крім того, у зазначених заявниками справах та справі, яка є предметом касаційного перегляду, встановлено різні фактичні обставини справи (стаття 400 ЦПК України).
Враховуючи наведене, апеляційний суд, на підставі належно оцінених доказів, дійшов правильного висновку про часткове задоволення позову ОСОБА_1 .
Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме розгляд справи за їх відсутності, оскільки вони належно не були повідомлені про судовий розгляд не знайшли свого підтвердження під час касаційного перегляду справи.
Матеріалами справи підтверджено, що поштова кореспонденція судом апеляційної інстанції ОСОБА_3 надсилалася за адресою: АДРЕСА_3 та була повернута оператором поштового зв`язку у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою. (том 2, а. с. 40).
Поштова кореспонденція судом апеляційної інстанції ОСОБА_2 надсилалася за адресою: АДРЕСА_4 та була повернута оператором поштового зв`язку у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою. (том 2, а. с. 44).
Відповідно до частини першої статті 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.
У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Доказів того, що на виконання вимог частини першої статті 131 ЦПК України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 повідомляли суд про зміну адреси місця проживання, заявниками не надано. Крім того, саме ці адреси зазначені ними у касаційній скарзі.
Посилання заявників на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та відмову у задоволенні клопотання про витребування оригіналу договору дарування від 13 листопада 2009 року колегія суддів відхиляє, оскільки у відзивах на позовну заяву, наданих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (том 1, а. с. 46-48, 50-51), клопотань про витребування документів не заявлено. Інших доказів, які б свідчили про те, що відповідачі заявляли зазначене клопотання, матеріали справи не містять.
Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм матеріального та процесуального права й зводяться, виключно, до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400 402 409 410 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Постанову Кропивницького апеляційного суду від 21 грудня 2021 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:Д. Д. Луспеник І. А. Воробйова Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк