Постанова

Іменем України

26 травня 2022 року

м. Київ

справа № 419/832/17

провадження № 61-1650св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В. Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державна казначейська служба України,

третя особа - Новоайдарська районна державна адміністрація, Новоайдарська районна рада Луганської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та Кабінету Міністрів України на постанову Луганського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Лозко Ю. П., Кострицького В. В., Стахової Н. В.,

В С Т А Н О В И В:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Новоайдарська районна державна адміністрація, Новоайдарська районна рада Луганської області, про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок терористичного акту.

В обґрунтування позовних вимог посилалася на те, щовона на підставі договору дарування є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , який 23 січня 2015 року внаслідок артилерійського обстрілу під час проведення антитерористичної операції (далі - АТО) на території Луганської області був повністю зруйнований та відновленню не підлягає, про що Трьохізбенською сільською радою складено відповідний акт.

Звернення ОСОБА_1 за вищезазначеним фактом зареєстровано в житлово-експлуатаційній організації (далі - ЖЕО) від 25 січня 2016 року за № 45 та долучено до матеріалів кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за № 12015130500000251 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України), в межах якого ОСОБА_1 визнана потерпілою. На даний час матеріали кримінального провадження передані за підслідністю до Служби безпеки України (далі - СБ України). ОСОБА_1 визнана особою, яка постраждала від надзвичайних обставин.

ОСОБА_1 зазначила, що відповідно до наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (далі - Мінрегіонрозвитку) від 01 лютого 2017 р. № 14 «Про показники опосередкованої вартості спорудженого житла за регіонами України» опосередкована вартість спорудження житла в Луганській області становить 9 246,00 грн за 1 кв. м, і відповідно вона на підставі частини десятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України (далі - КЦЗ України) має право на грошову компенсацію за знищений будинок у розмірі 875 596,20 грн (9 246 грн х 94,7 кв. м).

Таким чином, позивач просила відшкодувати їй за рахунок коштів державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за знищений будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Новоайдарського районного суду Луганської області від 20 грудня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивачем не доведено обставин на які вона посилається у позові, зокрема, не надано доказів на підтвердження пошкодження належного їй будинку саме внаслідок терористичного акту; не доведено шкоду у заявленому розмірі; акт обстеження технічного стану належного позивачу будинку складено комісією у складі осіб, які не мають спеціальних знань для встановлення придатності житла для проживання, також не надано доказів добровільної передачі зруйнованого житла та земельної ділянки на якій розташоване домоволодіння на користь сільської ради або державної адміністрації з огляду на положення статті 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Постановою Луганського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Новоайдарського районного суду Луганської області 20 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 150 000,00 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті1 Першого протоколу до Конвенції.

Визначаючи розмір такої компенсації, апеляційний суд за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики Європейського суду з прав людини, дійшов висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 150 000,00 грн.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У касаційній скарзі, поданій у січні 2021 року до Верховного Суду Кабінет Міністрів України посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий апеляційний розгляд.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що в оскаржуваному судовому рішенні апеляційний суд застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року в справі № 265/6582/16-ц, а також тим, що апеляційний суд помилково встановив обставини справи на підставі недопустимих доказів.

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що у позовній заяві позивач просив суд відшкодувати шкоду, заподіяну терористичним актом у вигляді руйнування житлового будинку, посилаючись на норми Кодексу цивільного захисту України, Закону України «Про боротьбу з тероризмом». Суд апеляційної інстанції зазначав, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу Конвенції, тобто позивач має право на компенсацію його порушеного права щодо мирного володіння та користування майном. При цьому всупереч статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції необґрунтовано вийшов за межі розгляду справи, оскільки позивачем не подавалось ні уточненого позову, ні заяви про зміну предмета чи підстав позову.

Таким чином, суд апеляційної інстанції необґрунтовано визначив предмет позову, не зазначив, з яких підстав його було змінено. Судом апеляційної інстанції не вказано, яким чином з`ясовано, що справа стосується захисту права власності на будинок від посягань з боку держави, а не права на отримання за рахунок держави відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок проведення антитерористичної операції, як це зазначив позивач.

Також Кабінет Міністрів України вважає, що апеляційний суд безпідставно прийняв акт обстеження житлового будинку як належний доказ, оскільки позивачем не вказано на підставі чого складався такий акт, особи, які його склали не мали відповідних повноважень, та він оформлений неналежним чином. Апеляційним судом не встановлено наявність у позивача договору добровільного страхування, відповідно до якого позивач мав би право отримати компенсацію.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2021 року до Верховного Суду ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасуватипостанову апеляційного суду в частині визначення розміру грошової компенсації та ухвалити нове рішення, яким стягнути компенсацію у розмірі 875 596,20 грн.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 2 частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтована тим, що необхідно відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) та у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), у якій фактично підтримано висновки, викладені у справі № 265/6582/16-ц.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що вказані спори (у справах № 265/6582/16-ц та № 423/2245/16-ц) викрили системну правову проблему, яка не вирішується протягом тривалого часу, а саме з квітня 2014 року. За період з 14 квітня 2014 року і до часу розгляду справ № 265/6582/16-ц та № 423/2245/16-ц ні законодавчим органом влади, ні виконавчими органами державної влади не прийнято жодного нормативного акту щодо процедури та порядку відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом та наразі відсутні будь-які межі такого відшкодування. Так, існує неоднорідність практики Верховного Суду, оскільки у різних справах суди стягували різну грошову компенсацію: 50 000,00 грн, 40 000,00 грн, 10 000,00 грн, 100 000,00 грн, а в деяких випадках і відмовляли у стягненні з держави такої компенсації.

За таких обставин позивач також просила передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку із необхідністю відступити від висновку, викладеного у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).

Заперечення (відзив) на касаційні скарги до суду касаційної інстанції не надходили

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалами Верховного Суду від 25 березня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2022 року справу № 419/832/17 призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, щоОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 , в якому зареєстрована з 20 лютого 1985 року.

З січня 2015 року ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, фактично проживає у квартирі АДРЕСА_2 .

Згідно копії акту про обстеження технічного стану вказаного житлового будинку,завіреного Трьохізбенківською сільською радою Слов`яносербського району Луганської області, в результаті обстрілу під час бойових дій належний позивачу житловий будинок повністю зруйнований та відновленню не підлягає.

Допитані судом першої інстанції в якості свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 підтвердили, що в ніч з 22 на 23 січня 2015 року було здійснено артилерійський обстріл села Трьохізбенка, під час якого, внаслідок прямого потрапляння снаряду зруйновано житловий будинок АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 .

Відповідно до довідки Новоайдарської районної державної адміністрації від 02 березня 2016 року № 18/671 ОСОБА_1 визнана особою, яка постраждала від надзвичайних обставин.

За рішенням від 15 вересня 2016 року № 6/10 Новоайдарської районної державної адміністрації Луганської області сьомого скликання шостої сесії ОСОБА_1 виділено кошти у сумі 4 350,00 грн для виплати одноразової допомоги у розмірі трьох мінімальних заробітних плат як потерпілій, яка була вимушена самостійно переселитися на нове місце проживання у зв`язку з надзвичайними обставинами внаслідок бойових дій під час проведення АТО, та на час виникнення надзвичайних обставин мешкала в будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З відповіді в. о. начальника Новоайдарського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Луганській області (далі - Новоайдарського ВП ГУ НП у Луганській області) від 13 січня 2016 року наданої ОСОБА_1 за результатами розгляду її звернення вбачається наступне.

05 січня 2016 року до чергової частини Новоайдарського ВП ГУНП у Луганській області від ОСОБА_1 надійшло звернення щодо пошкодження (внаслідок артилерійських обстрілів) належного їй будинку в с. Трьохізбенка. Звернення зареєстровано в ЖЕО від 25 січня 2016 року за № 45 та долучено до матеріалів кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за №12015130500000251 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 258 Кримінального кодексу України (далі - КК України).

З відповіді начальника управління Служби безпеки України в Луганській області від 08 лютого 2017 року наданої ОСОБА_1 убачається, що досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015130500000251 від 05 квітня 2015 року, в якому ОСОБА_1 має статус потерпілої не завершене.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним.

Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Зі змісту позовної заяви ОСОБА_1 убачається, що вона звернулася до суду з метою отримати від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акту її майна, на яке вона, на її думку, має право згідно із законодавством України.

Також позивач зазначала, що право на судовий захист їй гарантовано Конституцією України, в тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Згідно зі статтею 86 Кодексу цивільного захисту України забезпечення житлом постраждалих, житло яких стало непридатним для проживання внаслідок надзвичайної ситуації, здійснюється місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування та суб`єктами господарювання шляхом: 1) надання житлових приміщень з фонду житла для тимчасового проживання; 2) позачергового надання житла, збудованого за замовленням місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування та суб`єктів господарювання; 3) будівництва житлових будинків для постраждалих; 4) закупівлі квартир або житлових будинків. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали в будинках державного або комунального житлового фонду, здійснюється за рахунок державних коштів, виділених на зазначені цілі, з урахуванням площі жилих (нежилих) приміщень та кількості кімнат, якими володів постраждалий. Будівництво або закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих, які проживали у приватному житловому фонді, здійснюється за рахунок державних коштів, які виділяються на зазначені цілі, за вирахуванням коштів, отриманих постраждалим за страхування будинку, якщо будинок був застрахований. Постраждалі, які проживали у приватному житловому фонді, мають право на власне будівництво житлового будинку на умовах фінансування, зазначених у частині третій цієї статті, з одержанням для цього земельних ділянок. Придбання шляхом централізованої закупівлі житлового будинку чи квартири для постраждалого здійснюється за бажанням одержувача. Закупівля житлових будинків чи квартир для постраждалих може здійснюватися у населеному пункті, де він проживав, або за їх згодою у будь-якому населеному пункті України. Якщо будівництво або закупівля квартири (житлового будинку) для постраждалих здійснюється місцевими державними адміністраціями та органами місцевого самоврядування, суб`єктами господарювання, грошова компенсація за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) не виплачується. Постраждалі, яким виплачено грошову компенсацію за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок), житлом за рахунок держави не забезпечуються. Забезпечення житлом постраждалого або виплата грошової компенсації за рахунок держави здійснюється за умови добровільної передачі постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання. Розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна.

Позивач вказувала про те, що правова позиція ЄСПЛ грунтується на ствердженні про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок і витікаючу з неї особисту і майнову безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського миру і порядку, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. Причому, причиною настання шкоди можуть бути будь-які обставини: не тільки теракти, але і, наприклад, масові заворушення. Таким чином, для виникнення обов`язку держави з відшкодування шкоди не має значення, виходила насильницька дія від посадових осіб держави, або терористів, або невстановлених осіб.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави з гарантування прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.

Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.

Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50).

Тобто особа, яка має майновий інтерес, може розглядатися як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Відповідно до статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Позивач обґрунтувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку та площею такого будинку (9 246 грн * 994,7 кв. м = 875 596,20 грн), керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України.

Статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

З огляду на зміст вказаних положень, реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена в залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами.

При цьому, в законодавстві України була відсутня (на час виникнення спірних правовідносин) не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).

На підставі наведеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджене в період проведення антитерористичної операції домоволодіння.

З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.

Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну в період проведення АТО, внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача.

Стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини десятої вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання.

Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюється за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).

Установивши, що належний позивачу житловий будинок АДРЕСА_1 повністю зруйнований та відновленню не підлягає, в результаті обстрілу під час бойових дій, а саме під час проведення АТО, апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що позивач має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому, апеляційний суд правильно виходив з того, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.

Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).

Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту, був відсутній на момент виникнення спірних правовідносин (позитивний матеріальний обов`язок).

Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).

Відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час розгляду справи судами попередніх інстанцій у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

Такі правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц(провадження № 14-17цс19).

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

При цьому слід враховувати, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: «Лоїзіду проти Туреччини» від 18 грудня 1996 року, заява № 15318/159; «Кіпр проти Туреччини» від 10 травня 2001 року, заява № 25781/94, «Чірагов та інші проти Вірменії» від 16 червня 2015 року, заява № 13216/05, «Саргсян проти Азербайджану» від 16 червня 2015 року, заява № 40167/06).

У справі «Докіч проти Боснії та Герцеговини» (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2010 року, заява № 6518/04) ЄСПЛ підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».

На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції, а мовою ЄСПЛ - збройного конфлікту на території, підконтрольній уряду України.

У будь-якому випадку, коли в обставинах цієї справи стоїть питання у застосуванні концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави.

Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві з дотриманням принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини.

Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду України впродовж більше ніж 5 років, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.

Враховуючи відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів (на час виникнення спірних правовідносин) щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про те, що порушення права позивача, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави, оскільки ОСОБА_1 довела, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на майно.

Вищенаведене узгоджується з правовими позиціями, наведеними в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18-ц (провадження № 61-47151св18) та Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2020 року у справі № 423/2245/16-ц (провадження № 61-25144св18), від 27 травня 2020 року у справі № 242/1676/17 (провадження № 61-16126св18).

Апеляційний суд, ураховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження, та з урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ дійшов обґрунтованого висновку про стягнення з Держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошової компенсації в розмірі 150 000 грн.

При цьому відповідач не спростував розміру компенсації, не навів свого розрахунку.

Посилання у касаційній скарзі Кабінету Міністрів України на те, що суд апеляційної інстанцій не врахував висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-цщодо відсутності у системі права України правових норм прямої дії, які б закріплювали механізм відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом, є безпідставними, оскільки незапровадження державою дієвих компенсаційних механізмів за пошкоджене чи зруйноване майно не повинне позбавляти особу права на захист свого майна.

Доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що всупереч норм статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції необґрунтовано вийшов за межі розгляду справи, оскільки позивачем не подавалось ні уточненого позову, ні заяви про зміну предмета чи підстав позову є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції, повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши предмет та підстави позову, правильно врахував принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), відповідно до якого під час розгляду справи суд має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення у касаційній скарзі Кабінету Міністрів України того, що апеляційний суд безпідставно прийняв акт обстеження житлового будинку як належний доказ суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки вказане є переоцінкою доказів у справі, що виходить за межі повноважень Верховного Суду.

Посилання відповідача на відсутність у позивача договору добровільного страхування, на правильність оскаржуваного судового рішення не впливає, оскільки обов`язок щодо відшкодування заявленої у позові шкоди не залежить від наявності/відсутності у позивача такого договору.

Таким чином, заявлені в касаційній скарзі Кабінету Міністрів України підстави касаційного оскарження судового рішень, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Визначаючи розмір компенсації, апеляційний суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення коштів у розмірі 150 000,00 грн.

Твердження ОСОБА_1 у касаційній скарзі про відсутність в Україні спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення АТО, а також порядку визначення її розміру, на правильність оскаржуваного судового рішення не впливає, оскільки Верховний Суд неодноразово висловлювався про те, що порушення права позивача, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави. Крім того, з 08 вересня 2020 року такий механізм відшкодування шкоди було запроваджено, однак з огляду на час виникнення спірних правовідносин такий порядок не підлягав до застосування.

Таким чином, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , про те, що суд апеляційної інстанції ухвалив неправильне рішення в частині призначення позивачу несправедливого відшкодування шкоди, завданої зруйнуванням її житлового будинку внаслідок терористичного акту, є безпідставними.

Інші доводи касаційних скарг не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування , що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для їх скасування.

Оскільки доводи касаційних скарг не спростовують правильність висновків апеляційного суду, касаційні скарги слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо клопотання про передачу справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі ОСОБА_1 порушує клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики у справах про відшкодування шкоди за зруйноване житло. Вказує, що наразі відсутній механізм нарахування та виплати шкоди внаслідок знищення будинку та існує розбіжність у нарахуванні судами сум такого відшкодування.

Клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу, зокрема, із обґрунтуванням підстав, визначених у частині п`ятій статті 403 ЦПК України.

Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Судом взято до уваги, що у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) Великою Палатою Верховного Суду зроблений правовий висновок щодо застосування норм права та надано оцінку виключній правовій проблемі у подібних правовідносинах.

Суд касаційної інстанції зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 затверджено Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання. Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до цього Порядку були внесені зміни, якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації.

Відповідно до пункту 3 вказаного Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновановнаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

Відповідно до пунктів 5, 6 зазначеного Порядку рішення про надання постраждалим грошової допомоги та її розмір приймає Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади. Рішення про надання грошової компенсації приймають комісії з розгляду питань, пов`язаних з наданням грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації (далі - комісія), на підставі поданих органами місцевого самоврядування, а у разі їх відсутності - військово-цивільними адміністраціями населених пунктів сформованих та затверджених списків постраждалих на виплату грошової компенсації.

Комісія утворюється в Донецькій та Луганській областях Донецькою та Луганською облдержадміністраціями. Рішення про утворення комісії погоджується з Мінреінтеграції.

Зміни у законодавстві, якими був запроваджений порядокздійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, набули чинності 08 вересня 2020 року, а розпорядження щодо створення комісії з розгляду зазначених питань ухвалено Донецькою обласною державною адміністрацією, обласною військово-цивільною адміністрацією прийнято лише у жовтні 2020 року.

Однак з цим позовом до суду позивач звернулася у березні 2017 року, коли у законодавстві України не було унормовано порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням будинку внаслідок терористичного акту. Крім того, після запровадження з 08 вересня 2020 року державою порядку здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, такий порядок позивачу роз`яснений не був.

У частині першій статті 4 ЦПК України, частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На час звернення до суду з цим позовом права позивача були порушені, юридичної основи для отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, у законодавстві України розроблено не було, а тому позивач у цій справі не мав іншого ефективного способу захисту порушених прав, аніж звернення до суду.

Подібні висновки викладені в ухвалах Верховного Суду від 09 серпня 2021 року у справі № 757/27082/18 (провадження № 61-13046св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 243/2107/18 (провадження № 61-9470сво21) та постанові Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 243/5286/17 (провадження № 61-8896св21).

Отже, суд відхиляє посилання ОСОБА_1 на відсутність механізму та порядку для визначення та виплати шкоди внаслідок руйнування будинку. Зважаючи на те, що звернення до суду з указаним позовом було до набрання чинності таким порядком (08 вересня 2020 року), він не підлягає до застосування в даному випадку.

Тому суд касаційної інстанції не встановив достатніх та обґрунтованих підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Зважаючи на відсутність підстав для направлення справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що заявлені в касаційній скарзі ОСОБА_1 підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.

Щодо клопотання позивача про розгляд справи в режимі відеоконференції

У касаційній скарзі ОСОБА_1 порушує клопотання про проведення усіх судових засідань у цій справі в режимі відеоконференції.

Згідно з частинами першою, другою статті 212 ЦПК України учасники справи мають право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференціїпоза межами приміщення суду за умови наявності у суді відповідної технічної можливості, про яку суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі, крім випадків, коли явка цього учасника справи в судове засідання визнана судом обов`язковою.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У частині першій статті 401 ЦПК України зазначено, що попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складання доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Розгляд цієї справи в касаційному порядку проведений Верховним Судом за правилами статті 401 ЦПК України в порядку письмового провадження, в якому учасники справи не повідомляються про такий розгляд.

Разом із цим, колегія суддів не вбачає підстав для призначення справи до судового розгляду та відповідно відсутня необхідність виклику учасників справи для надання пояснень, а відтак, заявлене клопотання задоволенню не підлягає.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційних скарг відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141, 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції.

Касаційні скарги ОСОБА_1 , Кабінету Міністрів України залишити без задоволення.

Постанову Луганського апеляційного суду від 24 грудня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук