№ 438/1673/13-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

12 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 438/1673/13-ц

провадження № 61-17441св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Шандри М. М., Ніктевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім`єю без шлюбу, поділ спільного сумісного майна подружжя, стягнення грошової компенсації.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона з травня 1996 року спільно проживала разом з ОСОБА_2 як чоловік і жінка однією сім`єю, вони вели спільне господарство, побут та мали спільний сімейний бюджет, незважаючи на те, що позивач розірвала шлюб з першим чоловіком

лише 12 березня 1997 року. Сторони 31 грудня 1999 року почали проживати

у недобудованому житловому будинку на

АДРЕСА_1 ,

а 25 листопада 2000 року зареєстрували шлюб, під час якого у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано рішенням Бориславського міського суду Львівської області

від 15 жовтня 2013 року.

Вказувала, що у період спільного проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу з 12 березня 1997 року до 25 листопада 2000 року сторони спільно вели господарство, займались городництвом, тощо, від яких отримували дохід і за рахунок якого формувався їхній спільний бюджет. Крім того, позивач офіційно працювала та отримувала заробітну плату. Відповідач працював періодично, перебував на обліку як безробітний та мав мінливий дохід.

За період їхнього спільного проживання (з 12 березня 1997 року

до 25 листопада 2000 року) сторони за спільні кошти та спільною

працею здійснили будівництво літньої кухні на

АДРЕСА_3 , яку

у подальшому (станом на вересень 2005 року) вони перебудували у будинок, якому присвоєно нову адресу - АДРЕСА_1 .

Крім того, сторони у 2005 році розпочали будівництво другого житлового будинку на

АДРЕСА_4 за рахунок коштів, отриманих від продажу земельної ділянки, яка була особистою приватною власністю позивача. Будівництво другого будинку було завершено у грудні 2006 року.

Разом з тим, вищевказані будинки були здані в експлуатацію відповідачем 23 серпня 2012 року і на підставі рішення Виконавчого комітету Східницької селищної ради міста Борислава Львівської області від 17 грудня 2012 року ОСОБА_2 отримав свідоцтва про право власності на ці будинки та здійснив державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна.

Позивач вказувала, що зазначені вище житлові будинки відносяться до об`єктів спільної сумісної власності і підлягають поділу між ними у рівних частках - по 1/2 ідеальній частині кожному.

Зазначала, що сторони також за спільні кошти здійснили реконструкцію та прибудову до житлового будинку на АДРЕСА_2 , який є особистою приватною власністю відповідача, внаслідок чого зовнішні розміри даного житлового будинку істотно збільшилися. Оскільки реконструкцію будинку

з прибудовою було здійснено самочинно, то поділу в рівних частках між сторонами підлягають будівельні матеріали, грошову компенсацію вартості 1/2 частини яких повинен сплатити позивачу відповідач, так як вони

є невід`ємною частиною вказаного житлового будинку і без шкоди для об`єкту нерухомого майна їх відокремити не можна.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: встановити факт проживання однією сім`єю, ведення спільного господарства, побуту та бюджету сторонами у період з 12 березня 1997 року до 25 листопада 2000 року; визнати об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок на АДРЕСА_1 , загальною площею 146,1 кв. м, житловою площею

82,8 кв. м; поділити майно, набуте сторонами за час шлюбу, виділивши

ОСОБА_1 та визнавши за нею право власності на: 1/2 ідеальну частину житлового будинку на АДРЕСА_1 , 1/2 ідеальну частину житлового будинку на АДРЕСА_4 ; стягнути з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію вартості 1/2 ідеальної частини будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено реконструкцію та прибудову до житлового будинку на

АДРЕСА_2 , що становить 23 618 грн.

У січні 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 по поділ майна подружжя.

Зустрічний позов ОСОБА_2 мотивований тим, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є його особистою приватною власністю, оскільки укладений за його особисті кошти, до укладення шлюбу з ОСОБА_1 . Спільною сумісною власністю сторін є лише житловий будинок на

АДРЕСА_4 .

На підставі викладеного ОСОБА_2 просив: визнати житловий будинок на АДРЕСА_1 його особистою приватною власністю; визнати спільною сумісною власністю сторін житловий будинок на

АДРЕСА_4 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 ідеальну частину житлового будинку на АДРЕСА_4 ; залишити у його власності 1/2 ідеальну частину житлового будинку на АДРЕСА_4 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Ухвалою Бориславського міського суду Львівської області від 07 липня

2017 року зустрічний позов ОСОБА_2 залишено без розгляду.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 заявив клопотання про залишення без розгляду зустрічного позову, сторони підтримали зазначене клопотання в судовому засіданні, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 207 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення вказаного клопотання судом першої інстанції)

є підставою для залишення позову розгляду.

Рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 14 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт створення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 майна, зокрема, житлового будинку на АДРЕСА_1 внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.

Визнано об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 будинок на

АДРЕСА_1 , загальною площею 146,1 кв. м, житловою площею 82,8 кв. м.

Поділено майно, набуте ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за час шлюбу, виділивши ОСОБА_1 та визнавши за ОСОБА_1 право власності на: 1/2 ідеальну частину житлового будинку на

АДРЕСА_1 , загальною площею

146,1 кв. м, житловою площею 82,8 кв. м, та 1/2 ідеальну частину житлового будинку на

АДРЕСА_4 , загальною площею 179,6 кв. м, житловою площею 100,2 кв. м.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 1/2 ідеальної частини будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено реконструкцію та прибудову до житлового будинку на

АДРЕСА_2 , яка становить 23 618 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, що складаються з 4 324 грн судового збору та 9 930 грн судових витрат на проведення судової будівельно-технічної експертизи.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що житлові будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_4 набуті сторонами за час шлюбу, тому є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, відповідно підлягають поділу між ними у рівних частках. Також позивач має право на стягнення з відповідача грошової компенсації вартості 1/2 частки будівельних матеріалів, використаних під час проведення добудови до житлового будинку на

АДРЕСА_2 , оскільки вони є невід`ємною частиною цього житлового будинку, яку не можливо поділити в натурі без її пошкодження (знищення).

Постановою Львівського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року рішення суду першої інстанції скасовано в частині встановлення факту створення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 майна, зокрема, житлового будинку на

АДРЕСА_1 внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову

в задоволенні вимог ОСОБА_1 про встановлення факту проживання однією сім`єю, ведення спільного господарства, побуту та бюджету з ОСОБА_2

у період з 12 березня 1997 року по 25 листопада 2000 року.

Рішення місцевого суду скасовано в частині визнання об`єктом

права спільної сумісної власності подружжя житлового будинку на

АДРЕСА_1 загальною площею 146,1 кв. м, житловою площею

82,8 кв. м та його поділу між сторонами, шляхом виділення у власність

ОСОБА_1 1/2 ідеальної частини цього будинку, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.

Рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/2 ідеальної частини будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено реконструкцію та прибудову до житлового будинку на АДРЕСА_2 у розмірі 23 618 грн, ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.

Рішення суду першої інстанції скасовано в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судових витрат, ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1 720,50 грн.

У решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 5 161,50 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що до правовідносин, які виникли до 01 січня 2004 року, застосовуються положення Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю подружжя, тому позовна вимога про встановлення факту проживання позивача з відповідачем однією сім`єю, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету в період з 12 березня 1997 року (з моменту розірвання першого шлюбу позивача) до 25 листопада 2000 року (до моменту укладення шлюбу з відповідачем) є безпідставною і задоволенню не підлягає.

Зібраними у справі доказами підтверджено, що будівництво літньої кухні

з переобладнанням її під спірний житловий будинок на АДРЕСА_1 було здійснено до укладення між сторонами шлюбу. Однак, письмових доказів на підтвердження стану готовності будинку на АДРЕСА_1 (в процентному співвідношенні) на момент укладення 25 листопада 2000 року між сторонами шлюбу в матеріалах справи немає. Позивач не надала суду доказів на підтвердження тієї обставини, що під час шлюбу вищевказаний житловий будинок істотно збільшився у своїй вартості, порівняно з його вартістю, яка була на момент укладення між сторонами шлюбу. Позивач не довела належними та допустимими доказами придбання (створення) спірного майна до укладення шлюбу з відповідачем внаслідок спільної праці сторін як сім`ї, тобто їхніми спільними або індивідуальними трудовими зусиллями, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.

Крім того, суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та встановив факт створення сторонами майна, зокрема житлового будинку на

АДРЕСА_1 , хоча такі вимоги не були предметом спору.

Житловий будинок на АДРЕСА_2 був подарований відповідачу його матір`ю, тому є його особистою власністю. Позивач не подала до суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин реконструкції зазначеного будинку за рахунок спільних коштів подружжя, а висновком судової будівельно-технічної експертизи встановлено лише вартість будівельних матеріалів, використаних для реконструкції будинку з прибудовою.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав вважати, що сторони тривалий час з 12 березня 1997 року до 25 листопада 2000 року спільно проживали, були пов`язані спільним побутом, інтересами, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, взаємні права та обов`язки, спільною працею розпочали будівництво будинку на АДРЕСА_1 .

Місцевий суд правильно встановив факт створення (придбання) сторонами зазначеного майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету в період з 12 березня 1997 року

до 25 листопада 2000 року. Зазначений будинок став придатний до проживання лише у 2003 році, тобто після реєстрації шлюбу між сторонами, тому суд першої інстанції правильно поділив цей будинок між сторонами, виходячи з правил рівності часток подружжя у спільному майні.

Суд першої інстанції правильно встановив проведення реконструкції та прибудови до житлового будинку на АДРЕСА_2 за рахунок спільних коштів сторін, тому обґрунтовано стягнув грошову компенсацію вартості

1/2 ідеальної частини будівельних матеріалів.

Апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази, залишив поза увагою встановлені судом першої інстанції обставини, тому скасував рішення, яке відповідає закону.

Позиція інших учасників справи

ОСОБА_2 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.

Вказував, що суд апеляційної інстанції належним чином дослідив зібрані

у справі докази, повно та всебічно з`ясував всі обставини, що мають значення для справи, прийняв постанову з додержанням норм матеріального та процесуального права. Висновки суду першої інстанції та встановлені ним обставини не підтверджені матеріалами справи. Крім того, місцевий суд вийшов за межі заявлених у справі вимог. Позивач не понесла жодних затрат чи зусиль для будівництва будинку на АДРЕСА_1 , цей будинок фактично був побудований за кошти та працею відповідача, до укладення шлюбу між сторонами. Також ОСОБА_1 не понесла жодних витрат на ремонт та реконструкцію будинку на АДРЕСА_2 .

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 19 листопада 2020 року.

Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що розпорядженням Східницької селищної ради народних депутатів Львівської області від 11 січня 1994 року ОСОБА_2 надано

у постійне користування земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 0,055 га для будівництва індивідуального двоповерхового житлового будинку

по індивідуальному проекту жилою площею 80 кв. м, загальною

площею 130 кв. м та господарської будівлі по проекту.

Відповідно до проекту на будівництво індивідуального п`ятикімнатного житлового будинку, погодженого головним архітектором міста Борислава Львівської області 04 березня 1994 року, забудовнику ОСОБА_2 погоджено проект будівництва житлового будинку та літньої кухні з гаражем на

АДРЕСА_3 .

Згідно з дозволом на право закладки фундаментів під інструментальне будівництво від 17 червня 1994 року ОСОБА_2 дозволено з 18 червня 1994 року приступити до закладки фундаментів індивідуального двоповерхового житлового будинку згідно з планом земельної ділянки на

АДРЕСА_3 на підставі розпорядження народних депутатів Східницької селищної ради міста Борислава Львівської області від 11 січня 1994 року.

Суди також встановили, що первинно на вказаній земельній ділянці

було побудовано літню кухню (на АДРЕСА_3 ), яку в подальшому переобладнано в житловий будинок (на АДРЕСА_1 ). Будівництво літньої кухні було завершено до 1999 року, що підтверджується робочим проектом підключення трьохфазного вводу (проект електропостачання) до літньої кухні, розробленого на підставі договору на видачу технічних умов на електропостачання від 18 вересня 1999 року та актом про допуск

в експлуатацію від 25 січня 2000 року.

Переобладнання зазначеної літньої кухні під житловий будинок на

АДРЕСА_1 підтверджується технічним паспортом на будинок.

У цьому технічному паспорті зазначено рік побудови житлового будинку - 2000 рік. Цей факт також підтверджується довідкою виконавчого комітету Східницької селищної ради міста Борислава Львівської області

від 14 листопада 2002 року, з якої встановлено, що станом на момент видачі цієї довідки літня кухня вже була переобладнана під житловий будинок.

У вересні 2003 року погоджено робочий проект газифікації котла у житловому будинку на АДРЕСА_1 , а у грудні 2004 року підключено газ до будинку.

08 вересня 2003 року укладено договір на постачання електричної енергії до житлового будинку на АДРЕСА_1 .

На земельній ділянці, наданій ОСОБА_2 у постійне користування для індивідуального будівництва будинку та господарської будівлі згідно

з вищевказаним розпорядженням від 11 січня 1994 року № 3, було побудовано два житлових будинки АДРЕСА_1 та

АДРЕСА_4 .

Право власності на вказані житлові будинки АДРЕСА_1 та

АДРЕСА_4 зареєстроване за ОСОБА_2 на підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно від 30 грудня 2012 року, які видані на підставі рішення Виконавчого комітету Східницької селищної ради міста Борислава Львівської області від 17 грудня 2012 року № 104.

Суди встановили, що 12 березня 1997 року було розірвано шлюб між

ОСОБА_1 і ОСОБА_6

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі

з 25 листопада 2000 року, який було розірвано рішенням Бориславського міського суду Львівської області від 15 жовтня 2013 року у справі

№ 438/1338/13-ц, яке набрало законної сили. Під час шлюбу у сторін

ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .

У спірному житловому будинку на АДРЕСА_1 сторони були зареєстровані у березні 2003 року, що підтверджується витягом з будинкової книги.

Апеляційний суд встановив, що будівництво літньої кухні з переобладнанням її під житловий будинок на АДРЕСА_1 було здійснено до укладення між сторонами шлюбу.

Житловий будинок на АДРЕСА_2 був подарований ОСОБА_2 його матір`ю - ОСОБА_8 на підставі договору дарування від 11 липня 2000 року.

Висновком судової будівельно-технічної експертизи від 24 квітня 2017 року встановлено, що технічно можливо в період з 2001 року до 2013 року провести самочинну прибудову до житлового будинку на АДРЕСА_2 та ремонтно-будівельні роботи по реконструкції даного житлового будинку. Дійсна (реальна) вартість на час проведення експертизи будівельних матеріалів, які були використані при проведенні самочинної прибудови та реконструкції житлового будинку на АДРЕСА_2 становить 47 236 грн.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю, визнання об`єктом права спільної сумісної власності подружжя житлового будинку на

АДРЕСА_1 та поділ цього майна, стягнення грошової компенсацію вартості 1/2 ідеальної частини будівельних матеріалів, з яких самочинно проведено реконструкцію та прибудову до житлового будинку на АДРЕСА_2 , апеляційний суд виходив з того, що до правовідносин, які виникли до 01 січня 2004 року, застосовуються положення КпШС України, яким не передбачено можливості визнання факту спільного проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу як підстави для визнання набутого майна спільною сумісною власністю подружжя, тому позовна вимога про встановлення факту проживання позивача з відповідачем однією сім`єю, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету в період з 12 березня 1997 року (з моменту розірвання першого шлюбу позивача) до 25 листопада 2000 року (до моменту укладення шлюбу з відповідачем) є безпідставною і задоволенню не підлягає.

Зібраними у справі доказами підтверджено, що будівництво літньої кухні

в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету. Також позивачем не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що під час шлюбу цей житловий будинок істотно збільшився у своїй вартості, порівняно з його вартістю, яка була на момент укладення між сторонами шлюбу.

АДРЕСА_1 , хоча такі вимоги не були предметом спору.

з прибудовою.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем

і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У абзаці 1 частини другої статті 3 СК України встановлено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Відповідно до статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу

У частині четвертій статті 368 ЦК України передбачено, що майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Поділ майна подружжя здійснюється таким чином: по-перше, визначається розмір часток дружини та чоловіка в праві спільної власності на майно;

по-друге, здійснюється поділ майна в натурі відповідно до визначених часток. При цьому не виключається звернення одного із подружжя, при наявності спору, з позовом про визнання права на частку в праві спільної власності без вимог щодо поділу майна в натурі.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 15 червня

2021 року в справі № 595/970/20 (провадження № 61-4017св21).

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України (далі - СК України) цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), тобто з 01 січня 2004 року.

У справі, що переглядається позивач просить встановити факт спільного проживання з відповідачем у період з 12 березня 1997 року до 25 листопада 2000 року, а апеляційний суд встановив, що будівництво літньої кухні

з переобладнанням її під житловий будинок на АДРЕСА_1 було здійснено до укладення між сторонами шлюбу (25 листопада 2000 року), тому спірні правовідносини в цій частині мають вирішуватися з урахуванням положень КпШС України, Закону України «Про власність» та Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 28 липня

2021 року у справі № 314/2720/18 (провадження № 61-4850св20).

Положення КпШС України не містили норми про спільне проживання жінки та чоловіка однією сім`єю, які не перебувають у шлюбі між собою або

в будь-якому іншому шлюбі. Зазначене положення передбачене статтею 74 СК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року.

Тому встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу

в період до 01 січня 2004 року законом не передбачено.

Подібний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 квітня

2021 року в справі № 185/8560/18 (провадження № 61-22363св19),

від 24 червня 2021 року у справі № 694/646/20 (провадження № 61-5208св21).

На підставі викладеного, апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без шлюбу.

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про власність»

(в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

Розглядаючи позови, пов`язані зі спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону «Про власність», стаття 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.

Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини першої статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим».

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 06 березня

2019 року в справі № 571/1306/16-ц (провадження № 61-29896св18).

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Подібна за змістом норма викладена у частині третій статті 12 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (стаття 57 ЦПК України

в редакції, чинній на час звернення до суду з позовом).

Подібна за змістом норма викладена у статті 76 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя

статті 89 ЦПК України в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Отже, саме на позивача було покладено обов`язок доведення обставин набуття спірного майна у спільну власність сторін.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони.

Вирішуючи спір у цій справі на підставі доказів, що належним чином оцінені, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив з того, що спірний будинок на АДРЕСА_1 побудований до укладення між сторонами шлюбу

(25 листопада 2000 року), тому відсутня презумпція спільності майна сторін щодо цього житлового будинку. При цьому на підтвердження своїх вимог про визнання права власності на 1/2 частину будинку на

АДРЕСА_1 позивач не надала доказів, з яких можливо б було встановити факт того, що цей будинок був набутий нею та відповідачем внаслідок їхньої спільної праці як сім`ї, отже відсутні правові підстави для визнання за нею права власності на половину вказаного нерухомого майна.

Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (стаття 25 КпШС України).

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя, у разі наявності у сукупності двох факторів: істотність збільшення вартості майна; таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого

з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна. Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи

у остаточному об`єкті.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя. Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним

у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого

з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою мають враховуватися капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості. Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна. У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі. Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами.

Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя.

Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості саме по собі

у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 березня

2021 року у справі № 161/17237/19 (провадження № 61-15св21).

Встановивши, що позивачем не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що під час шлюбу житловий будинок на

АДРЕСА_1 істотно збільшився у своїй вартості, порівняно з його вартістю, яка була на момент укладення між сторонами шлюбу, суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для застосування вищевказаних норм матеріального права та задоволення позовних вимог в цій частині.

Разом з тим, апеляційний суд враховуючи, що житловий будинок на

АДРЕСА_2 був подарований ОСОБА_2 його матір`ю - ОСОБА_8 на підставі договору дарування від 11 липня 2000 року, дійшов правильного висновку, що відповідно до норми статті 25 КпШС України, статті 57 СК України, є особистою приватною власністю відповідача. Позивач не подала до суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин реконструкції зазначеного будинку за рахунок спільних коштів подружжя, а висновком судової будівельно-технічної експертизи встановлено лише вартість будівельних матеріалів, використаних для реконструкції будинку

з прибудовою.

Таким чином, правильні по суті є висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позовної вимоги про стягнення грошової компенсації вартості 1/2 частини будівельних матеріалів як таких, що використані під час самочинної реконструкції житлового будинку на

АДРЕСА_2 .

Відповідно до статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 22 липня

2021 року у справі № 209/3611/19 (провадження № 61-3899св21).

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що суд першої інстанції вийшов за межі позовних вимог та безпідставно встановив факт створення сторонами майна, зокрема житлового будинку на

АДРЕСА_1 , хоча такі вимоги не були предметом спору.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази, що відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, оскільки оскаржувана постанова прийнята на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку

з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності

від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 23 вересня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук