№ 440/2653/24 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 листопада 2024 року

м. Київ

справа № 440/2653/24

адміністративне провадження № К/990/20500/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мартинюк Н.М.,

суддів - Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №440/2653/24

за позовом ОСОБА_1

до слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави Чуванової Алли Михайлівни, слідчого слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовського Вадима Юр`євича

про визнання дій протиправними та стягнення моральної шкоди

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року (головуючий суддя: Алєксєєва Н.Ю.)

та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 3 травня 2024 року (головуючий суддя: Спаскін О.А., судді: Любчич Л.В., Присяжнюк О.В.)

ВСТАНОВИВ:

І. Історія справи

ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави Чуванової Алли Михайлівни, слідчого слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовського Вадима Юр`євича, в якому просив:

- визнати відсутність повноважень у слідчого слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовського Вадима Юр`євича на вчинення дій щодо складання та подання до слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави Чуванової Алли Михайлівни клопотання від 23 вересня 2023 року про арешт майна позивача та визнання цих дій незаконними та протиправними;

- визнати незаконними та протиправними дії слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави Чуванової Алли Михайлівни щодо задоволення клопотання про арешт майна позивача від 29 вересня 2023 року;

- стягнути із бюджету України 20 000 000 грн на користь позивача в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої відповідачами внаслідок порушення прав позивача (по 10 000 000 грн за порушення майнових прав кожним із відповідачів).

В обґрунтування позову вказував, що 23 вересня 2023 року слідчий слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовський В.Ю. склав клопотання про арешт майна ОСОБА_1 та направив його до слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави, а слідчим суддею Октябрського районного суду міста Полтави Чувановою А.М. ухвалено рішення про задоволення клопотання слідчого. Позивач стверджував, що має статус третьої особи щодо майна якої вирішувалось питання про арешт. З огляду на це вважав, що слідчий не мав повноважень на складання та подання клопотання про арешт до слідчого судді, оскільки згідно з нормами КПК України з клопотанням про арешт майна третьої особи має звертатися прокурор. Позивач також вважав неправомірними дії слідчого судді при ухваленні рішення від 29 вересня 2023 року про арешт майна боржника, оскільки, на його думку, це рішення було ухвалено за відсутності доказів, які б підтверджували склад злочину у діях ОСОБА_1 та причетність вилучених речей до події злочину.

Зауважив, що оскільки його вимоги стосуються саме визначення законності дій відповідачів при вирішенні питання арешту майна, а нормами Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України) не передбачено взагалі можливості оскаржувати дії відповідачів з підстав їх незаконності та протиправності, належним способом захисту його прав буде розгляд його вимог в суді адміністративної юрисдикції.

У частині обґрунтування вимог щодо стягнення моральної шкоди вказував, що, на його думку, відповідачі своїми діями порушили норми Конституції, що призвело до тривалого порушення його майнових прав. Розмір моральної шкоди, як зазначає позивач, був розрахований на підставі методу морально-емоційного задоволення.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року, залишеною без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 3 травня 2024 року, відмовлено у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що арешт майна, який було здійснено, як зазначає позивач, безпідставно в рамках кримінального провадження №22023170000000198, не є, у розумінні приписів Кримінального процесуального кодексу України, здійсненням владних управлінських функцій, а є процесуальною дією - заходом забезпечення кримінального провадження під час вчинення слідчої (розшукової) дії. У діях слідчого, інших уповноважених службових осіб при виконанні слідчих або розшукових дій немає ні адміністративного примусу, ні управлінських повноважень. Метою ж виконавчо-розпорядчої діяльності є реалізація функції державного управління, а результатом такої діяльності є управлінське рішення, яким один суб`єкт приписує певну поведінку іншому суб`єкту, що не притаманно діяльності слідчого (органу дізнавання), оскільки вона спрямована на законність та своєчасність здійснення процесуальних дій за правилами КПК України, і, відповідно до частини п`ятої статті 40 КПК України, здійснює свої повноваження слідчий відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу України. Отже, суд дійшов висновку, що цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки у даному випадку вимоги позивача ґрунтуються саме на доводах щодо протиправності дій слідчого, які врегульовані нормами КПК України.

Також суд наголосив, що, якщо позивач вважає, що суддя допустив порушення норм права під час розгляду його справи (клопотання), незгода із відповідними рішеннями (діями, бездіяльністю) може бути реалізована лише шляхом оскарження ухвалених у відповідній справі судових рішень до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.

Отже, як виснував суд першої інстанції, оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Щодо заявлених позовних вимог про стягнення моральної шкоди, суд зауважив на тому, що слідчий суддя та слідчий при розслідуванні ним кримінальної справи не є суб`єктами владних повноважень, які здійснюють владні управлінські функції, і суддя не може бути відповідачем у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ, з огляду на що відсутній публічно-правовий спір, а відтак і підстави для розгляду вимог про відшкодування шкоди в порядку адміністративного судочинства.

Позивачу також було роз`яснено, що він не позбавлений права звернутися з відповідною позовною заявою в частині оскарження дій слідчого слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовського Вадима Юр`євича до місцевого загального суду, оформивши її згідно з вимогами Кримінального процесуального кодексу України, в частині стягнення моральної шкоди - за правилами Цивільного процесуального кодексу України.

Не погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просив їх скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

В обґрунтування доводів касаційної скарги вказує, що, на його переконання, беззаперечно суди та судді відносяться до суб`єктів владних повноважень, що узгоджується зі статтею 6 конституції та пунктом 7 частини першої статті 4 КАС України. Поряд із цим зауважує, що слідчий також є іншим суб`єктом при здійсненні ним публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, тобто є суб`єктом владних управлінських повноважень.

До того ж скаржник зазначає, що скористався своїм правом, передбаченим КПК України щодо оскарження дій слідчого та процесуального рішення слідчого судді, з якими не погоджується. Водночас, за результатами розгляду, позитивного рішення так і не отримав.

Уважає, що оскільки частиною четвертою статті 21 КПК України передбачено можливість доступу особи до інших засобів правового захисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані конституцією України та міжнародними договорами України, доцільним, в даному випадку, є його звернення до суду адміністративної юрисдикції для оскарження незаконних дій слідчого та слідчого судді у цій справі.

Ухвалою Верховного Суду від 4 червня 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 3 травня 2024 року у цій справі.

Відповідачі своїх відзивів на касаційну скаргу не подали, що не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у силу частини четвертої статті 338 КАС України. Ухвала Верховного Суду від 4 червня 2024 року про відкриття касаційного провадження у цій справі отримана слідчим суддею Октябрського районного суду міста Полтави Чувановою А.М. 26 червня 2024 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення (штрихкодовий ідентифікатор 0600270347468 ). Ухвала Верховного Суду від 4 червня 2024 року про відкриття касаційного провадження у цій справі отримана слідчим слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовським В.Ю. 11 червня 2024 року, що підтверджується наявним в матеріалах справи повідомленням про вручення поштового відправлення (штрихкодовий ідентифікатор 0600270347476).

Ухвалою Верховного Суду від 20 листопада 2024 року закінчено підготовчі дії цієї справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

II. Мотиви Верховного Суду

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судомами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.

Ухвалюючи оскаржуване судові рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами КПК України.

Касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів скарги ОСОБА_1 про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права.

В контексті порушеного питання Верховний Суд зазначає наступне.

Частиною другою статті 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи (частина третя статті 124 Конституції України).

Юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, порядок здійснення судочинства в адміністративних судах визначає КАС України.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пункти 1-3 частини першої статті 4 КАС України адміністративною справою визначають переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи; адміністративним судом - суд, до компетенції якого цим Кодексом віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ.

За правилами пункту 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Ужитий у цій процесуальній нормі термін «суб`єкт владних повноважень» означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для класифікації спору як публічно-правового. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати такий спір з публічно-правовим і відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи, що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства (пункт 2 частини друга статті 19 КАС України). Відповідно до частини шостої статті 21 КАС України, не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Судами попередніх інстанцій правильно встановлено та підтверджується матеріалами справи, що у цьому випадку предметом судового контролю є дії старшого слідчого Горбовського В.Ю. щодо складання і подання клопотання про арешт майна позивача та дії слідчого судді Октябрського районного суду міста Полтави Чуванової А.М. щодо розгляду цього клопотання.

Посилання позивача на протиправність дій слідчого щодо складання клопотання про арешт майна ОСОБА_1 стосуються виключно питання про відповідність/невідповідність процесуального порядку виконання слідчої дії вимогам КПК України і можуть бути перевірені в межах кримінального провадження за правилами, встановленими цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 1 КПК України порядок кримінального провадження на всій території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

Відповідно до визначення, закріпленого в пункті 10 частини першої статті 3 КПК України, кримінальним провадженням є досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

За своєю правовою природою кримінальне провадження становить єдиний комплекс вчинюваних в установленому КПК України порядку дій, у межах якого органи досудового розслідування і суд здійснюють функцію притягнення особи до кримінальної відповідальності. Зокрема, таке провадження включає встановлені законом процедури одержання доказів, гарантії законності цих процедур, а також право особи в установлений КПК спосіб оспорювати правомірність відповідних процесуальних дій та/або рішень у контексті реалізації свого права на захист.

Право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого, що належить до загальних засад кримінального провадження, згідно з частиною першою статті 24 КПК України кожному гарантується в порядку, передбаченому цим Кодексом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року № 6рп/2001 роз`яснено, що кримінальне судочинство - це врегульований нормами КПК України порядок діяльності органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду (судді) щодо порушення, розслідування, розгляду та вирішення кримінальних справ, а також діяльність інших учасників кримінального процесу - підозрюваних, обвинувачених, підсудних, потерпілих, цивільних позивачів і відповідачів, їх представників та інших осіб з метою захисту своїх конституційних прав, свобод і законних інтересів. Захист прав і свобод людини не може бути надійним без надання їй можливості під час розслідування кримінальної справи оскаржити до суду окремі процесуальні акти, дії чи бездіяльність органів дізнання, попереднього слідства та прокуратури. Але таке оскарження може здійснюватися в порядку, встановленому згаданим вище Кодексом, оскільки діяльність посадових осіб, як і діяльність суду, має свої особливості та не належить до управлінської сфери. Із цього слідує, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 303 КПК України на досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов`язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк, - заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, володільцем тимчасово вилученого майна, іншою особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування.

Згідно із частиною другою цієї ж статті КПК України скарги на інші рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора не розглядаються під час досудового розслідування і можуть бути предметом розгляду під час підготовчого провадження в суді згідно з правилами статей 314-316 цього Кодексу.

Наведеними правовими нормами визначено суб`єктний склад, процедуру ініціювання і початку досудового розслідування, а також порядок оскарження дій чи бездіяльності слідчого або прокурора в разі нездійснення ними процесуальних дій, які вони зобов`язані вчинити у визначений КПК України строк.

Оскільки спір у цій справі виник у зв`язку з протиправними, на переконання ОСОБА_1 , діями слідчого слідчого відділу ТУ ІНФОРМАЦІЯ_1 Горбовського В.Ю. у межах кримінального провадження №22023170000000198, перевірка правомірності таких дій відповідача з огляду на положення пункту 2 частини другої статті 19 КАС України знаходиться поза межами юрисдикції адміністративного суду, отже їх оскарження особою, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування (а позивач і є такою особою), має здійснюватися в порядку, установленому КПК України.

Водночас гарантіями законності процесуальних дій та/або рішень органів досудового розслідування й суду є не лише можливість їх окремого оскарження, а й низка інших визначених кримінальним процесуальним законом механізмів - право підозрюваного, обвинуваченого й інших визначених у КПК України осіб брати участь у проведенні слідчих дій, висловлювати зауваження, заперечення щодо порядку їх здійснення (пункти 9, 10 частини третьої статті 42 КПК України), а під час судового розгляду кримінального провадження по суті - заявляти клопотання про визнання недопустимими доказів, одержаних з порушенням установленого законом порядку (частина третя статті 89 КПК України).

Відповідно до статті 170 КПК України, завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

Арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом кримінального правопорушення, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.

Арешт на комп`ютерні системи чи їх частини накладається лише у випадках, якщо вони отримані внаслідок вчинення кримінального правопорушення або є засобом чи знаряддям його вчинення, або зберегли на собі сліди кримінального правопорушення, або у випадках, передбачених пунктами 2, 3, 4 частини другою цієї статті, або якщо їх надання разом з інформацією, що на них міститься, є необхідною умовою проведення експертного дослідження, а також якщо доступ до комп`ютерних систем чи їх частин обмежується їх власником, володільцем або утримувачем чи пов`язаний з подоланням системи логічного захисту.

Згідно зі статтею 171 КПК України з клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.

Статтею 172 КПК України передбачено, що клопотання про арешт майна розглядається слідчим суддею, судом не пізніше двох днів з дня його надходження до суду, за участю слідчого та/або прокурора, цивільного позивача, якщо клопотання подано ним, підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - також захисника, законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження. Неприбуття цих осіб у судове засідання не перешкоджає розгляду клопотання.

У відповідності до статті 174 КПК України, за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника чи володільця майна, якщо вони доведуть, що потреба у застосуванні такого заходу відпала, арешт майна може бути скасовано повністю або частково.

У зазначеній справі правомірність втручання у право позивача на володіння, користування і розпорядження майном, яким він користується, було перевірено слідчим суддею при задоволенні клопотання слідчого про арешт майна позивача у рамках кримінального провадження №22023170000000198 від 28 квітня 2023 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 114-1 КК України. Критерій законності накладення арешту, відповідно, предмет судової перевірки згідно з частиною другою статті 173 КПК України становила оцінка сукупності отриманих доказів на підтвердження необхідності використання майна як доказу у кримінальному провадженні.

Лише у випадках, коли на момент звернення особи зі скаргою на проведені у кримінальному провадженні процесуальні дії, які за правилами КПК України не підлягають окремому оскарженню і можуть перевірятися при розгляді судом кримінальної справи по суті, кримінальне провадження припинено на підставі визначеного законом процесуального рішення, розгляд таких скарг за правилами кримінального судочинства стає неможливим. Виключно в цьому разі, у зв`язку з відсутністю в особи альтернативного способу юридичного захисту, а також з урахуванням того, що в такій ситуації перевірка правомірності слідчих дій за іншою процедурою не може зашкодити реалізації завдань кримінального провадження, позов має розглядатися судом адміністративної юрисдикції.

Натомість правомірність накладення арешту й інших процесуальних дій, проведених у межах кримінального провадження, яке не припинено, підлягає перевірці судом у порядку кримінального судочинства. Відповідно до пункту 2 частини другої статті 19 КАС України на справи за скаргами на такі процесуальні дії юрисдикція адміністративних судів не поширюється.

Така правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 23 січня 2019 року у справі № 802/1335/17-а, від 13 листопада 2019 року у справі № 420/516/19, від 26 лютого 2020 року у справі № 520/1820/19 та підтримується усталеною практикою Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, зокрема, у постановах від 23 січня 2020 року у справі № П/811/1962/17, від 27 січня 2020 року у справі № 200/8729/19-а, від 14 квітня 2020 року у справі № 826/12135/18. Підстави для відступу від такої правової позиції під час розгляду даної справи відсутні.

Зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 також вбачається, що позивач ставить перед судом питання наявності у слідчого певного роду компетенцій. З цього приводу суд зазначає наступне.

Так, за змістом пункту 3 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 13 березня 2019 року у справі №820/3713/17 сформовано правовий висновок, відповідно до якого компетенційними є спори між суб`єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі делегованих повноважень. Особливістю таких спорів є те, що сторонами у них - як позивачем, так і відповідачем - є суб`єкти владних повноважень. Тобто позивачем у компетенційних спорах є суб`єкт владних повноважень, якщо він вважає, що інший суб`єкт владних повноважень - відповідач своїм рішенням або діями втрутився у його компетенцію або що прийняття такого рішення чи вчинення дій є його прерогативою.

У постановах Верховного Суду від 5 липня 2019 року у справі № 802/833/17-а, від 26 вересня 2019 року у справі №826/7320/17 та від 29 квітня 2020 року у справі №160/1106/19, сформовано правовий висновок, відповідно до якого, компетенція - це сукупність повноважень, прав та обов`язків державного органу, установи або посадової особи, які вони зобов`язані використовувати для виконання своїх функціональних завдань. Компетенцію державного органу чи посадової особи становлять їхні повноваження, визначені законом. Внаслідок різного тлумачення законодавства компетенція суб`єктів владних повноважень може перетинатися, внаслідок чого виникає компетенційний спір. Завданням суду у компетенційних спорах, з урахуванням загального завдання адміністративного судочинства, є розв`язання законодавчої колізії, а також усунення наслідків дублювання повноважень.

Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів звертає увагу, що у цій справі позивач не є суб`єктом владних повноважень, а отже не наділений адміністративною процесуальною дієздатністю щодо пред`явлення позову про визнання наявності чи відсутність компетенції (повноважень) у відповідача. Крім того, колегія суддів вкотре звертає увагу, що у вимірі обставин цієї конкретної справи і відповідач не здійснював владних управлінських функцій у розумінні КАС України.

До того ж, варто наголосити, що згідно із частинами першою-третьою статті 124 Конституції України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частин першої, третьої статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Колегія суддів наголошує на тому, що суд (суддя) як орган (особа), що здійснює правосуддя, не може бути відповідачем або іншою особою, яка бере участь у справі. Це можливо лише у випадках, коли суд (суддя) виступає, як звичайна установа (особа), а не як орган (особа), що здійснює правосуддя. Заяви та скарги, спрямовані на притягнення суду (судді), як відповідача, не підлягають розгляду в суді, оскільки законом передбачено інший механізм усунення помилок і недоліків, допущених при здійсненні правосуддя. Наведеній вище підхід до розуміння принципу незалежності судді та суду у випадку оскарження їх дій щодо здійснення правосуддя, встановлений сталою судовою практикою та залишається незмінним.

Тож, суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їхніх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони, відповідно, були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Наведеної правової позиції притримується Велика Палата Верховного Суду у постановах від 8 травня 2018 року у справі № 521/18287/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 489/5045/18, від 2 жовтня 2019 року № 11-547апп19, а також Верховний Суд у постанові від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15, від 30 вересня 2020 року у справі № 1.380.2019.003105.

Як вбачається із позовної заяви, скаржник, серед іншого, оскаржує дії судді щодо розгляду клопотання слідчого про накладення арешту в рамках кримінального провадження, з огляду на що, дії судді, які оскаржуються, є нічим іншим, як діяльністю судді, пов`язаною з розглядом судової справи, яка врегульована процесуальним законом, а тому охоплюється поняттям "здійснення правосуддя".

У пункті 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц, Верховний Суд дійшов висновку, що позовна вимога про визнання незаконними дій/бездіяльності посадових осіб суду, що стосуються здійснення правосуддя, не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства.

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 8 травня 2018 року у справі №521/18287/15-ц, зазначено, що відсутність правової регламентації права на оскарження вчинених під час розгляду конкретної справи дій, рішень чи бездіяльності суду не за правилами апеляційного та касаційного оскарження, є легітимним обмеженням у судовому процесі, покликаним забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи за наявності у чинному законодавстві конкретних способів захисту їх прав та інтересів.

Конституційний Суд України у пункті 4.2 Рішення від 23 травня 2001 року №6-рп/2001 роз`яснив, що порядок здійснення правосуддя регламентується відповідним процесуальним законодавством України. Процесуальні акти і дії суддів, які стосуються вирішення питань підвідомчості судам спорів, порушення і відкриття справ, підготовки їх до розгляду, судового розгляду справ у першій інстанції, в касаційному і наглядовому порядку та прийняття по них судових рішень, належать до сфери правосуддя і можуть бути оскаржені лише в судовому порядку відповідно до процесуального законодавства України. Позасудовий порядок оскарження актів і дій суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий. Що ж стосується актів, дій або бездіяльності посадових і службових осіб органів судової влади, що належать до сфери управлінської діяльності, то вони можуть бути оскаржені до суду на загальних підставах.

Аналізуючи наведені положення чинного законодавства України у світлі роз`яснень Конституційного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №280/1334/19 підсумувала, що оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ.

Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

Отже, оскільки слідчий суддя в цьому випадку не є суб`єктом владних повноважень, не здійснює у спірних правовідносинах владних управлінських функцій, то спір не є публічно-правовим в розумінні положень КАС України.

Що стосується аргументів позивача з приводу порушення його права доступу до суду, то Верховний Суд вказує, що у рішенні ЄСПЛ у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» (заяви №17160/06 та №35548/06, рішення від 21 грудня 2010 року, пункт 33), Суд наголосив, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд резюмує, що для вирішення цього спору не можуть бути використані способи захисту, передбачені в адміністративному судочинстві. Для ефективного захисту прав позивача КПК України передбачає спеціальні процедури, які не можна підмінити шляхом звернення з позовом до адміністративного суду.

Доводи касаційної скарги зводяться на незгоди позивача із правовою оцінкою судами обставин справи.

З огляду на зазначене Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій та констатує, що суди дійшли правильних висновків про необхідність відмови у відкритті провадження у цій справі з огляду на те, що даний спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Доводи та аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судами попередніх інстанцій оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

За правилами частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржувані судові рішення прийнято з додержанням норм процесуального права, а правових висновків судів першої та апеляційної інстанцій скаржник не спростував, Суд не знаходить підстав для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до частини шостої статті 139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Верховний Суд не змінює судові рішення та не ухвалює нове, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX, статтями 3 4 19 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 11 березня 2024 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 3 травня 2024 року у справі №440/2653/24 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

……………………………………

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду