№ 440/532/23 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2025 року

м. Київ

справа №440/532/23

адміністративне провадження № К/990/15743/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року (суддя Удовіченко С.О.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року (колегія у складі суддів Присяжнюк О.В., Спаскіна О.А., Любчич Л.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ Офісу Генерального прокурора №2265ц від 19 грудня 2022 року про скасування наказу Генерального прокурора від 10 січня 2022 року № 13ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 в Офісі Генерального прокурора на посаді, рівнозначній посаді начальника Управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 23 жовтня 2019 року і до моменту винесення рішення судом або фактичного поновлення на роботі.

Доводи позивача зводяться до того, що скасований оскаржуваним наказом наказ Генерального прокурора про поновлення ОСОБА_1 на роботі є актом індивідуальної дії, його не може бути скасовано, адже він вичерпав свою дію фактом виконання. Крім цього, оскаржуваний наказ про скасування наказу про поновлення позивача, на його думку, винесено з виходом за межі повноважень, наданих відповідачеві національним законодавством. Позивач стверджує, що відповідач не мав визначених Законом підстав для його звільнення, тим більше через неподання заяви про переведення до Офісу Генерального прокурора та про намір у зв`язку з цим пройти атестацію, оскільки позивач в лютому 2022 року подав таку заяву, що свідчить про його бажання продовжити службу в органах прокуратури. Позивач також зазначив, що скасування рішення суду не є підставою для повороту виконання у трудових спорах.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року, у задоволенні позову відмовлено.

Суди керувалися тим, що позивача було поновлено на посаді на виконання судових рішень першої та апеляційної інстанції у справі №440/4510/19. Втім, в кінцевому підсумку, суд касаційної інстанції скасував зазначені судові рішення та ухвалив постанову про відмову в задоволенні позову. Зазначене судове рішення набрало законної сили з моменту його прийняття, а отже підлягало обов`язковому врахуванню Офісом Генерального прокурора, що й зумовило прийняття відповідачем оскржуваного в цій справі (№440/532/23) наказу про скасування наказу про поновлення позивача на посаді. За цих обставин суди не вбачали підстав для висновку про протиправність оспорюваного наказу відповідача.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування

У касаційній скарзі, поданій з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 у поєднанні з частиною другою статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позивач просить рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити або направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, позивач мотивує тим, що суди попередніх інстанцій:

- застосували положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII) (щодо підстав звільнення), пункт 19 розділу ІІ Закону України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон №113-IX) без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 26 листопада 2020 року в справі №200/13482/19-а про те, що «...саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII)...»;

- не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII та пункту 19 розділу ІІ Закону №113-IX, викладених у постанові від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19, а саме висновку Верховний Суду, що «...законодавець, увівши в дію визначену процедуру реформування органів прокуратури, вказав які саме дії мають учинити особи з метою подальшого проходження служби в органах прокуратури, та явно і очевидно окреслив умову продовження служби шляхом успішного проходження атестації. Наслідки неподання заяви про переведення та про намір у зв`язку з цим пройти атестацію також були сформульовані та визначені законодавцем з достатньою для розуміння чіткістю і ясністю. Відтак, зважаючи на висловлену Верховним Судом правову позицію щодо застосування положень пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII у зіставленні з підпунктом 1 пункту 19 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №113-ІХ, колегія суддів... констатує, що неподання прокурором у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію є підставою для звільнення прокурора з посади відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VIІ...»;

- застосували пункт 6 розділу ІІ Закону №113-IX без урахування висновків Верховного Суду викладених у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №640/7102/20 про те, що «...припис акта, що визнаний неконституційним, не може застосовуватися судами...»;

- застосували положення пункту 9 частини першої статті 129 Конституції України (щодо обов`язковості судового рішення), без врахування висновків Верховного Суду, викладених в ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі №140/2217/19, а саме, що «...виконанню підлягають лише судові рішення про задоволення позову (повне або часткове).... судове рішення, яким у позові відмовлено, з набранням ним законної сили, варто вважати таким, що є обов`язковим, хоч при цьому воно не потребує виконання чи примусового виконання... рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, виконанню не підлягає за жодних обставин (і не може виконуватись з об`єктивних причин)»;

- не врахували висновків Верховного Суду, наведених у постанові від 10 червня 2021 у справі №420/6432/19 (де міститься посилання й на інші постанови Верховного Суду) про те, що «особа не може підлягати звільненню шляхом скасування наказу про поновлення на посаді або визнання його таким, що втратив чинність іншим наказом...»;

- не врахували висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі №640/585/20 щодо застосування частини третьої статті 41 Закону №1697-VII у редакції Закону №113-ІХ, де йдеться про гарантії незалежності прокурора, складовою яких є гарантії, надані прокурору у процедурі звільнення з адміністративної посади.

Вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про необхідність виконання постанови Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19, якою у задоволенні його позову було відмовлено, та можливість звільнення його шляхом скасування наказу про поновлення на роботі. Також доводить, що наказ про поновлення на роботі від 10 січня 2022 року №13ц є актом одноразового застосування, який вичерпав свою дію фактом виконання, тому цей наказ не міг бути скасований чи змінений після його виконання. Зауважує на незастосуванні судами положень статті 380 КАС України щодо повороту виконання судових рішень.

Обґрунтовуючи свої доводи за пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, позивач у касаційній скарзі вказує на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування у подібних правовідносинах статей 9,16 Закону №1697-VII у взаємозв`язку з пунктами 6, 7, 10, 11 розділу II Закону №113-ІХ та пунктом 3-1 Розділу V Порядку проходження прокурорами атестації, затвердженого Наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 року №221 (далі - Порядок №221) у випадках повторного звільнення поновлених за рішенням суду прокурорів, допущених перед звільненням до проходження атестації на підставі Закону №113-ІХ, після скасування Верховним Судом виконаного рішення про поновлення на роботі (за наявності факту подачі прокурором заяви про проходження атестації). Також вказує на відсутність висновку Верховного Суду з питання застосування у цих же правовідносинах положень статей 43- 50, 60 Закону №1697-VII (щодо порядку та процедури звільнення прокурорів) після 01 вересня 2021 року, коли було відновлено дію зазначених норм Закону.

До того ж, на переконання позивача, його двічі звільнено за одне й те саме «дисциплінарне правопорушення» (неподачу заяви про проходження атестації), чим порушено конституційну заборону, закріплену у статті 61 Конституції України.

Наявність підстави, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, позивач мотивує тим, що суди необґрунтовано відхилили його клопотання про врахування висновків Верховного Суду, викладених в ухвалі від 28 вересня 2022 року у справі №140/2217/19, що унеможливило встановлення ключових фактичних обставин, а саме чи підлягало виконанню рішення (постанова) Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19. Скаржник вважає, що підлягало обов`язковому з`ясуванню у ситуації, що склалась з його «другим звільненням» за одне й те саме, як саме мав діяти, спосіб дій суб`єкта владних повноважень, з огляду на всі обставини у сукупності, які впливали на прийняття Оскаржуваного наказу, чого зроблено не було, у порушення принципу офіційного з`ясування обставин. Крім цього, порушенням норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, на думку скаржника, також є те, що судами не досліджено обставини та докази допуску його у 2022 році до проходження атестації на підставі Закону №113-ІХ, а також щодо виконання у примусовому порядку чинних на той момент рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі №440/4510/19: не досліджено надані позивачем постанови органу Державної виконавчої служби у виконавчому провадженні №67640196 та їх вплив на правовідносини між сторонами спору у цій справі.

Як підсумок, скаржник стверджує, що Генеральний прокурор не мав повноважень припиняти з ним трудові відносини (звільняти з роботи) з підстав інших ніж визначені Законом №1697-VII, обирати спосіб дій, не передбачений чинним законодавством, порушуючи при цьому конституційні засади та принципи законності та верховенства права.

Позиція інших учасників справи

У відзиві відповідач просить відмовити в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 , а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року залишити без змін.

Аргументи відповідача зводяться до того, що спірний наказ від 19 грудня 2022 року №2265ц про скасування наказу Генерального прокурора від 10 січня 2022 року №13ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді не свідчить про повторне звільнення позивача з інших підстав, оскільки підстави його звільнення у жовтні 2019 року визнані судом законними, що виключає його подальше перебування на посаді начальника управління Генеральної прокуратури України.

Натомість прийняття оскаржуваного наказу зумовлено потребою вирішення процедурного питання виконання постанови Верховного Суду та приведення спірних між ОСОБА_1 та органами прокуратури правовідносин у первісний стан. Стверджує, що за цих обставин ОСОБА_1 є таким, що звільнений із дати, зазначеної в наказі Генеральної прокуратури України від 22 жовтня 2019 року №1167ц, а отже підстави для продовження з ним трудових відносин та проходження атестації відсутні.

Водночас той факт, що 17 лютого 2022 року позивач подав заяву на ім`я Генерального прокурора про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію, а також той факт, що комісією прийнято рішення про включення позивача до графіку складення іспиту (II етап атестації) на 21 грудня 2022 року не змінює його статусу як звільненого з посади прокурора та органів прокуратури. Відповідач вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що саме лише подання такої заяви не впливає на правовідносини, які виникли після прийняття Верховним Судом постанови від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19.

Також відповідач переконаний, що Рішення Конституційного Суду України №1-р(ІІ)/2023 не може бути застосовано до спірних правовідносин і не дає підстав для висновку про неправомірність дій відповідача під час вирішення питання щодо подальшого проходження позивачем служби в органах прокуратури.

Посилання позивача на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у справах №640/7102/20, №420/6432/19, №200/13482/19-а та висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у справах №9901/286/19, №9901/283/19, №9901/611/18, №9901/415/18, відповідач вважає необґрунтованим з огляду на нерелевантність цих правових позицій спірним правовідносинам.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2024 року визнано поважними причини пропуску ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року та постанови Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року в цій справі, поновлено зазначений строк та відкрито касаційне провадження за поданою позивачем касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 28 травня 2025 року справу призначено до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України з 28 лютого 2005 року на різних посадах.

Наказом Генерального прокурора України від 22 жовтня 2019 року №1167ц, з посиланням на статтю 9, пункт 2 частини другої статті 41 Закону №1697-VII, підпункт 1 пункту 19 розділу ІІ "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113-IX ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтриманням публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII з 23 жовтня 2019 року.

Позивач оскаржив цей наказ до суду.

Полтавський окружний адміністративний суд рішенням від 29 травня 2020 року в справі №440/4510/19 позов ОСОБА_1 задовольнив повністю: визнав протиправним і скасував наказ Генеральної прокуратури від 22 жовтня 2019 року № 1167ц; поновив позивача на згаданій посаді з 23 жовтня 2019 року та стягнув з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з 23 жовтня 2019 року до 29 травня 2020 року включно у загальній сумі 310 661,36 грн.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді з 23 жовтня 2019 року та стягнення на його користь середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 43 204,56 грн допущено до негайного виконання.

Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 01 березня 2021 року залишив рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року без змін.

На підставі зазначених судових рішень, а також постанови державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про відкриття виконавчого провадження від 24 листопада 2021 року ВП №67640196 у справі № 440/4510/19 Генеральним прокурором видано наказ від 10 січня 2022 року №13ц, яким скасовано наказ Генерального прокурора від 22 жовтня 2019 року №1167к про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва та судовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII, поновлено позивача на цій посаді та в органах прокуратури з 24 жовтня 2019 року.

На підставі цього наказу 10 січня 2022 року до трудової книжки ОСОБА_1 НОМЕР_1 внесено відповідний запис.

Постановою Верховного Суду від 29 листопада 2022 року рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року в справі №440/4510/19 скасовано та ухвалено нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

На підставі постанови Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19 наказом Генерального прокурора від 19 грудня 2022 року № 2265ц скасовано наказ Генерального прокурора від 10 січня 2022 року № 13ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника управління організації процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, яке здійснюється слідчими регіональних прокуратур та територіальних органів досудового розслідування Департаменту організації і процесуального керівництва з судовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному Бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними і підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України та в органах прокуратури.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права й акти їх застосування.

Згідно зі статтею 129 Конституції України однією з основних засад здійснення судочинства є обов`язковість судового рішення.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно зі статтею 14 КАС України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.

За нормами статті 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 355, частини першої статті 359 КАС України (у редакції, чинній на час ухвалення Верховним Судом постанови від 29 листопада 2022 року в справі №440/4510/19) судові рішення суду касаційної інстанції є остаточними і оскарженню не підлягають. Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття.

Правові засади організації та діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України визначає Закон №1697-VII.

Законом №113-IX запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку із чим до Закону №1697-VII були внесені зміни.

Статтею 14 Закону № 1697-VII, у зв`язку із внесенням до неї змін Законом № 113-ІХ, передбачено скорочення кількості прокурорів органів прокуратури. Зокрема, змінами, унесеними законодавцем, установлено, що загальна чисельність прокурорів органів прокуратури становить не більше 10 000 осіб. У тексті Закону №1697-VII слова "Генеральна прокуратура України", "регіональні прокуратури", "місцеві прокуратури" замінено відповідно словами "Офіс Генерального прокурора", "обласні прокуратури", "окружні прокуратури".

Пунктом 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113- ІХ (у редакції, чинній на час звільнення позивача відповідно до наказу від 22 жовтня 2019 року №1167ц) передбачалося, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Цим же пунктом 7 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113- ІХ у редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного в справі наказу від 19 грудня 2022 року №2265ц про скасування наказу від 10 січня 2022 року № 13ц) положення щодо проходження атестації, передбаченої цим розділом, поширюються на прокурорів та слідчих органів прокуратури, які:

1) на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах;

2) на день набрання чинності цим Законом займали посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, але з поважних причин, до яких належать тимчасова непрацездатність, відпустка по догляду за дитиною, відрядження для участі в роботі інших органів на постійній основі тощо, не проходили атестацію;

3) звільнені з органів прокуратури у зв`язку з настанням підстав, передбачених підпунктами 1 і 2 пункту 19 цього розділу, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах;

4) звільнені до набрання чинності цим Законом з органів прокуратури, щодо яких набрало законної сили рішення суду про поновлення на посаді прокурора у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, у тому числі у разі прийняття судом рішення про поновлення на посаді прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах.

Прокурори та слідчі органів прокуратури, зазначені в підпунктах 1-4 цього пункту, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації.

Проходження атестації особами, зазначеними в підпункті 3 цього пункту, розпочинається з етапу, на якому було прийнято рішення про неуспішне її проходження.

Підпунктом 1 пункту 19 розділу II "Прикінцеві і перехідні положення" Закону №113- ІХ (у редакції, чинній на час звільнення позивача відповідно до наказу від 22 жовтня 2019 року №1167ц) передбачалося, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України "Про прокуратуру" за умови, зокрема, неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв`язку із цим пройти атестацію.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядається, та аргументів учасників справи.

Межі касаційного перегляду визначені статтею 341 КАС України. За правилами частини першої цієї статті суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанції з підстав, передбачених пунктами 1, 3 та 4 частини четвертої статті 328 у поєднанні з частиною другою статті 353 КАС України.

Відповідно до наведених правових норм підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України);

якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України);

якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу (пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України).

Згідно із частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1-3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу; або; 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; 4) суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

З обсягу установлених судами попередніх інстанцій обставин, зміст спірних правовідносин можна охарактеризувати так.

Наказом Генерального прокурора України від 22 жовтня 2019 року №1167ц позивача звільнено з посади, яку він обіймав, та органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII з 23 жовтня 2019 року.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року в справі №440/4510/19, яке залишив без змін Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 01 березня 2021 року, визнано протиправним і скасовано зазначений наказ, поновлено позивача на посаді з 23 жовтня 2019 року та стягнуто на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць допущено до негайного виконання.

Указані судові рішення в справі №440/4510/19 набрали законної сили, що зумовило їх обов`язковість для учасників названої справи.

Надалі на підставі цих судових рішень, а також постанови державного виконавця відповідач видав наказ від 10 січня 2022 року №13ц, яким скасував наказ від 22 жовтня 2019 року №1167ц про звільнення позивача та поновив його на посаді з 24 жовтня 2019 року.

У зв`язку із цим між позивачем та відповідачем було відновлено трудові правовідносини, позивач продовжив виконувати свої посадові обов`язки, отримував заробітну плату, з якої до Державного бюджету сплачувалися обов`язкові платежі, йому зараховувався трудовий стаж, що на той час мало цілком законне підґрунтя - чинні і обов`язкові до виконання судові рішення в справі №440/4510/19.

Верховний Суд постановою від 29 листопада 2022 року скасував рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року в справі №440/4510/19 й ухвалив нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив. Постанова Верховного Суду набрала законної сили з моменту прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

У зв`язку із цим, оскільки рішення судів, якими було скасовано наказ про звільнення позивача, втратили свою законну силу, відповідно, підстава поновлення позивача перестала мати законне підґрунтя.

Тобто, з моменту набрання законної сили судовим рішенням суду касаційної інстанції, перестали існувати законні підстави скасування наказу від 22 жовтня 2019 року №1167ц про звільнення позивача та, відповідно, прийняття наказу від 10 січня 2022 року №13ц про поновлення позивача на посаді. Зазначені накази є взаємовиключними і їх одночасне існування є неможливим.

У зв`язку із цим остаточно відновив свою чинність наказ від 22 жовтня 2019 року №1167ц про звільнення позивача.

Отже, на час звернення позивача до суду із цим позовом про визнання протиправним і скасування наказу від 19 грудня 2022 року №2265ц (про скасування наказу про поновлення позивача на посаді), наказ про звільнення позивача від 22 жовтня 2019 року №1167ц є чинним, а його законність констатовано остаточним судовим рішенням у справі №440/4510/19.

Це означає, що за своїм характером оспорюваний в цій справі наказ від 19 грудня 2022 року №2265ц є не наказом про звільнення, як помилково вважає позивач, а кадровим рішенням, прийнятим на його підставі, позаяк чинним наказом про звільнення є наказ від 22 жовтня 2019 року №1167ц.

Із цих міркувань колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі №640/585/20 щодо застосування частини третьої статті 41 Закону №1697-VII у редакції Закону №113-ІХ, де йдеться про гарантії незалежності прокурора, складовою яких є гарантії, надані прокурору у процедурі звільнення з адміністративної посади; мотиви скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питання застосування у подібних правовідносинах статей 9, 16 Закону №1697-VII у взаємозв`язку з пунктами 6, 7, 10, 11 розділу II Закону №113-ІХ та пунктом 3-1 Розділу V Порядку №221, а також щодо застосування положень статей 43- 50, 60 Закону №1697-VII після 01 вересня 2021 року, а також доводи ОСОБА_1 про порушення відповідачем статті 61 Конституції України, мотивованих тим, що його двічі звільнено за одне й те саме «дисциплінарне правопорушення» (неподачу заяви про проходження атестації).

Аргументи позивача в цій частині ґрунтуються на помилковому сприйнятті спірного наказу як наказу про звільнення з посади, що, не відповідає фактичним обставинам у справі, оскільки питання законності звільнення позивача було предметом спору в справі №440/4510/19.

Видання ж оскаржуваного у межах цієї справи наказу зумовлено потребою приведення правовідносин між позивачем і відповідачем у відповідність до остаточного судового рішення в справі №440/4510/19, усунення неузгодженості в правовому статусі позивача за відсутності чіткого нормативного механізму та порядку дій в такій ситуації і саме постанова Верховного Суду від 29 листопада 2022 року згаданій справі, якою підтверджено законність наказу про звільнення позивача, в складає підґрунтя прийняття оспорюваного наказу.

У зв`язку із цим не заслуговують на увагу також доводи позивача про те, що наказ від 10 січня 2022 року № 13ц про поновлення ОСОБА_1 на посаді не міг бути скасованим та вичерпав свою дію виконанням. Тут варто зауважити, що наказом від 10 січня 2022 року №13ц позивача було не призначено на посаду, а поновлено на ній після звільнення. Тому так само, як скасування судами наказу про звільнення слугує меті відновлення попереднього стану, тобто відновлення трудових правовідносин між сторонами, так і оспорюваний наказ відповідача спрямовано на відновлення попереднього стану - припинення цих правовідносин із позивачем з огляду на чинність і законність наказу про його звільнення. У випадку ж, якби йшлося про призначення на посаду (коли сторони до цього не перебували в правовідносинах), то аргументи про вичерпання таким наказом своєї дії в зв`язку з виконанням можна було б визнати слушними.

У касаційній скарзі позивач вказує, що суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, застосували положення пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII (щодо підстав звільнення), пункт 19 розділу ІІ Закону №113-IX без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 26 листопада 2020 року в справі №200/13482/19-а, від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19, оскільки його було звільнено в зв`язку з неподанням заяви про переведення на посаду в Офіс Генерального прокурора та про намір пройти атестацію, однак у лютому 2022 року він подав таку заяву на ім`я Генерального прокурора та комісією прийнято рішення про включення позивача до графіку складення іспиту.

Колегія суддів відхиляє ці доводи, оскільки факт звернення із зазначеною заявою та включення позивача до графіку складання іспиту не впливає на чинність наказу про звільнення позивача від 22 жовтня 2019 року №1167ц, який при цьому, не є предметом спору в розглядуваній справі.

У межах справи, яка переглядається, немає доказів та не встановлено обставин, що у період чинності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції в справі №440/4510/19, коли позивач на законних підставах був діючим прокурором, та до моменту прийняття спірного наказу від 19 грудня 2022 року №2265ц він успішно пройшов (завершив) процедуру атестації. Це означає, що на час прийняття вказаного наказу у відповідача не виникло передбачених Законом №113-IX правових підстав для переведення позивача на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора. Оскільки відповідач такого обов`язку не мав, то самі лише обставини подання позивачем заяви та включення до графіку іспиту не зумовлюють протиправності оскаржуваного наказу.

Стосовно доводів скаржника про застосування судами першої та апеляційної інстанції пункту 6 розділу ІІ Закону №113-IX без урахування висновків Верховного Суду викладених у постанові від 21 квітня 2021 року у справі №640/7102/20 про те, що «...припис акта, що визнаний неконституційним, не може застосовуватися судами...», то судова колегія повторює, що оспорюваний наказ не є наказом про звільнення, а лише прийнятий на підставі чинного наказу про звільнення позивача, тобто в основі його прийняття немає правових норм, визнаних неконституційними, натомість підґрунтям для цього є саме постанова Верховного Суду від 29 листопада 2022 року в справі №440/4510/19.

Питання ж застосування пункту 6 розділу ІІ Закону №113-IX розглядалося у межах вирішення справи №440/4510/19, предметом спору в якій був наказ від 22 жовтня 2019 року №1167ц про звільнення позивача, що не може бути переглянутий в цій справі.

При цьому, згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру судових рішень, позивач у межах згаданої справи звертався із заявою про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду від 29 листопада 2022 року (провадження №Зв/990/11/23), саме з тих мотивів, що Рішенням Конституційного Суду України № 1-р(ІІ)/2023 від 01 березня 2023 року визнано неконституційним пункт 6 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-IX. За результатами розгляду Верховний Суд ухвалою від 25 травня 2023 року відмовив у задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд судового рішення за виключними обставинами, а постанову Верховного Суду від 29 листопада 2022 року у справі №440/4510/19 залишив у силі.

Посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду від 28 вересня 2022 року в справі №140/2217/19 не заслуговують на увагу, оскільки цією ухвалою колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду передала справу №140/2217/19 на розгляд об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, вважаючи за потрібне відступити від правового висновку, викладеного у постанові об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду від 19 лютого 2021 року в справі №808/1628/18 про те, що не може бути переглянуте за виключними обставинами судове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову, з підстав встановлення Конституційним Судом України неконституційності (конституційності) закону, іншого правового акта, чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, якщо рішення суду ще не виконане. У межах розглядуваної справи подібні питання не порушуються.

В справі №420/6432/19 з урахуванням суб`єктного складу спірних правовідносин судом вирішувалося питання щодо застосування положень Закону України від 02 липня 2015 року №580-VIII «Про Національну поліцію» Кодексу законів про працю України та Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року №114. Отже, висновки Верховного Суду в зазначеній справі стосуються застосування інших порівняно з розглядуваною справою правових норм у межах правовідносин, які не є подібними цій справі. Те ж саме стосується й справ №9901/286/19, №9901/283/19, №9901/611/18, №9901/415/18, 9901/97/21.

Помилковими також є аргументи скаржника про те, що постанова Верховного Суду від 29 листопада 2022 року в справі №440/4510/19 не підлягала виконанню, оскільки цим судовим рішенням відмовлено в задоволенні позову. Наразі відмова в задоволенні позову не може розумітися таким чином, що рішення суду не породжує жодних юридичних наслідків для сторін, позаяк цим судовим рішенням констатовано законність звільнення позивача і в силу цитованих вище положень статей 14 370 КАС України воно є обов`язковим для учасників справи.

Посилання скаржника на положення статті 380 КАС України колегія суддів відхиляє, оскільки в справі №440/4510/19 питання про поворот виконання рішення суду не вирішувалося.

Щодо наведених у касаційній скарзі мотивів за пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, які обґрунтовано відхиленням судами його клопотання про врахування висновків Верховного Суду, викладених в ухвалі від 28 вересня 2022 року у справі №140/2217/19, то, вочевидь, у значенні пункту 3 частини другої статті 353 КАС України неврахування позиції суду, яка, як уже зазначалося не могла бути врахована при розгляді цієї справи, не може тлумачитися як необґрунтоване відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Щодо решти наведених у цій частині аргументів, то вище вже йшлося про те, що обставини допуску позивача у 2022 році до проходження атестації на підставі Закону №113-ІХ, а також щодо виконання у примусовому порядку чинних на той момент рішень судів першої та апеляційної інстанції у справі №440/4510/19, не мають визначального значення при оцінці правомірності оскаржуваного в цій справі наказу.

Таким чином, наведені у касаційній скарзі доводи, якими позивач обґрунтував наявність передбачених пунктами 1, 3 та 4 частини четвертої статті 328 у поєднанні з частиною другою статті 353 КАС України підстави для оскарження рішень судів першої та апеляційної інстанцій не знайшли свого підтвердження і в основному ґрунтуються на помилковому сприйнятті спірного наказу як наказу про звільнення.

Разом із цим, колегія суддів не може погодитися з доводами відповідача про те, що ОСОБА_1 є таким, що звільнений із дати, зазначеної в наказі Генеральної прокуратури України від 22 жовтня 2019 року №1167ц, а саме з 23 жовтня 2019 року.

Тут варто зауважити, що за ситуації, яка виникла між сторонами в цій справі, дата звільнення позивача, зазначена в наказі від 22 жовтня 2019 року №1167ц не може відповідати фактичній даті звільнення позивача.

Це зумовлено тим, що у період коли рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 29 травня 2020 року та постанова Другого апеляційного адміністративного суду від 01 березня 2021 року №440/4510/19 набрали законної сили, були чинними, а отже, обов`язковими до виконання, згаданий наказ про звільнення позивача діяти не міг, адже був скасований цими судовими рішеннями. Як наслідок, в цей період позивач на законних на той момент підставах був поновлений на посаді, виконував посадові обов`язки, отримував заробітну плату, з якої до Державного бюджету сплачувалися обов`язкові платежі, йому зараховувався трудовий стаж тощо.

Лише із цього моменту остаточно відновив свою чинність наказ від 22 жовтня 2019 року №1167ц про звільнення позивача. Наразі він є законним і чинним.

Верховний Суд вже досліджував питання про те, як має діяти роботодавець за подібних обставин у випадку скасування наказу про поновлення працівника внаслідок ухвалення судом касаційної інстанції судового рішення про скасування рішень судів щодо поновлення такого працівника на посаді.

Зокрема, у постанові від 01 листопада 2024 року в справі №640/19051/22 Верховний Суд зазначив, що в такому разі роботодавець повинен був зазначити у спірному наказі (про скасування наказу про поновлення на посаді) фактичну дату звільнення позивача з урахуванням відпрацьованого ним часу після поновлення на посаді.

Оскільки роботодавець такої дати не зазначив, Верховний Суд, спираючись на висновки, викладені в постановах від 29 квітня 2020 року у справі №486/1533/17-ц, від 09 грудня 2020 року в справі №296/324/18, дійшов висновку про необхідність виправлення допущеного відповідачем порушення вимог законодавства та скасування рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині вимог про визнання протиправним і скасування оскаржуваного наказу із ухваленням в цій частині вимог нового рішення про часткове задоволення позову, а саме визнання протиправним і скасування спірного наказу в частині визначення фактичної дати звільнення й зміни фактичної дати звільнення самим судом.

Відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, у разі, зокрема, необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Беручи до уваги наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що висловлена Верховним Судом у постанові від 01 листопада 2024 року в справі №640/19051/22 позиція є застосовною до спірних правовідносин.

З огляду на наведене Верховний Суд визнає доводи касаційної скарги ОСОБА_1 частково обґрунтованими.

Попри те, що оспорюваний наказ не є наказом про звільнення позивача, а таким є наказ від 22 жовтня 2019 року №1167ц, Верховний Суд у межах цієї справи не має повноважень скасовувати чи змінювати наказ про звільнення позивача з посади, оскільки такий не є предметом спору. Тому, з метою захисту прав позивача та послуговуючись раніше висловленою правовою позицією (у постанові від 01 листопада 2024 року в справі №640/19051/22), Суд вважає за потрібне визнати протиправним і скасувати наказ Офісу Генерального прокурора від 19 грудня 2022 року №2265ц у частині визначення фактичної дати звільнення та змінити фактичну дату звільнення ОСОБА_1 на 19 грудня 2022 року.

Щодо поданого позивачем клопотання «Про врахування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19, рішень Конституційного Суду України» від 25 травня 2025 року, яке надійшло до Верховного Суду 29 травня 2025 року, колегія суддів вважає, що за своїм змістом це є доповненням підстав касаційної скарги, що надійшли до суду без доказів надсилання учасникам справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 337 КАС України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження, обґрунтувавши необхідність таких змін чи доповнень.

У разі доповнення чи зміни касаційної скарги особа, яка подала касаційну скаргу, повинна подати докази надсилання копій відповідних доповнень чи змін до касаційної скарги іншим учасникам справи, інакше суд не враховує такі доповнення чи зміни.

З огляду на викладене суд не оцінює поданих позивачем доповнень до касаційної скарги, оформлених як клопотання «Про врахування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 09.06.2022 у справі №520/2098/19, рішень Конституційного Суду України».

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частини першої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню у частині вимог про визнання протиправним і скасування оскаржуваного наказу із ухваленням в цій частині вимог нового рішення про часткове задоволення позову.

Керуючись статтями 341 345 349 351 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року в частині вирішення вимог про визнання протиправним і скасування наказу Офісу Генерального прокурора від 19 грудня 2022 року №2265ц скасувати.

Ухвалити в цій частині нову постанову.

Позов ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Визнати протиправним і скасувати наказ Офісу Генерального прокурора від 19 грудня 2022 року №2265ц у частині визначення фактичної дати звільнення.

Змінити фактичну дату звільнення ОСОБА_1 на 19 грудня 2022 року.

В іншій частині вимог рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2023 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

...........................

А.Г. Загороднюк

Л.О. Єресько

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду