Постанова
Іменем України
01 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 442/2196/19
провадження № 61-12275св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
тертя особа - Головне територіальне управління юстиції у Львівській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року у складі судді Курус Р. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 16 липня
2020 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Головне територіальне управління юстиції у Львівській області, про визнання недійсним договору дарування та витребування майна з чужого незаконного володіння.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що 15 грудня 2012 року вона уклала з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір дарування квартири АДРЕСА_1 , з правом проживання в цій квартирі до кінця її життя, отримання належного догляду, в тому числі матеріального та медичного забезпечення.
Після укладення спірного договору відповідачі доглядали за нею, допомагали матеріально, однак згодом припинили опікуватись нею. Тоді вона зрозуміла, що її введено в оману щодо правової природи підписаного нею договору, оскільки насправді вона мала намір укласти договір довічного утримання. Натомість, зважаючи на стан свого здоров`я, прочитавши умови договору про її проживання в квартирі до кінця свого життя, неправильно сприйняла фактичні обставини правочину.
Посилаючись на наведене, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила визнати недійсним договір дарування від 15 грудня 2012 року, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Цимбалюк Г. В., зареєстрований у реєстрі за № 1308; витребувати з володіння ОСОБА_4 квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішення судів попередніх інстанцій
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від
07 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що при укладенні оспорюваного нею договору дарування позивач, будучи одинокою особою похилого віком, маючи потребу в догляді та сторонній допомозі, володіючи спірною кватирою як єдиним житлом, зважаючи на відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна, продовження проживання у спірній квартирі після укладення договору дарування, неправильно сприймала фактичні обставини правочину, що вплинуло на її волевиявлення (укладення договору дарування замість договору довічного утримання). Зазначена помилка щодо природи правочину має істотне значення, та є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Разом з тим, зважаючи на те, що з часу укладання оспорюваного правочину пройшло більше шести років, позивач з кінця 2014 року знала про укладення нею саме договору дарування, а не довічного утримання, доказів на підтвердження поважності причин, що перешкоджали їй подати позов протягом такого тривалого строку не надала, суд з урахуванням поданої заяви відповідачів про застосування позовної давності, відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині витребування майна з володіння ОСОБА_4 , суд вважав таку вимогу похідною від вимоги про визнання недійсним договору дарування спірної квартири.
Постановою Львівського апеляційного суду від 16 липня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції, встановивши наявність підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним, обгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, підтвердженням чого є також підписана позивачкою у січні 2015 року нотаріально посвідчена заява, якою вона надала згоду, як особа, яка мала право пожиттєвого проживання у квартирі АДРЕСА_1 , на продаж цієї квартири відповідачами ОСОБА_5 відповідачу ОСОБА_6 .
Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
У серпні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_1 , у якій заявник просила скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 07 листопада 2019 рокута постанову Львівського апеляційного суду від 16 липня 2020 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована посиланням на те, що суди попередніх інстанцій у порушення вимог пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України не дослідили наявні у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Зокрема, не взяли до уваги покази свідка ОСОБА_7 , яка зазначала, що позивач у 2010 році перехворіла інсультом, має порушення пам`яті та розповідала їй, що про оспорюваний договір дізналась в кінці 2018 року, після звернення до адвоката. Суд перекрутив покази свідків та присвоїв покази свідка ОСОБА_8 свідку
ОСОБА_7 , не урахував витягів з її медичної картки, в яких зазначено, що наслідком перенесеного інсульту стало порушення пам`яті. Висновки судів не відповідають правовому висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 18 червня 2014 року у справі № 6-69цс14. Крім того, суд не зазначив з якого часу розпочався відлік позовної давності.
У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у якому вони просили касаційну скаргу
ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що рішення судів попередніх інстанцій є законними та обгрунтованими, а касаційна скарга ОСОБА_1 надуманою та безпідставною.
Зазначали, що у суді першої інстанції позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона помилилася щодо правової природи оспорюваного правочину, не довела, що при укладенні договору її волевиявлення не було вільним та не відповідало її внутрішньому переконанню, чи, що на момент укладення договору дарування вона була недієздатною. Про усвідомлення позивачем змісту договору свідчить також наявність у неї його примірника. Крім того, вона особисто надала свою згоду на переукладення зазначеного договору у січні 2015 року, нотаріус посвідчила, що під час укладання нового договору ОСОБА_1 оглядала всі документи, в тому числі і оригінал договору дарування. З урахуванням зазначеного, а також заяви відповідачів про застосування позовної давності та відсутності доказів поважності причин її пропуску, суд першої інстанції правильно відмовив у задоволенні позову.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 26 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.
Матеріали справи надійшли до Верховного Суду у 09 листопада 2020 року.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Установлені судами фактичні обставини справи
Судами попередніх інстанцій установлено, що 15 грудня 2012 року між
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Цимбалюк Г. В., реєстраційний №1308.
У вступній частині договору зазначено, що ОСОБА_1 обізнана про безоплатність зазначеного правочину, без насильства або якихось погроз передала у власність у рівних частинах відповідачам ОСОБА_2 , ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , яка належала їй на підставі свідоцтва про право власності на квартиру, виданого Дрогобицьким міським бюро з приватизації державного житлового фонду 31 жовтня 1996 року.
Відповідно до пункту 7 зазначеного договору, сторони домовились, що
ОСОБА_1 залишається бути зареєстрованою в квартирі до кінця свого життя.
26 січня 2015 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В., реєстраційний №46, згідно з пунктом 4.3 якого вбачається, що сторони домовились про довічне проживання в квартирі позивача ОСОБА_1 .
При укладенні договору купівлі - продажу квартири від 26 січня 2015 року
ОСОБА_1 надала нотаріальну згоду на продаж ОСОБА_9 та ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_1 , в якій вона зареєстрована і має право довічного проживання, ОСОБА_4 , з умовою її подальшого проживання в зазначеній квартирі.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалені з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Згідно зі статтею 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента, визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).
Виходячи зі змісту статей 203 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Ураховуючи наведене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному житловому будинку після укладення договору дарування.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, викладеними у постановах від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12,
від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16.
Згідно зі статтею 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
ОСОБА_1 обгрунтовувала позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування, посилаючись на те, що вона помилилася щодо правової природи оспорюваного правочину, оскільки зважаючи на свій вік, стан здоров`я, потребу у сторонньому догляді й утриманні, а також наявності квартири як єдиного житла, вважала, що укладає з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір довічного утримання, а не договір дарування належної їй квартири.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції системно урахував наявні у справі обставини та надав їм належну оцінку, зокрема вказав, що на час укладення оспорюваного договору дарування ОСОБА_1 була особою похилого віку, їй виповнилося 82 роки; спірна квартира є єдиним її житлом, іншого житла на дату вчинення правочину вона не мала; з моменту укладення оспорюваного договору дарування продовжувала проживати у спірній квартирі, а отже фактичної передачі цієї квартири обдаровуваним, а у подальшому покупцю за договором купівлі-продажу квартири, не відбулося.
Наведене, як правильно зазначив суд першої інстанції, у сукупності підтверджує факт того, що ОСОБА_1 не мала наміру передавати безоплатно ОСОБА_2 та ОСОБА_3 квартиру
АДРЕСА_1 , яка була її єдиним житлом, а її волевиявлення було направлено на укладення з відповідачами договору довічного утримання.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Ураховуючи, що спірний договір дарування був укладений 15 грудня 2012 року, у січні 2015 року при відчуженні спірної квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_4 , позивач надала нотаріально посвідчену згоду на її відчуження з умовою постійного проживання у ній, правильними є висновки судів попередніх інстанцій, що звертаючись із зазначеним позовом до суду у березні 2019 року, ОСОБА_1 пропустила строк звернення до суду за захистом порушеного права, що з урахуванням заяви відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про застосування позовної давності, відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Пропуск строку позовної давності визнавала і ОСОБА_1 , про що свідчить її заява про його поновлення з підстав незадовільного стану її здоров`я. Суди попередніх інстанцій надали належну оцінку зазначеним обставинам, та правильно зазначили про відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження поважних причин, що об`єктивно перешкоджали їй подати позов протягом тривалого часу.
Посилання ОСОБА_1 на не врахування судами попередніх інстанцій показів свідків та незадовільного стану її здоров`я є необгрунтованими та зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Доводи касаційної скарги про не зазначення судами попередніх інстанцій з якого часу обраховується строк позовної давності не є обгрунтованими з огляду на таке.
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Обов`язок доведення часу, з якого особі стало відомо про порушення її права, покладається на позивача.
Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним правочину починається за загальними правилами, визначеними у частині першій статті 261 ЦК України, тобто від дня, коли особа довідалася або могла довідатися, про вчинення цього правочину.
Аналогічний правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15).
Суд першої інстанції в мотивувальній частині рішення помилково зазначив, що до вимог про розірвання договору дарування застосовується спеціальна позовна давність в один рік. Апеляційний суд виправив зазначену помилку, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальний строк позовної давності у три роки з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Зокрема, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування за спливом позовної давності, суд першої інстанції правильно виходив з того, що про укладення договору дарування позивач дізналася наприкінці 2014 року, коли у неї виникли суперечки з відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Апеляційний суд погодився із указаним висновком суду першої інстанції та додатково зазначив, що зазначене також підтверджується нотаріально посвідченою у січні 2015 року заявою ОСОБА_1 про надання згоди на продаж спірної квартири ОСОБА_4 .
Посилання ОСОБА_1 нане врахування судами попередній інстанцій правого висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 18 червня
2014 року у справі № 6-69цс14, є неспроможними, оскільки суди вважали обгрунтованими позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, укладеного внаслідок помилки щодо правової природи правочину, однак, відмовили у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності, що свідчить про відмінність фактично встановлених судами обставин у зазначеній справі від обставин, що були встановлені судами у справі № 6-69цс14.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 400 401 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від
07 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від
16 липня 2020 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Г. І. Усик
І. Ю. Гулейков
О. В. Ступак