Постанова

Іменем України

20 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 442/2982/17

провадження № 61-19023св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила: припинити право спільної часткової власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 з господарськими спорудами та на земельну ділянку; розділити в натурі житловий будинок, загальною площею 195,4 кв. м з господарськими спорудами та земельну ділянку, загальною площею 910 кв. м для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, які знаходяться за адресою: будинок АДРЕСА_1 таким чином:

- виділити ОСОБА_1 і визнати за нею право приватної власності на відокремлені частини житлового будинку, як на окреме домоволодіння, та господарські споруди, що відповідають розміру 1/2 частки у праві власності кожної із сторін у спільному майні, яке складається із наступних приміщень: коридор літ. «1-1» площею 7,5 кв. м, кімната літ. «1-2» площею 20,6 кв. м, кімната літ. «1-3» площею 17,6 кв. м, кімната літ. «1-4» площею 15,8 кв. м, коридор літ. «1-5» площею 5,9 кв. м, кухня літ. «1-6» площею 8,2 кв. м, санвузол літ. «1-7» площею 4,6 кв. м, підвал літ. І і ІІ площею 10,8 кв. м. і 14,1 кв. м, огорожа «1», колодязь «к1», сходи «а1», загальною площею 105,1 кв. м, житловою площею - 54 кв. м, та на подвір`ї: колодязь навпроти кімнати літ. «1-4»;

- виділити ОСОБА_1 і визнати за нею право приватної власності на 1/2 частку земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на якій розміщений вхід до відокремленої частки житлового будинку, що буде виділена ОСОБА_1 в результаті його поділу в натурі зі сторони розташування кімнат: літ «1-3», «1-4», «1-5» та «1-6» на плані житлового будинку позначеного літ. «А-ІІ», загальною площею 45,5 кв. м;

- виділити ОСОБА_2 і визнати за нею право приватної власності на інші відокремлені приміщення частини житлового будинку, а саме: 2-й поверх будинку та господарські споруди, що відповідають розміру 1/2 частки кожної із сторін у спільному майні та на подвір`ї: колодязь навпроти кімнат літ. «1-3» і «1-2», підвал навпроти кімнати літ. «1-3» і гараж навпроти кімнати літ. «1-2»;

- виділити ОСОБА_2 і визнати за нею право приватної власності на 1/2 частку земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на якій відповідно розміщений захід до відокремленої частки житлового будинку, що буде виділена ОСОБА_2 в результаті його поділу в натурі зі сторони розташування кімнат: літ. «1-2», «1-3», кухні літ. «1-6» та санвузлу літ. «1-7» на плані житлового будинку, позначеного літ. «А-ІІ», загальною площею 45,5 кв. м.

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , який склав заповіт на користь позивача та відповідача, яким заповів їм у рівних частках житловий будинок АДРЕСА_1 . 28 червня 1995 року державним нотаріусом Другої Дрогобицької державної нотаріальної контори видано позивачу та відповідачу свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/2 частку цього будинку та здійснено державну реєстрацію права власності на успадковане нерухоме майно. Однак, в подальшому відповідач здійснила переобладнання в будинку, без порушення несучих стін та без втручання у зовнішню конструкцію, внаслідок чого його загальна площа становить 195,4 кв. м, а житлова площа - 117,4 кв. м.

Позивач зазначала, що запропонований нею поділ будинку відповідає фактичному користуванню ним та господарськими спорудами, якими є: 2 колодязі, підвал, гараж, огорожа, хвіртки, і відповідно до якого позивач пропонує поділити земельну ділянку, на якій знаходиться будинок, оскільки у зв`язку з переходом права власності на частину будинку, до власника будинку переходить і право власності на земельну ділянку, відповідно до частки в будинку. Між сторонами не досягнуто домовленості про поділ будинку та земельної ділянки в натурі, що унеможливлює укладення договору, тому просить провести поділ вказаного нерухомого майна в судовому порядку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 серпня 2020 року позов задоволено частково.

Припинено право спільної часткової власності на будинковолодіння АДРЕСА_1 з господарськими спорудами та на земельну ділянку, яка передана на праві приватної власності для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель відповідачу ОСОБА_4 (після зміни прізвища - ОСОБА_2 ) та позивачу ОСОБА_1 .

Поділено в натурі житловий будинок, загальною площею 195,4 кв. м, з господарськими спорудами та земельну ділянку, загальною площею 751 кв. м, яка передана на праві приватної власності для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель ОСОБА_4 (після зміни прізвища - ОСОБА_2 ) та ОСОБА_1 , згідно державного акта на право власності на землю серія IV-ЛВ № 052503 від 12 лютого 1998 року, і знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Виділено ОСОБА_1 та визнано за нею право приватної власності на відокремлені частини житлового будинку, як на окреме домоволодіння та господарські споруди, що відповідає розміру 1/2 частки кожної із сторін у спільному майні, згідно запропонованого варіанту висновку судової будівельно-технічної експертизи № 350 від 26 червня 2019 року.

Виділено ОСОБА_1 та визнано за нею право приватної власності на 1/2 частку земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на якій розміщений вхід до відокремленої частки житлового будинку, що буде виділена ОСОБА_1 в результаті його поділу в натурі, згідно запропонованого варіанту висновку земельно-технічної експертизи № 21/20-20м від 03 березня 2020 року.

Виділено ОСОБА_2 та визнано за нею право приватної власності на відокремлені частини житлового будинку, як на окреме домоволодіння та господарські споруди, що відповідає розміру 1/2 частки кожної із сторін у спільному майні, згідно запропонованого варіанту висновку судової будівельно-технічної експертизи № 350 від 26 червня 2019 року.

Виділено ОСОБА_2 та визнано за нею право приватної власності на 1/2 частку земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, на якій розміщений вхід до відокремленої частки житлового будинку, що буде виділена відповідачу ОСОБА_2 в результаті його поділу в натурі, згідно запропонованого варіанту висновку земельно-технічної експертизи № 21/20-20м від 03 березня 2020 року.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію за відхилення від ідеальних частин, які належать співвласнику 1/2 ідеальної частини ОСОБА_1 , згідно запропонованого варіанту висновку судової будівельно-технічної експертизи № 350 від 26 червня 2019 року, в розмірі 28 632,50 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивоване тим, що між сторонами існують неприязні стосунки, виникають конфлікти, що унеможливлює спільне та мирне користування житловим будинком та земельною ділянкою, у позасудовому порядку вони не дійшли згоди щодо поділу належного їм на праві спільної часткової власності майна.

Суд врахував висновок судової будівельно-технічної експертизи № 350 від 26 червня 2019 року, у якому зазначений один можливий варіант розподілу спірного майна з урахуванням часток сторін (1/2). При даному варіанті розподілу житлового будинку, господарських будівель та споруд, які розташовані на АДРЕСА_1 , грошова компенсація в сумі 28 532,50 грн за відхилення від ідеальних частин належить співвласнику 1/2 ідеальної частки - позивачу ОСОБА_1 . При такому варіанті розподілу спірного будинковолодіння відсутня необхідність у проведенні ремонтно-будівельних робіт.

Стосовно позовної вимоги провести реальний поділ земельної ділянки, суд вказував, що такий виділ базується за тими ж «принципами та методичними підходами, які застосовуються до поділу житлового будинку, за виключенням того правила, що у випадку виділу в натурі частки земельної ділянки, співвласнику якому вона виділяється, надається право саме на ту частину землі на якій розташована відокремлена частина житлового будинку, що виділяється співвласнику. З висновку земельно-технічної експертизи № 21/20-20я від 03 березня 2020 видно, що наявнийодин можливий варіант розподілу земельної ділянки на АДРЕСА_1 між співвласниками, враховуючи розподіл житлового будинку та господарських будівель запропонований у висновку експерта № 350 від 26 червня 2019 року. При даному варіанті поділу земельної ділянки співвласнику 1/2 ідеальної частки - ОСОБА_1 для проходу та заїзду на запропоновану земельну ділянку необхідно влаштувати хвіртку та ворота.

Суд вважав проведений поділ прийнятним і справедливим та таким, що максимально відповідатиме інтересам сторін.

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 серпня 2020 року скасовано та ухвалене нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що успадкований сторонами спірний житловий будинок втратив тотожність із тим, який сторони отримали у власність згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 червня 1995 року. Зокрема, має місце зміни (збільшення) площі спірного будинку внаслідок проведених у ньому перепланувань та добудов - збільшення житлової площі із 76,6 кв. м до 117,4 кв. м, загальної площі - із 186,8 кв. м до 195,4 кв. м. Тобто, має місце реконструкція будинку, проведення якої не було здійснене у встановленому законом порядку і право власності на реконструйований будинок в існуючих площах сторонами не оформлено (зареєстровано), тому відсутні підстави для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог про поділ цього будинку.

У зв`язку з відмовою у задоволенні позовної вимоги позивача про поділ будинку, не підлягає задоволенню й вимога щодо поділу земельної ділянки, яка у даному випадку є похідною від вирішення питання поділу будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

22 листопада 2021 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року.

У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 рокута залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 17 серпня 2020 року.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 31 січня року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження постанови Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 727/11479/17.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У березні 2022 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду. У зв`язку з цим просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 (до зміни прізвища - ОСОБА_4 є співвласниками у рівних частках (по 1/2 частці кожна), житлового будинку, загальною площею 186,8 кв. м., у тому числі житловою площею - 76,6 кв. м, на АДРЕСА_1 .

Сторони набули це нерухоме майно у власність в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого 28 червня 1995 року Другою Дрогобицькою державною нотаріальною конторою.

У вказаному свідоцтві про право на спадщину за заповітом зазначено, що успадкований будинок розташований на земельній ділянці площею 910 кв. м, позначений в довідці-характеристиці під літ. «А-І», в цілому складається з чотирьох кімнат, житловою площею 76,6 кв. м, і двох кухонь. До будинку відносяться господарські прибудови: огорожа літ. № 1, колодязь літ. «К».

За Державним актом на право власності на землю серія ІV-ЛВ № 052503 від 12 лютого 1998 року ОСОБА_1 та ОСОБА_6 належить на праві приватної власності земельна ділянка площею 0,0751 га, призначена для обслуговування житлового будинку і господарських споруд, що розташована на АДРЕСА_1 .

З досліджених апеляційним судом матеріалів інвентаризаційної справи (в оригіналі), окремі копії документів з яких містяться в справі і досліджувались судом першої інстанції, встановлено, що в спірному житловому будинку проведені перепланування та добудови, внаслідок чого змінилась кількість приміщень та функціональне призначення окремих із них, а також змінилась площа будинку: як загальна площа, так і житлова площа. З експлікації внутрішніх площ до плану житлового будинку встановлено, що станом на 21 лютого 2017 року загальна площа будинку становить 195,4 кв. м, у тому числі житлова площа - 117,4 кв. м; наявні внутрідворові споруди: колодязь (бетонний), металеві ворота, замощення (бетонне), погріб («пг») та сарай («Б»), які були споруджені вже після державної реєстрації спадкового нерухомого майна, зокрема, сарай та погріб - у 2000 році (арк. 73-75 інвентаризаційної справи), в акті поточних змін, які зареєстровані станом на 21 лютого 2017 року, наявні відомості про добудову (арк. 76 інвентаризаційної справи).

Зміни у правовстановлюючі документи на будинок після проведених у ньому перепланувань (переобладнань, добудов), зокрема, щодо збільшення його площі, внесені не були.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статті 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом.

Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності, згідно частини першої статті 356 ЦК України та частини першої статті 86 ЗК України, є спільною частковою власністю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, як встановлено у пункті «в» частини першої статті 87 ЗК України, при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами.

Таким чином, земельна ділянка з розташованими на ній житловим будинком та надвірними господарськими спорудами, що знаходяться на АДРЕСА_1 , належать позивачу та відповідачу на праві спільної часткової власності з визначення часток кожного із співвласника цього майна - 1/2 . До складу цього будинку входять надвірні споруди, які розміщені на земельній ділянці і становлять з ним одне ціле.

Статті 317 319 ЦК України передбачають, що власникові належать право володіння, користування та розпоряджання своїм майном, яке він здійснює на власний розсуд і усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

За частиною першою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою, що також знайшло своє відображення і в частині першій статті 88 ЗК України, відповідно до якої володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Таким чином, з моменту набуття позивачем та відповідачем права спільної часткової власності на житловий будинок та земельну ділянку, сторони мають право лише за взаємною згодою володіти та користуються спільним майном, і за жодних правових підстав не мають права вчиняти дій, які б не були узгоджені обома співвласниками.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За частиною першої статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними.

У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється (частина друга статті 367 ЦК України).

Порядок проведення робіт з поділу, виділу та розрахунку часток житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна при підготовці проектних документів щодо можливості проведення цих робіт визначається Інструкцією щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об`єктів нерухомого майна, затвердженої Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 № 55 (далі - Інструкція).

За пунктами 1.2, 2.1, 2.4 Інструкції, поділ об`єкта нерухомого майна (виділ частки) на окремі самостійні об`єкти нерухомого майна здійснюються відповідно до законодавства на підставі висновку щодо технічної можливості такого поділу (виділу) з дотриманням чинних будівельних норм та з наданням кожному об`єкту поштової адреси. Пунктом 2.3 розділу 2 Інструкції визначено, що не підлягають поділу об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об`єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначене узгоджуються з положеннями статей 316, 317, частини першої та другої статті 376 ЦК України.

Враховуючи те, що за змістом статей 316 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але у межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до частини другої статті 376 ЦК України не породжує в неї права власності на таке майно, відтак, виключає це майно із цивільного обороту.

Отже, самочинно збудоване нерухоме майно не може бути предметом поділу (виділу) згідно з нормами статей 364 367 ЦК України.

За змістом частини першої статті 376 ЦК України, самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Таким чином, виходячи зі змісту цієї норми, самочинним є будівництво об`єкта нерухомого майна за наявності будь-якої з умов, зазначених у ній.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекту або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Головним наслідком самочинного будівництва є те, що в особи, яка його здійснила, не виникає права власності на нього, як на об`єкт нерухомості (частина друга статті 376 ЦК України).

У розумінні частини першої статті 376 ЦК України, самочинним будівництвом є не тільки новостворений об`єкт, а й об`єкт нерухомості, який виник у результаті реконструкції, перебудови, надбудови вже існуючого об`єкта, здійснених без одержаного дозволу місцевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної документації, дозволу на виконання будівельних робіт, оскільки в результаті таких дій об`єкт втрачає тотожність із тим, на який власником (власниками) отримано право власності.

Частина перша статті 376 ЦК України підлягає застосуванню й до випадків самочинної реконструкції об`єкта нерухомості, у результаті якої об`єкт набуває нових якісних характеристик (зміна кількості приміщень, створення нових, втручання в несучі конструкції).

Правила про самочинне будівництво і його наслідки поширюються на всі випадки будівництва (реконструкції) всіх типів будівель, споруд та іншого нерухомого майна.

Отже, не підлягають поділу (виділу) об`єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об`єкти нерухомого майна.

Апеляційний суд установив, що успадкований сторонами житловий будинок втратив тотожність із тим, який позивач та відповідач набули у власність згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 28 червня 1995 року. Зокрема, внаслідок проведених у будинку перепланувань та добудов, у відбулось збільшення житлової площі будинку із 76,6 кв. м. до 117,4 кв. м, а загальної площі - із 186,8 кв. м до 195,4 кв. м. Право власності на реконструйований будинок в існуючих площах сторонами не оформлено (не зареєстровано) в установленому законом порядку. У матеріалах справи відсутні належні докази (правовстановлюючі документи), які б достовірно підтверджували право спільної часткової власності сторін на спірне майно з відповідними характеристиками (площами).

Тому апеляційний суд дійшов правильного висновку про відсутність належних підстав для задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог про поділ цього будинку. При цьому, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовної вимоги про поділ будинку, не підлягає задоволенню й вимога позивача про поділ земельної ділянки, яка є похідною від вирішення питання поділу будинку.

Реалізація принципу змагальності сторін у цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Таким чином, суд апеляційної інстанції на підставі наданих сторонами доказів правильно застосував норми матеріального та процессуального права, та як наслідок зробив правильний висновок, що позовні вимоги позивача є необгрунтованими та не підлягають задоволенню.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 727/11479/17, оскільки висновки у цій справі та у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 727/11479/19 та у справі, яка переглядається, різні предмети позовів. Зокрема, у наведеній справі - про зобов`язання відповідача усунути перешкоди у користуванні майном шляхом приведення квартири у попередній стан за власний рахунок.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки у цій постанові, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет позову та встановлені фактичні обставини.

Зазначені у касаційній скарзі інші аргументи, Верховний Суд також вважає необґрунтованими та виключно суб`єктивними судженнями заявника, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з фактичними обставинами, встановленими апеляційним судом в оскаржуваній постанові.

Із змісту касаційної скарги, вбачається, що вона є необґрунтованою, правильне застосовування норм матеріального та процесуального права є очевидним і не викликає розумних сумнівів щодо їх застосування чи тлумачення, а наведені в ній доводи не дають підстав для висновків щодо незаконності постанови Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року.

Таким чином, доводи касаційної скарги позивача, які стали підставами для відкриття провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст постанови апеляційного суду з точки зору застосування норм права, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судом постановлено оскаржуване рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі наданих доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин у матеріальному та процесуальному сенсах.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа Проніна проти України, № 63566/00 § 23, рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права і ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Апеляційним судом повно встановлено обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначено норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 05 жовтня 2021 року залишити залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук