Постанова

Іменем України

31 травня 2022 року

м. Київ

справа № 442/5141/17

провадження № 61-18969св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Шеремети Н. О., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним (без застосування наслідків його недійсності), у якому просив визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчений державним нотаріусом Першої Дрогобицької нотаріальної контори Єдин Л. В. 24 травня 2002 року, реєстраційний номер 1-1200.

В обґрунтування позову позивач вказує, що ОСОБА_3 , не будучи визнаним недієздатним, у момент вчинення зазначеного правочину перебував в такому стані, коли не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Позивач зазначає, що є онуком ОСОБА_3 , який ІНФОРМАЦІЯ_2 помер. ОСОБА_3 до дня своєї смерті проживав у належному йому на праві власності будинку АДРЕСА_1 .

ОСОБА_3 з початку 1990 років зловживав алкоголем. У зв`язку з поганим ставлення діда до матері позивача, ОСОБА_4 , у зв`язку із її розлученням з батьком позивача, ОСОБА_3 10 квітня 1992 року склав заповіт, посвідчений Дрогобицькою державною нотаріальною конторою за реєстраційним № 2-32, в якому заповів все своє майно, в тому числі і житловий будинок АДРЕСА_1 своїм онукам, тобто позивачу і його брату - відповідачу ОСОБА_2 .

Позивач вказує, що з травня 2001 року повернувся у вказаний будинок і з цього часу у цьому будинку проживали він, його брат (відповідач) та їхній дід ОСОБА_3 .

Відповідач впродовж 2000-2002 років навчався, а в серпні 2002 року поїхав на заробітки в Італію, де був безперервно до квітня 2008 року.

Таким чином, найбільше часу із дідом проводив позивач, який завжди надавав діду посильну допомогу, займався його лікуванням та доглядом. Саме тому дід постійно повідомляв, що залишить позивачу як мінімум половину свого майна.

З 1998 року позивач почав помічати у ОСОБА_3 значне послаблення пам`яті, з приводу чого він неодноразово звертався до лікаря-психіатра.

Позивач вважає, що дід не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними через стійкий розлад психічної діяльності, а також знаходився під дією психологічного тиску зі сторони відповідача, тобто його внутрішнє волевиявлення, як заповідача, не було вільним і не відповідало його волі, а відображало волю інших осіб, які здійснили вплив на нього.

Відповідно до заповіту від 24 травня 2002 року, який посвідчений державним нотаріусом Першої Дрогобицької нотаріальної контори Єдин Л. В. ОСОБА_3 все своє майно, що буде належати йому на день його смерті, де б воно не знаходилось і з чого не складалось, а також те, на що він за законом матиме право заповів ОСОБА_2 , 1983 року народження.

Про наявність заповіту від 24 травня 2002 року позивач дізнався лише у 2012 році, а про те, що у діда встановлено розлади психічної діяльності і він страждав Корсаковським психозом, він дізнався з медичної картки діда, яку його мати знайшла випадково у речах, що залишилися після його смерті у червні 2017 року. І лише за наведених обставин він усвідомив, що його законні права, як спадкоємця майна покійного діда, порушено, а тому він змушений звернутися до суду з цим позовом.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 грудня 2020 року у складі судді Гарасимків Л. І. позов задоволено.

Визнано заповіт ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідчений державним нотаріусом Першої Дрогобицької нотаріальної контори Єдин Л. В. 24 травня 2002 року, реєстраційний номер 1-1200, недійсним з тих підстав, що ОСОБА_3 не будучи визнаним недієздатним у момент вчинення правочину, перебував в стані, коли не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_3 за своїм психічним станом був позбавлений здатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час складання заповіту 24 травня 2002 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року скасовано рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 02 грудня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що оспорюваний заповіт не порушує права позивача. У випадку визнання заповіту недійсним право на спадщину за законом мають спадкоємці першої черги, до яких позивач не належить. Посилання позивача на наявність заповіту на його ім`я, складеного у 1992 році, апеляційний суд відхилив, оскільки копія такого заповіту відсутня в матеріалах справи.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.

23 лютого 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як підставу для касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

В касаційній скарзі заявник посилається також на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вказуючи на відсутність висновку Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2022 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що згідно до свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що зроблено відповідний актовий запис № 697 (т. 1 а. с. 53 - зворот).

Відповідно до заповіту від 24 травня 2002 року, який посвідчений державним нотаріусом Першої Дрогобицької нотаріальної контори Єдин Л. В. ОСОБА_3 все своє майно, що буде належати йому на день його смерті, де б воно не знаходилось і з чого не складалось, а також те, на що він за законом матиме право заповів ОСОБА_2 , 1983 року народження (т. 1 а. с. 54).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

У вказаній нормі зазначено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частинами першою, другою статті 524 ЦК Української РСР (тут і далі - в редакції, чинній на час складення заповіту) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом. Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.

У статті 534 ЦК Української РСР передбачалося, що кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.

Відповідно до статті 541 ЦК Української РСР заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Згідно із частиною другою статті 545 ЦК Української РСР якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

Відповідно до вимог статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є, в рівних частках, діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спадкоємців першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх померлому родителю.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач як на підставу для визнання оспорюваного заповіту недійсним, посилався на те, що в момент його посвідчення заповідач, унаслідок стану здоров`я, не усвідомлював значення своїх дій, а тому заповіт не відповідав його волевиявленню. При цьому, зазначав, що існував заповіт ОСОБА_3 від 10 квітня 1992 року, відповідно до якого він мав би право на частину майна спадкодавця.

Позивач просив визнати заповіт від 02 травня 2002 року недійсним, проте не навів підстав для відновлення чинності попереднього заповіту, який би передбачав право позивача на частину спадкового майна, зокрема на житловий будинок АДРЕСА_1 . Враховуючи викладене апеляційний суд дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Разом із цим, посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15 та від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, не заслуговують на увагу, оскільки висновки у цих постановах стосуються строку позовної давності, а позивачу відмовлено в позові по суті, а не за пропуском строку звернення до суду.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладено у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров