Постанова

Іменем України

06 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 442/5227/16-ц

провадження № 61-38199св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Публічне акціонерне товариство «Державний ощадний банк України» в особі Дрогобицького Територіального відокремленого безбалансового відділення № 10013/0242 філії - Львівського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк», ОСОБА_2 ,

треті особи: Приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Любов Володимирівна, Виконавчий комітет Болехівської міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевич А. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі Дрогобицького Територіального відокремленого безбалансового відділення № 10013/0242 філії - Львівського обласного управління Акціонерного товариства «Ощадбанк» (далі - ПАТ «Ощадбанк»), ОСОБА_2 , треті особи: Приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу (далі - Приватний нотаріус) Спариняк Л. В., Виконавчий комітет Болехівської міської ради, Служба у справах дітей виконавчого комітету Дрогобицької міської ради Львівської області, про визнання недійсним договору іпотеки, посилаючись на те, що 06 грудня 2007 року між його батьком ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством «Державний ощадний банк України» в особі Дрогобицького Територіального відокремленого безбалансового відділення № 6307 (далі - ВАТ «Ощадбанк»), яке змінило назву на ПАТ «Ощадбанк», було укладено договір про іпотечний кредит № 2203-6537, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 572 900 грн для придбання за договором купівлі-продажу від 06 грудня 2007 року житла по АДРЕСА_1 . З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 06 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено іпотечний договір, предметом якого є одноповерховий житловий будинок з мансардою та майнові права на земельну ділянку площею 0,0478 га, які розташовані за вказаною адресою. Вважає, що відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на передачу в іпотеку нерухомого майна, з урахуванням того, що на час укладення іпотечного договору він та його брат ОСОБА_3 були неповнолітніми, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати вищевказаний іпотечний договір недійсним та припинити заборону на відчуження іпотечного майна, зареєстровану Приватним нотаріусом Спариняк Л. В.на підставі цього правочину.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 квітня 2017 року у складі судді Гарасимків Л. І. позов задоволено. Визнано недійсним договір іпотеки, укладений 06 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Ощадбанк», зареєстрований в реєстрі за № 1788. Вилучено з Державного реєстру заборон, Державного реєстру іпотек обтяження забороною та іпотекою нерухоме майно: одноповерховий житловий будинок з мансардою та майнові права на земельну ділянку площею 0,0478 га, що знаходиться по АДРЕСА_1 , належне на праві власності ОСОБА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що всупереч вимогам Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» передача спірного майна в іпотеку відбулася без попередньої згоди органу опіки та піклування на укладення одним із батьків іпотечного договору, що є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним як такого, що порушує майнові права дітей. ОСОБА_1 не пропущена трирічна позовна давність, перебіг якої підлягає обчисленню з дня досягнення ним повноліття, тобто з 03 жовтня 2014 року.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року апеляційну скаргу ПАТ «Ощадбанк» задоволено. Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 квітня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що на час укладення іпотечного договору неповнолітні діти іпотекодавця - ОСОБА_1 , 1996 року народження, та ОСОБА_4 , 2001 року народження, не мали права власності на спірний житловий будинок по АДРЕСА_1 і не проживали в ньому, у зв`язку з чим не було необхідності отримувати попередню згоду органу опіки та піклування на передачу майна в іпотеку. Ні батько, ні мати, яка давала згоду на вчинення оспорюваного правочину, не представили нотаріусу документів на підтвердження факту проживання їх дітей в будинку, що свідчить про невизнання ними такого факту. При цьому під час розгляду справи обставин, які б свідчили про недобросовісність іпотекодержателя, не встановлено. В той же час, здійснюючи після укладення іпотечного договору реєстрацію дітей у спірному житлі, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 не могли не розуміти, що в разі неналежного виконання позичальником своїх зобов`язань банк матиме право звернути стягнення на предмет іпотеки. Отже, вчинення батьками оспорюваного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування не призвело до звуження обсягу існуючих майнових прав дітей та/або порушення їх законних інтересів щодо житлового приміщення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У червні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 року, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 24 квітня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний судом не спростовано того факту, що на час укладення договору іпотеки неповнолітні діти (він та його брат) не були прописані ні за місцем реєстрації батька, ні за місцем реєстрації матері, а отже, місце їх реєстрації було невідоме. Також матеріали справи не містять доказів, які б достеменно вказували про місце фактичного проживання дітей на час вчинення оспорюваного правочину. Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину щодо нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Крім цього, рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 квітня 2011 року позов ВАТ «Ощадбанк» до ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення задоволено, звернено стягнення на спірний житловий будинок та виселено всіх мешканців з цього житла. Зазначене свідчить про те, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам неповнолітніх дітей - звужує обсяг існуючих майнових прав на користування житловим приміщенням. Виключно орган опіки та піклування як колегіальний орган в межах своїх повноважень має право вирішувати питання про надання/ненадання дозволу на укладення правочинів, зокрема договорів іпотеки з метою дотримання прав дітей.

У серпні 2018 року ПАТ «Ощадбанк» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. Право користування майном членів сім`ї власника житла пов`язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи, про що робиться відповідний запис до будинкової книги. Згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право користування житловим приміщенням, що відчужується.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 20 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.

12 вересня 2018 року справа № 442/5227/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Статтею 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Судами встановлено, що 06 грудня 2007 року між ОСОБА_2 та ВАТ «Ощадбанк», яке змінило назву на ПАТ «Ощадбанк», було укладено договір про іпотечний кредит № 2203-6537, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 572 900 грн для придбання за договором купівлі-продажу від 06 грудня 2007 року житла по АДРЕСА_1 .

В цей же день між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 укладено два нотаріально посвідченні договори купівлі-продажу, за якими ОСОБА_2 придбав житловий будинок та земельну ділянку, розташовані за вказаною адресою.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 06 грудня 2007 року між банком та ОСОБА_2 було укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір, предметом якого є одноповерховий житловий будинок з мансардою та майнові права на земельну ділянку площею 0,0478 га, які розташовані по АДРЕСА_1 та належать іпотекодавцю на підставі договорів купівлі-продажу від 06 грудня 2007 року.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_2 своїх зобов`язань за договором іпотечного кредиту від 06 грудня 2007 року № 2203-6537 банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 квітня 2011 року, залишеним ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 19 березня 2013 року без змін, вказаний позов задоволено. Звернено стягнення на предмет іпотеки - одноповерховий житловий будинок з мансардою та земельну ділянку площею 0,0478 га, які розташовані по АДРЕСА_1 , шляхом продажу майна на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», в рахунок погашення заборгованості за договором про іпотечний кредит від 06 грудня 2007 року № 2203-6537 в сумі 564 613,36 грн. Виселено із вказаного житла всіх мешканців зі зняттям з реєстраційного обліку у Відділі у справах громадянства, еміграції та реєстрації фізичних осіб Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Дрогобичі.

Судами також встановлено, що на час укладення іпотечного договору ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_5 мали двох дітей - малолітнього ОСОБА_4 , 2001 року народження, та неповнолітнього ОСОБА_1 , 1996 року народження.

Копіями документів, на підставі яких Приватним нотаріусом Спариняк Л. В. було оформлено та посвідчено оспорюваний договір іпотеки, а саме довідкою Комунального підприємства «Будинкова управа № 3 міста Дрогобич» від 18 жовтня 2007 року № 2233, підтверджено, що в належному ОСОБА_6 житловому будинку по АДРЕСА_1 ніхто не зареєстрований.

На час вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_2 проживав за адресою: АДРЕСА_2 .

Згідно з довідкою Виконавчого комітету Болехівської міської ради від 15 листопада 2007 року № 2582/02-13/10 ОСОБА_1 , 1996 року народження, та ОСОБА_4 , 2001 року народження, зареєстровані у житловому будинку по АДРЕСА_3 та проживають у ньому разом із своєю матір`ю ОСОБА_5 , яка є власником цього житла.

Копією паспорта ОСОБА_5 серії НОМЕР_1 підтверджується, що з 27 вересня 1990 року по 05 грудня 2011 року вона була зареєстрована в гуртожитку по АДРЕСА_4 , а з 27 грудня 2011 року - її місцем реєстрації є житловий будинок по АДРЕСА_1 .

В заяві від 04 грудня 2007 року про надання згоди на передачу чоловіком ОСОБА_2 земельної ділянки та житлового будинку в іпотеку ОСОБА_5 зазначила своїм місцем проживання гуртожиток по АДРЕСА_4 .

Згідно з довідкою Комунального підприємства «Житлово-експлуатаційне об`єднання» Дрогобицької міської ради від 22 червня 2015 року № 2664 ОСОБА_1 , 1996 року народження, та ОСОБА_4 , 2001 року народження, проживають в житловому будинку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Згідно зі статтею 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства»батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.

За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

За наведених обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.

Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку» іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватися предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку» не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.

При вирішенні справ за позовом про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, необхідно в кожному конкретному випадку: 1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання; 2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору; 3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.

Право на свободу пересування і вибір місця проживання як невід`ємне право кожної людини закріплено Загальною декларацією прав людини 1948 року (пункт 1 статті 13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 12), Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 2).

Згідно з Конституцією України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (частина перша статті 33).

Частиною першою статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачено, що реєстрація - це внесення відомостей до паспортного документа про місце проживання або місце перебування із зазначенням адреси житла особи та внесення цих даних до реєстраційного обліку відповідного органу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань реєстрації.

Відповідно до статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно із статтями 150 156 Житлового кодексу Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до статей 17, 18 закону «Про охорону дитинства» батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання; держава забезпечує право дитини на проживання в таких санітарно-гігієнічних та побутових умовах, що не завдають шкоди її фізичному та розумовому розвитку. Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов`язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.

Передбачене статтею 177 СК України, статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства»та статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» положення про необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямоване на захист майнових прав дітей, тому підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, є порушення майнових прав дитини внаслідок укладення такого договору, а не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору.

Оскільки згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону, нотаріуси для встановлення факту користування нерухомим майном витребовують довідку про реєстрацію місця проживання або місця перебування дитини за адресою майна, що відчужується або заставляється, видану житлово-експлуатаційною організацією або іншим відповідним уповноваженим органом з питань реєстрації. Коли з поданих документів нотаріусом установлено, що така дитина не проживає за адресою майна, що відчужується (передається в іпотеку), а також те, що така дитина не має права власності на це майно (його частину) нотаріус має право не витребовувати згоду органів опіки та піклування на посвідчення такого правочину.

Тобто право користування майном члена сім`ї власника житла пов`язано з моментом здійснення реєстрації за місцем проживання особи, про що робиться відповідний запис до будинкової книги.

Таким чином, згода органів опіки та піклування необхідна лише у випадку, якщо дитина є власником (співвласником), або має право на користування жилим приміщенням, що відчужується (передається в іпотеку).

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 520/258/16-ц (провадження № 61-5653св18).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, врахувавши вищенаведені норми матеріального права та встановивши фактичні обставини справи, дійшов обґрунтованого висновку про те, що передачею в іпотеку житлового будинку по АДРЕСА_1 майнові права неповнолітніх дітей іпотекодавця (позивача та його брата) не порушувалися і отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на посвідчення оспорюваного правочину не вимагалося, оскільки на час укладення договору іпотеки діти не були власниками спірного жилого приміщення та не мали права користування ним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінкузгідно зі статтями 76-78 81 89 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи заявника про те, що він та його брат не були прописані ні за місцем реєстрації батька, ні за місцем реєстрації матері, а отже, місце їх реєстрації було невідоме, є неспроможними, оскільки апеляційним судом встановлено, що на час укладення договору іпотеки ОСОБА_1 , 1996 року народження, та ОСОБА_4 , 2001 року народження, були зареєстровані в житловому будинку по АДРЕСА_3 та проживали в ньому разом із своєю матір`ю ОСОБА_5

Аргументи касаційної скарги про те, що відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину щодо нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним, не заслуговують на увагу, оскільки на час укладення оспорюваного договору позивач та його брат не мали ні права власності, ні права користування на переданий в іпотеку житловий будинок.

Посилання заявника на те, що звернення стягнення на житловий будинок та виселення всіх мешканців з цього житла на підставі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 квітня 2011 року є підтвердженням того, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дітей, також є неспроможними, оскільки спірний будинок переданий в іпотеку ще до реєстрації в ньому неповнолітніх дітей, а отже, на час укладення іпотечного договору діти не мали права власності чи права користування ним, що, у свою чергу, свідчить про відсутність порушення їх прав.

За встановлених обставин Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що вчинення оспорюваного правочину не призвело до звуження обсягу майнових прав дітей та/або порушення їх законних інтересів щодо жилого приміщення.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ)вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Львівської області від 03 травня 2018 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов