Постанова

Іменем України

14 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 442/685/18

провадження № 61-3309св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Перша Дрогобицька державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Перша Дрогобицька державна нотаріальна контора, про визнання недійсними договорів довічного утримання.

На обгрунтування позовних вимог зазначала, що з 1975 року вона проживала разом із своєю тіткою - ОСОБА_3 у належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_1 , за якою здійснювала догляд та забезпечувала їй належні умови проживання. З 12 лютого 1996 року по 18 червня 2007 року вона перебувала на обліку в управлінні соціального захисту населення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів та отримувала пенсію, як допомогу по догляду за інвалідом І групи загального захворювання. Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 травня 2007 року ОСОБА_3 визнано недієздатною та призначено її опікуном. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Вказувала, що оскільки вона проживала з померлою понад 30 років та здійснювала за нею догляд, вважала себе такою, що прийняла спадщину після смерті ОСОБА_3 . Проте, у кінці 2017 року вона дізналася, що 26 грудня 1984 року між ОСОБА_4 і

ОСОБА_5 , які діяли на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів від 13 грудня 1984 року за № 483, як опікуни ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, яким передано у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності

ОСОБА_3 Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 . Крім того, 03 березня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які діяли як опікуни ОСОБА_3 , та

ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, згідно з умовами якого вони передали у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності

ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ). 25 липня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які діяли як опікуни ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, яким передано у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ).

Посилаючись на те, що зазначені договори довічного утримання укладені з порушенням законодавства, яке діяло на момент їх укладення, зокрема частини першої статті 146 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), оскільки ОСОБА_4 , як опікун ОСОБА_3 , уклав оспорювані договори зі своїм сином ОСОБА_2 , позивач просила визнати недійсними договори довічного утримання від 26 грудня 1984 року, від 03 березня 1987 року та

від 25 липня 1987 року, укладені між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , які діяли на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів від 13 грудня 1984 року за № 483, як опікуни ОСОБА_3 , та

ОСОБА_2 .

Короткий зміст ухвалених судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорювані договори довічного утримання були укладенні учасниками, які досягли згоди щодо всіх істотних умов зазначених договорів. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, за її життя позивач, як її опікун, не порушувала питання про розірвання цих договорів або визнання їх недійсними. Урахувавши, що позивач не є стороною оспорюваних договорів, наслідки їх укладення не стосуються її прав та обов`язків, а також відсутність належних та допустимих доказів, що внаслідок укладення оспорюваних договорів були порушені її законні права та інтереси, суд вважав відсутніми підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Суд відмовив у прийнятті поданої відповідачем заяви про визнання позову

ОСОБА_1 , оскільки відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України така заява приймається судом лише за відсутності порушень прав, свобод чи інтересів інших осіб.

Постановою Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги. Позивач не є стороною оспорюваних договорів, належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що зазначені договори порушують її законні права та інтереси, та створюють для неї негативні наслідки не надала, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач не може порушувати питання про визнання цих договорів недійсними. Також не є підставою для визнання недійсними оспорюваних договорів визнання відповідачем позову, оскільки подана ним заява направлена на обмеження прав інших осіб, про що сам відповідач зазначав, у поданій ним заяві.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У лютому 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій заявник просила скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року, і ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що оспорювані нею договори були укладені у 1984 та 1987 роках, а тому посилання суду першої інстанції на те, що оскільки власник нерухомого майна померла у 2007 році до правовідносин слід застосовувати положення ЦК України 2004 року є помилковими, оскільки до оспорюваних договорів підлягають застосуванню норми законодавства, що діяли на час їх укладення. Укладенні договори довічного утримання суперечать вимогам частини першої статті 146 КпШС України, відповідно до якої опікун і піклувальник, їх дружини і близькі родичі не вправі укладати угоди з підопічними, а також не вправі представляти осіб, які перебувають у них під опікою і піклуванням, при укладенні угод або веденні судових справ між підопічним і дружиною опікуна чи піклувальника та їх близькими родичами, натомість суди наведеного не урахували та проігнорували її доводи про те, що ОСОБА_4 , будучи опікуном ОСОБА_3 , уклав оспорювані договори довічного утримання зі своїм сином ОСОБА_2 (відповідачем). Наявність зазначених договорів призводить до порушення її права на спадщину після смерті ОСОБА_3 , а тому суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення її позову з посиланням на те, що вона не є стороною оспорюваних правочинів та не надала доказів на підтвердження порушення її прав або створення для неї негативних наслідків. Крім того, суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки заяві відповідача про визнання її позову, а тому безпідставно відмовили у її прийнятті.

Відзив на касаційну скаргу подано не було.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу з місцевого суду.

Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції та передана 15 квітня

2019 року для розгляду колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що 26 грудня 1984 року між

ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , які діяли на підставі рішення Виконавчого комітету Дрогобицької міської ради народних депутатів від 13 грудня 1984 року за № 483, як опікуни ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, відповідно до якого у власність ОСОБА_2 передано належну на праві особистої власності ОСОБА_3 Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 .

03 березня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які діяли як опікуни ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, згідно з умовами якого вони передали у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ).

25 липня 1987 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , які діяли як опікуни

ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 укладений договір довічного утримання, яким передано у власність ОСОБА_2 належну на праві особистої власності

ОСОБА_3 ј частину житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, що знаходяться на земельній ділянці площею 548,32 кв. м у АДРЕСА_1 ).

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 10 травня 2007 року (справа № 2-о-25/07) ОСОБА_3 визнано недієздатною, її опікуном призначено ОСОБА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, згідно з інформаційною довідкою зі Спадкового реєстру (спадкові справи та видані на їх підставі свідоцтва про право на спадщину), інформація про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 відсутня.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та Перехідних Положень ЦК України ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки оспорювані договори довічного утримання були укладенні у 1984 та

1987 роках, спір про визнання зазначених договорів недійсними підлягає вирішенню відповідно до діючого законодавства, яке було чинним на момент їх укладення, тобто ЦК Української РСР 1963 року.

Статтею 41 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво-або багатосторонніми (договори).

Відповідно до статті 425 ЦК Української РСР 1963 року за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров`я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов`язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

За змістом статті 426 ЦК Української РСР 1963 року договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений (стаття 47 цього Кодексу).

Аналогічні положення містять статті 744 745 ЦК України 2004 року.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Аналіз зазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що захисту підлягає порушене, невизнане чи оспорюване право. При цьому особа має довести належність їй такого права, яке порушується, не визнається чи оспорюється відповідачем.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

ОСОБА_1 , як на підставу заявлених нею позовних вимог посилалася на те, що оспорювані договори довічного утримання були укладенні у порушення вимог частини першої статті 146 КпШС України, оскільки ОСОБА_4 , діючи як опікун ОСОБА_3 , уклав їх зі своїм сином - ОСОБА_2 . Оспорювані правочини порушують її право на спадкування після смерті ОСОБА_3 , як особи, яка проживала з померлою у належному їй на праві власності будинку понад 30 років, а тому є такою, що прийняла спадщину після її смерті.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України 2004 року вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена, як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, а також, що є визначальним для особи, яка звернулася з таким позовом до суду, чи порушено оспорюваним правочином її права або інтереси. Тобто, вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні є підставою для відмови у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин справи, оскільки лише наявність у особи матеріального права обумовлює виникнення у неї права на його захист у процесуальному розумінні.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судами встановлено, що позивач ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних нею договорів довічного утримання, і не є заінтересованою особою. Її твердження про те, що вона є спадкоємцем після померлої ОСОБА_3 , як особа, що тривалий час проживала зі спадкодавцем, а тому вважається такою, що прийняла спадщину є неспроможними, оскільки заявник не навела доказів на підтвердження встановлення факту проживання зі спадкодавцем однією сім`єю не менше як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкування за законом), а отже, не довела порушення оспорюваними нею договорами її прав, як спадкоємця після померлої ОСОБА_3 .

Установивши, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорювані правочини порушують її законні права та інтереси, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обгрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1

Аргументи касаційної скарги є ідентичними доводам, що були викладені заявником у її позовній заяві та апеляційній скарзі, висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, містять посилання на обставини, що були предметом перевірки судів попередніх інстанцій, яким була надана належна оцінка. У силу повноважень, визначених статтею 400 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги), суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та здійснювати переоцінку доказів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили характер правовідносин, застосували закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідили матеріали справи та надали належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги.

Керуючись статтями 400 401 409 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 12 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 17 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак