Постанова

Іменем України

26 січня 2022 року

м. Київ

справа № 442/7773/17

провадження № 61-14386св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - акціонерне товариство «УкрСиббанк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 червня 2018 року у складі судді Нагірної О. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - АТ «УкрСиббанк») звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 21 вересня 2006 року між банкомта ОСОБА_1 було укладено договір про надання іпотечного кредиту № 11043890000.

Відповідно до умов укладеного кредитного договору банк надав позичальнику кредит (грошові кошти) в іноземній валюті у розмірі 73 900,00 швейцарських франків строком до 21 вересня 2021 року зі сплатою за користування кредитом відсотків з розрахунку 7,99% річних згідно з графіком повернення кредиту та сплати відсотків.

Станом на 25 жовтня 2017 року заборгованість позичальника по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів за кредитним договором № 11043890000 становить 108 017,23 швейцарських франків, що за курсом Національного банку України станом на 25 жовтня 2017 року становить 2 917 528,75 грн - заборгованість за кредитом та відсотками та 525 912,23 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та процентами за період з 25 жовтня 2016 року до 25 жовтня 2017 року.

Вказував, що ОСОБА_1 , не виконує зобов`язання з погашення кредитної заборгованості та сплати нарахованих процентів, пені, банк отримав право звернення стягнення на предмет іпотеки.

Вважав, що ОСОБА_1 діючи недобросовісно, після реєстрації зняття обтяжень об`єктів нерухомого майна іпотекою та заборони відчуження (на підставі судового рішення, яке у подальшому було скасовано), здійснила дії щодо відчуження предметів іпотеки без згоди іпотекодержателя.

З інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно (інформаційні довідки № 101369127 та № 101369452 від 24 жовтня 2017 року) банку стало відомо, що ОСОБА_1 у жовтні 2016 року продала 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_5 , а у грудні 2016 року подарувала квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_3 .

Враховуючи наведене, просило суд звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: квартиру АДРЕСА_2 та будинок АДРЕСА_1 .

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 червня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року, у задоволенні позовних вимог АТ «УкрСиббанк» відмовлено.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій мотивовано тим, що позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 з порушенням строку позовної давності, оскільки позовна заява про звернення стягнення на предмет іпотеки надійшла до суду у листопаді 2017 року, а про порушення свого права позивач дізнався 17 вересня 2010 року, на 42-й день з дня направлення повідомлення про дострокове погашення заборгованості.

У задоволенні вимог до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено через безпідставність позовних вимог. Крім того, судами зазначено, що АТ «УкрСиббанк» не укладало жодних цивільно-правових договорів з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 й всупереч вимогам частини першої статті 35 Закону України «Про іпотеку» не надіслав їм, як іпотекодавцям, письмову вимогу про усунення порушення щодо виконання умов договору про надання іпотечного кредиту від 21 вересня 2006 року.

Постановою Верховного Суду від 09 грудня 2020 року касаційну скаргу АТ «УкрСиббанк» задоволено частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 20 серпня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Суд касаційної інстанції, направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, виходив із того, що під час розгляду справи судами попередніх інстанцій залишилось нез`ясованим питання щодо початку перебігу строку позовної давності за вимогами до ОСОБА_1 , яка заявлала про застосування строку позовної давності, оскільки наявні підстави вважати, що сторонами у справі вчинялись дії, які могли призвести до переривання позовної давності.

Також вказано, що суди, вказуючи на безпідставність позовних вимог банку до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та недотримання порядку, визначеного частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не надали оцінки тому, що іпотека є дійсною для набувача нерухомого майна, а особа, яка набула право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця, та залишили поза увагою положення частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку», де вказано про те, що положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Постановою Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року апеляційну скаргу АТ «УкрСиббанк» залишено без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 червня 2018 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що тлумачення статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності. При цьому судом вказано, що закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи, а тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджено судовим рішенням. Таким чином, суд дійшов висновку, що наявність передбачених статтею 264 ЦК України підстав для переривання перебігу позовної давності щодо пред`явлення вказаного позову, які б дозволяли зробити висновок про дотримання при поданні позову встановленого законом строку позовної давності, не має й, відповідно, погодився із висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском позовної давності для звернення до суду за захистом порушеного права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У серпні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга АТ «УкрСиббанк».

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 січня 2022 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі АТ «УкрСиббанк», посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 381/979/15-ц, провадження № 61-16117св20, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, провадження № 61-17966св19, від 01 липня 2020 року у справі № 161/8893/16-ц, провадження № 61-40963св18, від 18 червня 2020 року у справі № 918/1017/15, від 11 червня 2020 року у справі № 644/623/17, від 03 червня 2020 року у справі № 236/918/17, провадження № 61-41092св18, від 26 травня 2021 року у справі № 456/2562/17, провадження № 61-5900св20, від 30 червня 2021 року у справі № 125/274/18, провадження № 61-9461св19, від 30 червня 2021 року у справі № 925/889/20, від 03 березня 2021 року у справі № 753/14629/18, провадження № 61-18154св19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник також зазначає порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що за положеннями частини другої статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред`явлення позову особою до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Вказує, що конструкція вказаної норми визначає підставою для переривання позовної давності дію - пред`явлення позову шляхом вживання конструкції «у разі пред`явлення».

Зазначає, що у справі № 2-969/11 позов було пред`явлено у період з 14 березня 2011 року (момент подачі, звернення до суду) до 06 лютого 2020 року до моменту вирішення спору в суді апеляційної інстанції.

На думку заявника переривання позовної давності за частиною другою статті 264 ЦК України пов`язано з пред`явленням позову (зверненням до суду), проте таке переривання позовної давності не припиняється фактом звернення, а продовжується протягом часу, коли позов є пред`явленим.

Таким чином вважає, що строк позовної давності було перервано та станом на час пред`явлення позову у справі, яка переглядається, пропущено не було.

Також посилається на те, що позичальник та первісний іпотекодавець ОСОБА_1 здійснила недобросовісне часткове відчуження предметів іпотеки.

Так, у лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до банку про визнання припиненими договорів іпотеки від 21 вересня 2006 року, що забезпечують виконання кредитного договору, та зняття відповідних заборон на відчуження предметів іпотеки.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 вересня 2016 року позов було задоволено.

Після апеляційного оскарження вказаного судового рішення рішенням Апеляційного суду Львівської області від 07 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року, рішення місцевого суду скасовано та відмовлено у задоволенні позову.

Разом із тим, ОСОБА_1 у жовтні 2016 року відчужила 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та у грудні 2016 року відчужила квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_3 .

Отже, після реєстрації зняття обтяжень об`єктів нерухомого майна іпотекою та заборони відчуження відповідач здійснила дії щодо відчуження предметів іпотеки без згоди іпотекодержателя.

У зв`язку із вказаними діями відповідача банк в повній мірі не має можливості реалізувати свої права іпотекодержателя щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в межах процедури примусового виконання судового рішення у справі № 2-969/11 про стягнення заборгованості ОСОБА_1 , оскільки нею було здійснено відчуження частини предметів іпотеки.

При цьому заявник вважає, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є особами, які порушують права банку лише з жовтня 2016 року та грудня 2016 року відповідно, строки позовної давності на звернення до суду із вказаним позовом пропущено не було, оскільки вказаний позов було подано у жовтні 2017 року.

Касаційна скарга також мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не було враховано, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статуту іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Відзиву на касаційну скаргу сторонами не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

21 вересня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», яке було перейменовано у ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_1 було укладено договір про надання іпотечного кредиту № 11043890000 на суму 73 900,00 швейцарських франків строком до 21 вересня 2021 року зі сплатою за користування кредитом відсотків з розрахунку 7,99% річних згідно з графіком повернення кредиту та сплати відсотків.

На забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором того самого дня між тими самими сторонами було укладено нотаріально посвідчені договори іпотеки житлових приміщень, а саме: квартири АДРЕСА_2 ; будинку АДРЕСА_1 .

У пункті 1.2.2 договору про надання іпотечного кредиту № 11043890000 від 21 вересня 2006 року сторони узгодили, що позичальник у будь-якому випадку зобов`язаний повернути банку кредит у повному обсязі у термін, не пізніше 21 вересня 2021 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту, встановлений на підставі додаткової угоди сторін або до вказаного банком терміну (достроково) відповідно до умов розділу 12 цього договору на підставі будь-якого з пунктів 2.3, 4.9, 5.3, 5.5, 5.6, 5.8, 5.10, 8.4, 10.2, 10.14 договору.

Відповідно до пункту 12.1 договору про надання іпотечного кредиту від 21 вересня 2006 року та статей 525 611 ЦК України сторони погодили, що у випадку настання обставин, визначених у пунктах: 2.3; 4.9; 5.3; 5.5; 5.6, 5.8; 5.10; 8.4; 10.2; 10.4 цього договору та направлення банком на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 31 календарного дня з дати одержання вимоги від банку, вважати термін повернення кредиту таким, що настав, на 32 календарний день з дати одержання позичальником повідомлення про дострокове повернення кредиту від банку, при цьому, у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення банку з інших підстав протягом 40 календарних днів з дати направлення повідомлення банком, вважати термін повернення кредиту таким, що настав, на 41 календарний день з дати відправлення позичальнику повідомлення про дострокове повернення кредиту банку.

Станом на 25 жовтня 2017 року, згідно розрахунків заборгованості, доданих до позовної заяви, заборгованість ОСОБА_1 по поверненню кредитних коштів, сплаті процентів за кредитним договором № 11043890000 складає 108 017,23 швейцарських франків, що за курсом НБУ станом на 25 жовтня 2017 року становить 2 917 528,75 грн - заборгованість по кредиту та відсотках та 525 912,23 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом та за процентами за строк з 25 жовтня 2016 року до 25 жовтня 2017 року.

Останній платіж за вищевказаним договором від 21 вересня 2006 року № 11043890000 ОСОБА_1 здійснила у 2010 році.

У зв`язку з порушенням ОСОБА_1 виконання зобов`язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 5.5 договору використав право на дострокове стягнення із позичальника заборгованості за кредитним договором, надіславши 06 серпня 2010 року на адресу ОСОБА_1 повідомлення (вимогу) про дострокове повернення кредиту. ОСОБА_1 не виконала вищевказану вимогу.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 грудня 2015 року у справі № 442/5783/15-ц відмовлено ПАТ «УкрСиббанк» у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання іпотечного кредиту від 21 вересня 2006 року № 11043890000 у зв`язку із спливом позовної давності.

У справі № 442/5783/15-ц суд встановив, що вимога банку про дострокове повернення кредиту направлена ОСОБА_1 06 серпня 2010 року.

Вказане рішення було залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30 червня 2016 року.

Постановою Верховного Суду від 29 травня 2019 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 червня 2016 року змінено у частині визначення правової підстави відмови у задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк», виключивши з мотивувальної частини посилання на сплив позовної давності стосовно вимог про стягнення відсотків та нарахованої неустойки, починаючи з 17 вересня 2010 року. У іншій частині рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 червня 2016 року залишено без змін (справа № 442/5783/15-ц, провадження № 61-25346св18).

Верховний Суд у вказаній постанові вказав про те, що оскільки судами не встановлено факту вручення позичальнику вимоги банку, то строк кредитування змінено кредитором на 42-й день з дня відправлення вимоги про дострокове повернення кредиту від 06 серпня 2010 року, тобто новим строком стало 17 вересня 2010 року, а з позовом банк звернувся у серпні 2015 року, тому висновки судів щодо спливу позовної давності за вимогою про стягнення заборгованості за сумою кредиту є правильними та обґрунтованими.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 вересня 2016 року у справі № 442/1466/16-ц визнано припиненою іпотеку за договором іпотеки (житлове приміщення) від 21 вересня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького міського нотаріального округу Спариняк Л. В., зареєстрованим у реєстрі за № 2653, і знято заборону на відчуження предмета іпотеки - квартири АДРЕСА_2 , накладену приватним нотаріусом Дрогобицького міського нотаріального округу Спариняк Л. В., зареєстровану у реєстрі за № 2654. Визнано припиненою іпотеку за договором іпотеки (житлове приміщення) від 21 вересня 2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького міського нотаріального округу Спариняк Л. В., зареєстрованим у реєстрі за № 2655, і знято заборону на відчуження предмета іпотеки - будинку АДРЕСА_1 , накладену приватним нотаріусом Дрогобицького міського нотаріального округу Спариняк Л. В., зареєстровану у реєстрі за № 2656.

У жовтні 2016 року центром надання адміністративних послуг виконавчого комітету Дрогобицької міської ради на підставі заяви ОСОБА_1 та рішення Дрогобицького міськрайонного суду у справі № 442/1466/16-ц прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо припинення іпотеки за договором іпотеки та зняття заборони на відчуження предмета іпотеки: квартири за адресою: АДРЕСА_2 та будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

З інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно (інформаційні довідки № 101369127 та № 101369452 від 24 жовтня 2017 року) позивачу стало відомо, що ОСОБА_1 у жовтні 2016 року продала 1/3 частину житлового будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_5 та у грудні 2016 року подарувала квартиру АДРЕСА_2 ОСОБА_3 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша статті 530 ЦК України).

За змістом статей 626 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).

Звертаючись до суду із вказаним позовом, банк вказував, що у зв`язку із неналежним виконанням позичальником умов кредитного договору він має право звернути стягнення на предмет іпотеки.

Суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, виходили із того, що банк звернувся до суду із пропуском строку позовної давності, на застосуванні якої наполягав відповідач, а тому наявні підстави для відмови у задоволенні позову.

Колегія суддів погоджується із вказаними висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

У квітні 2010 року АТ «УкрСиббанк» звернулось до суду із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про стягнення заборгованості (справа № 2-969/11).

У позовній заяві, з урахуванням уточнень та збільшення позовних вимог від 09 листопада 2010 року, просило суд, серед іншого, стягнути з відповідачів на користь банку заборгованість за договором про надання іпотечного кредиту № 11043890000 від 21 вересня 2006 року, що становить 118 187,39 швейцарських франків, що еквівалентно 3 181 168,43 грн та 859 162,16 грн, з яких: 62 594,57 швейцарських франків - заборгованість за кредитом; 55 592,82 швейцарських франків - заборгованість за відсотками; 337 686,71 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за кредитом; 481 475,45 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за відсотками.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 квітня 2019 року в задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_6 про солідарне стягнення заборгованості відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 01 квітня 2019 року скасовано.

Позов АТ «УкрСиббанк» задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «УкрСиббанк» заборгованість за договором про надання іпотечного кредиту №11043890000 від 21 вересня 2006 року в сумі 62 594,57 швейцарських франків (заборгованість за кредитом).

В задоволенні решти вимог АТ «УкрСиббанк» - відмовлено.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, судами також було надана оцінка та враховано, що позовна заява у даній цивільній справі справа є первісною по відношенню до справи № 442/5783/15-ц спробою банком захистити свої кредиторські права.

Таким чином, хоча предметом розгляду цивільної справи № 442/5783/15-ц були спірні правовідносини між тими ж самими учасниками справи з тих же підстав, які є аналогічними спірним правовідносинам цієї справи, проте саме ця справа є первісною та була подана у межах строку позовної давності, тому судові рішення у цивільній справі № 442/5783/15-ц не мають юридичного значення для вирішення цієї справи по суті.

У серпні 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» звернулося із позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просило стягнути кредитну заборгованість, у тому числі за договором про надання іпотечного кредиту від 21 вересня 2006 року № 11043890000 в розмірі 91 645,55 швейцарських франків та 427 470,51 грн за несвоєчасне погашення заборгованості (справа № 442/5783/15-ц).

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 грудня 2015 року, залишенним без змін Апеляційним судом Львівської області від 30 червням 2016 року у цивільній справі № 442/5783/15-ц за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором про надання іпотечного кредиту № 11043890000 від 21 вересня 2006 року, відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 29 травня 2019 року рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 21 грудня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 червня 2016 року змінено в частині визначення правової підстави відмови у задоволенні позову ПАТ «УкрСиббанк», виключено з їх мотивувальних частин посилання на сплив позовної давності стосовно вимог про стягнення відсотків та нарахованої на них неустойки, починаючи з 17 вересня 2010 року.

Як зазначено у мотивувальній частині Постанови Верховного Суду від 29 травня 2019 року, ПАТ «УкрСиббанк» звернувся із вимогою до ОСОБА_1 06 серпня 2010 року про дострокове повернення кредиту в повному обсязі, встановивши, що строк кредитування змінено кредитором на 42 день з дня відправлення вимоги про дострокове повернення кредиту, тобто новим строком стало 17 вересня 2010 року, а Банк звернувся з позовом у серпні 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності.

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до АТ «УкрСиббанк» про визнання іпотеки припиненою.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 07 березня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 вересня 2016 року скасовано, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Під час розгляду справи суд апеляційної інстанції встановив, що банк, уточнюючи та збільшуючи позовні вимоги у справі № 2-969/11, 09 листопада 2010 року змінив строк виконання зобов`язання за кредитним договором від 21 вересня 2006 року № 11043890000, тобто строк позовної давності почав перебіг з 10 листопада 2010 року.

Отже, з 10 листопада 2010 року розпочався строк позовної давності, в межах якого банк мав право звернутися до суду за захистом своїх прав, пред`явивши як позов про стягнення заборгованості, так і позов про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Звернення банку з позовом, вимогою про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом (заявою) вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.

Таким чином, оскільки строк позовної давності розпочався 10 листопада 2010 року, то він закінчився 10 листопада 2013 року.

Відповідно до статей 256 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною п`ятою статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Статтею 266 ЦК України передбачено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Судами встановлено, що ОСОБА_1 заявляла клопотання про застосування строків позовної давності.

У постанові Верховного Суду від 18 серпня 2021 року в справі № 201/15310/16 (провадження № 61-547св21) зазначено, що слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо). У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності до нового строку не зараховується. Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним. Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов`язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.

Таким чином, з урахуванням того, що строк виконання основного зобов`язання було змінено банком 09 листопада 2010 року, а 10 листопада 2010 року почався перебіг строку позовної давності для звернення до суду, який закінчився 10 листопада 2013 року, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що звертаючись до суду із вказаним позовом у листопаді 2017 року, банк пропустив строк позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні пред`явлених позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про те, що переривання позовної давності за частиною другою статті 264 ЦК України пов`язано з пред`явленням позову (зверненням до суду), проте таке переривання позовної давності не припиняється фактом звернення, а продовжується протягом часу коли позов є пред`явленим, не можуть бути прийняті судом, оскільки позовна давність переривається днем пред`явлення позову до суду, а не постановленням судового рішення.

При цьому, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року (справа № 914/3224/16) зроблено правовий висновок про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням (пункт 7.20).

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 29 березня 2019 року у справі № 6-1996цс16, переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.

Таким чином, враховуючи те, що позивачем усупереч положенням частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України не надало доказів того, що відповідачем вчинено дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, або зверненням його із відповідним позовом до суду в межах строку позовної давності, що свідчило б про переривання позовної давності, колегія суддів відхиляє вказані посилання касаційної скарги.

При цьому колегія судів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що звернення відповідача до суду із позовами про визнання недійсним договору іпотеки у листопаді 2015 року та визнання припиненою іпотеки у лютому 2016 року, не вказують на вчинення дій, які б давали підстави вважати, що строк позовної давності переривався.

Посилання заявника у касаційній скарзі на невірне тлумачення судами попередніх інстанцій положень Закону України «Про іпотеку» не можуть бути прийняті до уваги судом касаційної інстанції, оскільки заявнику відмовлено у задоволенні позовних вимог відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, тому такі доводи не впливають на правильність вирішення вказаної справи.

При цьому колегія суддів також відхиляє посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-122цс19), постанову Верховного Суду від 26 травня 2021 року у цивільній справі № 381/979/15-ц (провадження № 61-16117св20), оскільки у вказаних постановах містяться висновки про те, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором й визначено способи задоволення вимог іпотекодержавтеля, проте у зв`язку із тим, що підставою для відмови у задоволенні позовних вимог є пропуск позивачем строку позовної давності, зазначені висновки не впливають на правильність вирішення вказаної справи.

Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 01 липня 2020 року у справі № 161/8893/16-ц (провадження № 61-40963св18) не можуть бути прийняті судом, оскільки вказаною постановою було скасовано судові рішення судів першої та апеляційної інстанції, та направлено справу на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто відсутнє остаточне рішення по справі.

Заявник, вказуючи на неврахуванням судами попередніх інстанцій висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 червня 2020 року у справі № 918/1017/15, не врахував, що судові рішення у справі, яка переглядається, та у вказаній постанові ухвалено за різних фактичних обставин.

Також колегія суддів не може погодитись із посиланням заявника на висновок, викладений у постанов Верховного Суду від 11 червня 2020 року у справі № 644/623/17 (провадження № 61-45901св18), оскільки у вказаній справі позивач звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки до учасників повного товариства після того, як їй було повернуто виконавчий лист у зв`язку із відсутністю у повного товариства майна, на яке можливо звернути стягнення. Суди дійшли висновку, що позивачем не було пропущено строку позовної давності, оскільки про порушення свого права, зокрема про те, що у повного товариства відсутнє майно, позивач довідалася 29 серпня 2016 року, тобто тоді, коли їй було повернуто виконавчий лист, натомість у справі, яка переглядається, судами встановлено, що про порушення свого права банк довідався у 2010 року й, відповідно, вчиняв відповідні дії для його захисту.

Посилання заявника на постанову Верховного Суду від 03 червня 2020 року у справі № 236/918/17 (провадження № 61-41092св18) не можуть бути прийняті як на підставу доводів касаційної скарги в частині наявності у банку «легітимних очікувань» на примусове виконання рішення суду, оскільки у вказаній справі суди дійшли висновку про відсутність порушень у не задоволенні апеляційним судом, на відміну від суду першої інстанції, заяви відповідача про застосування наслідків пропуску позовної давності, оскільки, як правильно відмітив суд апеляційної інстанції, банк своєчасно звернувся до нотаріуса за зверненням стягнення на предмет іпотеки, отримавши виконавчий напис, своєчасно звернувся за його примусовим виконанням, правомірно чекав від державної виконавчої служби примусового виконання виконавчого напису, після повернення виконавчого напису без виконання звернувся до суду із пропуском трирічного строку для звернення до суду з позовом з моменту невиконання вимоги банку про дострокове повернення кредитних коштів, проте вказані дії, вчинені банком, свідчать про поважність причин пропуску строку, тому він підлягає поновленню. Разом із тим, у вказаній справі судові рішення ухвалено за інших фактичних обставин, банк знаючи про порушення свого права не скористався своїм правом на звернення до суду із вказаним позовом у визначений законом строк. При цьому посилання банку на «легітимні очікування» на примусове виконання рішення суду є безпідставними, оскільки банком не надано доказів, що на час звернення до суду із вказаним позовом він мав судове рішення, яке набрало законної сили, щодо стягнення відповідної заборгованості з відповідача й зверненням до виконавчої служби для його примусового виконання, що б свідчило про наявність «легітимних очікувань» на примусове виконання рішення суду.

Посилання заявника на постанови Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі № 456/2562/17 (провадження № 61-5900св20), від 30 червня 2021 року у справі № 125/274/18 (провадження № 61-9461св19), від 30 червня 2021 року у справі № 925/889/20, від 03 березня 2021 року у справі № 753/14629/18 (провадження № 61-18154св19) не можуть бути прийняті судом з підстав того, що за обставин пропуску позивачем строку позовної давності, висновки, викладені у вказаних постановах, не мають правового значення для вирішення вказаної справи.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції під час апеляційного перегляду рішення місцевого суду виконав вказівки, які було викладено у постанові Верховного Суду, та ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.

Вказані, а також інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального і процесуального права й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 10 лютого 2010 року у справі «Серявін та інші проти України» (Seryavin and others v. Ukraine, № 4909/04, § 58).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Керуючись статтями 400 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу акціонерного товариства «УкрСиббанк» залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 18 червня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 14 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович