Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 442/8409/14-ц

провадження № 61-18908св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

за зустрічним позовом:

позивач - ОСОБА_2 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 листопада 2019 року у складі судді Хомика А. П. та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Савуляка Р. В., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя, посилаючись на те, що з 16 листопада 1995 року він перебував з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 16 жовтня 2014 року.В період перебування у шлюбі сторони придбали продуктовий кіоск по АДРЕСА_1 та автомобіль «Mersedes-Benz E 240», реєстраційний номер НОМЕР_1 . Крім того, внаслідок спільних трудових і грошових затрат подружжя провело ремонт першого поверху (квартири АДРЕСА_2 , який належить його колишній дружині, на загальну суму 692 900 грн, а саме: влаштовали фасад, стелю, облицювали плиткою стіни та підлогу, провели заміну дверей, здійснили реконструкцію ванної кімнати і санвузла. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: виділити йому продуктовий кіоск по АДРЕСА_1 вартістю 24 000 грн; визнати об`єктом спільної сумісної власності подружжя квартиру АДРЕСА_2 та виділити йому компенсацію за поліпшення вказаного майна в розмірі 346 450 грн; виділити та визнати за ним право власності на автомобіль «Mersedes-Benz E 240», реєстраційний номер НОМЕР_1 .

26 січня 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договору дарування квартири удаваним та поділ майна подружжя, посилаючись на те, що майно, про яке йдеться у позовній заяві ОСОБА_1 , не належить до їх спільної сумісної власності, а тому не може бути предметом поділу. В період перебування у шлюбі вона разом з колишнім чоловіком за спільні кошти придбали квартиру АДРЕСА_3 та автомобіль «Opel-Kombo», реєстраційний номер НОМЕР_2 . В подальшому за спільним волевиявленням подружжя вирішило провести обмін вищезгаданої квартири на квартиру АДРЕСА_4 , яка належала на праві власності ОСОБА_3 . Рішення про обмін житла було прийнято з огляду на те, що у квартирі АДРЕСА_2 мешкала її баба ОСОБА_5 , яка через похилий вік та незадовільний стан здоров`я потребувала її постійної сторонньої допомоги. При здійсненні обміну вона не була присутньою. Під час проживання у квартирі АДРЕСА_4 між нею та ОСОБА_1 не виникало жодних суперечок чи спору щодо володіння, користування та розпорядження цим житлом. Проте після розірвання шлюбу її стосунки з колишнім чоловіком зіпсувалися, у зв`язку з чим в кінці 2014 року вона була вимушена залишити спірну квартиру та винаймати інше житло для тимчасового проживання. Разом з тим обмін квартир відповідачами було вчинено шляхом укладення 27 червня 2003 року договорів дарування за реєстраційними номерами 1889 та 1891, які посвідчені в один день, одним і тим же приватним нотаріусом - ОСОБА_4 . Вважає, між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 були відсутні будь-які відносини, які б давали їм привід вчиняти стосовно одне одного договори дарування нерухомого майна, тобто безоплатні правочини. Передача ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартири фактично здійснювалася за умови, що її колишній чоловік взамін подарує квартиру ОСОБА_3 . Таким чином, вказані правочини вчинено для приховання іншого правочину, а саме договору міни. Оскільки майно, набуте одним із подружжя на підставі договору дарування, вважається його особистою приватною власністю, то факт існування такого удаваного правочину позбавляє її можливості провести поділ спірної квартири. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила:

- визнати договір дарування квартири від 27 червня 2003 року, реєстраційний № 1889, за яким ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_4 , та договір дарування квартири від 27 червня 2003 року, реєстраційний № 1891, за яким ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_3 , удаваними правочинами і визнати укладеним 27 червня 2003 року договір міни квартири АДРЕСА_4 на квартиру АДРЕСА_3 між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , застосувавши норми права, що регулюють договір міни;

- визнати за нею право власності: на 1/2 ідеальну частку квартири АДРЕСА_4 ; на автомобіль «Mersedes-Benz E 240», реєстраційний номер НОМЕР_1 , в порядку поділу майна подружжя;

- автомобіль «Opel-Kombo», реєстраційний номер НОМЕР_2 , та продуктовий кіоск, розташований біля будинку по вулиці Війтівська Гора, 51 в місті Дрогобичі, залишити у власності ОСОБА_1 ;

- зобов`язати ОСОБА_1 повернути їй набір з двох ключів від автомобіля «Mersedes-Benz E 240», реєстраційний номер НОМЕР_1 .

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 листопада 2019 року в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. В порядку поділу спільного майна подружжя виділено ОСОБА_2 автомобіль «Mersedes-Benz E 240», реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер кузова НОМЕР_3 , а ОСОБА_1 - автомобіль «Opel-Kombo», реєстраційний номер НОМЕР_2 , 1998 року випуску, та продуктовий кіоск, розташований біля будинку по вулиці Війтівська Гора, 51 в місті Дрогобичі. Зобов`язано ОСОБА_1 повернути ОСОБА_2 ключі від автомобіля «Mersedes-Benz E 240», реєстраційний номер НОМЕР_1 . В решті вимог зустрічного позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оскільки квартира АДРЕСА_2 набута ОСОБА_2 в порядку спадкування, тобто є її особистою приватною власністю, а ОСОБА_1 не надав належних доказів на підтвердження істотності збільшення вартості цього майна за рахунок проведених ремонтних робіт, то відсутні підстави для визнання вказаного об`єкта нерухомості спільною сумісною власністю подружжя. Разом з тим в порядку поділу спільного майна подружжя на користь ОСОБА_2 підлягає виділенню автомобіль «Mersedes-Benz E 240», а на користь ОСОБА_1 - автомобіль «Opel-Kombo» та продуктовий кіоск, розташований біля будинку по АДРЕСА_5 , так як кожна із сторін особисто користувалася цим майном. Водночас вимоги ОСОБА_2 щодо визнання укладених між відповідачами за зустрічним позовом договорів дарування квартири удаваними правочинами, вчиненими для приховання договору міни, не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження вказаних обставин. Більше того, ОСОБА_2 надала свою письмову згоду, яка посвідчена нотаріально, на передачу її колишнім чоловіком спірної квартири саме в дарунок. Таким чином, оспорювані договори дарування вчинені за згодою одного з подружжя.

Постановою Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 листопада 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні зустрічного позову про визнання договорів дарування квартир удаваними та визнання права власності на 1/2 частку спірної квартири є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_2 надала свою письмову згоду на передачу її колишнім чоловіком спірної квартири в дарунок. Оспорювані договори дарування укладені в належній формі, посвідчені нотаріально та зареєстровані, містять відомості про сторони, предмет і зміст угоди, інші істотні умови договору. Оскільки згідно з частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме. У справі, яка переглядається, ОСОБА_2 не надала доказів на підтвердження того, що договори дарування від 27 червня 2003 року не відповідали волевиявленню сторін та не були спрямовані на укладення саме таких правочинів, а є удаваними і насправді приховували договір міни. Оскільки правових підстав для визнання вищезгаданих договорів дарування удаваними немає, то відповідно до вимог статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України) спірна квартира не може бути об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою власністю відповідача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року в частині відмови в задоволенні зустрічного позову про визнання договорів дарування удаваними і поділу квартири АДРЕСА_4 та ухвалити в цій частині нове рішення, яким задовольнити вказані вимоги.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 червня 2018 року у справі № 910/19473/17. Між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не існувало будь-яких відносин, які б давали їм привід вчиняти стосовно одне одного договори дарування нерухомого майна, тобто безоплатні правочини. Передача ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартири фактично здійснювалася за умови, що її колишній чоловік взамін подарує квартиру ОСОБА_3 . Суди попередніх інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що вона не обґрунтувала удаваності договорів дарування квартир з метою приховання їх сторонами договору міни. При цьому, відмовляючи в задоволенні позову у вищезгаданій частині, місцевий суд виходив з того, оспорювані договори дарування вчинені за її як одного з подружжя згодою, а тому відсутні підстави для визнання цих правочинів недійсними. Разом з тим, вона не заявляла позовних вимог про визнання договорів дарування недійсними, а просила визнати ці правочини удаваними.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.

17 грудня 2021 року справа № 442/8409/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині відмови в задоволенні зустрічного позову про визнання договорів дарування удаваними і поділу спірної квартири, а тому в силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України переглядаються Верховним Судом лише у вказаній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанції в повній мірі не відповідають.

Судами встановлено, що з 16 листопада 1995 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 16 жовтня 2014 року.

В період перебування сторін у шлюбі, а саме 15 квітня 2003 року між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 як продавцями та ОСОБА_1 як покупцем було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_1 придбав двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 .

Згідно з договором дарування від 27 червня 2003 року, посвідченим приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. та зареєстрованим в реєстрі за № 1889, ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 двокімнатну квартиру АДРЕСА_4 . У пункті 7 вказаного договору дарувальник та обдарований підтвердили, що цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди.

Цього ж дня, 27 червня 2003 року, на підставі договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Спариняк Л. В. та зареєстрованого в реєстрі за № 1891, ОСОБА_1 подарував ОСОБА_3 вищезгадану двокімнатну квартиру АДРЕСА_3 . У пункті 13 вказаного договору дарувальник та обдарована підтвердили, що цей договір не носить характеру мнимої та удаваної угоди.

Заявою, справжність підпису в якій засвідчено приватним нотаріусом Спариняк Л. В., ОСОБА_2 надала своєму чоловіку ОСОБА_1 згоду на передачу квартири АДРЕСА_3 у дарунок ОСОБА_3 .

Звертаючись до суду із зустрічним позовом, ОСОБА_2 посилалася, зокрема на те, що передача ОСОБА_3 у власність ОСОБА_1 квартири фактично здійснювалася за умови, що її чоловік взамін подарує квартиру ОСОБА_3 , тобто оспорювані договори дарування є удаваними правочинами, вчиненими для приховання іншого правочину, а саме договору міни.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» СК Україницей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина перша статті 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набуття ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

З огляду на вищевказані правові норми порядок набуття спільного майна та його правовий режим в цій справі має визначатися Кодексом про шлюб та сім`ю України, який був чинним на час такого набуття (далі - КпШС України), а поділ майна подружжя має здійснюватися за правилами, передбаченими СК України.

Згідно з частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Таким чином, у разі набуття у власність майна хоча й у період шлюбу, але на підставі договору дарування, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, який його отримав у дар.

Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Вищевказане положення закону кореспондується зі статтею 60 СК України.

Конструкція норми статті 22 КпШС України та статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до статті 41 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року, чинного на час укладення оспорюваних договорів дарування (далі - ЦК Української РСР) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Угоди можуть бути односторонніми і дво- або багатосторонніми (договори).

Згідно зі статтею 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом (стаття 48 ЦК Української РСР).

Відповідно до частин першої, другої статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно з частинами першою, другою статті 241 ЦК Української РСР за договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає з змісту відносин сторін (стаття 242 ЦК Української РСР).

Згідно зі статтею 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

Відповідно до частини другої статті 58 ЦК Української РСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Аналогічні положення щодо правових наслідків удаваного правочину містяться і в статті 235 ЦК України.

Тлумачення статті 58 ЦК Української РСР та статті 235 ЦК України свідчить, що сторони із вчиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 14 постанови від 28 квітня 1978 року № 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» (яка була чинною на час укладення оспорюваних договорів дарування), встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, суд відповідно до частини другої статті 58 ЦК Української РСР визнає, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.

В постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок про те, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

В постанові Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12 та в постановах Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справі № 707/1541/16-ц (провадження № 61-7118св18), від 06 червня 2018 року у справі № 910/19473/17, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18), на які послалася заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, суди касаційної інстанції дійшли таких висновків:

- у справі № 6-133цс12: відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили; якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Таким чином, оскільки відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору дарування та з`ясування питання про те, чи не укладена ця угода з метою приховати іншу угоду та яку саме. Враховуючи, що при укладенні удаваного правочину волевиявлення учасників правочину (як зовнішній прояв волі) не відповідає їх внутрішній волі, суд безпідставно не взяв до уваги юридичні факти, з якими закон пов`язує певні правові наслідки, а саме: укладення ОСОБА_6 і ОСОБА_1 договору позики на суму 950 400 грн з метою купівлі спірного нерухомого майна; передача 90 000 доларів США ОСОБА_6 ОСОБА_5 - онуці власниці будинку і присадибної ділянки ОСОБА_3 у момент укладення договорів дарування й визнання цього факту продавцем; відсутність у дорученні ОСОБА_3 імені обдарованого й уповноваження нею ОСОБА_4 на вчинення саме договору купівлі-продажу; визнання ОСОБА_3 факту укладення договору купівлі-продажу й відсутності у неї волі на укладення договору дарування нерухомого майна, в той час як обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню та вважаються встановленими. Оскільки на відміну від договору купівлі-продажу, договір дарування є безоплатним, встановлення судами вищенаведених фактів не давали касаційному суду підстав для висновку про укладення сторонами договору дарування. Крім того, скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову про визнання договорів дарування удаваними, суд апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, помилково виходив з того, що стаття 235 ЦК України у цьому випадку не може бути застосована через відсутність судового рішення про визнання цих договорів недійсними, оскільки для застосування зазначеної норми попереднє встановлення судовим рішенням недійсності (нікчемності) договорів не вимагається;

- у справі № 707/1541/16-ц: відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили; якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тому, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин;

- у справі № 910/19473/17: предметом спору у справі є вимоги позивача про визнання спірних договорів дарування недійсними з підстав їх удаваності. Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили; якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Тобто за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють один правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. А тому такий правочин може бути визнаний судом недійсним лише у тому разі, коли буде встановлено, що правочин, який сторони насправді вчинили, не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом у цій справі є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів дарування та з`ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме. Проте суди попередніх інстанцій до уваги зазначене вище не взяли та не дослідили питання дійсної спрямованості волі сторін при укладенні спірних договорів дарування. Помилковим та таким, що не ґрунтується на нормах права, є висновок апеляційного суду про те, що з`ясування мотивів укладення відповідачами спірних договорів не відповідає вимогам закону і не може вплинути на вирішення спору сторін по суті. Однією з засад (принципів) цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Водночас, вирішуючи спір, суди не встановили обставин, а дарувальники та обдаровуваний за спірними договорами (відповідачі у справі) не навели жодних мотивів укладення ними практично ідентичних за змістом двосторонніх договорів дарування часток у статутному капіталі товариства в один і той самий проміжок часу, з визначенням розміру штрафних санкцій для дарувальників у випадку не проведення товариством реєстраційних дій та розголошення інформації, пов`язаної зі спірними договорами. Тобто за відсутності належних обґрунтувань відповідачів щодо дійсного наміру укладення саме договору дарування із наданням відповідачами відповідних пояснень суду своїх мотивів, передчасними є висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач не обґрунтував удаваності договорів дарування частки у статутному капіталі товариства з метою приховання договору купівлі-продажу таких часток. Отже, суди попередніх інстанцій не здійснили юридичної оцінки усіх фактичних обставин справи та доводів позивача та обмежилися лише формальними висновками про те, що позивач не подав суду доказів в підтвердження своїх позовних вимог;

- у справі № 335/8252/14-ц: за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тому, встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головним елементом угоди (правочину) є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який підлягав встановленню судом у цій справі є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів дарування та з`ясування питання про те, чи не укладені ці угоди з метою приховати іншу угоду та яку саме.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 87 89 228 235 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову в частині визнання оспорюваних правочинів удаваними і поділу квартири, суди попередніх інстанцій виходили з недоведеності ОСОБА_2 тих обставин, що договори дарування від 27 червня 2003 року не відповідали волевиявленню відповідачів та не були спрямовані на укладення саме таких правочинів, а є удаваними і насправді приховували договір міни. При цьому ОСОБА_2 надала свою письмову згоду, яка посвідчена нотаріально, на передачу її колишнім чоловіком спірної квартири саме у дарунок, а тому відсутні підстави для визнання договорів дарування недійсними.

Однак безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послалася заявник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що основним юридичним фактом, який підлягав установленню за пред`явленими у зустрічному позові вимогами, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договорів дарування, а також з`ясування питання про те, чи не вчинено ці правочини з метою приховати інший та який саме.

Вирішуючи спір, суди не встановили, чи перебували сторони оспорюваних договорів дарування у родинних відносинах, а дарувальник та обдаровуваний (відповідачі за зустрічним позовом) не навели жодних мотивів щодо відчуження ними квартир в один день на підставі безоплатних правочинів.

Отже, за відсутності належних обґрунтувань відповідачів щодо дійсного наміру укладення саме договорів дарування з наданням суду відповідних пояснень своїх мотивів висновки судів попередніх інстанцій про те, що ОСОБА_2 не обґрунтувала удаваності договорів дарування квартир з метою приховання договору їх міни, є передчасними.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не мотивували відхилення доводів позивача за зустрічним позовом щодо виникнення у сторін договорів дарування прав та обов`язків, передбачених договором міни, а також вдалися до оцінки обставин, що є підставою для визнання правочинів недійсними, хоча таких вимог позивач не заявляла.

Крім того, застосовуючи положення статті 235 ЦК України, місцевий суд залишив поза увагою те, що спірні договори дарування були укладені до набрання чинності цим Кодексом, а тому в частині вимог зустрічного позову про визнання оспорюваних правочинів удаваними застосуванню підлягали норми ЦК Української РСР.

Таким чином, не встановивши з достовірністю фактичні обставини справи, від яких залежить її правильне вирішення, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов передчасного висновку про те, що норма права, яка регулює правові наслідки удаваного правочину, не може бути застосована до спірних правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у вищевказаній частині, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження зібраних у справі доказів судами обох попередніх інстанцій не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення щодо вирішення зустрічного позову про визнання договорів дарування удаваними та поділу спірної квартири не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотриманняпринципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін, і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409 411 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 25 листопада 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2021 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання договорів дарування удаваними та поділу квартири АДРЕСА_4 скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук