Постанова

Іменем України

13 червня 2022 року

місто Київ

справа № 444/2307/18

провадження № 61-10424св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Грибовицька сільська рада Жовківського району Львівської області, правонаступником якої є Львівська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 25 травня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Левика Я. А., Савуляка Р. В., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Акціонерне товариство «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») у липні 2018 року звернулося до суду з позовом, у якому просило зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у постійному користуванні АТ «Українська залізниця», зокрема звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на 15 км + 975 м - 16 км + 007 м на перегоні Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці та знести за свій рахунок залізобетонну огорожу, яка розміщена на цій земельній ділянці та огороджує прибудинкову територію.

Свої вимоги АТ «Українська залізниця» обґрунтовувало тим, що 17 лютого 2016 року комісією в складі працівників регіональної філії «Львівська залізниця» ПАТ «Укрзалізниця» під час обстеження земельної ділянки залізниці за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради в адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області виявлено, що на 15 км + 975 м - 16 км + 007 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці на відстані 20 м знаходиться залізобетонна огорожа, яка огороджує прибудинкову територію та яку без будь-яких правових підстав влаштував ОСОБА_1 , тоді як ширина смуги відведення залізниці на цьому перегоні становить 25 м.

АТ «Українська залізниця» зазначало, що відповідач самовільно, без будь-яких правових підстав, зайняв земельну ділянку та влаштував залізобетонну огорожу на земельній ділянці смуги відведення залізниці, чим порушив право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позову, подав клопотання про закриття провадження у справі, обґрунтоване це тим, що спір має розглядатися в порядку господарського судочинства, оскільки земельна ділянка, яка є предметом спору, перебуває в його користуванні з метою обслуговування магазину продуктових, промислових товарів та кімнат відпочинку на підставі договору оренди землі від 11 грудня 2008 року, укладеного між Грибовицькою сільською радою Жовківського району Львівської області та ним як фізичною особою-підприємцем.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою від 16 вересня 2019 року Жовківський районний суд Львівської області відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про закриття провадження у справі.

Рішенням від 16 вересня 2019 року Жовківський районний суд Львівської області відмовив у задоволенні позову.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що АТ «Укрзалізниця» не надало доказів на підтвердження права користування земельною ділянкою, зокрема державний акт на право користування як правовстановлюючий документ. Також позивач не довів, що частина земельної ділянки, яка перебуває в користуванні відповідача, знаходиться в смузі відведення залізниці, тому суд констатував, що відповідачем не порушено прав позивача.

Постановою від 25 травня 2021 року Львівський апеляційний суд рішення Жовківського районного суду Львівської області від 16 вересня 2019 року скасував, ухвалив нове рішення, яким задовольнив позов.

Суд зобов`язав ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою, яка знаходиться у постійному користуванні АТ «Укрзалізниця», звільнити самовільно зайняту земельну ділянку в колишніх адміністративних межах Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області на 15 км + 975 м - 16 км + 007 м на перегоні Рудно-Підбірці за ходом кілометрів з лівої сторони від осі головної колії в смузі відведення залізниці та знести за свій рахунок залізобетонну огорожу, яка влаштована на цій земельній ділянці та огороджує прибудинкову територію.

Постанову суду апеляційної інстанції обґрунтовував тим, що Земельним кодексом Української РСР (у редакції від 08 липня 1970 року) (далі - ЗК УРСР), постановою Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року, постановою Ради Міністрів Української СРСР від 27 січня 1962 року № 83 гарантувалося право позивача на користування земельною ділянкою, яка належить до земель залізниць, до оформлення ним права власності або землекористування. Суд першої інстанції не врахував, що право АТ «Українська залізниця» мати у своєму користуванні земельну ділянку в межах смуги відведення для забезпечення функціонування залізничного транспорту передбачено частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт», частиною першою статті 11, частиною першою статті 23 Закону України «Про транспорт», статтею 68, частиною четвертою статті 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Оцінивши надані учасниками справи докази, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що відповідно до викопіювання із публічної кадастрової карти ОСОБА_1 самовільно, поза межами наданої йому як підприємцю земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (кадастровий номер 4622782300:01:006:0102), площею 0, 1695 га, захопив без будь-якого рішення, дозволу компетентного органу частину земельної ділянки смуги відведення залізниці, площею 0, 0844 га.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 23 червня 2021 року звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 25 травня 2021 року, залишити без змін рішення Жовківського районного суду Львівської області від 16 вересня 2019 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив, що:

- судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 466/6683/14-ц (провадження № 61-37097св18) та від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц (провадження № 61-23268св18).

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

АТ «Українська залізниця» у серпні 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку надіслало до Верховного Суду відзив, у якому просило касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції без змін.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою від 08 липня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі.

За змістом правила частини першої статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі -ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив у межах доводів касаційної скарги правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що згідно з договором оренди землі від 11 грудня 2008 року, укладеним між Грибовицькою сільською радою Жовківського району Львівської області та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 , останньому надано в строкове платне користування для обслуговування магазину продуктових, промислових товарів та кімнат відпочинку з добудовою сауни та бару в АДРЕСА_1 , земельну ділянку, площею 0, 1695 га, будівля колишньої школи, на 10 років.

Відповідно до додаткової угоди до договору оренди землі від 11 грудня 2008 року державна реєстрація зазначеної земельної ділянки, площею 0, 1695 га, здійснена 19 лютого 2009 року. Кадастровий номер цієї ділянки - 4622782300:01:006:0102.

Згідно з актом обстеження земельної ділянки від 17 лютого 2016 року із кадастровою зйомкою за геодезичним встановленням меж, виконаним методом GPS зі схемою, складеним комісією в складі головного інженера виробничого підрозділу «Кам`янка-Бузька дистанція колії» ОСОБА_2 , інженера-землевпорядника виробничого підрозділу ОСОБА_3 , старшого шляхового майстра виробничого підрозділу ОСОБА_4 , за участю спеціаліста-землевпорядника Грибовицької сільської ради Гупала З. М., в межах населеного пункту на території Грибовицької сільської ради встановлено, що на 15 км + 975 м - 16 км + 007 м перегону Рудно-Підбірці за ходом кілометрів, з лівої сторони від осі головної колії, в смузі відведення залізниці на відстані 20 м знаходиться залізобетонна огорожа, що огороджує прибудинкову територію ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до схеми накладання земельної ділянки, якою користується ОСОБА_1 , на землі ДТГО «Львівська залізниця» на ділянці Рудно-Підбірці в адміністративних межах с. Великі Грибовичі площа накладання земельної ділянки ОСОБА_1 на землі залізниці становить 0, 0844 м.

Право, застосоване судом

Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний позивачем спосіб.

Порушення цивільних прав може проявлятися, зокрема, у створенні власнику перешкод у здійсненні права користування чи розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Згідно з частиною першою статті 84 ЗК України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до пункту «б» частини четвертої статті 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Згідно з частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до ЗК України та Закону України «Про транспорт».

Частиною другою статті 6 Закону України «Про залізничний транспорт» визначено, що до земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про транспорт» землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об`єктів транспорту.

До земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту (частина перша статті 23 Закону України «Про транспорт»).

Аналогічна правова норма міститься у статті 68 ЗК України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Відповідно до частин першої, шостої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

На підтвердження користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, АТ «Українська залізниця» надало план смуги відведення, розроблений проектною організацією Дорпроект Південно-Західної залізниці у 1962 році.

Верховний Суд виходить із того, що нормативно-правовими актами, чинними на момент набуття права на земельні ділянки залізницею у 1962 році, а саме ЗК УРСР, Загальними основами землекористування та землеустрою, затвердженими постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року, передбачалося, що землі, які знаходилися фактично у виключному віданні уповноважених органів, рахуються закріпленими за ними та за відсутності їхньої згоди можуть бути вилученими лише у спеціальному порядку.

Вимоги щодо виготовлення та отримання державного акта законодавством не передбачалися, а землі транспорту вважалися землями спеціального призначення, які використовувалися на підставі особливих положень про ці землі, відповідно до пунктів 54, 55 Загальних основ землекористування та землеустрою, затверджених постановою ЦВК СРСР від 15 грудня 1928 року.

За змістом статті 17 Закону України «Про основи містобудування» наявний у матеріалах справи план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (наразі Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м від 1962 року є містобудівною документацією.

Отже, АТ «Укрзалізниця» є належним користувачем зазначеної у плані відведення земельної ділянки, і цей документ є належним доказом підтвердження права позивача на користування земельною ділянкою, розташованою у межах смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м, яка відноситься до земель державної власності.

Суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що наявність чи відсутність у АТ «Українська залізниця» документів, які засвідчують право користування земельною ділянкою, не змінює її правового статусу, який ґрунтується на визначеному законом юридичному факті належності до земель залізничного транспорту.

У статті 41 Конституції України закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

За змістом правил статті 396 ЦК України такими ж повноваженнями користуються також й землекористувачі як правомірні володільці закріпленого за ними нерухомого майна.

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно зі статтею 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до частини п`ятої статті 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно з частиною першою статті 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) зазначено про необхідність надання доказів на підтвердження перебування земельної ділянки у власності позивача, де проходить її межа та чи порушена ця межа земельної ділянки відповідачем. Такі доводи можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

На підтвердження позовних вимог та доводів про те, що саме відповідач самовільно зайняв земельну ділянку смуги відведення залізниці, влаштувавши на ній залізобетонну огорожу, чим порушив право позивача на користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, а саме для забезпечення функціонування залізничного транспорту, АТ «Українська залізниця» надало план смуги відведення лінії Рудно-Підбірці Львівської залізниці в адміністративних межах Нестеровського (зараз Жовківського) району Львівської області від 11 км + 106 м до 20 км + 534 м; акт обстеження земельної ділянки залізниці від 17 лютого 2016 року, складений працівниками виробничого підрозділу Кам`янка-Бузька дистанція колії» АТ «Українська залізниця» та спеціалістом-землевпорядником Грибовицької сільської ради; податкові декларації зі сплати податку на землю; схему накладання земельної ділянки відповідача на землі залізниці, яка є додатком до технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земельної ділянки, загальною площею 3, 0620 га, Державного територіально-галузевого об`єднання «Львівська залізниця» під існуючими об`єктами залізничного транспорту за напрямком Рудно-Підбірці від 15 км + 550 м до 16 км+100 м в адміністративних межах с. Великі Грибовичі Грибовицької сільської ради Жовківського району Львівської області, виконаної КТ НВФ «Нові технології» у 2015 році; викопіювання із публічної кадастрової карти на земельну ділянку з кадастровим номером 4622782300:01:006:0102, яка перебуває в оренді фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .

Також апеляційний суд зазначив, що відповідач не надав жодних правовстановлюючих документів про право користування спірною ділянкою, що розташована поряд із наданою йому, як підприємцю, у користування земельною ділянкою, що свідчить про самовільне захоплення ним цієї спірної земельної ділянки.

Суд апеляційної інстанції оцінив надані АТ «Українська залізниця» докази, які не спростовані відповідачем та зробив обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_1 , поза межами наданої йому як підприємцю земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (кадастровий номер 4622782300:01:006:0102), площею 0, 1695 га, самовільно захопив без будь-якого рішення, дозволу компетентного органу частину земельної ділянки смуги відведення залізниці, площею 0, 0844 га.

Оцінюючи практику Верховного Суду у подібній категорії справ, колегія суддів врахувала постанову Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 444/2308/18 (провадження № 61-2743св21). Вирішуючи те, чи є це судове рішення релевантним до спірних правовідносин, встановлено, що фактичні обставини у цій справі є відмінними від обставин у справі, яка переглядається.

Так, у справі № 444/2308/18 відповідач заперечував самий факт самовільного захоплення ним земельної ділянки смуги відведення залізниці та факт перетину земельних ділянок. Суд касаційної інстанції виходив з недоведеності порушення відповідачем меж земель залізниці та того, що саме відповідач володіє чи користується спірною частиною земельної ділянки і має демонтувати металеву огорожу, розміщену на цій земельній ділянці.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 в суді першої інстанції заперечував проти задоволення позову лише з тих підстав, що спір має розглядатися в порядку господарського судочинства, оскільки спірна земельна ділянка перебуває в його, як підприємця, користуванні.

Вирішуючи питання юрисдикційності цього спору, Верховний Суд виходить з того, що земельна ділянка, яка перебуває у правомірному користуванні відповідача як підприємця, не перетинається із землями залізниці. На відміну від згаданого правомірного використання зазначеної ділянки, самовільне захоплення відповідачем спірної земельної ділянки не ґрунтується на будь-якому титулі, виданому відповідачу як підприємцю. Права позивача порушує самовільне захоплення відповідачем як фізичною особою спірної земельної ділянки, яка прилягає до земельної ділянки, наданої в оренду фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 . При цьому, між сторонами у цьому спорі не існує будь-яких господарсько-правових відносин, тому справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Також у справі, що переглядається, відповідач не надав доказів правомірності користування спірною земельною ділянкою, площею 0, 0844 га, та не спростовував того, що саме ним самовільно захоплено частину земельної ділянки, яка прилягає до земельної ділянки, наданої йому як підприємцю в оренду та яка відноситься до земель транспорту і перебуває в постійному користуванні АТ «Українська залізниця».

У цій справі ОСОБА_1 не посилався на те, що не встановлений факт накладання меж земельної ділянки, якою він користується за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду), та земель залізниці. Відповідних доказів відповідач не подавав, клопотання про призначення експертизи з метою спростування факту накладання меж земельних ділянок не заявляв.

За таких обставин постанова Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі № 444/2308/18 (провадження № 61-2743св21) є нерелевантною.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про доведення позивачем порушення його прав відповідачем та необхідність задоволення позову про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її звільнення та знесення за рахунок відповідача залізобетонної огорожі, яка розміщена на цій земельній ділянці.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції ухвалено рішення без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 466/6683/14-ц (провадження № 61-37097св18) та від 19 лютого 2020 року у справі № 466/1058/15-ц (провадження № 61-23268св18).

У постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у

справі № 466/1058/15-ц (провадження № 61-23268св18) зроблено висновок про те, що «наявність чи відсутність у землекористувача (АТ «Українська залізниця») документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом. Суди не врахували положення законодавства та подані позивачем докази, не встановили правового статусу та належність земельної ділянки та не з`ясували, чи мала селищна рада законні повноваження розпоряджатися землями такої категорії, чи могли передаватися ці землі у приватну власність. Суди не взяли до уваги, що землі, які відносяться до захисних смуг залізничної колії, за будь-яких умов не можуть передаватися у власність громадян для будівництва, оскільки це суперечить вимогам чинного законодавства та становить небезпеку як для людей, так і для експлуатації залізниці».

Висновки суду апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові не суперечать таким висновкам Верховного Суду.

У постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 466/6683/14-ц (провадження № 61-37097св18) Верховний Суд зазначив, що апеляційний суд належно не дослідив достовірність та достатність доказів, не навів доказів, які б безспірно підтверджували накладення земельної ділянки, яка віднесена до смуги відведення, та земельної ділянки, яка належить відповідачу, у зв`язку з чим Верховний Суд направив справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Зазначені висновки не підлягають врахуванню у кожній справі з подібними правовідносинами, оскільки зроблені Верховним Судом в межах фактичних обставин справи № 466/6683/14-ц з урахуванням доказів, поданих учасниками справи саме в цій справі, та не є універсальними для застосування у інших подібних справах з відмінною доказовою базою.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд вважав доведеним факт накладення земельної ділянки, якою безпідставно користується відповідач, на землі транспорту. У касаційній скарзі немає доводів про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, а також про те, що цей суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Доводи скарги зводяться до незгоди скаржника з оцінкою судом апеляційної інстанції наявних у матеріалах справи доказів, тобто до переоцінки доказів, що не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив в задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи та не надав можливості надати пояснення щодо спірних правовідносин, які мали б значення для об`єктивного вирішення спору з таких підстав.

Ухвалою від 06 жовтня 2020 року Львівський апеляційний суд визнав обов`язковою явку учасників справи, зокрема ОСОБА_1 . Представник відповідача ОСОБА_5 09 лютого 2021 року подав клопотання про перенесення дати розгляду справи у зв`язку з укладенням договору про надання правничої допомоги від 08 лютого 2021 року та існуванням потреби ознайомитися з матеріалами справи, підготуватися до розгляду справи. Ухвалою від 09 лютого 2021 року Львівський апеляційний суд оголосив перерву у розгляді справи до 25 травня 2021 року.

24 травня 2021 року представник відповідача подав клопотання про відкладення розгляду справи з посиланням на те, що адвокат контактував з особами, інфікованими Covid-19, та на необхідність надання пояснень, які матимуть значення для справи. Водночас доказів на підтвердження наведених у клопотанні обставин, зокрема медичної довідки, не долучено; неможливість явки в судове засідання ОСОБА_1 , явка якого визнана судом обов`язковою, в клопотанні не обґрунтована; також не зазначено, для встановлення яких обставин потрібно відкласти розгляд справи та яке істотне значення ці обставини мають для вирішення справи. Крім того, відповідач та його представник мали процесуальне право на заявлення клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів, а також могли подати до суду апеляційної інстанції письмові пояснення, проте такими правами не скористалися.

Протокольною ухвалою від 25 травня 2021 року Львівський апеляційний суд відмовив в задоволенні клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи. Така ухвала суду апеляційної інстанції постановлена з урахуванням норм процесуального права.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Верховний Суд встановив, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають. Інші доводи заявника спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення. Повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України», заява № 3236/03).

Переглянувши у касаційному порядку судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, з урахуванням того, що суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у зазначених у касаційній скарзі постановах.

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу варто залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанцій без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 25 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак