ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 лютого 2021 року
м. Київ
справа № 444/2314/17
провадження № 61-6342св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Жовківська державна нотаріальна контора Львівської області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Деманджарою Ярославом Пилиповичем, на постанову Львівського апеляційного суду
від 12 лютого 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 , Жовківської державної нотаріальної контори Львівської області про визнання недійсною відмови від спадкування за заповітом та частково недійсним свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності на частку у спадщині.
Позов мотивувала тим, що з 1959 року вона перебувала з ОСОБА_3 у шлюбі, за час якого вони збудували будинок загальною площею 163,5 кв.м, розташований на АДРЕСА_1 . Право власності на вказаний будинок було зареєстровано за ОСОБА_3 .
Вказувала, що 7 липня 2000 року розірвано шлюб між нею та ОСОБА_3 , однак вони продовжували спільно проживати та вести спільне господарство.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
За життя ОСОБА_3 залишив заповіт, яким належне йому майно, на яке він мав право на день смерті, заповів їй, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у рівних частках.
Зазначала, що із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори не зверталася і під впливом ОСОБА_2 позивач погодилася на перехід її частки у майні подружжя дочці. У нотаріальній конторі, до якої звернулася на вимогу ОСОБА_2 . Їй надали заяву з друкованим текстом, яку вона підписала, не прочитавши текст. Позивач вважає, що вона не відмовлялася від спадкування за заповітом і продовжувала проживати у спірному будинку.
ОСОБА_2 протягом десяти років і після повернення в Україну вигнала позивача з будинку, мотивуючи бажанням його продати. Після таких дій дочки позивач звернулась до нотаріальної контори, де їй пояснили, що у спадковій справі міститься заява про її відмову від спадкування за заповітом, від обов`язкової частки та частки у майні подружжя. Однак наслідки такої відмови їй не було роз`яснено.
Вказувала, що 18 квітня 2008 року нотаріус видав ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частку будинку на АДРЕСА_1 та свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки цього будинку. Видані відповідачу свідоцтва про право на спадщину позивач вважала незаконними.
Крім того, зазначала, що прийняттям нотаріальною конторою її заяви про відмову від прийняття спадщини за заповітом після спливу шести місяців з часу відкриття спадщини порушено її майнові права, тому такий правочин є нікчемним.
За таких обставин просила визнати недійсною її відмову від спадкування за заповітом після ОСОБА_3 від 28 лютого 2008 року, подану до Жовківської державної нотаріальної контори Львівської області; визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 квітня 2008 року
на 2/3 частки будинку на АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_2 в порядку спадкування після ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в частині
1/3 частки будинку та господарських будівель; визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом на 1/3 частку будинку на АДРЕСА_1 , загальна площа якого складає 163,5 кв.м, житлова - 60,3 кв.м, і з такою ж частиною господарських будівель.
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Жовківського районного суду Львівської області від 26 квітня
2018 року, ухваленим у складі судді Мікули В. Є., з урахуванням додаткового рішення цього ж суду від 18 жовтня 2018 року, відмовлено у задоволенні позову.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачу достовірно було відомо про відкриття спадщини після ОСОБА_3 , зокрема, про заповіт, однак остання добровільно у підписаній власноручно письмовій заяві від 26 серпня 2008 року вказала, що на частку в спільному майні подружжя та на обов`язкову частку у спадщині не претендує, а також не претендує на спадщину за заповітом. Суд першої інстанції зазначив, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Додаткове рішення суду першої інстанції мотивовано безпідставністю вимог позивача про визнання недійсною відмови від спадкування, оскільки під час вчинення нотаріальної дії позивачу роз`яснено наслідки відмови від спадкування відповідно до вимог Закону України «Про нотаріат».
Постановою Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року задоволено апеляційну скаргу ОСОБА_1 , скасовано рішення Жовківського районного суду Львівської області від 26 квітня 2018 року та додаткове рішення цього ж суду від 18 жовтня 2018 року і ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Визнано недійсною відмову ОСОБА_1 від спадкування за заповітом після ОСОБА_3 від 28 лютого 2008 року, подану до Жовківської державної нотаріальної контори Львівської області.
Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом
від 18 квітня 2008 року на 2/3 частки будинку на АДРЕСА_1 , видане ОСОБА_2 в порядку спадкування після ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в частині 1/3 частки будинку та господарських будівель.
Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом на 1/3 частку будинку на АДРЕСА_1 , загальна площа якого складає 163,5 кв.м, житлова - 60,3 кв.м і з такою ж частиною господарських будівель.
Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що заяву про відмову від прийняття спадщини за заповітом ОСОБА_1 подала до Жовківської державної нотаріальної контори 26 лютого 2008 року, тобто з пропуском визначеного законом шестимісячного строку, тому вказана заява не має юридичного значення та не свідчить про її відмову від належних їй майнових прав на спірне майно в порядку спадкування за заповітом.
Апеляційний суд вважав доведеним проживання позивача у спірному будинку на час відкриття спадщини разом зі спадкодавцем.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки спірного житлового будинку та господарських будівель видане ОСОБА_2 18 квітня 2008 року державним нотаріусом з порушенням норм закону, тому підлягає визнанню недійсним в частині 1/3 частки вказаного будинку.
Апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за заповітом
1/3 частки будинку на АДРЕСА_1 , і дійшов висновку про визнання за нею права власності на вказану частку.
Врахувавши звернення ОСОБА_1 до нотаріальної контори у 2017 році (після чого вона усвідомила, що заява від 26 лютого 2008 року про відмову від права на спадкування за заповітом підписана нею під впливом помилки) і вік позивача, факт її постійного проживання у спірному будинку, відсутність у позивача на праві власності іншого житла, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для відмови у задоволенні позову за спливом позовної давності.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У березні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Деманджара Я. П. подав до Верховного Суду касаційну скаргу в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована помилковістю висновку суду апеляційної інстанції про те, що позивач постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, скільки вона має зареєстроване місце проживання у будинку АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 постійно проживав на АДРЕСА_1 . Апеляційний суд безпідставно вважав, що ОСОБА_1 прийняла спадщину після ОСОБА_3 , оскільки вона не була зареєстрована зі спадкодавцем за однією адресою та не зверталась із заявою про прийняття спадщини до нотаріальної контори. При цьому факт проживання ОСОБА_1 на час відкриття спадщини зі спадкодавцем у судовому порядку не встановлювався.
Заявник вказує про помилковість висновку суду апеляційної інстанції про існування правових підстав для визнання недійсною відмови ОСОБА_1 від прийняття спадщини, оскільки остання сама приїхала до нотаріальної контори і написала заяву від 26 лютого 2008 року про відмову від прийняття спадщини. Вказані обставини підтверджені показами свідка ОСОБА_5 . Крім того, нотаріус Жовківської державної нотаріальної контори Галань Г. О. у судовому засіданні повідомила, що вона роз`яснила ОСОБА_1 наслідки відмови від прийняття спадщини.
На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності, про що заявила відповідач у суді першої інстанції.
Позиція інших учасників справи
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому зазначила про безпідставність її доводів та відповідність постанови апеляційного суду нормам матеріального і процесуального права.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали справи з суду першої інстанції і ухвалою цього ж суду від 1 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з 29 липня 1959 року ОСОБА_1 перебувала з ОСОБА_3 у шлюбі, який розірвано 7 липня
2000 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини і на час розгляду справи проживає у будинку АДРЕСА_1 , іншого житла не має.
22 січня 2004 року ОСОБА_3 склав заповіт, яким належне йому майно заповів ОСОБА_1 , їх дочці ОСОБА_2 та онуці ОСОБА_4 в рівних частках.
Зі змісту заяви ОСОБА_1 від 26 лютого 2008 року, посвідченої державним нотаріусом Жовківської державної нотаріальної контори Галань О. Я., суди встановили, що ОСОБА_1 відомо про відкриття спадщини після ОСОБА_3 та про зміст заповіту від 22 січня 2004 року, однак вона заявляє, що не претендує відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України на частку у спільному майні подружжя та на обов`язкову частку. Також заявляє, що на спадщину не претендує та від її оформлення відмовляється.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 18 квітня 2008 року видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 1/3 частку житлового будинку та господарських будівель на АДРЕСА_1 , який складається з трьох кімнат житловою площею 60,3 кв.м, кухні, двох коридорів, кладової, двох підвалів і гаражу, загальною площею 163,5 кв.м.
Цього ж дня ОСОБА_2 видано свідоцтво про право на спадщину за законом на 2/3 частки вказаного житлового будинку та господарських будівель.
Апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 у шестимісячний строк з дня відкриття спадщини не заявляла про відмову від спадщини.
Із позовною заявою ОСОБА_1 звернулася до суду 4 жовтня 2017 року.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року
№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».
Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2019 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статей 1216 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно з частиною першою статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Згідно з частиною першою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Згідно з частиною другою статті 1269 ЦК України заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (стаття 1270 ЦК України).
Верховний Суд зазначає, що суб`єктивне цивільне право на прийняття спадщини існує в межах строків, установлених статтею 1270 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 1273 ЦК України спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
Отже право на відмову від прийняття спадщини існує у спадкоємця лише в межах строку, встановленого для прийняття спадщини, після закінчення якого відмова не допускається і поновлення цього строку законом не передбачено.
Відповідно до статті 1274 ЦК України спадкоємець за заповітом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом. Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги. Спадкоємець має право відмовитися від частки у спадщині спадкоємця, який відмовився від спадщини на його користь.
Згідно з частиною першою статті 1275 ЦК України, якщо від прийняття спадщини відмовився один із спадкоємців за заповітом, частка у спадщині, яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за заповітом і розподіляється між ними порівну.
Суди встановили, що ОСОБА_1 звернулася до нотаріальної контори із заявою про відмову від прийняття спадщини 26 лютого 2008 року, а шестимісячний строк для прийняття спадщини сплинув 15 квітня 2004 року.
Отже спадкоємець за заповітом ОСОБА_1 протягом встановленого
статтею 1270 ЦК України шестимісячного строку не подала нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини після ОСОБА_3 . Заява, з якою вона звернулася до нотаріальної контори, подана з пропуском шестимісячного строку згідно з частиною першою статті 1273 і статтею 1270 ЦК України, тому не є відмовою від прийняття спадщини, передбаченою статтею 1273 ЦК України.
Встановивши вказані обставини, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову в частині визнання недійсною відмови
ОСОБА_1 від спадкування за заповітом після ОСОБА_3 від 28 лютого
2008 року, поданої до Жовківської державної нотаріальної контори Львівської області.
Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Встановивши, що ОСОБА_1 постійно проживала на час відкриття спадщини зі спадкодавцем на АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач вважається такою, що прийняла спадщину, і, як наслідок, вважав доведеним позов у частині визнання частково недійсним свідоцтва про прийняття спадщини та визнання за позивачем права власності на частку у спадковому майні за заповітом.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_1 на час відкриття спадщини і на час розгляду справи має зареєстроване місце проживання за іншою адресою, тому спадщину не прийняла, відхиляються касаційним судом, оскільки обставини проживання позивача разом зі спадкодавцем
на АДРЕСА_1 на час відкриття спадщини під час розгляду справи судами попередніх інстанцій сторони не заперечували.
Посилання заявника на те, що ОСОБА_1 , подаючи заяву про відмову від спадщини, розуміла наслідки такої відмови, що виключає правові підстави для визнання цієї відмови недійсною, відхиляються касаційним судом, оскільки апеляційний суд задовольнив позов у цій частині з підстав подання ОСОБА_1 заяви з пропуском шестимісячного строку, передбаченого частиною першою статті 1273 і статті 1270 ЦК України, і така не є відмовою від прийняття спадщини у розумінні статті 1173 ЦК України.
Разом із цим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.
Так, за правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15 16 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права. Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше».
Апеляційний суд дійшов передчасного висновку про те, що перебіг позовної давності розпочався у 2017 році після звернення позивача до нотаріальної контори для отримання інформації про розмір належної їй частки у спадковому майні. У постанові апеляційного суду відсутні посилання на докази, за результатами дослідження яких суд встановив факт звернення ОСОБА_1 до нотаріальної контори у 2017 році та отримання нею інформації про порушення її права, що вважав початком перебігу позовної давності.
У постанові від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц (провадження
№ 61-10888св18) Верховний Суд зазначив про необхідність врахування того, що подання до нотаріальної контори заяви про відмову від прийняття спадщини передбачає певні активні дії особи, пов`язані із настанням для неї відповідних наслідків, що зазвичай впливають на її майнові права. Підписання особою в нотаріальній конторі будь-яких документів повинно сприйматись як настання юридичного факту, з яким пов`язано виникнення або припинення прав та обов`язків, тому особа повинна належним чином цікавитися про зміст таких документів у поєднанні із можливими юридичними наслідками.
Отже з дня звернення до нотаріальної контори із заявою про відмову від прийняття спадщини ОСОБА_1 могла довідатися про порушення свого цивільного права щодо частки спадкового майна, що залишилось після
ОСОБА_3 .
У справі, що переглядається, судами встановлено, що за захистом своїх прав ОСОБА_1 звернулася до суду у жовтні 2017 року, тобто зі спливом більше ніж дев`яти років після вчинення зазначених нотаріальних дій.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Враховуючи викладене суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що позовна давність щодо спадкових прав ОСОБА_1 не спливла.
При цьому, звертаючись із позовом, ОСОБА_1 вважала пропущеною позовну давність та у позовній заяві просила її поновити.
В обґрунтування поважності причин пропуску позовної давності ОСОБА_1 вказувала, що, звернувшись до нотаріальної контори у серпні 2017 року з метою отримати інформацію про її частку у спадковому майні, вона дізналась про існування заяви про відмову у прийнятті спадщини, підписаної нею внаслідок помилки.
Вказаним обставинам та доводам позивача щодо поважності пропуску позовної давності апеляційний суд не надав належної оцінки, клопотання про поновлення позовної давності не вирішив та не навів у судовому рішенні мотивів прийняття або відхилення вказаних аргументів позивача і відповідних заперечень відповідачів.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Аналіз наведених норм права щодо «інституту позовної давності» в сукупності з нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для визначення обставин щодо поважності пропуску позовної давності і вирішення відповідного клопотання сторони.
Визнання поважними причин пропуску позовної давності належить до процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм
глави 19 ЦК України на предмет відповідності такого застосування встановленим обставинам.
Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 1 липня 2020 року у справі № 363/3244/17 (провадження № 61-13773св19).
Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (№o. 2), № 66610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).
Ухвалюючи оскаржуване рішення, апеляційний суд у силу своїх повноважень не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, не надав належної оцінки доводам позивача про поважність пропуску нею позовної давності, тому оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не може вважатися законними та обґрунтованими і таким, що відповідає засадам цивільного судочинства.
Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставою для скасування судового рішення та
направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права,
що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
З урахуванням викладеного касаційний суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до частини третьої
статті 411 ЦПК України у вказаній редакції Кодексу.
Під час нового розгляду справи суд має врахувати викладене, надати належну оцінку клопотанню ОСОБА_1 про поновлення позовної давності, поважності зазначених у ньому причин пропуску позовної давності та доказам, поданим позивачем на підтвердження вказаних обставин, і ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 410 411 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги,статтями 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Деманджарою Ярославом Пилиповичем, задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 12 лютого 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук