Постанова

Іменем України

12 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 445/1835/15-ц

провадження № 61-2164св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

третя особа - Заставнянська сільська рада Золочівського району Львівської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на заочне рішення Золочівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2018 року в складі судді Сивак В. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року в складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим будинком АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок) шляхом виселення відповідача зі спірного житлового будинку.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона з 2011 року є власником спірного житлового будинку, у який без жодної на це правової підстави ще при житті попередньої власниці будинку вселилась відповідач ОСОБА_3 та відмовляється виселитися із вказаного будинку на її вимогу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 позивач ОСОБА_2 померла, до участі у справі в якості її правонаступника було допущено її сина ОСОБА_1 .

У листопаді 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання права власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю, в обґрунтування якого вказала, що, провівши ремонтні роботи, вона починаючи з 1998 року відкрито та безперешкодно проживає у спірному житловому будинку разом із сім`єю.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Заочним рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2018, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Усунуто перешкоди у здійсненні ОСОБА_1 права користування житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_3 з житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач ОСОБА_1 як власник житлового будинку на підставі статей 383 391 ЦК України має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, а відповідач не надала суду доказів, які б підтверджували правомірність вселення та проживання у спірному будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач не отримувала судове повідомлення про прийняття до розгляду її зустрічної позовної заяви. Крім того, суд апеляційної інстанції не повідомив її про розгляд справи. Враховуючи, що ОСОБА_3 відкрито та безперервно володіє спірним нерухомим майном більше десяти років, тому наявні правові підстави, передбачені частиною першою статті 344 ЦК України, для визнання за нею права власності на це майно за набувальною давністю.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 29 січня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 04 березня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та зупинено виконання рішення суду першої інстанції.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно із витягом про державну реєстрацію прав, виданим КП ЛОР «Золочівське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» № 30703346 від 21 липня 2011 року ОСОБА_2 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до довідки № 441 від 04 серпня 2015 року, виданої виконкомом Заставнянської сільської ради Золочівського району Львівської області, ОСОБА_3 проживає без реєстрації у житловому будинку, який належить на праві власності ОСОБА_2 , що знаходиться по АДРЕСА_2 . Договір оренди житла сільською радою не посвідчувався.

15 липня 2015 року ОСОБА_2 направила письмову вимогу ОСОБА_3 про виселення добровільно протягом десятиденного терміну із спірного будинку.

У зв`язку із смертю 23 листопада 2015 року позивача ОСОБА_2 до участі у справі було залучено її правонаступника - ОСОБА_1 , який на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 26 травня 2016 року є власником спірного житлового будинку.

ОСОБА_3 оспорювала в судовому порядку реєстрацію права власності на спірний будинок за ОСОБА_4 (матір`ю ОСОБА_2 та бабою її правонаступника ОСОБА_1 ) та всі наступні правовстановлюючі документи на цей будинок, однак рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 13 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Львівської області від 17 вересня 2018 року та постановою Верховного Суду від 22 березня 2019 року, їй було відмовлено у задоволенні позовних вимог (справа № 445/595/16-ц).

Крім того, ОСОБА_3 оскаржувала у судовому порядку рішення Франківського районного суду міста Львова від 23 грудня 2010 року, яким ОСОБА_2 було визначено додатковий строк для прийняття спадщини, що відкрилася після смерті її матері ОСОБА_4 , однак ухвалою Львівського апеляційного суду від 22 липня 2019 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 було закрито з тих підстав, що рішенням суду першої інстанції не вирішувалось питання щодо прав та інтересів ОСОБА_3 , оскільки остання не є ні спадкоємцем померлої ОСОБА_4 , ні власником будинку АДРЕСА_1 (справа № 2-3835/10).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 61 ЖК УРСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму житлового приміщення.

Таким чином, відносини, які виникають у зв`язку з наймом житла, що перебуває у державній або комунальній власності, регулюються Житловим кодексом Української РСР та іншими нормативними актами житлового законодавства (частина перша статті 3 ЖК УРСР).

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині третій статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Згідно з положеннями статей 386 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення прав власника і об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Установивши, що у відповідача ОСОБА_3 на законних підставах не виникло право користування спірним будинком і протилежного нею не доведено, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для виселення відповідача із вказаного житла та необхідність захисту прав ОСОБА_1 як власника спірного житлового будинку, який внаслідок дій ОСОБА_3 позбавлений можливості користуватися своєю власністю.

Водночас матеріали справи не містять відомостей, що спірний будинок є єдиними житлом ОСОБА_3 і внаслідок виселення її з будинку відбудеться непропорційне втручання у право на повагу до житла. При цьому суд враховує, що місце проживання ОСОБА_3 не зареєстроване у спірному будинку, однак своє місце реєстрації остання суду не повідомила.

Щодо позовних вимог ОСОБА_3 .

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

При цьому необхідно виходити з того, що володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

Встановлені судами обставини свідчать про те, що ОСОБА_3 була обізнана відносно того, що власником спірного домоволодіння була ОСОБА_2 , яка у липні 2015 року повідомляла відповідача про вказаний факт, при вселенні у спірний будинок вона достовірно знала про відсутність підстав для набуття цього будинку у власність, а тому не можна вважати володіння відповідачем спірним будинком, який на час розгляду справи належить ОСОБА_1 , добросовісним.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_3 не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічного позову. Давність володіння могла вважатись добросовісною, якщо ОСОБА_3 при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності, однак таких обставин у справі не встановлено.

Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що ОСОБА_3 не є добросовісним набувачем спірного будинку, а відкритість і безперервність користування майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

Доводи касаційної скарги про добросовісність заволодінням спірним нерухомим майном, висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають, оскільки зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України на стадії перегляду справи у касаційному порядку не допускається.

Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Разом із тим з матеріалів справи вбачається, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 26 травня 2016 року ОСОБА_1 є власником спірного житлового будинку.

При цьому судами вірно узято до уваги, що у судовому порядку ОСОБА_3 оспорювала законність права власності спадкодавця ОСОБА_4 , спадкоємцем якого є ОСОБА_1 , однак судами у справі № 445/595/16-ц ці доводи були перевірені та відхилені як необґрунтовані. Оскільки ці обставини впливали на законність проживання ОСОБА_3 у спірному будинку, суд першої інстанції зупинив провадження у справі ухвалою від 30 січня 2018 року і виселив ОСОБА_3 лише після встановлення обставин відсутності у останньої будь-яких прав на користування спірним будинком.

Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права є необґрунтованими.

Разом із тим, безпідставними є доводи ОСОБА_3 щодо її неналежного повідомлення судом апеляційної інстанції про розгляду справи. Вказані доводи спростовуються рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень (судових повісток) їй та її представнику ОСОБА_5 , які містяться у матеріалах справи (а.с. 252, 255, 257, 258).

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Ухвалою суду касаційної інстанції від 04 березня 2020 року зупинено виконання заочного рішення Золочівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2018 року до закінчення його перегляду в касаційному порядку. Враховуючи, що колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування цього судового рішення, його виконання підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, а заочне рішення Золочівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2019 року - без змін.

Поновити виконання заочного рішення Золочівського районного суду Львівської області від 17 грудня 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара