Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 447/1479/16-ц

провадження № 61-12278св19

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

за первісним позовом:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

за зустрічним позовом:

позивачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_4 ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - орган опіки та піклування Миколаївської районної державної адміністрації,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Волощак Святославом Зіновійовичем, на постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , після укладення шлюбу та зміни прізвища ОСОБА_3 (далі - ОСОБА_3 ), ОСОБА_4 про визнання осіб такими, втратили право на користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтований тим, що на підставі договору дарування, посвідченого 27 вересня 2002 року державним нотаріусом, ОСОБА_1 є власницею одноквартирного будинку АДРЕСА_1 .

У цьому житловому будинку, крім неї, офіційно зареєстровані, проживають та ведуть із нею спільне господарство, мають взаємні права та обов`язки - її дочка ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , її внучка ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , а також офіційно зареєстровані, проте фактично не проживають більше семи років, її друга дочка ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її внучка ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також не проживає з моменту народження її правнучка ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , які проживають у с. Зимна Вода у Пустомитівському районі.

Факт тривалого непроживання відповідачів у належному їй одноквартирному двокімнатному будинку підтверджується актами перевірки дотримання паспортного режиму та фактичного проживання за місцем постійної реєстрації громадян у житловому будинку АДРЕСА_1 .

Добровільно знятися із реєстрації відповідачі не бажають, на її прохання знятись із реєстрації не реагують, уникають спілкування, пропонують зняти їх із реєстрації в судовому порядку.

Просила визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме: житловим будинком АДРЕСА_1 .

Короткий зміст зустрічних позовних вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_4 , звернулися до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та вселення. В обґрунтування заявленого позову вказували, що ОСОБА_2 разом із дочкою ОСОБА_4 постійно проживали у спірному будинку до листопада 2008 року, до реєстрації шлюбу з ОСОБА_8 . Після укладення шлюбу її мати та сестра вимагали залишити місце спільного проживання, мотивуючи тим, що дві сім`ї не можуть проживати в одному будинку. Під їх тиском вона та дочка ОСОБА_4 залишили будинок та переїхали в орендоване приміщення. У 2013 році вона розлучилася з ОСОБА_8 . Її фінансовий стан не дозволяє їм проживати на орендованих квартирах.

Просили зобов`язати ОСОБА_1 не чинити перешкод у користуванні будинком АДРЕСА_1 та вселити їх у вказаний будинок.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 23 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Припинено право користування ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 житловим будинком, що належить на праві власності ОСОБА_1 та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

У зустрічному позові ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції в частині первісного позову ОСОБА_1 мотивоване тим, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не проживають у спірному будинку, не пов`язані з позивачем спільним побутом, не беруть участі у витратах з утримання будинку та не є членами сім`ї власника будинку - ОСОБА_1 .

Відмовивши у зустрічному позові ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та інтересах ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачі за зустрічним позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не надали доказів на підтвердження того, що їм чинились перешкоди у користуванні вказаним житловим будинком, вони жодного разу не зверталися із цим питанням у відповідні органи та до суду.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 23 січня 2019 року в частині припинення права користування ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 і належить на праві власності ОСОБА_1 скасовано, в цій частині ухвалено нове рішення про відмову в позові.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову ОСОБА_9 є таким, що порушує права ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , оскільки спірне житло є їхнім єдиним житлом, а факт їх відсутності за місцем реєстрації зумовлений поважними причинами, відсутні підстави для припинення за ними права користування житловим будинком.

У частині зустрічного позову судове рішення є обґрунтованим.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2019 року ОСОБА_1 через адвоката Школьного В. А. звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Львівського апеляційного суду 30 травня 2019 року, просила її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не є власниками спірного майна, більше десяти років не є членами сім`ї ОСОБА_1 відповідно до частини другої статті 64, частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР, що безпідставно не взяв до уваги суд апеляційної інстанції.

ОСОБА_2 вийшла заміж за ОСОБА_8 , разом з дочкою переїхала на постійне місце проживання на АДРЕСА_2 . За час шлюбу у них народився син ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . З серпня 2008 року відповідачі не беруть участі в утриманні житлового будинку, спільного господарства з позивачем не ведуть.

Дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_4 ніколи не проживала за адресою реєстрації.

Суд апеляційної інстанції не зазначив, які саме поважні причини зумовили відсутність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 за місцем їх реєстрації.

Зазначила, що наявність чи відсутність реєстрації сама по собі не може бути підставою для визнання права користування житловим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення (пункт 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя").

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 готові добровільно знятися з реєстрації, за умови компенсації 15 000,00 євро, що для ОСОБА_1 є непідйомною сумою.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У серпні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 червня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору дарування одноквартирного будинку від 27 вересня 2002 року ОСОБА_1 на праві особистої власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 .

Суд першої інстанції встановив, щовідповідач ОСОБА_2 разом із своєю дочкою ОСОБА_4 після укладення шлюбу з ОСОБА_8 залишила спірний будинок та переїхала на постійне місце проживання в орендовану квартиру, де продовжує проживати на сьогодні. Відповідач ОСОБА_2 , її дочка ОСОБА_3 та її внучка ОСОБА_4 не проживають у зазначеному будинку з дня одруження ОСОБА_2 . Позивач з відповідачами не пов`язана спільним побутом, вони не беруть участі у витратах з утримання будинку.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстровані у спірному будинку та з 2008 року в ньому не проживають, оскільки за домовленістю з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 вимушені були залишити спірне житло, щоб не створювати незручностей для проживання двох сімей у двокімнатній квартирі. Їхнє непроживання у спірній квартирі зумовлене поважними причинами.

На час народження ОСОБА_4 - ІНФОРМАЦІЯ_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 проживали на орендованих квартирах, а зареєстрованим місцем проживання залишався спірний будинок. Іншого житла, крім спірного будинку, у них немає.

ОСОБА_1 є матір`ю ОСОБА_2 , бабцею ОСОБА_3 та прабабцею ОСОБА_4 .

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у липні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга містить доводи щодо незаконності та необгрунтованості рішення апеляційного суду в частині вирішення первісного позову.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 9 ЖК Української РСР).

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України.

Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Згідно зі статтею 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Статтею 406 ЦК України врегульовано питання припинення сервітуту. Сервітут припиняється у разі, зокрема припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 150 ЖК Української РСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно зі статтею 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника квартири користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 27 травня 2021 року, справа № 537/2210/18, провадження № 61-19233св19.

Як на підставу позову, ОСОБА_1 посилалася на тривале не проживання відповідачів у належному їй на праві власності будинку, в якому вони зареєстровані, що створює їй як власнику будинку перешкоди та незручності у здійсненні права користування і розпорядження ним.

Як на правову підставу, ОСОБА_1 посилалася на частину другу статті 405 ЦК України, а також статтю 41 Конституції України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Оцінюючи доводи касаційної скарги, висновки судів першої й апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з такого.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20, зазначено, що відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін. Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України. Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

Верховний Суд зазначає, що аналіз положень частини другої статті 405 ЦК України дає підстави для висновку, що для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, необхідна наявність одночасно двох умов, зокрема, відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, а також відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2018 року, справа № 441/1259/15-ц, провадження № 61-3690св18.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (частина четверта статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України суд має встановити відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, відсутність поважних причин непроживання за адресою такого житлового приміщення, відсутність домовленості між власником житла і членом сім`ї власника житла, винятки, встановлені законом щодо втрати права користування житлом членом сім`ї власника житла.

Скасувавши рішення суду першої інстанції в частині задоволення первісного позову, суд апеляційної інстанції, з посиланням на норми Конвенції про права дитини, Закону України «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», дійшов протилежного висновку щодо втрати права користування будинком відповідачами, враховуючи також інтереси дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , а також вказав, що відповідачі продовжували проживати на орендованих квартирах, а зареєстрованим місцем проживання залишався спірний будинок. Іншого житла, крім спірного будинку, у них немає, спірне житло є їхнім єдиним житлом, а факт їх відсутності за місцем реєстрації зумовлений поважними причинами.

Із змісту рішення суду апеляційної інстанції випливають такі висновки цього суду щодо захисту прав ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_6.

Діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Дитина має право на захист закону від втручання або посягання на особисте і сімейне життя, недоторканність житла.

Щодо висновку суду апеляційної інстанції про порушення прав дитини ОСОБА_4 , то Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 ніколи не проживала у будинку, а факт її реєстрації у будинку, за місцем реєстрації її матері, не може бути доказом її проживання в будинку чи підставою набуття таких прав. У батька ОСОБА_4 в с. Розвадів Миколаївського району є житловий будинок, дитина може бути зареєстрована у цьому будинку.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилалася на те, що дитина ОСОБА_4 народилася у м. Львові, з народження разом зі своїми батьками проживає у с. Зимна Вода, де відвідує дошкільний заклад.

Дійшовши висновку про порушення прав дитини як одну з підстав для відмови у первісному позові, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив твердження та заперечення сторін, не виклав переконливі мотиви щодо порушення прав дитини ОСОБА_4

Верховний Суд зазначає, що суди не встановили, що дитина ОСОБА_4 з народження проживала у будинку, позивачі за зустрічним позовом протягом десяти років зверталися до власника будинку ОСОБА_1 з проханням надати можливість користуватися будинком у зв`язку з відсутністю ресурсів (матеріальних, фізичних) користуватися іншим житлом, не за місцем їх реєстрації.

Верховний Суд зауважує, що вирішення позовних вимог про втрату права користування житловим приміщенням дитини відповідача ОСОБА_4 залежить від з`ясування обставин втрати/збереження права користування житловим приміщенням відповідачем, матір`ю ОСОБА_4 .

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Отже, права користування спірним житлом неповнолітньої дитини є похідними від права на це житло матері. Якщо судами буде встановлено, що мати дитини вибула зі спірного житла у зв`язку з обранням нею іншого місця постійного проживання й дитина ніколи не вселялися до спірного житла, це свідчитиме, що право користування цим житлом дитиною ніколи не набувалося (див.: постанова Верховного Суду від 26 травня 2021 року, справа № 761/44727/16-ц, провадження № 61-16111св19.

Крім того, суди дійшли протилежних висновків щодо наявності домовленості між власником житла і членами сім`ї.

Відповідно до частини другої статті 405 ЦК України суд має встановити відсутність члена сім`ї без поважних причин понад один рік, відсутність поважних причин не проживання за адресою такого житлового приміщення, відсутність домовленості між власником житла і членом сім`ї власника житла, винятки, встановлені законом щодо втрати права користування житлом членом сім`ї власника житла.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування залежить від специфіки обставин, про доведення яких йдеться, а сторонам повинна бути надана можливість повідомити будь-які докази, необхідні для успіху скарги.

За загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів.

Суд першої інстанції не встановив домовленості між власником житла і членами сім`ї власника житла, а суд апеляційної інстанції вказав на наявність такої домовленості, зазначивши, що саме за домовленістю з ОСОБА_1 та ОСОБА_6 змушені залишити спірне житло, щоб не створювати незручностей для проживання двох сімей у двокімнатній квартирі.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.

Дійшовши висновку про наявність домовленості між сторонами щодо користування житлом, суд апеляційної інстанції не обґрунтував цей висновок належними доказами. Зі змісту судових рішень випливає, що суди з`ясували обставини на підставі лише письмових доказів, які надала ОСОБА_1 , позивачі за зустрічним позовом жодного доказу до суду не надали.

Питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися судом з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла, а також дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. При цьому підлягають врахуванню обставини, визначені статтею 116 ЖК Української РСР.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17-ц, провадження № 14-64цс20.

Отже, суд апеляційної інстанції, скасувавши рішення суду першої інстанції про задоволення первісного позову в частині припинення права користування відповідачами житловим будинком, що належить на праві власності позивачу, та ухваливши у цій частині нове рішення про відмову в позові про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, вищезазначених вимог закону не врахував, не перевірив належним чином доводи апеляційної скарги, не з`ясував обставини справи, які входять до предмета доказування у цій справі, не з`ясував підстави вибуття ОСОБА_2 разом із своєю дочкою ОСОБА_4 з належного ОСОБА_1 на праві власності будинку, наявність чи відсутність домовленості між власником житла і членом сім`ї власника житла щодо користування житлом, не дослідив питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом прав кожного члена сім`ї власника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користування житловим будинком, зокрема не дослідив підстави виникнення права на користування спірним житловим будинком відповідачів за первісним позовом, зокрема правнучки ОСОБА_4 , не надав належної оцінки фактичним та правовим підставам позову ОСОБА_1

Верховний Суд зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції про відмову в первісному позові і висновки щодо відмови у зустрічному позові є неузгодженими, оскільки якщо суд відмовив у зустрічному позові про зобов`язання не чинити перешкоди в користуванні будинком та вселення в будинок з тих підстав, що особа не надала докази, що їй чиняться перешкоди, то є нелогічним висновок, що особа не проживає в будинку з поважних причин.

Верховний Суд зазначає, що вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи на основі дослідження доказів у справі відповідно до вимог цивільного процесуального закону.

Згідно з прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції у випадку, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має право на оцінку пропорційності цього заходу судом та оцінку її аргументів у зв`язку з цим.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції має з урахуванням встановлених обставин справи за допомогою «трискладового тесту» як юридичної конструкції, який є засобом перевірки необхідності втручання в права особи, вирішити конфлікт між правами та інтересами власника будинку ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані в ньому, проте за твердженням власника будинку тривалий час не проживають у ньому, оскільки його залишили.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів. Відповідний висновок викладений у постанові Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18.

З огляду на викладене, судове рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення первісного позову не відповідає вимогам частин першої-третьої статті 263 ЦПК України, тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги, скасування рішення суду апеляційної інстанції в частині вирішення первісного позовуз направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Волощак Святославом Зіновійовичем, задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 30 травня 2019 року в частині вирішення первісного позову скасувати, справу в цій частині направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко