ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

9 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 450/334/18

провадження № 61-18986св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого Карпенко С.О. (судді-доповідача),

суддів: Жданової В.С., Ігнатенка В.М., Стрільчука В.А., ТітоваМ.Ю.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач житлова комісія військової частини НОМЕР_1 Першої радіотехнічної бригади повітряного командування «Захід»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 липня 2018 року, ухвалене у складі судді Мельничук І.І., та постанову Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Бойко С.М., Копняк С.М., НіткевичаА.В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до житлової комісії військової частини НОМЕР_1 Першої радіотехнічної бригади повітряного командування « ІНФОРМАЦІЯ_1 » про скасування рішення.

Вимоги позову обґрунтовував тим, що наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України №287 від 28 листопада 2005 року та наказом командира військової частини НОМЕР_1 №298 від 26 грудня 2005 року його звільнено з військової служби в запас за станом здоров`я та у зв`язку з реформуванням Збройних Сил України із залишенням на квартирному обліку для позачергового одержання житла за рахунок фонду Міністерства оборони України.

Однак рішенням житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 29 червня

2017 року скасовано рішення житлової комісії військової частини НОМЕР_1

від 4 грудня 2003 року про зарахування його на квартирний облік у складі сім`ї з двох осіб для першочергового отримання житла зі збереженням часу перебування на квартирному обліку за попереднім місцем служби на загальній черзі з 31 липня 1998 року та рішення житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 29 грудня 2005 року про включення його у списки осіб на позачергове отримання житла.

Прийняття такого рішення обґрунтовано тим, що він з червня 1990 року до листопада 2002 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 у місті Кам`янка-Бузька Львівської області, де перебував на квартирному обліку і був забезпечений двокімнатною квартирою, в якій він постійно проживав і після переведення у листопаді 2002 року до військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби.

Позивач вважав це рішення житлової комісії незаконним, оскільки підстави для зняття його з квартирного обліку були відсутні.

Зазначав, що квартира АДРЕСА_1 , у якій він зареєстрований та проживає, знаходиться у військовому містечку, що було побудоване для військової частини, однак жодних рішень про надання йому цього житла як «постійного» чи «службового» комісія не приймала, тому підстав вважати, що він як військовослужбовець був забезпеченим житлом, немає.

На думку позивача, за законом він має право на одержання житла для постійного проживання, однак вказана квартира не може бути надана йому як «постійне» житло, оскільки будинок знаходиться в закритому військовому містечку, а особи, звільнені в запас, підлягають відселенню з таких містечок.

За таких обставин просив скасувати рішення житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 29 червня 2017 року, оформлене протоколом №10, про скасування рішень житлової комісії військової частини НОМЕР_1 від 4 грудня 2003 року та

від 29 грудня 2005 року, якими його було зараховано на квартирний облік для першочергового отримання житла зі збереженням часу перебування на квартирному обліку за попереднім місцем служби на загальній черзі з 31 липня 1998 року та включено у списки для позачергового отримання житла.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 липня

2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що зарахування позивача на квартирний облік у військовій частині НОМЕР_1 відбулось з порушенням законодавства, оскільки позивач був забезпечений житлом за попереднім місцем проходження військової служби, в якому зареєстрований

з 11 травня 1992 року та проживає до теперішнього часу; з цього житлового приміщення позивач не може бути виселений без надання іншого жилого приміщення, тому правових підстав для висновку про порушення його житлових прав оспорюваним рішенням житлової комісії немає.

Постановою Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 липня 2018 року без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу, апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність його висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 липня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду

від 24 вересня 2019 року і ухвалити нове судове рішення.

Касаційна скарга мотивована помилковістю висновків судів попередніх інстанцій про порушення житловою комісією військової частини НОМЕР_1 при прийнятті приймаючи рішення про взяття його на облік у 2003 та 2005 році вимог законодавства, оскільки дійшовши такого висновку, суди не зазначили, які саме вимоги законодавства нею порушені.

На думку заявника, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав вважати порушеними його права з посиланням на забезпечення житлом за попереднім місцем роботи, оскільки квартира, в якій він проживає та зареєстрований, знаходиться у закритому військовому містечку,

є службовою, не належить до державного житлового фонду і не підлягає приватизації.

Також заявник вказує на неврахування судами того, що при переведенні його на службу з військової частини НОМЕР_3 до військової частини НОМЕР_1 за новим місцем проходження військової служби йому не надали службового житла, якого у військової частини НОМЕР_1 не було. Маючи на утримані неповнолітню, на той час, дитину ОСОБА_2 , заявник не міг здати житло, надане йому за попереднім місцем проходження військової служби, оскільки це призвело б до порушення житлових прав дитини. Крім того, обидві військові частини розташовані в одній місцевості та підпорядковані квартирно-експлуатаційному відділу міста Львова, тому отримати житло за новим місцем проходження служби, не здавши його за попереднім місцем проходження служби, неможливо.

Заявник вважає, що для зарахування його на квартирний облік за новим місцем проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_1 він подав усі необхідні документи, передбачені Положенням про порядок забезпечення жилою площею в Збройних Силах України, затвердженим наказом міністра оборони України № 20 від 3 лютого 1995 року, яке діяло на час прийняття рішення про зарахування його до списків на одержання житла. Тому його законно зараховано на квартирний облік у військовій частині НОМЕР_1 рішенням житлової комісії від 4 грудня 2003 року для першочергового отримання житла, а пізніше, рішенням комісії від 29 грудня 2005 року, включено до списку для позачергового отримання житла.

Позиція інших учасників справи

У грудні 2019 року військова частина НОМЕР_1 подала Верховного Суду заперечення на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому послалась на безпідставність її доводів та відповідність висновків судів попередніх інстанцій нормам матеріального і процесуального права.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і ухвалою цього ж суду від 2 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з червня 1990 року до листопада 2002 року проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_2 в місті Кам`янка-Бузька Львівської області, де з 31 липня 1998 року перебував на квартирному обліку як військовослужбовець Збройний Сил України.

25 грудня 1991 року позивачу видано ордер №191 без статусу «службовий» на право вселення у квартиру АДРЕСА_2 на сім`ю у складі двох осіб: на нього та його дочку ОСОБА_3 1985 року народження.

З довідки, виданої філією №1 домоуправління АДРЕСА_3 за вихідним №91 від 13 травня 2017 року, суди встановили, що ОСОБА_1 постійно проживає і зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 . Ця квартира складається з двох кімнат житловою площею 29 кв.м, загальною площею 43,2кв.м.

Суди встановили, що з листопада 2002 року до грудня 2005 року позивач проходив службу у військовій частині НОМЕР_1 (село Солонка Львівської області). Квартиру у селі Новий Став позивач не здавав і продовжував у ній проживати. За новим місцем проходження військової служби позивач не реєструвався і залишався зареєстрованим у квартирі у селі Новий Став місто Кам`янка-Бузька Львівської області.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 липня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2019 рокуздійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону

від 3жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України у редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог ізаперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно зі статтею 46 ЦПК України здатність мати цивільні процесуальні права та обов`язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) мають усі фізичні і юридичні особи.

Відповідно до частини другої статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

Частиною четвертою статті 87 ЦК України визначено, що юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення (частина четверта статті 91 ЦК України).

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Частинами першою, другою статті 51 ЦПК України передбачено, що суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Такий висновок викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові

від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Розглядаючи справу, суди попередніх інстанцій не врахували, що житлова комісія військової частини НОМЕР_1 не набула повноважень юридичної особи, є відомчим виборним органом, не містить державної реєстрації та не внесена до єдиного державного реєстру, тому не може бути належним відповідачем у цій справі.

Аналогічний висновок у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 12 березня 2020 року у справі № 760/11262/17 (провадження № 61-15818св19) та від 1 червня 2020 року у справі № 484/3250/17 (провадження № 61-37609св18).

Оскільки позивач пред`явив позов до неналежного відповідача, висновок судів попередніх інстанцій про відмову у позові з підстав недоведеності позовних вимог є помилковим. Підставою для відмови в задоволенні позову у даній справі є пред`явлення його до неналежного відповідача.

Неправильне застосування норм матеріального права надає суду касаційної інстанції повноваження не обмежуватися доводами та вимогами касаційної скарги як визначено частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Зважаючи на те, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог, однак вказали неналежні мотиви та підстави для такої відмови, судові рішення підлягають зміні у їх мотивувальних частинах.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційний суд дійшов висновку про зміну судових рішень у їх мотивувальних частинах, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 141, 409,416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 16 липня

2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

У інших частинах рішення Пустомитівського районного суду Львівської області

від 16 липня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду

від 24 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: С.О. Карпенко В.С. Жданова В.М. Ігнатенко В.А. Стрільчук М.Ю. Тітов