Постанова

Іменем України

23 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 450/3446/17

провадження № 61-22764св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.

суддів: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та його представника - адвоката Зеленіна Сергія Сергійовича на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 03 травня 2018 року у складі судді Кукси Д. А. та постанову Львівського апеляційного суду 19 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Левика Я. А., Струс Л. Б., Шандри М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право на 1/2 частку спільно набутого майна та надати вказане майно їй у володіння та користування.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 14 лютого 1996 року під час спільного проживання у шлюбі з відповідачем ними придбано та приватизовано на відповідача земельну ділянку з незавершеним будівництвом у АДРЕСА_1 . Відповідно до розпорядження голови Пустомитівської РДА № 715 від 24 грудня 2004 року, затверджено акт державної технічної комісії № 421 від 18 грудня 2004 року про готовність до експлуатації закінченого будівництва індивідуального житлового будинку, проте будинок в експлуатацію не введений та правовстановлюючий документ не отримано.

Також відповідачу на території Скнилівської сільської ради було виділено земельну ділянку для ведення селянського господарства.

Посилаючись на те, що у березні 2011 року шлюб між ними розірвано та відповідач не визнає її право на 1/2 частку вказаного майна, а саме: 1/2 частку приватизованої земельної ділянки та незавершеного будівництва, що розташовані за адресою АДРЕСА_1 , а також приватизовану земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 03 травня 2018 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не заявлялося клопотань про витребування доказів, та не надано суду жодного доказу на підтвердження свої позовних вимог, окрім позовної заяви, а відповідно до частини 6 статті 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 03 травня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано за ОСОБА_1 право на 1/2 частку у об`єкті незавершеного будівництвом житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею 207,2 кв. м, в т.ч. житловою площею 51,5 кв. м. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку земельної ділянки, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,1 га, кадастровий номер 4623686200:01:001:0524, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка). В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Апеляційний суд, частково задовольняючи позов, виходив з того, що ОСОБА_2 придбав незакінчений будівництвом житловий будинок у період перебування в зареєстрованому шлюбі, а тому у ОСОБА_1 відповідно до положень статей 60 63 СК України є правові підстави вважати себе співвласником зазначеного об`єкту незавершеного будівництва (будинку) та мати рівні права з відповідачем на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності. Також, оскільки за ОСОБА_2 зареєстровано в 2018 році право власності на земельну ділянку, яка була набута подружжям під час шлюбу разом із об`єктом незавершеного будівництвом будинку та є приналежністю до цього об`єкту, підлягає відповідно поділу між подружжям і ця земельна ділянка, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 , площею 0,1 га, кадастровий номер 4623686200:01:001:0524, призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Апеляційний суд відмовив у задоволенні позову в частині визнання права власності на 1/2 земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства та надання майна у володіння та користування, у зв`язку із недоведеністю існування земельної ділянки, як об`єкта спільної сумісної власності, клопотань про витребування таких доказів нею не заявлялось.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У грудні 2019 року ОСОБА_2 та його представник - адвокат Зеленін С. С. подали до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд самостійно, тобто за відсутності будь-яких клопотань від учасників справи, витребував докази у справі з метою перевірки доводів апеляційної скарги, чим порушив вимоги статей 81 83 84 365 367 ЦПК України. Також апеляційний суд не з`ясував наявність підстав для вирішення заяви відповідача про застосування позовної давності на стадії апеляційного розгляду. Суд не надав оцінки тій обставині, що земельна ділянка, призначена для будівництва і обслуговування житлового будинку, набута відповідачем у власність в порядку приватизації та через сім років після припинення шлюбу.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу та узагальнення його доводів

У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Яцишин А. В. подав до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду без змін, посилаючись на те, що фактично відповідач по суті рішення суду не оскаржує, а наводить на обґрунтування такої лише формальні доводи, що в загальному на правильність судового рішення жодним чином не впливають.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі і витребувано справу №450/3446/17 з Пустомитівського районного суду Львівської області. Зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в частині задоволення позову до закінчення касаційного провадження.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2020 року справу № 450/3446/17 призначено до розгляду.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 27 травня 1995 року по 11 березня 2011 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 01 березня 2011 року.

14 лютого 1996 року ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу придбав у гр. ОСОБА_3 незакінчений будівництвом житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 , готовністю 16%, розрахований на два поверхи, житловою площею 56, 2 кв. м. та загальною площею 103, 1 кв. м.

Розпорядженням голови Пустомитівської районної державної адміністрації № 715 від 24 грудня 2004 року затверджено акт Державної технічної комісії № 421 від 18 грудня 2004 року про готовність до експлуатації закінченого будівництвом індивідуального житлового будинку (нове будівництво) за адресою АДРЕСА_1 зовнішніми розмірами 10,75 х 13,08, який складається з двох житлових кімнат, кухні, вітальні, кладових, санвузлів, загальною площею 207, 20 кв. м, житловою площею 51,50 кв. м, розташований на земельній ділянці площею 1000 кв. м; на земельній ділянці знаходиться господарська будівля зовнішніми розмірами - 4,10 х 7,6 м (літня кухня). В акті державної технічної комісії зафіксовано, що будинок має індивідуальне опалення, електропостачання, колодязь для водопостачання, каналізацію у вигляді вигрібної ями, благоустрій та озеленення земельної ділянки виконано.

Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки 10 березня 2004 року виготовлено технічний паспорт на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 , у якому міститься характеристика будинку, допоміжних будівель та споруд та їх оцінка, експлікація приміщень по плану індивідуального житлового будинку та, зокрема, вказано наявність огорожі навколо земельної ділянки, хвіртки та воріт, замощення.

Також судом встановлено, що недобудований житловий будинок знаходився на земельній ділянці площею 0,1000 га., яка була надана попередньому власнику ОСОБА_4 у приватну власність на підставі рішення Скнилівської сільської ради від 31 жовтня 1994 року №14 для будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю серії IV-ЛВ №070069, зареєстрованим в Книзі записів державних актів на право власності на землю за №140 від 12 жовтня 1995 року.

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого мана щодо об`єкта нерухомого майна, за відповідачем 27 червня 2018 року зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,1 га, кадастровий номер 4623686200:01:001:0524, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2013 року, яке набрало законної сили, у цивільній справі № 1316/4327/12 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком, встановлено, що будинок газифікований, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями квитанцій ВАТ «Львівгаз» про нарахування абоненту ОСОБА_2 з грудня 2005 року плати за газ та встановлення у будинку лічильника 12 жовтня 2005 року.

Згідно довідки виконкому Скнилівської сільської ради Пустомитівського району Львівської області № 5 від 09 січня 2013 року спірний будинок придатний для проживання, але не зданий в експлуатацію.

З огляду на вказане, суд у справі № 1316/4327/12 дійшов висновку, що спірний житловий будинок та земельна ділянка, право власності на які відповідач ОСОБА_2 набув під час шлюбу з ОСОБА_1 , є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому позов ОСОБА_1 задоволено і зобов`язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 в користуванні незавершеним будівництвом - житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 та земельною ділянкою за цією ж адресою.

Крім того, рішенням апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2017 року у справі №450/1365/16-ц відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 1/2 частку незавершеного будівництвом житлового будинку та на 1/2 частку земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 .

Вказаним рішенням суду встановлено, що незавершений будівництвом житловий будинок по АДРЕСА_1 є об`єктом права спільної сумісної власності сторін, як колишнього подружжя, з рівними частками кожного з них в цьому майні, однак, право власності на частину цього об`єкта в судовому порядку, як просить позивач у своєму позові, визнавати не можна, що не перешкоджає позивачеві звертатись до суду з вимогою, зокрема, про визнання права (а не права власності) на частку (частину) в цьому спільному майні подружжя та/або з вимогою про реальний поділ спірного об`єкту з дотриманням будівельних норм і правил з виділенням часток кожного із сторін.

З огляду на вказане, ОСОБА_1 звернулась до суду з цим позовом та просила визнати за нею право на 1/2 частку спільно набутого майна та надати вказане майно їй у володіння та користування.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 16 Закону України «Про власність» та положеннями Кодексу про шлюб та сім`ю України, який діяв до 1 січня 2004 року й був чинний на час придбання незавершеного будівництвом житлового будинку, визначалось, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є спільною сумісною власністю (частина перша статті 22 КпШС України).

Згідно зі статтею 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17 та в постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року в справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року в справі № 404/1515/16-ц.

Також відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.

Згідно з частиною другою статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

За позовом дружини, членів сім`ї забудовника, які спільно будували будинок суд має право здійснити поділ об`єкта незавершеного будівництва, якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами.

Правовий аналіз наведених норм матеріального права дозволяє дійти висновку про те, що об`єкт незавершеного будівництва, зведений за час шлюбу, може бути визнаний об`єктом права спільної сумісної власності подружжя із визначенням часток.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 07 вересня 2016 року у справі № 6-47цс16.

Отже, встановивши, що об`єкт незавершеного будівництва - житловий будинок АДРЕСА_1 , збудований сторонами у період шлюбу та готовий до експлуатації, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що спірний незавершений будівництвом житловий будинок є спільною сумісною власністю подружжя та про наявність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права на 1/2 його частки.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі №496/6067/15-ц (провадження №61- 14600св19) та від 08 липня 2020 року у справі № 372/2914/16-ц (провадження № 61-43172св18).

Зважаючи на те, що за ОСОБА_2 в 2018 році зареєстровано право власності на земельну ділянку, яка була набута подружжям під час шлюбу разом із об`єктом незавершеного будівництвом будинку та є приналежністю до цього об`єкту, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що вказана земельна ділянка також підлягає поділу між подружжям.

Згідно статті 30 Земельного Кодексу України (в редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення. При переході права власності громадян на жилий будинок і господарські будівлі та споруди до кількох власників, а також при переході права власності на частину будинку в разі неможливості поділу земельної ділянки між власниками без шкоди для її раціонального використання земельна ділянка переходить у спільне користування власників цих об`єктів. При передачі підприємствами, установами і організаціями будівель та споруд іншим підприємствам, установам і організаціям разом з цими об`єктами до них переходить право користування земельною ділянкою, на якій знаходяться зазначені будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою у перелічених випадках посвідчується Радами народних депутатів відповідно до вимог статті 23 цього Кодексу.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що умовами договору купівлі-продажу незавершеного будівництвом житлового будинку від 14 лютого 1996 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , інших, ніж вказано в частині першій статті 30 Земельного кодексу України, умов переходу права власності на земельну ділянку до нового власника не передбачено.

Таким чином доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.

Крім того судом апеляційної інстанції вмотивовано відхилено доводи відповідача про відсутність доказів на підтвердження позовних вимог та збору доказів судом апеляційної інстанції з власної ініціативи.

В апеляційний скарзі та доповненнях до неї ОСОБА_1 посилається на те, що не має можливості надати відповідні докази по справі, оскільки вони знаходяться в спірному будинку, доступу до якого вона не має, а для відновлення своїх порушених прав вона зверталась до судів з відповідними позовами, на підтвердження чого надала рішення апеляційного суду Львівської області від 25 грудня 2013 року за її позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні житловим будинком та рішення апеляційного суду Львівської області від 03 жовтня 2017 року за її позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя.

Відповідно до частини п`ятої статті 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно до статті 359 ЦПК України апеляційний суд Львівської області відкрив апеляційне провадження по справі та з врахуванням обставин справи, категорії спору та з метою повного, всебічного і об`єктивного розгляду справи та перевірки доводів апеляційної скарги, ухвалою суду від 06 грудня 2018 року витребував у ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» інвентаризаційну справу на житловий будинок, а також у Пустомитівського районного суду Львівської області матеріали справ № 1316/4327/12 та № 450/1365/16-ц, на які посилається позивач в апеляційній скарзі.

Також апеляційний суд вмотивовано відхилив доводи представника відповідача щодо необхідності застосування строку позовної давності, оскільки представник відповідача, який брав участь у розгляді справи в суді першої інстанції, відповідну заяву в суді не подавав, це питання судом першої інстанції не вирішувалось, що виключає можливість розгляду питання про застосування строків позовної давності в суді апеляційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Частиною третьою статті 436 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанцій у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Ураховуючи, що ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року зупинено виконання постанови Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права на 1/2 частину спільно набутого майна до закінчення касаційного провадження, касаційне провадження у справі закінчено, тому виконання вказаного судового рішення підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400 401 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та його представника - адвоката Зеленіна Сергія Сергійовича залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду 19 листопада 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання постанови Львівського апеляційного суду від 19 листопада 2019 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права на 1/2 частку спільно набутого майна.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов