Постанова

Іменем України

02 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 454/2215/14-ц

провадження № 61-47907св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Острівська сільська рада Сокальського району Львівської області,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 червня 2017 року у складі судді Веремчук О. А. та постанову апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Павлишина О. Ф.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2014 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Острівська сільська рада Сокальського району Львівської області, про поділ житлового будинку в натурі, припинення права спільної часткової власності на будинок, визнання права власності, визнання недійсним та скасування державного акта про право приватної власності на землю та припинення права власності.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05 серпня 2008 року до позивачки перейшло право власності на 1/2 ідеальну частину житлового будинку, що знаходиться на АДРЕСА_1 , залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 02 березня 2009 року.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 вересня 2010 року рішення судів першої та апеляційної інстанції залишено в силі.

Право власності на 1/2 ідеальну частину спірного житлового будинку зареєстровано на ім?я позивача в ДКП ЛОР «Червоноградське МБТІ» 05 травня 2009 року за реєстраційним № 3238756 на підставі рішення суду.

Після проведеної реєстрації, рішенням виконкому Острівської сільської ради

№ 360 від 14 травня 2009 року частині будинку, що належить їй на праві власності присвоєно окрему поштову адресу: АДРЕСА_1 .

Незважаючи на те, що батьки сторін ще за життя провели розподіл будинку між сторонами і що вона фактично користувалася другим поверхом, а відповідач першим поверхом, які обладнані окремими виходами, після визнання права власності на 1/2 ідеальну частину будинку за позивачем, між нею та відповідачем виникають постійні конфлікти з приводу користування будинком, оскільки, він не визнає її права на будинок і чинить перешкоди в користуванні таким. З цього приводу вона неодноразово зверталася з заявами в Сокальський РВ ГУМВСУ у Львівській області.

Відповідач обмежив доступ до будинку в цілому, замурувавши вхід до частини будинку. Позивачка не може дійти згоди з відповідачем з приводу розподілу будинку між ними, а тому будинок в натурі між ними, як співвласниками, не поділено. Договір про поділ майна не укладався, домовленостей щодо порядку володіння та користування спільним майном не досягнуто. Не може безперешкодно здійснювати своє право власності на належну їй частку вказаного майна.

ОСОБА_1 просила виділити їй із спільної часткової власності в натурі 1/2 частину житлового будинкуна АДРЕСА_1 та належних до нього господарських будівель, що відповідає частці в спільній частковій власності на житловий будинок, а також припинити право спільної часткової власності на спірний будинок, визнати за нею право власності на будинок

В подальшому ОСОБА_1 подала заяву від 16 липня 2015 року про збільшення позовних вимог, зокрема просила виділити ОСОБА_1 із спільної часткової власності в натурі 1/2 частину житлового будинку на АДРЕСА_1 та належних до нього господарських будівель, припинити право спільної часткової власності сторін на будинок, визнати за ОСОБА_1 право власності спірне житло з належними господарськими будівлями, визнати недійсним та скасувати Державний акт на право приватної власності на землю серії ЯЖ № 646540 від 02 липня 2009 року, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010946101262 та державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, надану для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,2500 га за

ОСОБА_2 , припинити право особистої власності відповідача на земельну ділянку, надану для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,2500 га .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 27 червня

2017 року позовні вимоги задоволено.

Виділено ОСОБА_1 із спільної часткової власності в натурі 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 та належних до нього господарських будівель згідно другого варіанту розподілу даного будинковолодіння між двома співвласниками (позивачем та відповідачем) в однакових частках: на першому поверсі будинку наступні приміщення: приміщення № 1 - коридор, площею 4,5 кв.м; приміщення

№ 2 - коридор зі сходовою кліткою, площею 6,3 кв.м; приміщення № 3 - коридор, площею 1,5 кв.м; приміщення № 4 - санвузол суміщений, площею

3,4 кв.м; приміщення № 5 - кухня, площею 9,8 кв.м; приміщення № 6 - житлова кімната, площею 20,0 кв.м. На другому поверсі будинку наступні приміщення: приміщення № 12 - коридор, площею 3,4 кв.м; приміщення № 13 - коридор, площею 1,5 кв.м; приміщення № 14 - житлова кімната, площею 13,8 кв.м; приміщення № 15 - житлова кімната, площею 20,7 кв.м; погріб під будинком, 1/2 сараю літ. «Б», гараж літ. «В», ворота «2» та огорожу «1». Колодязь «К» залишено в спільному користуванні.

Припинено право спільної часткової власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на житловий будинок по АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок по

АДРЕСА_1 з належними господарськими будівлями згідно другого варіанту розподілу даного будинковолодіння між двома співвласниками (позивачем та відповідачем) в однакових частках: на першому поверсі будинку наступні приміщення: приміщення № 1 - коридор, площею 4,5 кв.м; приміщення № 2 - коридор зі сходовою кліткою, площею 6,3 кв.м; приміщення № 3 - коридор, площею

1,5 кв.м; приміщення № 4 - санвузол суміщений, площею 3,4 кв.м; приміщення № 5 - кухня, площею 9,8 кв.м; приміщення № 6 - житлова кімната, площею

20,0 кв.м. На другому поверсі будинку наступні приміщення: приміщення № 12 - коридор, площею 3,4 кв.м; приміщення № 13 - коридор, площею 1,5 кв.м; приміщення № 14 - житлова кімната, площею 13,8 кв.м; приміщення № 15 - житлова кімната, площею 20,7 кв.м; погріб під будинком, 1/2 сараю літ. «Б», гараж літ «В», ворота «2» та огорожу «1». Колодязь «К» залишено в спільному користуванні.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію, як вартість доплати за зменшення частки позивачки в площі будинку згідно другого варіанту розподілу даного будинковолодіння між двома співвласниками (позивачем та відповідачем) в сумі 26 700,00 грн.

Визнано недійсним та скасовано Державний акт на право приватної власності на землю серії ЯЖ № 646540 від 02 липня 2009 року, зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за

№ 010946101262 та державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, надану для будівництва, обслуговування житлового будинку та ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,2500 га за

ОСОБА_2 .

Припинено право особистої власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, надану для будівництва, обслуговування житлового будинку по АДРЕСА_1 та ведення особистого підсобного господарства загальною площею 0,2500 га .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати по справі , зокрема витрати по сплаті судового збору в сумі 605,40 грн, витрати за проведення експертизи в сумі 4 400,00 грн, витрати за друк оголошення в пресі в сумі 100,00 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із їх обґрунтованості та доведеності.

Постановою апеляційного сулу Львівської області від 13 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 червня

2017 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_2 , апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У листопаді 2018 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв?язку подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2018 року скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що експертиза по справі була проведена неналежною установою, яка не наділена Законом на проведення судової будівельно-технічної експертизи. Особа, яка проводила експертизу -

ОСОБА_3 , не є судовим експертом. Заявник він провів капітальний ремонт будинку, а тому слід змінити реальні частки співвласників при розподілі будинку. Позивач не брала участі в ремонті будинку, а хоче частину будинку на першому поверсі, тобто позивач хоче за рахунок відповідача збагатитися.

Доводи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2018 року поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанови апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2018 року. Відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Сокальського районного суду Львівської області.

Зупинено виконання рішення Сокальського районного суду Львівської області

від 27 червня 2017 року та постанови апеляційного суду Львівської області

від 13 вересня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

28 січня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Розпорядженням від 15 квітня 2020 року № 1097/0/226-20 за касаційним провадженням № 61-47907св18 призначено повторний автоматизований розподіл даної судової справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями

від 15 квітня 2020 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 30 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 27 червня 2017 року та постанову апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2018 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого

2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що згідно рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05 серпня 2008 року по цивільній справі № 2-152/2008 року до позивачки перейшло право власності на 1/2 ідеальну частину житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 02 березня 2009 року по цивільній справі № 2-152/2008 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, а рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05 серпня

2008 року залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду України від 22 вересня 2010 року рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05 серпня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 02 березня 2009 року залишено без змін.

Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції) обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Аналогічне правило закріплено в частині четвертій статті 82 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року).

Відповідно до витягу КП ЛОР Червоноградське МБТІ № 22633251 від 05 травня 2009 року, ОСОБА_1 належить на праві спільної часткової власності 1/2 частина житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Відповідно до рішення виконавчого комітету Острівської сільської ради Сокальського району Львівської області від 14 травня 2009 року № 360, частині будинку, що належить позивачці ОСОБА_1 на праві власності, присвоєно окрему поштову адресу: АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Острівської сільської ради Сокальського району Львівської області від 15 травня 2014 року № 416 надано згоду для проведення реального розподілу будинку, що належить сторонам по справі на праві власності по АДРЕСА_1 .

Згідно звіту товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційна група «Захід» від 22 січня 2015 року № 02/15, на виконання ухвали Сокальського районного суду Львівської області від 31 жовтня 2014 року подано три варіанти розподілу будинку та відповідно вартість доплати грошової компенсації за зайву площу, висновок про вартість будинку.

Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із їх обґрунтованості та доведеності.

Проте повністю з таким висновком судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна.

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення місцевого та апеляційного судів в повній мірі не відповідають.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

щодо позовних вимог про поділ житлового будинку в натурі, припинення права спільної часткової власності на будинок та визнання права власності

Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно), тобто право спільної власності - це право власності кількох суб`єктів на один об`єкт.

Відповідно до статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Зі змісту вказаної статті випливає, що право кожного із співвласників пов`язується з часткою у праві спільної власності, і кожен із співвласників є власником не певної частини майна, а всього спільного майна у цілому.

Відповідно до частин першої, другої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Частиною третьою статті 358 ЦК України передбачено, що кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Із зазначених вище норм ЦК України випливає, що кожен зі співвласників має право на надання йому у володіння та користування частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці в праві спільної часткової власності.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що висновки і мотиви судів попередніх інстанцій зроблені без урахування норм матеріального права (статей 356 358 ЦК України), оскільки судами вирішено лише питання про виділ частки в спільному майні ОСОБА_1 , не вирішивши при цьому питання щодо виділу спірного майна іншому співвласнику.

Відповідно до положень статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із зазначенням частки кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно із частинами першою, третьою статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою; кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Частиною першою статті 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності.

За змістом цієї норми виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно його частки в праві спільної власності й припинення для цієї особи права на частку у спільному майні.

Вид майна, що перебуває у спільній частковій власності, впливає на порядок виділу з нього частки.

Відповідно до частини другої статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Ураховуючи те, що після виділу частки зі спільного нерухомого майна в порядку статті 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, що виділяється, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об`єкт нерухомого майна в розумінні статті 181 ЦК України.

Виділивши у власність позивачу частину спірного домоволодіння, суд не зазначив в рішенні яка частка виділяється відповідачу, тим самим не визначив конкретний окремий об`єкт нерухомості майна, який виділив ОСОБА_2 .

Загальні засади цивільного законодавства, зокрема засади справедливості, добросовісності та розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), спонукають суд при вирішенні зазначених спорів ураховувати також інтереси обох сторін та встановлювати: чи дійсно є неможливим виділ частки в натурі; чи допускається такий виділ згідно із законодавством; чи спроможні інші співвласники виплатити позивачу компенсацію в рахунок визнання за ними права власності на усе спільне майно та чи не становитиме це для них надмірний тягар тощо.

Зазначений правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі за № 6-2925цс15 та у постанові Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 361/1789/16-ц (провадження № 61-35051св18).

Суди попередніх інстанцій на вказане уваги не звернули, не врахували, що правовий режим спільної часткової власності має враховувати інтереси всіх її учасників і забороняє обмеження прав одних учасників за рахунок інших, що узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року (справа № 6-4цс14).

щодо позовних вимог про визнання недійсним та скасування державного акта про право приватної власності на землю та припинення права власності

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року у справі

№ 689/26/17 (провадження № 14-47цс20), не відступаючи від правових позицій Верховного Суду України, висловлених у постановах від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16 та інших, зробила висновок, що при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статі 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з положеннями статті 125 ЗК України у редакції, що була чинною, починаючи з 01 січня 2002 року, слід виходити з того, що у випадку переходу у встановленому законом порядку права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у власності особи, яка відчужила зазначений об`єкт нерухомості, у набувача останнього право власності на відповідну земельну ділянку виникає одночасно із виникненням права власності на такий об`єкт, розміщений на цій ділянці. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на розміщену на ній нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Тобто за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Наведений підхід підтверджується також і ретроспективним аналізом норм законодавства щодо переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження права власності на нерухоме майно. Радянське законодавство оперувало терміном «основні фонди». Термін «нерухомість» і класифікація майна на нерухоме та рухоме були відображені в Основах цивільного законодавства Союзу РСР і республік від 31 березня 1991 року (введених в дію з 01 січня 1992 року). Так, відповідно до частини другої статті 4 цих Основ майно поділяється на нерухоме та рухоме; до нерухомого майна належать земельні ділянки і «все, що міцно з ними зв`язано», як-от: будівлі, споруди тощо, а до рухомого належить майно, переміщення якого можливе без неспіврозмірної шкоди його призначенню.

Стаття 30 Земельного кодексу Української РСР (1991 року) в імперативній формі передбачала автоматичний перехід права власності на земельну ділянку у разі переходу права власності на будівлю і споруду. Стаття 120 ЗК України (у чинній редакції), стаття 377 ЦК України (у чинній редакції) також передбачають припинення права власності чи користування земельною ділянкою та перехід такого права до особи, що набуває право власності на нерухоме майно. Щодо застосування приписів вказаних статей у відповідних редакціях Велика Палата Верховного Суду неодноразово висловлювалася про те, що особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття

(див. постанови від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (пункт 8.17),

від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (пункт 61), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42)).

Вирішуючи спір та задовольняючи позовні вимоги про визнання недійсним та скасування державного акта про право приватної власності на землю та припинення права власності, суди попередніх інстанцій зробили неправильний висновок про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині, не врахувавши при цьому правила статті 120 ЗК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За змістом статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Верховним Судом взято до уваги тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.

Керуючись статтями 400 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову апеляційного суду Львівської області від 13 вересня 2018 рокускасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун