Постанова

Іменем України

16 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 456/4868/18

провадження № 61-6517св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - державний нотаріус Стрийської державної нотаріальної контори Костур Уляна Тарасівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 жовтня 2019 року у складі судді Бораковського В. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Крайник Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи - державного нотаріуса Стрийської державної нотаріальної контори Костур У. Т., про визнання спадкового договору недійсним.

Позовну заяву мотивував тим, що спадковий договір від 31 березня 2015 року № 796, укладений між його батьком ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , вчинено на безоплатній основі та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зазначений договір суперечить вимогам статті 1302 ЦК України, оскільки на набувача за ним покладалися обов`язки, які вона уже зобов`язана була виконувати за іншим спадковим договором від 18 червня 2014 року № 2003, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Позивач вважав, що оскільки обов`язки ОСОБА_2 у спадковому договорі від 31 березня 2015 року, аналогічні тим, які були покладені на неї спадковим договором від 18 червня 2014 року, то такі зобов`язання до 31 березня 2015 року не виконувались. В умовах укладених спадкових договорів не зазначено про призначення особи, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору. На день укладення спірних спадкових договорів він був сліпий та унерухомлений. Самостійно здійснювати придбання продуктів або інших речей ОСОБА_3 не міг, тому належні йому кошти використовувала відповідачка.

Позивач подав заяву про зміну предмету позову, в обґрунтування якої він посилався на те, що його батько мав вади зору, тому не міг прочитати документ. Однак, він був письменний, володів руками і міг самостійно або за допомогою прикладення власноручного підпису, підписати договір. Оскаржений спадковий договір нотаріусом вголос прочитано не було, що є порушенням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України. Його батько не уповноважував будь-яку особу діяти від його імені, не надавав довіреності на право вчиняти такі дії (укласти спадковий договір), а тому спадковий договір, підписаний особою від імені відчужувача за відсутності повноважень на вчинення таких дій.

Позивач просив визнати недійсним спадковий договір від 31 березня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Костур У. Т. та зареєстрований в реєстрі за № 796.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 02 жовтня 2019 року Стрийський міськрайонний суд Львівської області у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що спадковий договір від 31 березня 2015 року № 796 укладений повноважними особами з необхідним обсягом дієздатності, волевиявлення на укладення оспорюваного договору ОСОБА_3 було вільним та відповідало його внутрішній волі, визначені сторонами цього договору умови та їхні дії після його укладення свідчать про реальність цього договору та дійсні наміри сторін, які його уклали.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою від 25 лютого 2020 року Львівський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання оспорюваного спадкового договору недійсним, а доводи апеляційної скарги щодо невиконання відповідачем оспорюваного спадкового договору у зв`язку з аналогічністю умов спадкового договору від 18 червня 2014 року № 2003 та спірного спадкового договору, не заслуговують на увагу, спростовуються матеріалами справи, а саме договором на організацію і проведення поховання, свідоцтвом про поховання та показаннями свідків. Доказів, які б підтвердили факт самоусунення відповідача від виконання зобов`язань з догляду та утримання ОСОБА_3 та/або неналежного виконання відповідачем договірних зобов`язань, позивач не надав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у квітні 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 просить, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою від 06 серпня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою для відкриття касаційного провадження ОСОБА_1 зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування частини третьої статті 203 ЦПК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, від 03 червня 2015 року у справі № 6-232цс15, від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14.

Касаційна скарга мотивована тим, що оспорюваний спадковий договір підписано особою, яка не мала права необхідних повноважень, а тому договір не створює юридичних наслідків для сторін правочину, відсутність підпису свідчить про відсутність волевиявлення ОСОБА_3 , спадковий договір не був прочитаним уголос нотаріусом, батько мав вади зору, тому не міг прочитати документ, однак, він був письменний, володів руками і міг самостійно або за допомогою прикладення власноручного підпису, підписати договір, а тому спадковий договір є недійсним.

У вересні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ОСОБА_2 просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є сином ОСОБА_3 (свідоцтво про народження від 18 травня 1993 року серії НОМЕР_1 , а. с. 12).

18 червня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали спадковий договір, посвідчений державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Костур У. Т. та зареєстрований у реєстрі за № 2004, за умовами якого ОСОБА_3 на випадок своєї смерті передає ОСОБА_2 належні йому на праві приватної власності 10/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 зобов`язується до смерті здійснювати догляд та необхідну допомогу ОСОБА_3 , поховати його згідно з християнським обрядом на кладовищі м. Стрия (а. с. 9).

31 березня 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали спадковий договір, посвідчений державним нотаріусом Стрийської державної нотаріальної контори Костур У. Т. та зареєстрований у реєстрі за № 797, за умовами якого ОСОБА_3 на випадок своєї смерті передає ОСОБА_2 належні йому на праві приватної власності 25/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1 , а ОСОБА_2 зобов`язується до смерті здійснювати догляд та необхідну допомогу, поховати його згідно з християнським обрядом на кладовищі м. Стрия (а. с. 10, 196).

Згідно з спадковим договором від 31 березня 2015 року № 797, у зв`язку з хворобою ОСОБА_3 , за його дорученням у присутності нотаріуса текст договору підписано ОСОБА_4 , особи сторін встановлено, їх дієздатність та належність ОСОБА_3 відчужуваної квартири перевірено.

ОСОБА_2 виконувала зобов`язання, покладені на неї цими спадковими договорами, зокрема купувала ОСОБА_3 продукти харчування та ліки, здійснювала оплату житлово-комунальних послуг, що підтверджується копіями відповідних квитанцій та чеків (а. с. 80-94).

З виписки з історії хворого № 3317 в результаті проведеного обстеження ОСОБА_3 встановлено клінічний діагноз: ускладнена катаракта правого ока, артифакія, оперована глаукома ІІІ-а глаукома обох очей, рецидив оперованого відшарування сітківки, ПВР СЗ, авітрія лівого ока (а. с. 160).

Відповідно до висновку Стрийського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області від 19 серпня 2016 року за наслідком звернення ОСОБА_1 щодо неправомірних дій ОСОБА_2 , встановлено відсутність в діях ОСОБА_2 ознак кримінального правопорушення та наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цивільно-правового спору (а. с. 203-204).

ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 не проживав та місцезнаходження його невідоме (акт від 08 листопада 2016 року № 130, складений Комунальним підприємством «Світанок», а. с. 161).

ІНФОРМАЦІЯ_2 у м. Стрию Львівської області помер ОСОБА_3 (лікарське свідоцтво про смерть від 10 січня 2017 року № 25, свідоцтво про смерть від 25 січня 2017 року серії НОМЕР_2 , а. с. 11, 78).

Відповідно до договору на організацію і проведення поховання від 11 січня 2017 року, укладеного між ОСОБА_2 та Стрийським міським комбінатом комунальних підприємств, предметом договору є організація та проведення поховання ОСОБА_5 та надання ритуальних послуг (а. с. 77).

Свідоцтво про поховання від 11 січня 2017 року № 35 підтверджує виконання договору на організацію і проведення поховання від 11 січня 2017 року (а. с. 79).

З листа Стрийської центральної міської лікарні від 10 липня 2017 року вбачається, що ОСОБА_3 перебував на диспансерному обліку у терапевта, невролога, окуліста, постійно лікувався амбулаторно, оперований з приводу катаракти (а. с. 13).

З інформації, наданої Акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» від 23 квітня 2019 року, на рахунку ОСОБА_3 станом на 15 серпня 2017 року перебувало 10 264,73 грн, які видані ОСОБА_1 як спадкоємцю ОСОБА_3 (а. с. 125-132, 135-141).

Згідно з інформацією, наданою Акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» від 04 травня 2019 року, ОСОБА_3 в період з 04 лютого 2015 року до 27 грудня 2016 року отримував у банку пенсію, яка використовувалася, зокрема, на купівлю продуктів та медикаментів (а. с. 156-157).

Суди встановили, що ОСОБА_2 знайома з ОСОБА_3 з 1999 року. З 2009 року він став погано бачити, тому попросив її йому допомагати, оскільки жив сам. Вона готувала їсти, прибирала, допомагала заповнювати журнали з хорової школи, де він працював викладачем. У 2012 році у ОСОБА_3 розірвалася сітківка і він потребував термінової операції, яку зробили у м. Києві. З січня 2013 року вони з чоловіком переїхали до ОСОБА_3 , щоб постійно йому допомагати. Влітку 2013 року ОСОБА_3 придбав кімнату поруч, щоб вона з чоловіком мали де жити. Позивач жив окремо, у літній кухні. З батьком не спілкувався, постійно перебував за кордоном. ОСОБА_3 боявся сина та не хотів залишатися з ним на одинці. В травні 2014 року їздили на лікування очей, однак це результату не дало. Після погіршення стану здоров`я, ОСОБА_3 запросив нотаріуса Костур У. Т. , яка запропонувала укласти спадковий договір. ОСОБА_3 уповноважив маму свого учня ОСОБА_4 за його дорученням підписати договір, який укладався у його квартирі. Нотаріус прочитала вголос договір, після чого ОСОБА_3 взяв його в руки, погодився з його змістом та надав дозвіл на його підписання. При підписанні були присутні нотаріус, вона, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Після смерті ОСОБА_3 вона займалася його похованням.

Суди встановили, що спадковий договір прочитано нотаріусом Костур У. Т. в голос, ОСОБА_3 погодився з ним і вона розписалася в ньому за його дорученням, а також зареєструвала такий в книзі реєстрації нотаріальних дій.

Після смерті ОСОБА_3 відповідач ОСОБА_2 зареєструвала право власності на 25/100 частин передбаченого у спадковому договорі житлового будинку, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Підставою внесення запису є спадковий договір, виданий 31 березня 2015 року державним нотаріусом Костур У. Т. (а. с. 29).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: неврахування судом апеляційної інстанції висновку щодо застосування частини третьої статті 203 ЦПК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, від 03 червня 2015 року у справі № 6-232цс15, від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14.

Касаційне провадження слід частково закрити, а касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо неврахування висновку про застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду від 03 червня 2015 року у справі № 6-232цс15

Пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Так, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування висновку Верховного Суду України щодо застосування частини третьої статті 203 ЦПК України, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15.

Проте, зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження, під час перегляду справи в межах доводів касаційної скарги позивача, оскільки правовідносини у зазначеній справі та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Так, Верховний Суд України у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15, на яку посилався заявник, у справі за позовом банку до особи про стягнення заборгованості за кредитним договором, дійшов висновку про те, що згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Виходячи з правового аналізу вказаних норм Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт), пунктом 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п`ять років, не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву позичальника, а також те, що Умови містили збільшений строк позовної давності в момент підписання заяви позичальника, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо збільшення строку позовної давності, не змінювались. Адже у цій справі зміст пункту 4.2 Умов надання споживчого кредиту фізичним особам, що зазначений у цих Умовах і в заяві позичальника, містить розбіжності.

Крім того, у заяві позичальника домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає. У зв`язку із цим доводи позичальника про не ознайомлення його з Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) не можна визнавати необґрунтованими.

Відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Однак, предметом позову в цій справі, що переглядається є визнання недійсним спадкового договору, а у справі № 6-16цс15 правовідносини виникли щодо стягнення заборгованості за кредитним договором.

У прикладі, зазначеному заявником, як вимоги, так і підстави позову не є аналогічними, а також мають різне матеріально-правове регулювання спірних відносин, що дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справою № 6-16цс15, яка наведена заявником як приклад неоднакового застосування норм права судами.

Щодо неврахування висновку про застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду України від 03 червня 2015 року у справі № 6-232цс15, від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що спадковий договір від 31 березня 2015 року № 796 укладений повноважними особами з необхідним обсягом дієздатності, волевиявлення на укладення оспорюваного договору ОСОБА_3 було вільним та відповідало його внутрішній волі, визначені сторонами цього договору умови та їх дії після його укладення свідчать про реальність цього договору та дійсні наміри сторін, які його уклали.

Верховний Суд зазначає, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Категорія «подібні правовідносини»може означати як такі правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і такі, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. При визначенні справ із подібними правовідносинами враховується предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені судами фактичні обставини справи, однакове правове регулювання спірних правовідносин.

Верховний Суд України у постанові від 03 червня 2015 року у справі № 6-232цс15, на яку посилався заявник, за позовом про визнання договору дарування недійсним та поновлення права власності на квартиру, дійшов висновку, що відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

За змістом зазначених норм матеріального права при укладенні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, без будь-яких примусів (життєвих обставин або впливу сторонніх осіб) відчуження належного йому майна на користь обдаровуваного.

Разом з тим правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не є вільним і не відповідає його внутрішній волі.

У постанові від 19 березня 2014 року у справі № 6-2цс14, про яку зазначив заявник, за позовом про визнання недійсним договору дарування, визнання права власності та відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що за змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Зазначеною нормою не передбачено обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин чи договору дарування зокрема.

У цих справах, на відміну від справи, що переглядається, спір виник щодо визнання недійними договорів дарування з тих підстав, що правочин вчинений особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах.

Проте, у справі, що переглядається позивач посилався на те, що його батько мав вади зору, тому не міг прочитати документ, оскаржений спадковий договір нотаріусом вголос прочитано не було, що є порушенням Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України. Його батько не уповноважував будь-яку особу діяти від його імені, не надавав довіреності на право вчиняти такі дії (укласти спадковий договір), а тому спадковий договір, підписаний особою від імені відчужувача за відсутності повноважень на вчинення таких дій.

Таким чином, наведене свідчить про відмінність встановлених обставин справи та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм.

Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційної провадження, не підтвердилися, оскільки у справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив обставини відмінні, від тих, які встановлено судами попередніх інстанцій у справах № № 6-232цс15, 6-2цс14, про які зазначав заявник як приклад неоднакового застосування.

Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень Цивільного кодексу України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.

Таким чином, доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права, а саме - частини третьої статті 203 ЦПК України не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.

Ставлячи під сумнів спадковий договір, позивач зазначав про те, що спадковий договір підписано особою, яка не мала права необхідних повноважень, а тому договір не створює юридичних наслідків для сторін правочину, відсутність підпису свідчить про відсутність волевиявлення ОСОБА_3 , спадковий договір не був прочитаним уголос нотаріусом, батько мав вади зору, тому не міг прочитати документ, однак, він був письменний, володів руками і міг самостійно або за допомогою прикладення власноручного підпису, підписати договір.

Проте, з спадкового договору вбачається, що при посвідченні спадкового договору від 31 березня 2015 року, дії нотаріуса не суперечили частини п`ятої глави 9 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5.

Крім того, основною умовою спадкового договору є волевиявлення відчужувача ОСОБА_3 та як встановили суди, ще за його життя позивач звертався до Стрийського відділу поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області із заявою щодо неправомірних на його думку дій ОСОБА_2 , та за наслідком звернення ОСОБА_1 не встановлено відсутність в діях ОСОБА_2 ознак кримінального правопорушення та встановлена наявність між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 цивільно-правового спору. Таким чином, ОСОБА_3 спадкового договору не оспорював.

Інші доводи позивача не були предметом позову та не вирішувалися судами попередніх інстанцій.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З урахуванням того, що після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду України у справі № 6-16цс15 та на який посилався заявник в касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України касаційне провадження щодо перегляду судового рішення за касаційною скаргою ОСОБА_1 в цій частині підлягає закриттю.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 396 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Частково закрити касаційне провадження у справі № 456/4868/18 за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 жовтня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року у частині відкритій на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України щодо неврахування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року у справі № 6-16цс15.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Стрийського міськрайонного суду Львівської області від 02 жовтня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська