Постанова

Іменем України

27 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 461/1593/19

провадження № 51-4687 км 21

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_18.,

суддів ОСОБА_19., ОСОБА_20,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_21.,

прокурора ОСОБА_22.,

осіб, кримінальне провадження

щодо яких закрито ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

захисників ОСОБА_23., ОСОБА_24,

ОСОБА_25,

потерпілих ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

представника потерпілої ОСОБА_26.,

представників цивільного відповідача ОСОБА_27., ОСОБА_28.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги представника потерпілої ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_29. та прокурора ОСОБА_30. на ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року у кримінальному провадженні № 42018140000000050 за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця смт Козова Козівського району Тернопільської області, жителя АДРЕСА_1 ),

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_2 ),

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянина України, уродженця с. Березівка Роздольнецького району АР Крим, жителя АДРЕСА_3 ),

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , громадянина України, уродженця с. Пісочна Миколаївського району Львівської області, жителя АДРЕСА_4 ),

ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , громадянина України, уродженця м. Золочів Львівської області, жителя АДРЕСА_5 ),

ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_6 ),

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 28, ч. 3 ст. 365 КК України.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Галицького районного суду м. Львова від 03 серпня 2021 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 засуджено за ч. 1 ст. 28, ч. 3 ст. 365 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права займати посади, пов`язані з виконанням організаційно-розпорядчих і адміністративно-господарських функцій в органах державної влади, місцевого самоврядування, в державних і комунальних підприємствах, установах та організаціях строком на 3 роки. У відповідності до ст. 54 КК України ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 позбавлено спеціального звання лейтенант поліції.

Постановлено стягнути у рівних частинах з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 судові витрати на користь держави у розмірі 48 763 грн.

Цивільний позов потерпілих ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України моральну шкоду на користь потерпілої ОСОБА_7 у сумі 1 608 336 грн, на користь потерпілого ОСОБА_8 - 1 608 336 грн, на користь потерпілого ОСОБА_9 - 804 168 грн, а також матеріальну шкоду на користь потерпілої ОСОБА_7 у сумі 63 350 грн та на користь потерпілого ОСОБА_8 у сумі 63 350 грн.

Відмовлено у задоволенні цивільного позову потерпілих ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 про відшкодування моральної шкоди.

Крім того, зазначеним вироком вирішено питання про щодо долі речових доказів.

Згідно з вироком ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 визнано винуватими у тому, що вони, діючи групою осіб, будучи працівниками правоохоронного органу, перевищили владу та службові повноваження, тобто вчинили умисні дії, які явно виходять за межі наданих їм прав та повноважень, які супроводжувалися насильством, застосуванням спеціальних засобів та болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, за відсутності ознак катування, які спричинили тяжкі наслідки за наступних обставин.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 09 лютого 2018 року приблизно о 00:30 на службових автомобілях поліції «Mitsubishi Outlender», реєстраційні номери 4595 та 4590, прибули у центральну частину міста Львова до ТЦ «Магнус», без будь-якої видимої службової необхідності, не отримавши будь-якої заяви чи повідомлення про вчинені, або такі що готуються, правопорушення, або вказівки керівництва, спільно прийняли рішення зайти в заклад «Національна лотерея», що розташований на вул. Куліша, 4 у м. Львові, де повідомили адміністрацію та присутніх у закладі осіб про проведення в приміщенні поліцейських заходів.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 розійшлися по залу та, явно виходячи за межі наданих їм прав та повноважень, розпочали проводити поверхневу перевірку окремих осіб, які знаходились у приміщенні. Зокрема, ОСОБА_5 підійшов до ОСОБА_13 , який сидів за лотерейним терміналом, та запропонував йому добровільно викласти на стіл лотерейного терміналу речі, які перебували у його кишенях. Продовжуючи свої незаконні дії, ОСОБА_5 розпочав промацувати верхній одяг ОСОБА_13 з внутрішньої сторони, чим фактично розпочав проводити його особистий обшук, не будучи особою, уповноваженою проводити обшук, і не маючи на те будь-яких законних підстав.

Після цього ОСОБА_5 зауважив, що ОСОБА_13 кинув до рота предмет, який до того перебував у лівій внутрішній кишені куртки, та разом з ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 незаконно застосували до ОСОБА_13 фізичну силу, не попередивши заздалегідь ОСОБА_13 про свої наміри.

Так, ОСОБА_5 руками утримував ОСОБА_13 за капюшон куртки та ліву руку, ОСОБА_1 допомагав утримувати ОСОБА_13 , ОСОБА_3 з метою подолання нібито опору потерпілого завдав удар в грудну клітку, від чого останній почав падати, а ОСОБА_2 та ОСОБА_4 почали викручувати руки за спину, після чого повалили ОСОБА_13 на землю.

Внаслідок таких дій працівників поліції, які супроводжувалися насильством, що завдало потерпілому фізичний біль та страждання, предмет, який перебував у порожнині рота ОСОБА_13 , перемістився до його дихальних шляхів, що спричинило подальший розвиток у нього механічної асфіксії. У цей час ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 утримували ОСОБА_13 у лежачому положенні, який на той час перебував при свідомості, чим позбавили його можливості самостійно вийняти сторонній предмет із ротової порожнини.

Враховуючи розвиток у ОСОБА_13 механічної асфіксії, який почав видавати звуки крику та плачу, з порушеннями артикуляції мови та тембру і тональності голосу, усвідомлюючи факт погіршення стану здоров`я ОСОБА_13 , працівники поліції не вжили будь-яких дій щодо надання йому домедичної допомоги, одягнули на руки ОСОБА_13 одноразові пластикові засоби стримуючої дії, чим позбавили його можливості самостійно вжити заходів до врятування свого життя.

Зазначені незаконні насильницькі дії ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 спричинили смерть ОСОБА_13 внаслідок механічної асфіксії від закриття просвіту дихальних шляхів стороннім предметом.

Ухвалою Тернопільського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року апеляційну скаргу потерпілої ОСОБА_7 залишено без задоволення, апеляційні скарги обвинувачених ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , їх захисників ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_23. та представника Департаменту патрульної поліції ОСОБА_31 - задоволено частково.

Вирок Галицького районного суду м. Львова від 03 серпня 2021 року скасовано, а кримінальне провадження № 42018140000000050 від 09 лютого 2018 року щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку із не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпанням можливості їх отримати.

Судові витрати у кримінальному провадженні постановлено віднести на рахунок держави. Цивільні позови потерпілих ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 залишено без розгляду.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційній скарзі представник потерпілої ОСОБА_7 - адвокат ОСОБА_29. просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляду в суді апеляційної інстанції. Свої вимоги обґрунтовує тим, що апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду, істотно порушив вимоги кримінального процесуального закону, неправильно застосував норми матеріального та процесуального права, допустив невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи та неповноту судового розгляду. Наголошує, що кримінальні провадження, які до початку діяльності Державного бюро розслідувань (ДБР) розпочаті слідчими органів прокуратури і перебувають на стадії досудового розслідування, продовжують здійснюватися слідчими органів прокуратури до закінчення досудового розслідування, але не довше двох років. Після закінчення дворічного строку такі кримінальні провадження у тримісячний строк передаються слідчим органів ДБР. А тому вказує, що початок здійснення ДБР функцій досудового розслідування не припиняє повноважень слідчих органів прокуратури щодо розслідування розпочатих кримінальних проваджень. Звертає увагу, що дворічний строк після початку функціонування ДБР у розпочатих кримінальних провадженнях спливає лише 20 листопада 2019 року, а період, протягом якого слідчим органів прокуратури необхідно передати підслідні слідчим ДБР кримінальні провадження, становитиме з 21 листопада 2019 року по 21 лютого 2020 року. Крім того, зазначає, що положення ч. 5 ст. 36 КПК України не позбавляє права прокурора, який безпосередньо здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва, доручати проведення досудового розслідування відповідному органу. З огляду на викладене вказує, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про порушення строку досудового розслідування та правил підслідності у цьому кримінальному провадженні. Також вважає безпідставним висновок апеляційного суду щодо недопустимості висновку судово-медичної експертизи, оскільки така експертиза проведена на підставі постанови слідчого СВ Галицького ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_32 на підставі доручення прокурора ОСОБА_30., що узгоджується з повноваженнями прокурора, передбаченими п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України. При цьому вказує, що з огляду на приписи ст. 332 КПК України апеляційний суд за своєю ініціативою мав повноваження, право та міг доручити проведення відповідної комплексної, комісійної судово-медичної експертизи незалежно від клопотання сторін кримінального провадження. Також вважає, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні відводу судді ОСОБА_33., оскільки суддя брала участь у цьому кримінальному провадженні при розгляді апеляційних скарг прокурора на постанову слідчого судді про відмову у продовженні строку відсторонення від посад обвинувачених, що може свідчити про її упередженість. Стверджує, що показання потерпілої ОСОБА_7 , інших потерпілих та свідків не суперечать наявним доказам у справі, у тому числі висновкам експертиз, які є належними та допустимими, а зібрані та перевірені місцевим судом докази у їх сукупності узгоджуються між собою. Однак, перевіряючи вирок місцевого суду в апеляційному порядку, апеляційний суд постановив протилежне рішення за своєю суттю, при цьому обмежився дослідженням меншої сукупності доказів ніж суд першої інстанції, чим порушив принцип безпосередності дослідження доказів. З огляду на викладене вказує про невмотивованість, необґрунтованість та незаконність оскаржуваної ухвали апеляційного суду, що є підставою для її скасування.

У касаційній скарзі прокурор ОСОБА_30 ставить питання про скасування ухвали апеляційного суду і призначення нового розгляду в суді апеляційної інстанції через істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. Вказує, що, обґрунтовуючи свій висновок про не встановлення достатніх доказів для доведення винуватості обвинувачених в суді та про вичерпання можливості їх отримання, апеляційний суд обрав вибірковий підхід до оцінки доказів, а їх сукупності не надав оцінки з точки зору належності, допустимості, достовірності і достатності. Наголошує, що під час апеляційного розгляду апеляційний суд надав протилежну оцінку доказам ніж суд першої інстанції, при цьому, порушуючи вимоги ст. 23 КПК України, обмежився дослідженням лише частини доказів за клопотанням сторони захисту, зокрема показань свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 та ОСОБА_17 . Крім того, не погоджується із висновком апеляційного суду про те, що показання зазначених свідків, які викладені в мотивувальній частині вироку, не відповідають їх показанням, що зафіксовані на технічних носіях запису судових засідань. Звертає увагу, що апеляційний суд в своїй ухвалі вказаних висновків жодним чином не мотивував, чим порушив вимоги ст. 370 КПК України. Вважає, що апеляційний суд не надав належної оцінки доказам, зокрема, відеозаписам з камер відеоспостереження та з нагрудних камер працівників поліції, на яких вбачається перебіг подій, дії потерпілого та кожного із обвинувачених, а тому апеляційний суд дійшов неправильного висновку про те, що серед обставин, визнаних місцевим судом доведеними, не вказано, що обвинуваченим не було відомо про потрапляння стороннього предмету саме в дихальні шляхи потерпілого, а тому апеляційний суд дійшов передчасного висновку про сумнів у доведеності суб`єктивної сторони складу інкримінованого злочину. Також вказує, що прокурор у кримінальному провадженні на підставі наданих йому повноважень, передбачених ст. 36 КПК України, надав письмове доручення слідчому СВ Галицького ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_32 призначити експертизу трупа ОСОБА_13 , що вказує про необґрунтованість висновку апеляційного суду щодо недопустимості як доказу висновку судово-медичної експертизи та інших похідних від нього експертиз. Крім того, зазначає, що навіть якщо погодитись з висновками апеляційного суду про недоведеність причинно-наслідкового зв`язку між діями обвинувачених та настанням наслідків у виді смерті ОСОБА_13 , апеляційний суд не надав оцінки наявності у діях працівників поліції складу іншого злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК України. Вважає, що передаючи кримінальне провадження для проведення досудового розслідування до слідчого управління прокуратури Львівської області, прокурор ОСОБА_35 діяв у відповідності з визначеними кримінальним процесуальним законом повноваженнями. У подальшому прокурором Львівської області ОСОБА_34 ініціювалося питання щодо продовження строку досудового розслідування у порядку, визначеному положеннями ст. 295 КПК України. Стверджує, що апеляційний суд залишив поза увагою той факт, що постановою Генерального прокурора України від 07 листопада 2018 року, з метою забезпечення ефективності досудового розслідування у кримінальному провадженні, проведення такого розслідування доручено здійснювати слідчому відділу УСБУ у Львівській області, що узгоджується з положеннями ч. 5 ст. 36 КПК України. А тому вказує, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про порушення строку досудового розслідування та правил підслідності у цьому кримінальному провадженні, оскільки такі висновки не узгоджуються з вимогами кримінального процесуального закону та суперечать матеріалам кримінального провадження. Також вважає, що апеляційний суд не надав оцінки позиції прокурора, викладеної у запереченнях на апеляційні скарги сторони захисту, чим порушив вимоги ст. 419 КПК України. Таким чином наголошує, що ухвала суду апеляційної інстанції не може вважатись законною та обґрунтованою, а тому підлягає скасуванню.

У письмових запереченнях на касаційні скарги представника потерпілої та прокурора, представник цивільного відповідача - Департаменту патрульної поліції ОСОБА_31, а також захисник ОСОБА_23., яка діє в інтересах ОСОБА_4 , просили залишити без зміни ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року, та відмовити у задоволенні зазначених касаційних скарг. Вказують, що ухвала апеляційного суду є обґрунтованою та вмотивованою, відповідає вимогам процесуального закону та усталеній судовій практиці.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_22. підтримав касаційну скаргу прокурора ОСОБА_30. та касаційну скаргу представника потерпілої ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_29., просив їх задовольнити, а ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Потерпіла ОСОБА_7 , її представник - адвокат ОСОБА_26, потерпілий ОСОБА_8 підтримали касаційні скарги представника потерпілої - адвоката ОСОБА_29. та прокурора ОСОБА_30., вказуючи про незаконність ухвали суду апеляційної інстанції, просили її скасувати.

Особи, кримінальне провадження щодо яких закрито, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , та захисники ОСОБА_23., ОСОБА_24., ОСОБА_25., представники цивільного відповідача ОСОБА_27., ОСОБА_28. заперечували щодо задоволення касаційних скарг, просили ухвалу апеляційного суду залишити без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги представника потерпілої ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_29. та прокурора ОСОБА_30. підлягають задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Частиною 1 ст. 412 КПК України передбачено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.

У своїх касаційних скаргах представник потерпілої та прокурор ставлять питання про скасування ухвали апеляційного суду, оскільки, на їх думку, зазначене судове рішення постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність.

Зокрема, вважають, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про порушення строку досудового розслідування та правил підслідності у цьому кримінальному провадженні.

З такими твердженнями представника потерпілої та прокурора колегія суддів погоджується з огляду на наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на момент інкримінованого ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 злочину, останні були працівниками правоохоронного органу.

Зі змісту ч. 4 ст. 216 КПК України вбачається, що слідчі органів державного бюро розслідувань здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, зокрема, вчинених працівником правоохоронного органу.

Абзацом 2 пункту 1 Розділу X «Прикінцеві положення» КПК України визначено, що положення частини четвертої статті 216 цього Кодексу вводяться в дію з дня початку діяльності Державного бюро розслідувань України, але не пізніше п`яти років з дня набрання чинності цим Кодексом.

Відповідно до офіційного оголошення, розміщеного в газеті «Урядовий кур`єр» № 221 (6337) від 23 листопада 2018 року, Державне бюро розслідувань розпочало здійснювати свою правоохоронну діяльність 27 листопада 2018 року.

З матеріалів провадження вбачається, що відомості про вчинене кримінальне правопорушення у цьому кримінальному провадженні до ЄРДР внесені 09 лютого 2018 року, а здійснення досудового розслідування доручено слідчому управлінню прокуратури Львівської області.

У подальшому постановою заступника Генерального прокурора України ОСОБА_36. від 25 травня 2018 року досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні було доручено здійснювати слідчому управлінню прокуратури Тернопільської області.

Постановою прокурора відділу процесуального керівництва прокуратури Тернопільської області ОСОБА_35. від 18 липня 2018 року визначено підслідність цього кримінального провадження за слідчим управлінням прокуратури Львівської області.

Постановою першого заступника Генерального прокурора України ОСОБА_37 від 18 вересня 2018 року досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні було доручено здійснювати слідчому управлінню прокуратури Тернопільської області.

Постановою Генерального прокурора України ОСОБА_38. від 07 листопада 2018 року досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні було доручено здійснювати слідчому відділу УСБУ у Львівській області.

Згідно з імперативними вимогами розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державне бюро розслідувань», відповідно до яких матеріали кримінального провадження, які на день набрання чинності цим Законом перебувають в іншому органі досудового розслідування на стадії досудового розслідування, але відповідно до цього Закону підслідні ДБР, у тримісячний строк після початку здійснення ДБР функції досудового розслідування передаються до відповідного підрозділу (органу) ДБР для продовження провадження.

Як зазначив у своїй ухвалі суд апеляційної інстанції, на момент вручення підозри у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 28, ч. 3 ст. 365 КК України, стороні обвинувачення було відомо, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 являються працівниками правоохоронного органу, а тому досудове розслідування після 27 листопада 2018 року (тобто після початку здійснення ДБР правоохоронної діяльності) повинно було здійснюватися слідчими ДБР.

Однак поза увагою апеляційного суду залишилось те, що положення ст. 216 КПК України, які регламентують правила підслідності кримінальних проваджень органів ДБР, не могли бути введені в дію без фактичного початку функціонування зазначеного органу.

Відповідно до пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» КПК України, що до дня введення в дію положень ч. 4 ст. 216 КПК України, повноваження щодо досудового розслідування здійснюють слідчі органів прокуратури, які користуються повноваженнями слідчих, визначених цим Кодексом, - щодо злочинів, передбачених ч. 4 ст. 216 КПК України.

До того ж, пунктом 4 розділу ХІІ «Перехідні положення» Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 14 жовтня 2014 року) передбачено, що до початку діяльності ДБР, але не пізніше 5 років після набрання чинності змін до КПК України (в частині початку функціонування ДБР), слідчі органів прокуратури здійснюють досудове розслідування у визначеному процесуальним законом порядку.

Тобто кримінальні провадження, які перебувають на стадії досудового розслідування та розпочаті слідчими органів прокуратури, продовжують ними розслідуватися до закінчення досудового розслідування, але не довше двох років.

У своїй ухвалі апеляційний суд також стверджує, що після закінчення граничного тримісячного строку, визначеного розділом VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Державне бюро розслідувань», кримінальне провадження не було передано до відповідного підрозділу (органу) ДБР для продовження провадження, а фактично здійснювалось іншим органом досудового розслідування, що вказує на недопустимість здобутих під час досудового розслідування доказів.

З огляду на викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що наведені обставини вказують про недотримання належної правової процедури щодо визначення підслідності кримінального провадження, як складового елементу принципу верховенства права, унаслідок чого слідчі УСБУ у Львівській області діяли поза межами своїх повноважень.

На переконання колегії суддів такий висновок апеляційного суду є безпідставним, оскільки початок досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні здійснено у відповідності до вимог на той час діючих положень кримінального процесуального закону. У подальшому постановою Генерального прокурора України ОСОБА_38. від 07 листопада 2018 року досудове розслідування було доручено здійснювати слідчому відділу УСБУ у Львівській області, що не суперечить вимогам ч. 5 ст. 36 КПК України (у редакції від 14 жовтня 2014 року), оскільки виключення щодо доручення здійснювати досудове розслідування кримінального правопорушення іншому органу досудового розслідування поширювалося лише на кримінальні провадження, віднесені до підслідності Національного антикорупційного бюро України.

При цьому твердження апеляційного суду про невмотивованість постанови Генерального прокурора України від 07 листопада 2018 року про зміну органу досудового розслідування без встановлення неефективності досудового розслідування, на думку колегії суддів, також є безпідставними.

Зокрема, посилання суду апеляційної інстанції на постанову об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 21 травня 2021 року у справі № 640/5023/19 (провадження № 51-2917 кмо 20) у даному випадку є недоречними, оскільки висновок, який сформулювала об`єднана палата, стосується тих випадків, коли кримінальне провадження передається для проведення досудового розслідування тому органу, якому таке кримінальне провадження взагалі не підслідне з огляду на вимоги процесуального закону (статті 216 218 КПК України).

При цьому колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що прокурор відділу процесуального керівництва прокуратури Тернопільської області ОСОБА_35 не мав процесуальних повноважень для визначення підслідності цього кримінального провадження за слідчим управлінням прокуратури Львівської області, враховуючи, що прокурором вищого рівня, а саме заступником Генерального прокурора ОСОБА_36. постановою від 25 травня 2018 року досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні було доручено здійснювати слідчому управлінню прокуратури Тернопільської області.

Однак, слідчим відділом прокуратури Тернопільської області не проведено процесуальних дій, на які би посилався суд як на доказ винуватості обвинувачених у вчиненні злочину, а матеріали кримінального провадження були фактично повернуті до органу досудового розслідування відповідно до вимог ст. 218 КПК України, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення злочину.

Отже, вказані обставини у даному випадку не вказують про беззаперечне порушення підслідності досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні, а тому висновки апеляційного суду в цій частині колегія суддів вважає необґрунтованими.

Крім того, колегія суддів не може погодитися з твердженнями апеляційного суду про порушення строку досудового розслідування.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, після доручення заступником Генерального прокурора України проведення досудового розслідування за слідчим управлінням прокуратури Тернопільської області, постановою першого заступника прокурора Тернопільської області ОСОБА_39. від 06 липня 2018 року продовжено строк досудового розслідування до трьох місяців , а саме до 07 серпня 2018 року. Після передачі кримінального провадження до слідчого управління прокуратури Львівської області постановою першого заступника прокурора Львівської області ОСОБА_40. від 06 серпня 2018 року продовжено строк досудового розслідування до шести місяців, тобто до 07 листопада 2018 року. У подальшому постановою першого заступника Генерального прокурора України ОСОБА_37 від 07 листопада 2018 року продовжено строк досудового розслідування до дев`яти місяців, тобто до 07 лютого 2019 року.

Таким чином, продовження строків досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні були ініційовані саме тими слідчими органів системи прокуратури, які були визначені для проведення досудового розслідування постановами відповідних прокурорів вищого рівня.

Крім того, продовження строків проведення досудового розслідування проведено на підставі постанов прокурорів з урахуванням вимог параграфу 4 Глави 24 КПК України.

У зв`язку з чим зазначені висновки апеляційного суду зводяться лише до констатації факту порушення порядку продовження строку досудового розслідування, однак апеляційний суд не проаналізував тих обставин, що саме через непослідовну діяльність керівного складу прокуратури мала місце неодноразова передача кримінального провадження до різних слідчих органів для проведення досудового розслідування.

Тобто, фактично не висловлюючи жодного висновку щодо можливої винуватості обвинувачених за вчинення інкримінованих їм дій, апеляційний суд зробив підсумок про дефектність в цілому механізмів кримінально-правового характеру у цьому кримінальному провадженні, що призвело до постановлення судового рішення виключно на оцінці їх процесуальних підстав.

Про необґрунтованість формального підходу у перевірці порушень процесуального закону неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, оскільки такий підхід за своєю правовою природою призводить до порушення позитивних зобов`язань держави щодо статей 3, 8 Європейської конвенції з прав людини, оскільки саме на державу покладається обов`язок вершити правосуддя, тоді як неналежна діяльність у цьому напрямку свідчить про недоліки процесуальної реакції національних органів влади щодо повідомлення потерпілої сторони про злочинні дії.

Скасовуючи вирок місцевого суду та закриваючи кримінальне провадження, апеляційний суд дійшов висновку, що зміна органу досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні відбулася без дотримання належної правової процедури, а тому подальше здійснення досудового розслідування слідчим управлінням прокуратури Львівської області, та у подальшому УСБУ у Львівській області не відповідало вимогам закону, що вказує про недопустимість здобутих доказів у справі.

Разом з тим, апеляційний суд не звернув уваги, що письмові докази, на які посилався суд першої інстанції під час постановлення вироку, були зібрані до початку функціонування ДБР.

Зокрема, у своєму вироку як на доказ винуватості ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 28, ч. 3 ст. 365 КК України, місцевий суд посилався на протокол огляду місця події від 09 лютого 2018 року за адресою м. Львів, вул. Куліша, 4, протокол огляду місця події від 09 лютого 2018 року щодо вилучення з приміщення закладу «Національна лотерея» відеореєстратору із записом подій, інкримінованих обвинуваченим, відеозапис із зазначених камер спостереження, на якому вбачаються дії кожного із обвинувачених стосовно ОСОБА_13 , висновок судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_13 № 118/2018 від 03 березня 2018 року, висновок комісійної судово-медичної експертизи № 24 від 19 квітня 2018 року щодо причин смерті ОСОБА_13 , лист КЗ ЛОР «Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медичних катастроф» від 16 лютого 2018 року щодо причин виклику швидкої медичної допомоги.

Таким чином покладені в основу вироку місцевого суду докази зібрані слідчим управлінням прокуратури Львівської області на підставі доручення про проведення досудового розслідування, що не може вказувати на те, що такі докази є недопустимими.

Також колегія суддів вважає необґрунтованими висновки апеляційного суду про недопустимість висновку судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_13 № 118/2018 від 03 березня 2018 року, а також висновків № 450/2018 від 01 березня 2018 року, № 220/2018 від 09 лютого 2018 року, № 557/2018 від 14 лютого 2018 року та № 558/2018 від 27 лютого 2018 року.

Так, постановляючи вирок, місцевий суд зазначив, що після внесення відомостей до ЄРДР прокурор у цьому кримінальному провадженні ОСОБА_30, користуючись своїми повноваженнями, передбаченими п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України, надав письмове доручення слідчому СВ Галицького ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_32 призначити у кримінальному провадженні № 4201814000000050 від 09 лютого 2018 року судово-медичну експертизу трупа ОСОБА_13 , а тому висновок експерта 118/2018 від 03 березня 2018 року є допустимим доказом.

З такими висновками місцевого суду не погодився суд апеляційної інстанції.

Як зазначив апеляційний суд у своїй ухвалі, судово-медична експертиза трупа була проведена на підставі постанови слідчого СВ Галицького ВП ГУНП у Львівській області ОСОБА_32 від 09 лютого 2018 року, тоді як досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні здійснювалось слідчим управлінням прокуратури Львівської області. Крім того, апеляційний суд зазначив, що прокурор ОСОБА_30, надаючи доручення конкретному слідчому на проведення такої експертизи, діяв всупереч вимог п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України, оскільки визначати конкретного слідчого для проведення слідчої дії уповноважений лише керівник органу досудового розслідування.

Так, положеннями п. 4 ч. 2 ст. 36 КПК України закріплено, що прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням, уповноважений доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом.

Тобто зазначена процесуальна норма права передбачає повноваження прокурора доручати слідчому провести ту чи іншу слідчу дію.

У даному кримінальному провадженні прокурор ОСОБА_30 не доручав в цілому проведення досудового розслідування слідчому відділу Галицького ВП ГУНП у Львівській області, у тому числі конкретно слідчій ОСОБА_32, прокурором було надано доручення на проведення конкретної слідчої дії, що не суперечить його повноваженням, передбаченим ч. 2 ст. 36 КПК України.

Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що з огляду на положення статей 370 412 419 КПК України у їх взаємозв`язку апеляційний суд під час апеляційного розгляду має надати належну оцінку істотності встановлених порушень процесуального закону з наведенням конкретних мотивів та обґрунтування прийнятого рішення.

Так, відповідно до правового висновку, викладеного у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження 13-3 кс 22) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у випадку призначення експертизи слідчим, який не входить до складу визначеної у кримінальному провадженні слідчої групи, суд, вирішуючи питання про допустимість даних висновку експерта як доказів, повинен у межах доводів сторін перевірити, чи призвів спосіб призначення експертизи до порушення тих чи інших прав і свобод людини, передбачених Конвенцією та/або Конституцією України. У разі визнання доказів недопустимими суд має вмотивувати свої висновки про істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, зазначивши, які саме й чиї права і свободи було порушено і в чому це виражалося. Оцінюючи докази на предмет допустимості відповідно до критеріїв, встановлених кримінальним процесуальним законом, суд виходить з обставин конкретної справи і також повинен вмотивувати своє рішення.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові вказує, що в основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.

На користь відповідного висновку свідчить зміст ст. 87 КПК України, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини (абзац 6 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Частинами 2 та 3 ст. 87 КПК України передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката (абзац 7 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України) (абзац 8 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України (абзац 9 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання (абзац 10 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Крім того, процедура отримання доказів у кримінальному провадженні, яка регламентована процесуальним законом, покликана забезпечити й достовірність відомостей, на основі яких приймається рішення у кримінальному провадженні.

При цьому порушення порядку проведення процесуальної дії потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей. Тобто під час оцінки джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно також переконатися, чи позначилися або могли позначитись процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.

Розглядаючи кримінальне провадження, суд зобов`язаний врахувати допущені порушення закону, які мали місце під час збирання доказів, однак такі порушення не можуть бути безальтернативною підставою для того, щоб суд залишив такі докази без оцінки, відкинувши їх як недопустимі, не з`ясувавши питання про можливий вплив відповідних процесуальних порушень і на достовірність отриманих відомостей.

Виходячи з наведеного, суд може визнати дані висновку експертизи недопустимими доказами за умови, якщо призначення експертизи слідчим, який проводив конкретну слідчу дію, призвело до порушення прав і свобод людини, гарантованих Конвенцією або Конституцією України а також у разі, якщо такі порушення викликають сумніви у достовірності відомостей, отриманих під час проведення такої слідчої дії.

В оскаржуваній ухвалі суду апеляційної інстанції відсутній аналіз того, чи призвели зазначені обставини, на які посилається апеляційний суд, до таких істотних порушень вимог процесуального закону, що вплинули на ті чи інші конвенційні або конституційні права, а також не встановлено наскільки такі процедурні недоліки порушили фундаментальні права учасників судового провадження або ж обмежили в можливостях їх ефективного використання.

Крім того, судом апеляційної інстанції у своїй ухвалі не здійснено й аналізу того, яким чином порушення процесуального порядку отримання висновку експертизи трупа ОСОБА_13 , які мали місце на думку апеляційного суду, потягло за собою неспростовні сумніви у достовірності отриманих даних у результаті проведення цього експертного дослідження.

Тобто апеляційний суд формально констатував, що висновок судово-медичної експертизи трупа ОСОБА_13 здобуто із порушенням процесуального порядку отримання такого доказу, однак не мотивував свого рішення, враховуючи вищевказані положення.

За таких обставин колегія суддів вважає передчасними твердження апеляційного суду про визнання недопустимими доказами на підставі доктрини «плодів отруйного дерева» інших висновків, а саме № 450/2018 від 01 березня 2018 року, № 220/2018 від 09 лютого 2018 року, № 557/2018 від 14 лютого 2018 року та № 558/2018 від 27 лютого 2018 року.

Крім того, на думку колегії суддів, слушними є доводи представника потерпілої та прокурора, які викладені у касаційних скаргах, про те, що під час апеляційного розгляду апеляційний суд надав протилежну оцінку доказам ніж суд першої інстанції, при цьому своїх висновків належно не мотивував.

Постановляючи вирок, місцевий суд на підставі аналізу та оцінки здобутих доказів встановив, що незаконними діями ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 спричинено тяжкі наслідки у виді смерті ОСОБА_13 унаслідок механічної обтураційної асфіксії від закриття просвіту дихальних шляхів стороннім предметом - прозорим поліетиленовим пакетом.

Спростовуючи доведеність зазначених обставин, апеляційний суд у своїй ухвалі зазначив, що дії обвинувачених самі по собі не могли безпосередньо призвести до смерті ОСОБА_13 , оскільки такі наслідки опосередковані діями самого потерпілого, який самостійно кинув зазначений предмет собі до рота.

Апеляційний суд зазначив, що висновок місцевого суду про те, що всі обвинувачені усвідомлювали наявну загрозу життю ОСОБА_13 не узгоджується з фактичними обставинами справи, оскільки у вироку не встановлено, що обвинувачені були обізнані про перебування у роті ОСОБА_13 стороннього предмета, який у подальшому перемістився до його дихальних шляхів.

А тому апеляційний суд констатував, що відсутність таких відомостей серед встановлених судом обставин ставить під сумнів доведеність суб`єктивної сторони складу інкримінованого злочину.

Однак в оскаржуваній ухвалі не спростовано висновків місцевого суду про те, що відповідно до показань самих же обвинувачених, їх дії по відношенню до ОСОБА_13 якраз таки були зумовлені саме тим, що останній кинув собі до рота невідомий предмет, після чого працівники поліції почали застосовувати до нього фізичну силу, а в підсумку повалили на землю та одягли на руки пластикові засоби стримуючої дії, тим самим позбавили останнього можливості самостійно витягти цей предмет.

Більше того, зі змісту вироку вбачається, що свідки, які були допитані під час судового розгляду, наголошували, що перебуваючи на підлозі, ОСОБА_13 почав задихатися, видавати звуки крику та плачу, з порушенням артикуляції мови і тембру голосу, просив про допомогу, та не чинив опору під час затримання.

При цьому апеляційний суд в ухвалі вказав, що встановлені місцевим судом обставини про те, що працівники поліції не вжили жодних дій для надання домедичної допомоги ОСОБА_13 , не стосується об`єктивної сторони інкримінованого злочину.

Зазначені висновки апеляційного суду також є невмотивованими, оскільки місцевим судом в першу чергу було встановлено, що працівники поліції, достовірно знаючи про перебування у роті ОСОБА_13 стороннього предмета, своїми діями позбавили його можливості самостійно надати собі допомогу, тим самим поставили його у ситуацію, яка загрожувала його життю та здоров`ю, а вже після того як він почав задихатися, не надали йому допомоги.

Крім того, безпідставним є висновок апеляційного суду про те, що місцевий суд у вироку узагальнено виклав відомості з відеозаписів з приміщення закладу «Національна лотерея» та нагрудних камер поліцейських без конкретизації дій кожного з обвинувачених по відношенню до потерпілого, оскільки з мотивувальної частини вироку вбачається, що дії обвинувачених були детально описані, як і детально зазначено про наслідки таких дій.

Про невмотивованість ухвали апеляційного суду вказує й те, що за клопотанням сторони захисту було допитано свідків ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , однак ухвала апеляційного суду не містить показань таких свідків, як і не містить їх аналізу у сукупності з іншими наявними доказами у справі.

Ухвала апеляційного суду є рішенням суду вищого рівня стосовно законності, обґрунтованості та вмотивованості рішення суду першої інстанції, що перевіряється в апеляційному порядку. Отже, ухвала апеляційного суду має відповідати вимогам статей 370 419 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

Крім того, згідно з вимогами ст. 419 КПК України в ухвалі суду апеляційної інстанції, зокрема, мають бути проаналізовані всі доводи апеляційної скарги, на кожен з яких надано вичерпну відповідь та наведено детальні мотиви прийнятого рішення. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

На переконання колегії суддів, зазначених вимог процесуального закону апеляційний суд не дотримався, при цьому вдався до довільного викладу та перекручування обставин, які були встановлені під час судового розгляду, а свого рішення з посиланням на відповідні норми процесуального закону не мотивував.

Як визначено ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Положеннями ч. 2 ст. 438 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про наявність зазначених у частині 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала апеляційного суду постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що є підставою для її скасування з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно усунути вказані порушення, належним чином виконати всі вимоги процесуального закону.

З урахуванням наведеного касаційні скарги представника потерпілої та прокурора підлягають задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 433 434 436 438 441 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційні скарги представника потерпілої ОСОБА_7 - адвоката ОСОБА_29 та прокурора ОСОБА_30 задовольнити.

Ухвалу Тернопільського апеляційного суду від 18 лютого 2022 року щодо ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_18 ОСОБА_19 ОСОБА_20