Постанова

Іменем України

25 травня 2022 року

м. Київ

справа № 462/2075/21

провадження № 61-20270св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - Сьома Львівська державна нотаріальна контора Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів),

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - Сьома Львівська державна нотаріальна контора Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів), про визнання майна особистою приватною власністю.

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила визнати 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , яка придбана на підставі договору купівлі - продажу квартири від 02 листопада 2004 року № 3815, особистою приватною власністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на те, що 02 листопада 2004 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , який зареєстровано в реєстрі за № 3815.

Відповідно до вказаного договору, ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_3 і ОСОБА_2 купили в рівних частинах (кожному по одній другій частині) квартиру АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 01 жовтня 2020 року серія НОМЕР_1 .

За час свого життя ОСОБА_3 06 грудня 2013 року у Другій Львівській державній нотаріальній конторі склав заповіт, який зареєстрований за № 1-1493, відповідно до якого все його майно, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, у тому числі належну йому на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 заповів своїй дочці ОСОБА_1 , 1970 року народження.

09 грудня 2020 року у Сьому Львівську державну нотаріальну контору Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою про прийняття спадщини за законом звернулася ОСОБА_2

04 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася у Сьому Львівську державну нотаріальну контору Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою про прийняття спадщини за заповітом.

17 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Сьомої Львівської державної нотаріальної контори Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою, у якій просила зупинити видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки заперечує право на спадщину ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , як майно, яке набуте у спільну сумісну власність подружжя.

22 березня 2021 року Сьома Львівська державна нотаріальна контора Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) надала відповідь, в якій рекомендувала звернутися за захистом до суду.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Залізничного районного суду міста Львова від 14 червня 2021 року у складі судді Палюх Н. М. позов задоволено.

Визнано 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , придбаної на підставі договору купівлі-продажу квартири від 02 листопада 2004 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Окіс І. С., зареєстрованого в реєстрі за № 3815, особистою власністю ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 7 144,20 грн судового збору.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що під час укладення договору купівлі-продажу обидва з подружжя висловили свою волю щодо правового режиму майна, а саме квартири АДРЕСА_1 , що повністю спростовує твердження відповідача про поширення на 1/2 частки покійного ОСОБА_3 режиму спільної сумісної власності подружжя. Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги обставини, на які покликається позивач, як на підставу своїх позовних вимог про визнання майна особистою приватною власністю, суд першої інстанції вважав, що позов є обґрунтований, в зв`язку з чим підлягає задоволенню в повному обсязі.

Постановою Львівського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року рішення Залізничного районного суду міста Львова від 14 червня 2021 року скасовано. Постановлено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено.

Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 10 716,30 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що на момент подання позову ОСОБА_3 вже помер, тому відповідно до частини четвертої статті 25 ЦК України його цивільна правоздатність припинилася. Отже, обраний позивачем спосіб судового захисту є неналежним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року відкрито касаційне провадження у зазначеній справі та витребувано її із Залізничного районного суду міста Львова.

07 лютого 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Як підставу для касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц, від 07 квітня 2021 року у справі № 214/4692/16, від 15 вересня 2021 року у справі № 372/2583/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник вказує на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу за відсутності представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на підставі наявних у справі даних та доказів.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2022 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд встановив, що 02 листопада 2004 року між ОСОБА_4 з однієї сторони та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 з другої сторони укладено договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Окіс І. С., зареєстрований в реєстрі за № 3815 (а. с. 8).

Відповідно до пункту 1 договору ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_3 і ОСОБА_2 купили в рівних частинах (кожному по одній другій частині) квартиру АДРЕСА_1 .

Квартира складається з трьох кімнат, житловою площею 55,4 кв. м та кухні. Загальна площа квартири 72,9 кв. м. Комора в підвалі 3,0 кв. м.

08 листопада 2004 року Львівське обласне комунальне бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки видало витяг про реєстрацію права власності за ОСОБА_3 на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 та комори в підвалі 3,0 кв. м (а. с. 9).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом від 01 жовтня 2020 року серія НОМЕР_1 (а. с. 10).

06 грудня 2013 року ОСОБА_3 склав заповіт, який посвідчений у Другій Львівській державній нотаріальній конторі за № 1-1493, відповідно до якого все його майно, що буде йому належати на день смерті і на що він за законом матиме право, у тому числі належну йому на праві власності 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 заповів своїй дочці ОСОБА_1 , 1970 року народження (а. с. 11).

04 лютого 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Сьомої Львівської державної нотаріальної контори Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою про прийняття спадщини за заповітом (а. с. 12).

09 грудня 2020 року до Сьомої Львівської державної нотаріальної контори Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою про прийняття спадщини за законом звернулася ОСОБА_2 (а. с. 13).

17 березня 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Сьомої Львівської державної нотаріальної контори Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) із заявою, у якій просила зупинити видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , оскільки заперечує право на спадщину ОСОБА_2 на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , як майно, яке набуте у спільну сумісну власність подружжя (а. с. 15).

22 березня 2021 року Сьома Львівська державна нотаріальна контора Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) надала позивачу відповідь за № 203/02-14, згідно якої рекомендувала із вказаним питанням звернутися за захистом у судові органи (а. с. 16 - 18).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту, оскільки неможливо визнати право особистої власності за померлою особою, правоздатність якої припинилась у момент смерті.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 12 червня 2013 року у справі № 6-32цс13.

Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Звертаючись до суду із позовом про визнання спадкового майна особистою власністю спадкодавця, ОСОБА_1 зазначала, що даний позов спрямований на захист її спадкових прав.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Водночас положення статті 57 СК України передбачають випадки, у яких майно, набуте за час шлюбу, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої указаної статті).

Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 29 січня 2020 року у справі № 463/5183/17-ц (провадження № 61-19271св19).

Положеннями статей 1216-1218 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частини першої статті 25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Разом з тим цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (частина четверта статті 25 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

З аналізу указаних норм можна дійти висновку, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим чи визнання майна особистою приватною власністю померлого не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України.

У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.

Схожий за змістом правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18), від 19 лютого 2019 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19), від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-8710св20), від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19), від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19), від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/10030/18 (провадження № 61-6096св20), а тому підстави для відступлення від вказаного висновку відсутні.

Зважаючи на викладене, апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову дійшов правильного висновку, що вимога позивача про визнання майна особистою приватною власністю спадкодавця не відповідає визначеним статтею 16 ЦК України способам захисту та є неефективною.

Отже, не заслуговують на увагу доводи заявника про те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 727/7658/15-ц, від 07 квітня 2021 року у справі № 214/4692/16, від 15 вересня 2021 року у справі № 372/2583/18, оскільки фактичні обставини у вказаних справах не є подібними до обставин цієї справи, в зв`язку з чим матеріально-правове регулювання спірних правовідносин є різним.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому доводи заявника в цій частині є також безпідставними, оскільки ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_5 були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду справи (а. с. 81, 82, 85).

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновку суду апеляційної інстанції.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 08 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров