Постанова
Іменем України
07 жовтня 2020 року
м. Київ
справа № 462/5836/16-ц
провадження № 61-5525св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Львівська міська рада, Управління земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 квітня 2018 року в складі судді: Румілової Н. М., та постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до Львівської міської ради, Управління земельних ресурсів департаменту містобудування Львівської міської радипро визнання рішення недійсним та визнання права на приватизацію земельної ділянки.
Позовні вимоги мотивовані тим, що він став власником 1/2 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 вересня 2005 року, укладеного з ОСОБА_2 (продавцем), іншим співвласником будинку був ОСОБА_3 . Вказане будинковолодіння знаходилось на земельній ділянці площею 0,23 га, яка була надана в безстрокове користування для обслуговування будинку та господарських споруд, частина якої використовувалась під городництво та сад. Згідно державного акту на право власності на землю від 23 квітня 2008 року, він та інший співвласник ОСОБА_3 в процесі безоплатної приватизації землі набули у власність земельну ділянку площею 0,1 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд, однак, позивач вважає, що має право на безоплатну приватизацію іншої частини земельної ділянки, площею 0,13 га, якою постійно користувався, а саме: 0,12 га - для ведення садівництва, а 0,01 га - для будівництва гаражу.
Оспорюваним пунктом ухвали Львівська міська рада прийняла рішення про продаж земельної ділянки площею 0,0793 га на АДРЕСА_1 на аукціоні, без її вилучення з його користування, чим позбавлено його права на безоплатну приватизацію землі, яка знаходилась у його постійному користуванні та у постійному користування попередніх власників будинку - родини ОСОБА_2 .
ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:
визнати незаконним пункт 1.1.8 ухвали Львівської міської ради № 2683 від 21 травня 2009 року «Про затвердження переліку земельних ділянок, призначених для продажу у власність або права оренди на аукціонах», яким до цього переліку включено земельну ділянку площею 0,0793 га по АДРЕСА_1 ;
визнати за ним права на приватизацію земельної ділянки, яка знаходиться у його постійному користуванні, для ведення садівництва - 0,12 га та для будівництва індивідуального гаражу - 0,01 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 26 квітня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року, відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що міська рада, ухвалюючи своє рішення, діяла правомірно, на підставі нормативних актів, а позивач належним чином не звертався у відповідні органи з приводу придбання земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 .
Апеляційний суд зазначив, що враховуючи, що питання щодо передачі позивачу безоплатно у власність земельної ділянки для садівництва та будівництва індивідуального гаража в межах установлених законом норм міською радою у встановленому порядку не вирішувалось, тому підстав для висновку про порушення відповідачем права позивача на приватизацію землі немає. Ні попередні власники будинку, ні ОСОБА_1 не оформили у встановленому законом порядку право користування іншою частиною земельної ділянки, яка первинно була закріплена за вказаним будинком, а тому підстав для висновку про порушення права позивача оспорюваною ухвалою, пунктом 1.1.8 якої Львівська міська рада, як уповноважений власник, розпорядилась землями комунальної власності, передавши їх на продаж з аукціону, немає, оскільки право фактичного користування законом не охороняється. Той факт, що земельна ділянка площею 0,2400 га перебувала у фактичному користуванні родини ОСОБА_2 , підтверджується й довідкою Львівського міського управління земельних ресурсів від 26 квітня 2007 року.
Аргументи учасників справи
У березні 2019 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення, справу направити на новий розгляд, судові витрати стягнути з відповідачів. При цьому, посилалася на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
згідно даних погосподарської книги до 1979 року земельна ділянка числилася за землекористувачами домоволодіння (теперішня адреса: АДРЕСА_1 ). Надалі село Білогорща було приєднано до м. Львова і родина ОСОБА_2 надалі користувалася земельною ділянкою та сплачувала земельний податок. Таким чином, ні у державі, ні у родині ОСОБА_2 не виникало спорів щодо користуванні земельною ділянкою з часу (приблизно 1946-1947років) надання її у користування. Технічний паспорт на житловий будинок по АДРЕСА_1 від 14 квітня 1989 року підтверджує те, що земельною ділянкою користувалися родина ОСОБА_2 ;
суди не надали правової оцінки щодо доказів, які були зазначенні у погосподарських книгах та технічній документації, де було зазначено відомості щодо постійного користування земельною ділянкою, а докази щодо сплати земельного податку підтверджували, що між позивачами та державою існують правовідносини щодо постійного користування землею. Згідно з пунктом 7 Перехідних положень ЗК України громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Тому висновок апеляційного суду про те, що ні попередні власники будинку, ні позивач не оформили у встановленому законом порядку право користування іншою частиною земельної ділянки, яка первинно була закріплена за вказаним будинком не відповідає Перехідним положенням ЗК України;
у 2008 році в процесі безоплатної приватизації землі, із частини земельної ділянки площею 0,23га, ОСОБА_2 набула у власність земельну ділянку площею 0,1 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у містах, відповідно до пункту «г» частини першої статті 121 ЗК України. Інша частина земельної ділянки площею 0,13 га по адресі: АДРЕСА_1 залишилася у постійному користуванні;
Львівська міська рада не вчиняла дій з вилучення земельної ділянки площею 0,13 га по адресі: АДРЕСА_1 і цією ділянкою родина ОСОБА_2 надалі користувалася та сплачувала податок;
позивачі мали право на приватизацію земельних ділянок загальною площею 0,13 га. Земельна ділянка загальною площею 0,13 га перебуває у постійному користуванні більше 15 років і це підтверджують документи, які були поданні до позовної заяви. Тому позивачі також мали право на приватизацію цієї земельної ділянки;
суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про безпідставність заявлених позивачем вимог, при цьому зазначаючи, що міською радою у встановленому порядку не вирішувалось питання приватизації земельних ділянок, але неправомірно було зазначено, що порушення відповідачем права позивача на приватизацію землі немає. Такий висновок суду не відповідає обставинам справи та частині першій статті 118 ЗК України;
рішення Львівської міської ради в частині продажу земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 порушили права позивачів;
суди не застосували до спірних відносин статтю 377 ЦК України, статті 120 141 149 ЗК України, а також висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-935цс17, постанові Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 742/388/16-ц (провадження № 61-13956св18);
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 28 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 28 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів приймає аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 вересня 2005 року, укладеного з ОСОБА_2 на 1/2 частину будинку, з урахуванням поділу будинку між ним та ОСОБА_2 з визначенням часток співвласників, 13/20 та 7/20, відповідно, та оформленням права власності на них на підставі свідоцтва про право власності від 06 червня 2011 року, виданого Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, та на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 26 травня 2017 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Рудою Л. Я. після смерті ОСОБА_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Згідно державного акту на право власності на землю серії ЯД № 494260 від 23 квітня 2008 року, ОСОБА_1 та інший співвласник будинку ОСОБА_3 (чоловік ОСОБА_2 ) в процесі безоплатної приватизації землі набули у власність земельну ділянку площею 0,1 га для обслуговування житлового будинку та господарських будівель і споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
1/2 частину вказаної земельної ділянки позивач ОСОБА_1 успадкував після смерті ОСОБА_2 , яка була спадкоємцем за законом після смерті свого чоловіка ОСОБА_3 , на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 26 травня 2017 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Рудою Л. Я.
Ухвалою Львівської міської ради від 21 травня 2009 року за № 2683 «Про затвердження переліку земельних ділянок, призначених для продажу у власність або права оренди на аукціонах» за рахунок земель житлової та громадської забудови в пункті 1.1.8. затверджена земельна ділянка на АДРЕСА_1 , площею 0,0793 га для продажу.
Листом № 2403-4427 від 05 вересня 2016 року ОСОБА_1 Львівська міська рада, до якої він звернувся з приводу надання йому у приватну власність земельної ділянки за адресою АДРЕСА_1 , повідомила у зв`язку з чим було затверджено зазначений перелік і якими нормативними актами користувалась міська рада, ухвалюючи своє рішення. Так зазначено, що з метою забезпечення ефективного використання земельного фонду міста залучення додаткових коштів у бюджет розвитку міського бюджету м. Львова для реалізації програм соціально-економічного та культурного розвитку м. Львова, керуючись Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», статтею 136 ЗК України, ухвалами міської ради від 22 лютого 2007 року № 570 «Про регулювання окремих питань у сфері землеустрою та містобудування з метою функціонування ринку земель у м. Львові» і від 07 червня 2007 року № 899 «Про затвердження Положення про організацію, проведення та оформлення купівлі-продажу земель у власність або права на оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення у м. Львові» міська рада ухвалою від 21 травня 2009 року № 2683 «Про затвердження переліку земельних ділянок, призначених для продажу у власність або права оренди на аукціонах» затвердила земельну ділянку на АДРЕСА_1 площею 0,0793 га для продажу на земельних торгах (аукціоні). Крім того, позивачу надані рекомендації та повна інформація щодо вирішення питання, порушеного у його зверненні - звернутися до спеціалісту відділу ринку землеуправління природних ресурсів та регулювання земельних відносин департаменту містобудування.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до пункту 7 Перехідних положень ЗК України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.
Згідно статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
У частинах першій-третій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У пунктах 1, 2 частини першої статті 264 ЦПК України зазначено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Згідно пунктів 1, 2 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішення зазначаються фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що позивачем, зокрема, надано:
технічний паспорт на житловий будинок індивідуального житлового фонду (АДРЕСА_1 від 14 квітня 1989 року (а. с. 11-13);
довідку про правовий статус земельної ділянки від 06 квітня 2007 року № ю/01-14/1651, про те, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 площею 0,2400 га знаходиться у фактичному користування гр. ОСОБА_3 , за адресою АДРЕСА_1 (а. с. 99, 100);
акт встановлення та узгодження меж земельної ділянки від 2006 року (а. с. 101);
схема розмежування землекористувань (а. с. 101 зворот);
копії квитанцій про сплату земельного податку ( а. с. 102);
акт прийомки-передачі межових знаків на зберігання від 02 березня 2017 року (а. с. 103);
схема прив`язки межових знаків (а. с. 103 зворот);
акт встановлення і показ меж земельної ділянки від 02 березня 2017 року (а. с. 104);
абрис обстеження межі земельної ділянки а. с. 104 зворот);
копії погосподарських книг (а. с. 117-121).
Аналіз оскаржених рішень свідчить, що при розгляді справи суди не надали будь-якої оцінки доказам, наданих позивачем, не навели мотивів їх відхилення чи прийняття, та, як наслідок, не перевірили цих аргументів позивача. За таких обставин суди зробили передчасний висновок про відмову у задоволенні позовних вимог.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити, оскаржені рішення скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Висновки щодо розподілу судових витрат
Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 квітня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року скасувати.
Передати справу № 462/5836/16-ц на новий розгляд до суду першої інстанції.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Залізничного районного суду м. Львова від 26 квітня 2018 року та постанова Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року втрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: І. О. Дундар
В. І. Журавель
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук