Постанова
Іменем України
23 лютого 2022 року
м. Київ
справа № 462/5985/18
провадження № 61-3241св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гулієв Анатолій Агаджанович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Цяцяка Р. П., Крайник Н. П., Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсними договорів, скасування запису про право власності на підставі рішення державного реєстратора, витребування квартири з чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що 18 січня 2008 року між нею і Акціонерним товариством комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) укладений договір про іпотечний кредит, за умовами якого вона отримала кредит у сумі 404 000,00 грн. На забезпечення виконання зобов`язань за цим договором, вона передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , про що сторони 18 січня 2008 року уклали іпотечний договір.
22 вересня 2016 року та 28 вересня 2016 року банк та Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Платинум» (далі - ТОВ «ФК «Платинум») уклали договори відступлення прав вимоги, предметом яких були кредитний та іпотечний договори.
28 вересня 2016 року ТОВ «ФК «Платинум» і ОСОБА_3 уклали договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами
від 18 січня 2008 року.
02 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладені договори відступлення прав вимоги, предметом яких були кредитний та іпотечний договори від 18 січня 2008 року.
Позивач вказувала, що за своєю правовою природою договори про відступлення права вимоги від 02 березня 2017 року є договорами факторингу, відповідачі (сторони оспорюваного договору) не є суб`єктами права, які володіють спеціальною правосуб`єктністю, що повинно підтверджуватися відповідною ліцензією на право надання фінансових послуг. Продаж права вимоги відбувся з дисконтом. Тобто при укладенні договорів про відступлення права вимоги від 02 березня 2017 року сторони не дотримали вимог закону, що є підставою їх недійсності.
ОСОБА_1 просила суд:
- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за кредитним договором від 02 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 ;
- визнати недійсним договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором від 02 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 ;
- скасувати запис про право власності 22025057, внесений на підставі рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Гулієва А. А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за індексним номером 36766807 від 23 серпня 2017 року, згідно якого право власності щодо об`єкту нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_2 зареєстроване за ОСОБА_2 ;
- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру за реєстраційним номером 1335136446101, яка розташована по АДРЕСА_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 17 січня 2020 року, ухваленим у складі судді Радченка В. Є., у задоволенні позову
ОСОБА_1 відмовлено.
Судові витрати залишено за позивачем.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції вказав, що договори про відступлення права вимоги, укладені 02 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (визнання яких недійсними і є предметом позовних вимог), не є договорами факторингу, а тому підстав для визнання їх недійсними немає.
Інші позовні вимоги позивача, зокрема про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за іпотечним договором, скасування запису про право власності та витребуван6ня майна з чужого незаконного володіння є похідними та не знайшли свого відображення у відповідності до норм чинного законодавства, є необґрунтованими, недоведеними, такими, що не впливають на законні права та інтереси позивача, зводяться до небажання прийняти наявне положення сторін у спірних правовідносинах.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 січня 2020 року скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 частково задоволено.
Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги за кредитним договором, укладеним 02 березня 2017 року між ОСОБА_3 (як «Первісним кредитором») та ОСОБА_2 (як «Новим кредитором»).
Визнано недійсним договір відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним 02 березня 2017 року між ОСОБА_3 (як «Цедентом») та ОСОБА_2 (як « Цесіонарієм »), та посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу
Барбуляк Х. М.
Витребувано на користь ОСОБА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер 1335136446101.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та частково задовольняючи позов у частині визнання недійсним договорів та витребування майна, суд апеляційної інстанції встановив, що у результаті укладення ряду правочинів було здійснено перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи і з укладенням оспорюваних договорів про відступлення права вимоги в черговий раз відбулася заміна кредитодавця на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що оспорювані договори відступлення прав вимоги від 02 березня 2017 року укладені з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому підлягали визнанню недійсними.
Відмовляючи у задоволенні позову у частині скасування державної реєстрації, суд апеляційної інстанції вказав, що підставою державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно, зокрема, рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння.
Суд апеляційної інстанції врахував вимогу позивача про витребування із незаконного володіння ОСОБА_2 спірної квартири, дійшов висновку про те, що скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності на цю квартиру за відповідачем не буде належним способом захисту прав позивача. При цьому послався на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у пункті 144 постанови від 14 листопада
2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та у пункті 75 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого
2021 року, залишити в силі рішення Галицького районного суду м. Львова від 17 січня 2020 року.
Постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову позивачем не оскаржується, тому в силу вимог статті 400 ЦПК України не оскаржується.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
03 березня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі судді
Коломієць Г. В. касаційну скаргу залишено без руху, надано час на усунення недоліків.
03 березня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д., відкрито касаційне провадження, витребувано справу із Галицького районного суду м. Львова.
У березні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2022 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів, у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції надав неправильну оцінку зібраним доказам, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про те, що оспорюваній договір є договором факторингу.
При цьому суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 31 січня 2018 року у справі № 910/7038/17, від 13 лютого 2019 року
у справі № 522/18180/15 (провадження № 61-35685св18), від 06 лютого
2019 року у справі № 766/112/16 (провадження № 61-34806св18),
від 03 квітня 2019 року у справі № 686/12265/16 (провадження
№ 61-20604св18), від 30 січня 2019 року у справі № 462/2980/17 (провадження № 61-11405св18), від 30 січня 2019 року у справі № 757/26162/15 (провадження № 61-23006св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18) щодо розмежування факторингу від інших способів відступлення прав вимоги.
Заявник вважає, що позивач не довела, що її право порушене оспорюваними договорами. Суд не звернув увагу на те, що укладення спірних договорів є наслідком невиконання позивачем грошового зобов`язання за кредитним договором та застосував норми права в оскаржуваному судовому рішенні без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Судувід 10 квітня 2020 року у справі № 465/419/16 (провадження № 61-12645св18), а тому неправомірно витребував спірну квартиру.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У квітні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, постанова Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 рокуприйнята з правильним застосуванням норм матеріального права та без порушень норм процесуального права.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 січня 2008 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» укладено договір про іпотечний кредит № LVH9GI0000002891, на підставі якого позивачу надано кредит у розмірі 404 000 грн.
18 січня 2008 року, для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № LVH9GI0000002891, між ОСОБА_1 і АТ КБ «ПриватБанк» укладено нотаріально посвідчений іпотечний договір № LVH9GI0000002891, предметом іпотеки якого є квартира
АДРЕСА_1 , що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
19 вересня 2016 року між ОСОБА_3 та ТОВ «ФК «Платинум» укладено договір комісії на вчинення правочину щодо придбання права вимоги за кредитним договором № LVH9GI0000002891 від 18 січня
2008 року та договором іпотеки № LVH9GI0000002891 від 18 січня 2008 року.
22 вересня 2016 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Платинум» укладено договір про відступлення права вимоги за договором про іпотечний кредит № LVH9GI0000002891 від 18 січня 2008 року.
28 вересня 2016 року між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Платинум» укладено договір про відступлення права вимоги за договором іпотеки № LVH9GI0000002891 від 18 січня 2008 року.
28 вересня 2016 року між ТОВ «ФК «Платинум» та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 18 січня 2008 року.
02 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення права вимоги за кредитним договором № LVH9GI0000002891 від 18 січня 2008 року.
02 березня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір про відступлення права вимоги за іпотечним договором № LVH9GI0000002891 від 18 січня 2008 року.
23 серпня 2017 року приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гулієв А. А. вчинив нотаріальну дію щодо нерухомого майна (предмета іпотеки), відповідно до якої право власності на цей об`єкт нерухомого майна зареєстровано за ОСОБА_2 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Постанова суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині вказаним вимогам закону повною мірою не відповідає.
Щодо оскарження договору відступлення прав вимоги
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Сторонами в зобов`язанні є боржник і кредитор (частина перша статті 510 ЦК України).
Законодавство також передбачає порядок та підстави заміни сторони (боржника чи кредитора) в зобов`язанні.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги за суттю означає договірну передачу зобов`язальних вимог первісного кредитора новому кредитору. Відступлення права вимоги відбувається шляхом укладення договору між первісним кредитором та новим кредитором.
За загальним правилом, наявність згоди боржника на заміну кредитора в зобов`язанні не вимагається, якщо інше не встановлено договором або законом.
До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).
При цьому слід враховувати, що у зв`язку із заміною кредитора в зобов`язанні саме зобов`язання зберігається цілком і повністю, змінюється лише його суб`єктний склад у частині кредитора.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Статтею 1054 ЦК України визначено перелік осіб, які можуть бути кредитодавцями в кредитних правовідносинах. Такими є банк або інша фінансова установа. Цей перелік є вичерпним.
У пункті 1 частини першої статті 1 Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», вказано, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.
З наведених норм права вбачається, що фізична особа, у будь-якому статусі, не наділена правом надавати фінансові послуги, оскільки такі надаються лише або спеціалізованими установами, якими є банки, або іншими установами, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ.
Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження
№ 14-222цс18), підстав для відступу від якого Велика Палата Верховного Суду не вбачала згідно з постановою від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 вважала за необхідне відступити від означеного загального висновку, сформульованого у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), лише конкретизувавши цей висновок так, що відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансових установ за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебував у процедурі ліквідації.
Таким чином, у судовій практиці релевантною залишається позиція, що якщо попередній кредитор (банк) не перебуває у процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору про переуступку права вимоги за кредитним договором.
Судами встановлено, що ТОВ «ФК «Платинум» відступило фізичній особі ОСОБА_3 право вимоги за кредитним договором від 18 січня
2008 року на підставі договору про відступлення права вимоги
від 28 вересня 2016 року, а ОСОБА_3 відступив право вимоги за цим же кредитним договором ОСОБА_2 02 березня 2017 року.
Отже, вбачається, що відбулась заміна суб`єктного складу у частині кредитора на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно вищевказаних норм права.
При цьому матеріали справи не містять доказів перебування первісного кредитора АТ КБ «ПриватБанк» у процедурі ліквідації.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, розглядаючи справу, врахував, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що договори про відступлення права вимоги за кредитним та іпотечним договорами від 02 березня 2017 року вчинені ОСОБА_3 і ОСОБА_2 всупереч вимог закону, а тому підлягають визнанню недійсними.
Доводи касаційної скарги про те, що оспорюваними договорами про відступлення права вимоги від 02 березня 2017 року не порушуються права і законні інтереси ОСОБА_1 є необґрунтованими, оскільки право вимоги було передано ОСОБА_2 за кредитним та іпотечним договорами від 18 січня 2008 року, де позичальником та іпотекодавцем є саме ОСОБА_1 , отже оспорювані правочини стосуються її прав та інтересів.
Доводи касаційної скарги про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду
від 31 січня 2018 року у справі № 910/7038/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 522/18180/15 (провадження № 61-35685св18), від 06 лютого
2019 року у справі № 766/112/16 (провадження № 61-34806св18),
від 03 квітня 2019 року у справі № 686/12265/16 (провадження № 61-20604св18), від 30 січня 2019 року у справі № 462/2980/17 (провадження № 61-11405св18), від 30 січня 2019 року у справі № 757/26162/15 (провадження № 61-23006св18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження
№ 12-97гс18), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.
Викладені у постановах Верховного Суду висновки щодо розмежування договору факторингу та інших способів відступлення права вимоги, які просить застосувати заявник, не спростовують висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18) в тій частині, що якщо попередній кредитор (банк) не перебуває в процедурі ліквідації, фізична особа не може бути стороною договору про переуступки права вимоги за кредитним договором.
Доводи ОСОБА_2 про застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 465/419/16 (провадження № 61-12645св18), на увагу не заслуговують, оскільки оскаржувана у цій справі постанова суду апеляційної інстанції не суперечить цим висновкам.
Щодо вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18).
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21), захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України, за умови, що таке володіння нерухомим майном останнім набувачем посвідчено державною реєстрацією.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що рішенням державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі письмової вимоги, виданої іпотекодержателем ОСОБА_2 , та іпотечного договору.
Відповідно до положень статей 12 13 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно з приписами статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 у частині витребування майна з чужого незаконного володіння, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що позивач у порушення вимог статей 12 81 ЦПК України не довела, що витребуване нею майно вибуло з її володіння власника.
Отже, висновки суду апеляційної інстанції про те, що витребування майна з чужого незаконного володіння є ефективним способом захисту порученого права власника квартири, яка перебуває в іпотеці і жодного разу не відчужувалася, суперечить положенням статей 387 388 ЦК України.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України). Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частини друга та третя статті 412
ЦПК України).
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судом повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та
процесуального права, оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню в частині задоволення позовну про витребування майна з чужого незаконного володіння з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову.
В іншій частині постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
ОСОБА_5 згідно з положенням пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.
За перегляд справи у суді касаційної інстанції із ОСОБА_1 на користь держави слід стягнути судовий збір за одну вимогу немайнового характеру у розмірі 1 409,6 грн (704,80 грн х 200%).
Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ :
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у частині вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гулієв Анатолій Агаджанович, про витребування квартири з чужого незаконного володіння скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гулієв Анатолій Агаджанович, про витребування квартири з чужого незаконного володіння відмовити.
В іншій частині постанову Львівського апеляційного суду від 08 лютого
2021 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь держави судовий збір за перегляд справи у суді касаційної інстанції у розмірі 1 409,60 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець