№ 462/8803/14-ц - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

11 квітня 2022 року

м. Київ

справа № 462/8803/14-ц

провадження № 61-21075св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 , правонаступником якої є ОСОБА_2 ,

відповідачі: Львівська міська рада, ОСОБА_3 (позивач за зустрічним позовом), реєстраційна служба Львівського міського управління юстиції, відділ Держгеокадастру у м. Львові,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Львівської міської ради, ОСОБА_3 , реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, відділу Держгеокадастру у м. Львові, в якому просила визнати незаконними та скасувати ухвали Львівської міської ради від 24 лютого 2005 року № 2097 та від 09 липня 2009року № 2865 в частині передачі в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір оренди землі від 04 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та Львівською міською радою щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1 ; визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради від 27 грудня 2012 року № 2057 «Про надання згоди ОСОБА_3 на зміну цільового призначення земельної ділянки на надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки на

АДРЕСА_1 »; визнати недійсним договір оренди землі від 02 липня 2012 року № З-2037, укладений між ОСОБА_3 та Львівською міською радою щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1 ; визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівською міської ради від 14 липня 2011року № 703 «Про продовження ОСОБА_3 терміну оренди земельної ділянки на АДРЕСА_1 »; визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівською міської ради від 10 квітня 2014 року № 3267 «Про затвердження ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки та надання земельної ділянки на

АДРЕСА_1 у власність»; визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності, видане 15 травня 2014 року ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0325 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4610136300:04:010:0042.

Позовну заяву мотивовано тим, що спірна земельна ділянка площею

0,0325 га на АДРЕСА_1 фактично є присадибною ділянкою до будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу будинку, укладеного між Львівською міською радою та ОСОБА_1 19 травня 2000 року. Згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради депутатів трудящих від 01 липня 1953 року № 876 за будинком АДРЕСА_1 . У зв`язку із набуттям права власності на будинок, позивач набула також право користування земельною ділянкою на тих умовах і в тому обсязі, які були в попереднього землекористувача, а тому вважає незаконними ухвали Львівської міської ради, договори оренди та передачу у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки площею 325 кв. м.

У липні 2017 року ОСОБА_3 подано зустрічний позов до ОСОБА_1 , в якому просила визнати припиненим право власності на будинок

АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 травня 2000 року у зв`язку із знищенням будинку та зобов`язати ОСОБА_1 зареєструвати припинення права власності на будинок АДРЕСА_1 у зв`язку зі знищенням будинку.

Зустрічний позов мотивовано тим, що придбаний ОСОБА_1 будинок на час придбання знаходився в аварійному стані, з нього відселено мешканців квартир, а на сьогодні від будинку тільки частково залишився цегляний фундамент, а стіни, перегородки, перекриття, підлога, вікна, двері є відсутніми, що підтверджує додана довідка Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки».

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 12 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області

від 16 травня 2017 року, у первісному та зустрічному позовах відмовлено.

Судові рішення в частині вирішення первісного позову ОСОБА_1 мотивовано тим, що Львівська міська рада при передачі спірної земельної ділянки в оренду та у власність не виходила за межі своєї компетенції, діяла в межах та в порядку, встановленому чинним на той час законодавством України, а відтак, відповідачу ОСОБА_3 правомірно передано спірну земельну ділянку у користування та надалі - у приватну власність.

Крім того, позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 не доведено поважності причин пропуску позовної давності, про застосування наслідків якої заявлено представником відповідача ОСОБА_3 , суд правильно задовольнив таку заяву частково та у зв`язку із пропуском позовної давності у задоволенні первісного позову відмовив щодо вимоги про визнання недійсним договору оренди землі від 04 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та Львівською міською радою.

Щодо зустрічного позову судові рішення мотивовані тим, що позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_3 не зазначено, у чому саме полягає порушення її прав відповідачем за зустрічним позовом.

Право на звернення із заявою про реєстрацію припинення права власності надано виключно власнику майна. Вимога про зобов`язання ОСОБА_1 зареєструвати припинення права власності на будинок АДРЕСА_1 у зв`язку із його знищенням не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від вимоги про припинення права власності, у якій суд відмовив у задоволенні, а тому така є безпідставною.

Постановою Верховного Суду від 27 березня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Залізничного районного суду

м. Львова від 12 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 16 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 06 березня 2020 року у звязку зі смертю позивача ОСОБА_1 було залучено її правонаступника ОСОБА_2 .

Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 28 грудня 2020 року у складі судді Кирилюк А. І. позов ОСОБА_2 , що є правонаступником

ОСОБА_1 ,задоволено.

Визнано незаконними та скасовано ухвали Львівської міської ради

від 24 лютого 2005 року № 2097 та від 09 липня 2009 року № 2865 в частині передачі в оренду ОСОБА_3 земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

Визнано недійсним договір оренди землі від 04 грудня 2009 року, укладений між ОСОБА_3 та Львівською міською радою щодо вказаної земельної ділянки.

Визнано незаконною та скасовано ухвалу Львівською міської ради

від 14 липня 2011 року № 703 «Про продовження ОСОБА_3 терміну оренди земельної ділянки».

Визнано недійсним договір оренди землі від 02 липня 2012 року № 3-2037, укладений між ОСОБА_3 та Львівською міською радою щодо земельної ділянки на АДРЕСА_1 .

Визнано незаконною та скасовано ухвалу Львівської міської ради

від 27 грудня 2012 року № 2057 «Про надання згоди ОСОБА_3 на зміну цільового призначення земельної ділянки та надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки на АДРЕСА_1 ».

Визнано незаконною та скасовано ухвалу Львівської міської ради

від 10 квітня 2014 року № 3267 «Про затвердження ОСОБА_3 проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки та надання земельної ділянки на АДРЕСА_1 у власність».

Визнано незаконним та скасовано свідоцтво про право власності, видане 15 травня 2014 року ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 0,0325 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4610136300:04:010:0042.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що станом на 19 травня

2000 року (на дату купівлі будинку ОСОБА_1 ) спірна земельна ділянка площею 0,0328 га входила до земельної ділянки, закріпленої за будинком

АДРЕСА_1 на підставі рішення міської ради

Примусове припинення права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки могло відбуватись у судовому порядку, передбаченому частиною четвертою статті 29, частиною шостою статті 31 ЗК України в редакції 1990 року та статтею 143, частини десятої статті 149 ЗК України в редакції 2001 року. Але подальші рішення та угоди, що приймались/укладались відповідачами не містять таких доказів. Тобто оскаржувані у справі рішення порушують наведені норми та право землекористування позивача. Суд вважав, що позивач звернулася до суду із позовом у межах строку позовної давності, який розпочався з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» (пункт 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону).

Постановою Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року рішення Залізничного районного суду м. Львова від 28 грудня 2020 року про задоволення позову ОСОБА_2 , який є правонаступником ОСОБА_1 , скасовано та ухвалено нове рішення в цій частині про відмову у задоволенні позову.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що на час переходу до ОСОБА_1 права власності на будинок

АДРЕСА_1 спірна земельна ділянка була віднесена до категорії земель сільськогосподарського призначення і не могла бути складовою частиною земельної ділянки, призначеної для обслуговування цього будинку. При переході права власності на будинок до покупця разом із ним могло перейти право власності або користування земельною ділянкою, призначеною для обслуговування цього будинку, а не право на земельну ділянку сільськогосподарського призначення. Право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення могло перейти до ОСОБА_1 в порядку відведення, як передбачено статтею 30 ЗК України в редакції 1990 року.

Докази того, що ОСОБА_1 зверталася до уповноваженого органу про відведення їй земельної ділянки сільськогосподарського призначення відсутні.

Оскільки спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення не входила до складу земельної ділянки, призначеної для обслуговування будинку, вона була сформована як земельна ділянка з іншим цільовим призначенням, суд зробив висновок, що ця ділянка була окремим об`єктом нерухомого майна.

Апеляційний суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки докази порушення оскаржуваними рішеннями та оспорюваними договорами оренди прав позивача ОСОБА_1 та її правонаступника ОСОБА_2 , відсутні. Суд зазначив, що Львівська міська рада приймала оспорювані ухвали, укладала оспорювані договори, передала спірну ділянку у власність ОСОБА_3 та змінила її цільове призначення у межах своїх дискреційних повноважень, з дотриманням положень чинного законодавства, реєстраційні дії проведені у відповідності до вимог закону, що не враховано судом першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що станом на 19 травня

АДРЕСА_1 на підставі рішення міської ради

від 01 липня 1953 року № 876. Відповідно до вимог статті 30 ЗК України в редакції, чинній на час придбання будинку, при переході права власності до ОСОБА_1 на будинок перейшло право на землю (право власності чи право користування). Отже, Львівська міська рада приймала оспорювані ухвали, укладала оспорювані договори, передала спірну ділянку у власність ОСОБА_3 та змінила її цільове призначення з порушенням вимог чинного законодавства та прав позивача. Крім того, відчуження спірної земельної ділянки відбулося під час судової заборони, накладеної у

2004 році.

Відзив на касаційну скаргу

У лютому 2022 року від ОСОБА_3 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач посилається на необґрунтованість доводів скарги та законність прийнятої судом апеляційної інстанції постанови.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до Генерального плану (схеми) від 14 жовтня 1947 року, плану присадибної ділянки на АДРЕСА_1 , виготовленого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 07 липня 2000 року ділянка біля будинку АДРЕСА_1 мала площу 623,04 кв. м, складалася із різних об`єктів

(подвір`я і городів), тобто земельних ділянок із різним цільовим призначенням.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 01 липня

1953 року землекористувачами при будинку АДРЕСА_1 залишено у користуванні земельну ділянку відповідно до існуючих норм 780,7 кв. м.

Рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів від 04 червня 1992 року № 263 затверджено списки мешканців, які проживають в аварійних будинках та будинках, що загрожують обвалом.

Будинок АДРЕСА_1 включено до зазначеного переліку, мешканців квартири АДРЕСА_4 ( ОСОБА_4 та ОСОБА_3 - відповідач) та квартири АДРЕСА_5 ( ОСОБА_5 та інші) відселено, розпорядженням від 20 квітня 1993 року № 325 (т. 1, а. с. 38) ОСОБА_4 та ОСОБА_3 надано квартиру АДРЕСА_6 .

Відповідно до ухвали Львівської міської ради від 24 квітня 1997 року № 706 (т. 1, а. с. 39) ОСОБА_4 (чоловік відповідача за первісним позовом, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ) надано у тимчасове користування земельну ділянку площею 328 кв. м (0,0328 га) для ведення городництва терміном на три роки, за рахунок земельної ділянки, яка є у фактичному користуванні.

Постійною комісією землекористування, будівництва та архітектури Львіської міської ради (протокол засідання від 13 березня 2000 року № 74 (т. 1, а. с. 40) заслухано ОСОБА_4 та погоджено продовження тимчасового користування на три роки ділянкою для ведення городництва на АДРЕСА_1 .

Позивачем за первісним позовом 19 травня 2000 рокупридбано у Львівської міської ради будинок, відповідно до пункту 2 договору купівлі -продажу загальною площею 42,6 кв. м: нежитловою площею 42,6 кв. м та тамбур 4,2 кв. м (без житлової площі).

Відповідно до наявних документів про відселення мешканців, зазначений будинок до відчуження був двоквартирним. Земельна ділянка нанесена в технічному паспорті довкола будинку (план земельної ділянки м 1:500), наданого суду позивачем за первісним позовом ОСОБА_1 , не була оформлена як присадибна ділянка чи ділянка для обслуговування житлового будинку (ділянки довкола будинку позначено як городи).

На підставі ухвали Львівської міської ради від 27 вересня 2001 року № 1211 (наказ № 89 від 31 липня 2001 року) ОСОБА_4 надано спірну земельну ділянку в тимчасове користування (оренду) терміном на три роки для ведення городництва - договір від 11 грудня 2001року № 30901054, який зареєстровано у книзі записів на право тимчасового користування землею.

Згідно з ухвалою Львівської міської ради від 24 лютого 2005 року № 2097 та ухвалою Львівської міської ради від 09 липня 2009 року № 2865 спірну земельну ділянку площею 0,0325 га (кадастровий номер 4610136300:04:010:0042) надано в оренду відповідачу ОСОБА_3 строком на п`ять років (до 24 лютого 2010 року) для городництва. Укладено договір оренди землі від 04 грудня 2009 року, який зареєстрований 04 грудня 2009 року у Львівській міській раді за № 3-1413 у книзі записів реєстрації договорів оренди землі 3-3.

Ухвалою Львівської міської ради від 14 липня 2011 року № 703 продовжено відповідачу ОСОБА_3 на п`ять років термін оренди земельної ділянки площею 0,0325 га на АДРЕСА_1 для ведення городництва.

Ухвалою Львівської міської ради від 27 грудня 2012 року № 2057 надано згоду відповідачу ОСОБА_3 на зміну цільового призначення земельної ділянки площею 0,0325 га на АДРЕСА_1 , яка надана їй в оренду для ведення городництва. Надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо зміни цільового призначення земельної ділянки (із ділянки для ведення городництва) у власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку.

Виготовлено та погоджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність відповідачу ОСОБА_3 та змінено цільове призначення - для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, який затверджено ухвалою Львівської міської ради від 10 квітня 2014 року № 3267.

Надано відповідачу ОСОБА_3 у власність земельну ділянку площею 0,0325 га (кадастровий номер 4610136300:04:010:0042) на

АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування житлового будинку, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 15 травня 2014 року та витягом із Державного реєстру прав на нерухоме майно.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах

2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України, визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 30 ЗК України в редакції 1999 року при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення і, якщо інше не передбачено у договорі відчуження - будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

Відповідно до частини першої статті 29 ЗК України в редакції 1990 року та частин третьої, четвертої статті 142 ЗК України в редакції 2001 року припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради.

Судом апеляційної інстанції установлено, що відповідно до Генерального плану (схеми) від 14 жовтня 1947 року, плану присадибної ділянки на

АДРЕСА_1 , виготовленого Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки від 07 липня 2000 року ділянка біля будинку АДРЕСА_1 складалася із різних об`єктів (забудованої ділянки, подвір`я і городів), тобто земельних ділянок із різним цільовим призначенням. Відтак, вся земельна ділянка не є одним об`єктом.

Відповідно до наявних документів про відселення мешканців, вказаний будинок до відчуження був двоквартирним.

Спірна земельна ділянка розміром 0,0325 га не є земельною ділянкою під будівлями чи подвір`ям, а входила до земельної ділянки з позначкою «город»

Судом установлено, що на час переходу до ОСОБА_1 права власності на будинок АДРЕСА_1 спірна земельна ділянка була віднесена до категорії земель сільськогосподарського призначення і не могла бути складовою частиною земельної ділянки, призначеної для обслуговування цього будинку.

Відповідно до підпункту «ґ» пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 01 січня 2002 року, згідно з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження.

Отже, при переході права власності на будинок до покупця разом із ним могло перейти право власності або користування земельною ділянкою, призначеною для обслуговування цього будинку, а не право на земельну ділянку сільськогосподарського призначення.

Право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення могло перейти до ОСОБА_1 у порядку відведення, як передбачено статтею 30 ЗК України в редакції 1990 року.

Докази того, що ОСОБА_1 зверталася до уповноваженого органу про відведення їй земельної ділянки сільськогосподарського призначення матеріали справи не містять.

Оскільки спірна земельна ділянка сільськогосподарського призначення не входила до складу земельної ділянки, призначеної для обслуговування будинку, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що ця ділянка була окремим об`єктом нерухомого майна.

Установивши, що з придбанням будинку

АДРЕСА_1 до ОСОБА_1 не перейшло право користування чи власності спірною земельною ділянкою розміром 0,0325 га, оскільки не є земельною ділянкою, на якій розташовано будинок і не призначена для його обслуговування, право користування та власності виникло у відповідача ОСОБА_3 на підставі оскаржуваних позивачем розпорядчих актів Львівської міської ради, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що Львівська міська рада приймала оспорювані ухвали, укладала оспорювані договори, передала спірну ділянку у власність ОСОБА_3 та змінила її цільове призначення у межах своїх дискреційних повноважень, з дотриманням положень чинного законодавства, реєстраційні дії проведені у відповідності до вимог закону, що не враховано судом першої інстанції.

Оспорювані позивачем ухвали Львівської міської ради, договори оренди, свідоцтво про право власності щодо спірної земельної ділянки не порушують права позивача як спадкоємця ОСОБА_1 , оскільки у останньої не виникло право власності чи користування спірною земельною ділянкою з моменту придбання будинку, а тому суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що оскаржувані рішення, укладення договорів, зміна цільового призначення земельної ділянки та реєстраційні дії проведені під час судової заборони, накладеної у справі № 2-523/2009 за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, управління природних ресурсів та регулювання земельних відносин, третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним пункту 97 ухвали Львіської міської ради

від 24 лютого 2005 року № 2097 не можуть бути підставою для скасування судових рішень.

Так, ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 13 жовтня 2004 року були вжиті заходи забезпечення зазначеного позову у справі № 2-523/2009 шляхом заборони на відчуження у будь-який спосіб земельної ділянки, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Незважаючи на залишення вказаного позову без розгляду ухвалою суду від 18 березня 2009 року, заходи забезпечення позову були скасовані лише

07 лютого 2020 року ухвалою Залізничного районного суду м. Львова.

Разом з тим, позивач не заявляв позовні вимоги з підстав наявності судової заборони на відчуження спірної земельної ділянки, а тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості перевіряти судове рішення поза межами позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Так, підставою недійсності оскаржуваних ухвал Львівської міської ради, договорів оренди та передачі у власність ОСОБА_3 спірної земельної ділянки, ОСОБА_1 у позовній заяві та в уточненнях до неї (а. с. 1-4, 108 т. 1) зазначала про порушення її прав як власника будинку і не вказувала на порушення публічного порядку у зв`язку з передачею майна, яке перебуває під судовою забороною.

При цьому колегія суддів зазначає, що надані позивачем до суду першої інстанції письмові пояснення (а. с. 181, т. 2), в яких остання зазначила про вказану судову заборону, не є зміною підстави позову у розумінні частини першої статті 31 ЦПК України.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Відповідно до змісту пункту 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц сформульовано такий висновок: під судовим рішенням у подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Із зазначених міркувань суд відхиляє посилання заявника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17 (провадження № 61-10105св19), від 22 квітня 2021 року у справі № 454/3657/18 (провадження № 61-569св21) щодо визнання недійсними правочинів стосовно відчуження майна, яке перебуває під судовою забороною, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, які переглядав Верховний Суд, не є схожими підстави позову та встановлені судами фактичні дані, отже правовідносини не є подібними.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частина друга статті 400 ЦПК України).

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині судового рішення, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, а постанову Львівського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара