Постанова

Іменем України

27 січня 2021 року

м. Київ

справа № 463/1540/14-ц

провадження № 61-5735св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Русинчука М. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

за позовом про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, визнання права власності на будинок:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,

за позовом про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку:

позивачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівська міська рада, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 , приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Нор Надія Миколаївна,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка підписана представниками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 18 січня 2018 року у складі судді: Шеремети Г. І., та постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В., Копняк С. М.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2014 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, визнання права власності на будинок.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 26 квітня 2012 року на підставі договорів-купівлі продажу, укладених з ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , набув права власності на житловий будинок, загальною площею 250,7 кв. м, та належними до нього господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 та на земельну ділянку, площею 0,0399 га, призначену для обслуговування цього житлового будинку, які ОСОБА_8 та ОСОБА_4 належали на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на індивідуальний житловий будинок № НОМЕР_1 від 16 червня 2011 року та державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 072606 від 08 вересня 2010 року.

ОСОБА_8 та ОСОБА_4 придбали житловий будинок, який первинно належав ОСОБА_9 , загальною площею 167,2 кв. м та житловою площею 67,7 кв. м, до якого не належало жодних господарських будівель та споруд, однак, протягом 2004-2009 років ними здійснено реконструкцію придбаного будинку шляхом добудови та надбудови, у зв`язку з чим станом на 24 лютого 2009 року загальна площа житлового будинку становила вже 250,71 кв. м, а житлова - 89,1 кв. м, також побудовано гараж площею 29 кв. м.

На підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року ОСОБА_2 набула право власності на Ѕ частину житлового будинку, загальною площею 167,2 кв. м, як на частку в спільній власності подружжя, що становить лише 33,345 % від існуючого житлового будинку загальною площею 250,71 кв. м, а тому його ( ОСОБА_1 ) частка становить 66,655 % будинку - 167,11 кв. м та гараж в цілому, оскільки гаража не існувало на момент купівлі будинку ОСОБА_8 та ОСОБА_4 у ОСОБА_9 .

Оспорювані свідоцтва про право на спадщину за законом видані ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2013 року, яке в подальшому було скасоване рішенням апеляційного суду Львівської області від 17 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року, а тому підлягають визнанню недійсними.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:

визнати недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом від 05 грудня 2013 року, видане Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою Галів Є. Д. на ј (Ѕ від Ѕ) частину житлового будинку АДРЕСА_1 ;

визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 грудня 2013 року, видане Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою Галіву О. А. на ј (Ѕ від Ѕ) частину житлового будинку АДРЕСА_1 ;

визнати за ОСОБА_1 право власності на частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , в розмірі 167,11 кв. м, загальною площею будинку 250,7 кв. м, що становить 66,655 % цього будинку, та гараж по АДРЕСА_1 , площею 25,5 кв. м, позначений літ. «Б» на технічному паспорті на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_1 , виготовленому обласним КП Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» станом на 24 лютого 2009 року.

У травні 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 , приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку.

Позовні вимоги мотивовані тим, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року, яке у цій частині залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 , укладений 09 квітня 2004 року між ОСОБА_9 , від імені якого діяв ОСОБА_10 , та ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , та визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину цього житлового будинку, як на частку в праві спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_2 , яке вона зареєструвала 25 березня 2013 року.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2013 року ОСОБА_3 визначено додатковий строк тривалістю 3 місяці для подання заяви про прийняття спадщини за законом, яка відкрилась після смерті його батька ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підставі вказаних рішень суду 05 грудня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мігущенко В. З. видано свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 , згідно з якими кожен із них набув право на ј частину житлового будинку, загальною площею 250,7 кв. м, з відповідною частиною господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 , та зареєстровано їхнє право власності на це нерухоме майно, внаслідок чого вони стали співвласниками будинку та належних до нього господарських будівель та споруд, тому, мають право на земельну ділянку для обслуговування будинку, яка на підставі оспорюваних ними ухвал Львівської міської ради була передана у власність ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , а в подальшому, відчужена ними разом із будинком на підставі оспорюваних договорів купівлі-продажу від 26 квітня 2012 року ОСОБА_1

ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просили:

визнати незаконною та скасувати ухвалу Львівської міської ради від 11 березня 2010 року № 3410 в частині надання ОСОБА_8 , ОСОБА_4 дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 ;

визнати незаконною та скасувати ухвалу 18-ої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3793 «Про затвердження громадянам технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, і передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок» в частині затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, і передачі ОСОБА_8 , ОСОБА_4 у спільну сумісну власність земельної ділянки, загальною площею 399 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 4 додатку 1 до ухвали);

визнати недійсним та скасувати державний акт про право власності на земельну ділянку від 08 вересня 2010 року, виданий ОСОБА_8 на земельну ділянку, загальною площею 399 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 01:10:469:00093 кн. 01-5;

визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, загальною площею 399 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М.;

визнати недійсним та скасувати державний акт про право власності на земельну ділянку, загальною площею 399 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_1 ;

визнати незаконним та скасувати наказ управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 16 червня 2011 року № 997-Ж-Л «Про оформлення права власності на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_8 , ОСОБА_4 » та визнати недійсним оформлене та видане на його підставі 16 червня 2011 року свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на індивідуальний житловий будинок;

визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М., зареєстрований в реєстрі за № 379.

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 28 жовтня 2014 року справу за вказаними позовами об`єднано в одне провадження.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 18 січня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано в повному обсязі недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 05 грудня 2013 року держаним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мігущенко В. З. ОСОБА_3 на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 250,7 кв. м.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 05 грудня 2013 року держаним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мігущенко В. З. ОСОБА_2 на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 250,7 кв. м, в частині 1/3 частки будинку, загальною площею 250,7 кв. м.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 250,7 кв. м, що становить 167,11 кв. м та гараж по АДРЕСА_1 , площею 25,5 кв. м, позначений літ «Б» на технічному паспорті на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_1 , виготовленому обласним КП Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» станом на 24 лютого 2009 рік.

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Позовні вимоги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено частково.

Скасовано в частині ухвалу 18-ої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3793 «Про затвердження громадянам технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, і передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок» в частині передачі ОСОБА_8 , ОСОБА_4 в спільну сумісну власність земельної ділянки, загальною площею 399 кв. м, що за адресою: АДРЕСА_1 , в частині 1/3 частки вказаної земельної ділянки, що становить 133 кв. м.

Визнано частково недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, загальною площею 399 кв. м, розташовану адресою: АДРЕСА_1 , укладений 26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М., в частині 1/3 частки вказаної земельної ділянки, що становить 133 кв. м.

Визнано частково недійсним державний акт про право власності на земельну ділянку, загальною площею 399 кв. м, розташовану адресою: АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_1 в частині 1/3 частки вказаної земельної ділянки, що становить 133 кв. м.

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

при визнані недійсним договору купівлі-продажу будинку від 09 квітня 2004 року та визнання за ОСОБА_2 права власності на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 суд першої інстанції з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції вважали, що оспорюваний договір було укладено щодо майна, яке належало до категорії спільного майна подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , з порушенням вимог чинного законодавства України за відсутності нотаріально посвідченої згоди другого з подружжя - ОСОБА_2 . Крім того на момент укладення договору правоздатність ОСОБА_9 припинилась у зв`язку з його смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 ;

згідно матеріалів інвентаризаційної справи на будинок, що адресою: АДРЕСА_1 , будинок у тому вигляді, в якому він був предметом договору купівлі-продажу від 09 квітня 2004 року, будівництвом був завершений та введений в експлуатацію згідно акту від 12 серпня 1964 року. Згідно висновку про реєстрацію будинковолодіння від 07 січня 1974 року право особистої власності на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано на ОСОБА_9 . У зв`язку із втратою свідоцтва про право власності на будинок органами БТІ 23 березня 2004 року проведено повторну реєстрацію права власності. Будинок побудовано на земельній ділянці, площею 400 кв. м, цільове призначення: для індивідуальної забудови, наданій ОСОБА_9 згідно рішення виконкому Шевченківської районної ради № 58 від 22 січня 1960 року. Вказана земельна ділянка ОСОБА_9 за життя приватизована не була;

за період 2004-2009 років, тобто, з моменту укладення договору купівлі-продажу від 09 квітня 2004 року до набрання чинності рішенням суду про визнання його недійсним, ОСОБА_8 , ОСОБА_4 проведено реконструкцію придбаного житлового будинку по АДРЕСА_1 шляхом здійснення самовільної добудови та надбудови, яка була погоджена у встановленому законом порядку, що підтверджується долученою до матеріалів справи угодою про погодження самочинного будівництва від 21 серпня 2009 року, укладеною з Личаківською районною адміністрацією, та розпорядженням Личаківської районної адміністрації № 678 від 08 жовтня 2009 року «Про технічну можливість експлуатації будинку АДРЕСА_1 після самовільно здійсненої реконструкції і гаража», яким затверджено висновок міжвідомчої комісії від 22 вересня 2009 року про технічну можливість експлуатації будинку АДРЕСА_1 після самовільно здійсненої реконструкції з прибудовою та надбудовою і самовільно збудованого гаража згідно поданої проектної документації; після реконструкції загальна площа будинку становить 250,7 кв. м;

наказом управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 16 червня 2011 року № 997-Ж-Л «Про оформлення права власності на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_8 , ОСОБА_4 » прийнято рішення оформити право спільної часткової власності в цілому на триповерховий шестикімнатний індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_8 - на Ѕ ідеальну частину, ОСОБА_4 - на Ѕ ідеальну частину, загальна площа житлового будинку 250,7 кв. м., житлова - 89,1 кв. м, гараж літ. «Б» - 25,5 кв. м. На підставі цього наказу ОСОБА_8 , ОСОБА_4 оформлено та видано 16 червня 2011 року свідоцтво про право власності на індивідуальний житловий будинок № НОМЕР_1 ;

оскільки станом на момент погодження в 2009 році ОСОБА_8 , ОСОБА_4 самовільно здійсненої реконструкції будинку АДРЕСА_1 та оформлення 16 червня 2011 року свідоцтва про право власності на реконструйований будинок, не набрало законної сили рішення суду при визнання договору купівлі-продажу від 09 квітня 2004 року недійсним та визнання за ОСОБА_2 права власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 , суд зробив висновок, що процес оформлення ОСОБА_8 , ОСОБА_4 самовільно здійсненого будівництва здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, без порушенням прав інших осіб, а тому відсутні підстави для скасування наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 16 червня 2011 року № 997-Ж-Л «Про оформлення права власності на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_8 , ОСОБА_4 », та виданого на його підставі 16 червня 2011 року свідоцтва про право власності на індивідуальний житловий будинок № НОМЕР_1 ;

рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року, яке в цій частині залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, за ОСОБА_2 визнано право власності на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , як частку у праві спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_2 . Тобто, мова йде про житловий будинок по АДРЕСА_1 у вигляді, що існував на час смерті ОСОБА_9 та укладення, визнаного судом недійсним, договору купівлі-продажу від 09 квітня 2004 року, розмір якого згідно матеріалів інвентаризаційної справи та технічного паспорту, виданого на ОСОБА_9 становив 167,2 кв. м. Тому частка ОСОБА_2 , згідно вказаного рішення суду, у будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею 167,2 кв. м мала б становити 83,6 кв. м (1/2 від 167,2 кв. м);

згідно статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом (стаття 1301 ЦК України);

ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року рішення апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2012 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визначення ОСОБА_3 додаткового строку у 6 місяців для прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишено без змін, а право власності на спадкове майно в судовому порядку за ним не визнавалось, а тому суд першої інстанції зробив висновок про те, що вказаними рішеннями ОСОБА_3 було усунуто від спадкування після смерті батька ОСОБА_9 .. Тому наявні підстави для визнання в повному обсязі недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_3 05 грудня 2013 року нотаріусом на Ѕ частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 250,7 кв. м., також гараж, оскільки на момент його видачі ОСОБА_3 був позбавлений права на спадкування;

у зв`язку з тим, що згідно судових рішень ОСОБА_3 було усунуто від спадкування після смерті батька ОСОБА_9 , а за ОСОБА_2 визнано прав на Ѕ частку будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 167,2 кв. м. (старий будинок), на іншу Ѕ частину будинку ОСОБА_2 вимог не заявляла та дій щодо прийняття спадщини в цій частині не вчиняла. Оскільки згідно рішень судів Ѕ частка ОСОБА_2 у будинку по АДРЕСА_1 , становить 83,6 кв. м. (1/2 від 167,2 кв. м), що є значно менше, ніж Ѕ частка від будинку загальною площею 250,7 кв. м. (1/2 від 250,7 кв. м = 125,35 кв. м), на яку ОСОБА_2 05 грудня 2013 року видано нотаріусом відповідне свідоцтво про право на спадщину, то відповідно до статті 1301 ЦК України є підстави для визнання в частині свідоцтва недійсним, а саме: свідоцтво про право на спадщину видано особі, яка не мала права на спадкування, зазначеного у свідоцтві майна, оскільки до спадщини було включено майно, а саме - житловий будинок з відповідною частиною господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 250,7 кв. м, а також гараж, що не належали спадкодавцеві ОСОБА_9 . Оскільки ОСОБА_2 належить 83,6 кв. м (1/2 від 167,2 кв. м - старий будинок) або (1/3 від 250,7 кв. м - новий будинок), тому видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину в частині 1/3 частини від будинку розміром 250,7 кв. м необхідно визнати недійсним;

суд першої інстанції вважав необґрунтованою вимогу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , оскільки в ОСОБА_1 був добросовісним набувачем за відплатним договором у розумінні частини першої статті 388 ЦК України, тобто, не знав і не міг знати, що на момент придбання ним будинку, права на нього заявляють і відповідачі. Не встановлено судом і виключних підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України для витребування майна у добросовісного набувача за відплатним договором. Крім того у тексті оспорюваного договору було зазначено, що майно є власністю продавців, на нього відсутня заборона відчуження та податкова застава;

враховуючи факт придбання ОСОБА_1 26 квітня 2012 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного з ОСОБА_8 , ОСОБА_4 житлового будинку разом з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 250,7 кв. м, що за адресою: АДРЕСА_1 та гаражу, а також факт належності ОСОБА_2 згідно судових рішень Ѕ частини будинку, що становить 83,6 кв. м, суд першої інстанції вважав за необхідне визнати за ОСОБА_1 , як добросовісним набувачем, право власності на частину придбаного будинку з врахуванням частки відповідача ОСОБА_2 . Оскільки частка ОСОБА_2 становить 83,6 кв. м (1/2 від 167,2 кв. м. - старий будинок) або (1/3 від 250,7 кв. м. - новий будинок), то за ОСОБА_1 необхідно визнати право власності на 2/3 частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , загальною площею будинку 250,7 кв. м, що становить 167,11 кв. м та гараж по АДРЕСА_1 , площею 25,5 кв. м, позначений літ «Б» на технічному паспорті на садибний (індивідуальний) житловий будинок на АДРЕСА_1 , виготовленому обласним КП Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» станом на 24 лютого 2009 рік;

спірний будинок знаходиться на земельній ділянці площею 400 кв. м, цільове призначення: для індивідуальної забудови, наданій ще ОСОБА_9 згідно рішення виконкому Шевченківської районної ради № 58 від 22 січня 1960 року, проте ним за життя приватизована не була;

у зв`язку з придбанням ОСОБА_8 та ОСОБА_4 09 квітня 2004 року житлового будинку, останні, реалізуючи своє законодавчо закріплене та передбачене статтею 377 ЦК України, статтею 120 ЗК України право на землю, виявили бажання приватизувати земельну ділянку, надану для обслуговування житлового будинку. Ухвалою Львівської міської ради від 11 березня 2010 року № 3410 було вирішено надати ОСОБА_8 , ОСОБА_4 дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 . Оскільки ця ухвала була прийнята в межах компетенції ЛМР, за результатами розгляду відповідних документів, поданих ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , то відсутні підстави для визнання її недійсною та скасування;

ухвалою 18-ої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3793 «Про затвердження громадянам технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, і передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок» вирішено затвердити ОСОБА_8 , ОСОБА_4 технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, і передати в спільну сумісну власність земельну ділянку, загальною площею 399 кв. м, що за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 4 додатку 1 до зазначеної ухвали). Оскільки затвердження проектної документації ОСОБА_8 та ОСОБА_4 здійснено згідно вимог чинного законодавства та з дотриманням встановленої процедури, то в цій частині ухвала є законною та не підлягає скасуванню. Однак при передачі ОСОБА_8 та ОСОБА_4 у спільну власність земельної ділянки, загальною площею 399 кв. м, не було враховано права ОСОБА_2 на частку в будинку та відповідно до вимог статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України на відповідну частину земельної ділянки, на якій розташований будинок та частину земельну ділянку, яка необхідна для його обслуговування, а тому враховуючи право ОСОБА_2 на 1/3 частину будинку загальною площею 250,7 кв. м. Тому ухвала 18-ої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3793 підлягає скасуванню в частині передачі ОСОБА_8 , ОСОБА_4 в спільну сумісну власність земельної ділянки, загальною площею 399 кв. м, що за адресою: АДРЕСА_1 , в частині 1/3 частки вказаної земельної ділянки, що становить 133 кв. м.;

згідно висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, нормами статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України закріплено загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість;

на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 26 квітня 2012 року ОСОБА_1 набуто право власності на земельну ділянку розміром 0,0399 га, кадастровий номер 4610137200:07:008:0048, що за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, на підставі якого в подальшому ОСОБА_1 було видано державний акт про право власності на земельну ділянку. У зв`язку з тим, що при укладенні зазначеного договору та видачі державного акту не було враховано права ОСОБА_2 на частку в земельній ділянці площею 399 кв. м в розмірі 1/3 частини, що становить 133 кв. м (1/3 від 399 кв. м), то відповідно договір та державний акт підлягають скасуванню в частині розміру належної ОСОБА_2 1/3 частки земельної ділянки;

суд першої інстанції вважав необґрунтованою вимогу про скасування державного акту про право власності на земельну ділянку від 08 вересня 2010 року, виданого ОСОБА_8 на земельну ділянку загальною площею 399 кв. м., розташовану адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 01:10:469:00093 кн. 01-5, оскільки станом на цей час спірна земельна ділянка належить ОСОБА_1 , що підтверджується державним актом, виданим на його ім`я, а тому державний акт на ім`я ОСОБА_8 втратив чинність та дія такого припинена, у зв`язку з чим відсутні підстави для його скасування.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено частково.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 18 січня 2018 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 грудня 2013 року, видане Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою Галів Є. Д. на Ѕ частину від спадкової Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 , зареєстроване в реєстрі за № 1-1009.

Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 05 грудня 2013 року, видане Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою Галіву О. А. на Ѕ частину від спадкової Ѕ частини житлового будинку АДРЕСА_1 , зареєстроване в реєстрі за № 1-1008.

У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

необхідною підставою для видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину спадкоємцю, який пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини, є наявність рішення суду, яке набрало законної сили, про визначення йому додаткового строку для подання такої заяви. У статті 1301 ЦК України передбачено, що свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом. Враховуючи відсутність у спадкоємців ОСОБА_9 - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 рішення суду, яке б набрало законної сили, про визначення їм додаткового строку для подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини, колегія суддів зробила висновок про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мали права на спадкування Ѕ спадкової частини спірного житлового будинку, а тому видані їм 05 грудня 2013 року державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мігущенко З. Г. свідоцтва про право на спадщину за законом підлягають визнанню недійсними. Оскільки суд першої інстанції при вирішенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання оспорюваних свідоцтв про право на спадщину недійсними зазначив інші мотиви, тому оскаржене рішення в цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними виданих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 05 грудня 2013 року державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мігущенко З. Г. свідоцтв про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрованих за № 1-1008 та № 1-1009, з наведених підстав;

інші позовні вимоги ОСОБА_1 та позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в повному обсязі не підлягають задоволенню;

у статтях 15 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання у спосіб, передбачений законом. Враховуючи вимоги статей 15 16 ЦК України та визнання апеляційним судом недійсними виданих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 свідоцтв про право на спадщину за законом, внаслідок чого ОСОБА_2 залишається власником лише Ѕ частини спірного житлового будинку, право власності на яку за нею зареєстроване на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року вже на реконструйований будинок, а ОСОБА_3 взагалі не має жодних прав на спірний будинок, тому й немає правових підстав для висновку про порушення прав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 внаслідок оформлення та видачі ОСОБА_8 та ОСОБА_4 правовстановлюючих документів про право власності на реконструйований будинок, а після відчуження будинку ОСОБА_1 - внаслідок укладеного між ними 26 квітня 2012 року договору купівлі-продажу цього будинку, оскільки ОСОБА_1 , у зв`язку з набранням 24 жовтня 2012 року законної сили рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року та реєстрацією 25 березня 2013 року за ОСОБА_2 на підставі цього рішення суду права власності на Ѕ частину будинку, залишився власником лише Ѕ частини будинку;

крім того згідно висновку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в ухвалі від 24 жовтня 2012 року, постановленій за результатами розгляду справи про визнання недійсним договору купівлі-продажу будинку, укладеного 09 квітня 2004 року між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 і ОСОБА_4 , реституція, як наслідок недійсності правочину, не може бути застосована у спірних правовідносинах з ОСОБА_2 , оскільки вона не була стороною договору, а первинний власник будинку ОСОБА_9 помер, тому суд касаційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції про те, що порушене право позивача ОСОБА_2 на частку у спільному майні подружжя підлягає захисту шляхом визнання за нею права власності на Ѕ частину цього будинку;

стосовно позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсними правовстановлюючих документів на земельну ділянку, яка була надана первинним власникам ОСОБА_8 та ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування житлового будинку, а в подальшому, відчужена новому власнику будинку ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 26 квітня 2012 року, та про скасування рішень органу місцевого самоврядування, на підставі яких ОСОБА_8 та ОСОБА_4 видано державний акт на право власності на землю, колегія суддів зазначила про відсутність правових підстав для задоволення цих позовних вимог, оскільки ОСОБА_3 не має жодних прав на спірний будинок, а тому, відповідно, не має прав і на земельну ділянку, на якій знаходиться цей будинок, а ОСОБА_2 , як власник Ѕ частини будинку, доказів про те, що вона в позасудовому поряду вживала заходів щодо оформлення своїх прав на землю після набуття нею права власності на Ѕ частину житлового будинку на підставі рішення суду і їй було відмовлено в цьому, не подала, тому підстав для висновку про порушення її прав в цій частині теж немає;

реституція (повернення в попереднє становище), як наслідок недійсності правочину, не може бути застосована у спірних правовідносинах з ОСОБА_2 , оскільки вона набула право власності на частку в будинку на підставі рішення суду, а тому в заявлений нею спосіб не буде відновлено її право на частину спірної земельної ділянки, яке вона має відповідно до статті 120 ЗК України, як співвласник будинку, та буде порушено право іншого співвласника будинку ОСОБА_1 на належну йому частину спірної земельної ділянки. Таким чином позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є безпідставними і не підлягають задоволенню;

співвласниками спірного житлового будинку в рівних частках (по Ѕ частині кожний) є: ОСОБА_2 - на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року та ОСОБА_1 - на підставі договору купівлі-продажу будинку від 26 квітня 2012 року;

при зверненні із позовом про визнання права власності на частину спірного житлового будинку у розмірі 66,655 % будинку ОСОБА_1 просив визначити його частку в будинку, виходячи із співвідношення загальної площі будинку в первинному стані (167,2 кв. м), коли власником будинку був чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_9 , до загальної площі реконструйованого будинку (250,71 кв. м), який купив ОСОБА_1 у ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , з урахуванням права ОСОБА_2 на Ѕ частину будинку площею 167,2 кв. м в первинному його стані, що становить 83,6 кв. м, або ж 33,345 % від існуючого будинку. При задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині, суд першої інстанції такі доводи позивача врахував і визначив, що частка ОСОБА_2 у реконструйованому будинку становить 1/3 частину будинку (250,71 кв. м/83,6 кв. м), а ОСОБА_1 , відповідно, - 2/3 частини будинку. Проте такі висновки суду є необґрунтованими і не відповідають нормам матеріального права;

відповідно до частини третьої статті 357 ЦК України співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. При цьому для визначення такого збільшення частки за рахунок зроблених поліпшень, необхідно виходити із співвідношення вартості майна, яка була до здійснених поліпшень, та вартості майна, яка стала після їх здійснення, а не із співвідношення площі майна чи його розмірів, власне, з чого і виходив суд першої інстанції, застосовуючи не передбачений законом спосіб визначення частки співвласника;

крім того за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину будинку було визнано на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року, яке набрало законної сили 24 жовтня 2012 року, тобто, вже після здійснення та узаконення реконструкції (поліпшень) будинку, а тому, відповідно, у неї, як у співвласника будинку, згоди на проведення реконструкції будинку, здійсненої ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , які придбали будинок у ОСОБА_9 на підставі договору купівлі-продажу будинку від 09 квітня 2004 року, який було визнано недійсним за цим рішенням суду, ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не могли і не повинні були отримувати, оскільки на момент здійснення ними реконструкції будинку лише вони були співвласниками цього будинку;

за загальною нормою статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом. У частині першій статті 332 ЦК України передбачено, що переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Відповідно до частини четвертої статті 332 ЦК України якщо вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов`язана відшкодувати власникові матеріалу моральну шкоду. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов`язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила, якщо інше не встановлено договором (частини п`ята статті 332 ЦК України);

право ОСОБА_1 , який купив уже реконструйований (перероблений) будинок, вартість якого істотно збільшилась, порівняно з вартістю будинку в його первинному стані, який належав подружжю ОСОБА_9 та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, а ОСОБА_2 на підставі рішення суду набула права власності на Ѕ частину вже реконструйованого (переробленого) будинку, не вклавши своїх коштів у реконструкцію будинку, підлягає захисту в інший спосіб, шляхом відшкодування ОСОБА_2 , як власником 1/2 частини будинку, який було перероблено в процесі реконструкції будинку, вартості переробки її частини будинку, за яку ОСОБА_1 сплатив грошові кошти, купуючи спірний будинок в ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , які здійснили реконструкцію цього будинку. Однак таких вимог ОСОБА_1 не заявляв. Таким чином заявлені позовні вимоги ОСОБА_1 є безпідставними, оскільки не ґрунтуються на нормах матеріального права, а тому не підлягають задоволенню;

оскільки суд першої інстанції неправильно вирішив спір, задовольнивши позовні вимоги позивача ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на збільшену частку будинку, що призвело до помилкових висновків суду в частині вирішення позовних вимог позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскаржене рішення суду підлягає скасуванню в повному обсязі з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсними оспорюваних ним свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 05 грудня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою, та про відмову у задоволенні його решти вимог, та про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з наведених мотивів та підстав;

у зв`язку із скасуванням рішення суду першої інстанції, ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та про відмову у задоволенні інших позовних вимог, які були предметом розгляду у суді першої інстанції, апеляційна скарга ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підлягає частковому задоволенню лише в частині задоволення вимог про безпідставність заявлених ОСОБА_1 позовних вимог про визнання за ним права власності на збільшену частку в будинку.

Аргументи учасників справи

У березні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 через представників ОСОБА_6 та ОСОБА_7 подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити повністю, а позовні вимоги ОСОБА_1 залишити без задоволення; стягнути судові витрати із ОСОБА_1 . При цьому посилаються на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не були власниками спірного будинку та не мали права без згоди власника: здійснювати будівельні роботи, спрямовані на перебудову (переробку) будинку; ініціювати звернення у Личаківську районної адміністрацію Львівської міської ради щодо «узаконення» (погодження) самовільно здійсненої ними реконструкції; ініціювати питання про отримання у власність земельної ділянки; ініціювати питання про реєстрацію інспекцією ДАБК у Львівській області декларації про готовність об`єкта до експлуатації; ініціювати питання про отримання наказу департаменту економічної політики управління комунальної власності від № 997 Ж-Л від 16 червня 2011 року; ініціювати питання про отримання свідоцтва про право власності на індивідуальний житловий будинок від 16 червня 2011 року; вчиняти дії, спрямовані на переоформлення права власності на будинок на іншу особу;

суди у порушення частини першої статті 216, статті 236 ЦК України помилково стверджують, що у зв`язку з укладенням договору купівлі-продажу будинку від 09 квітня 2004 року, укладено між ОСОБА_9 та ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , останні набули права власності та стали співвласниками спірного житлового будинку та були співвласниками цього будинку на момент проведення його реконструкції. Договір купівлі-продажу будинку від 09 квітня 2004 року, який визнано судом недійсним, не створив юридичних наслідків у вигляді виникнення у ОСОБА_8 та ОСОБА_4 права власності на спірний будинок, у тому числі й права на здійснення реконструкції. Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 25 травня 2011 року встановлено, що з моменту введення спірного будинку в експлуатацію (1964 рік) ОСОБА_2 є співвласником цього будинку. Тому лише власник ОСОБА_2 була наділена правом на здійснення реконструкції (переобладнання, перепланування) спірного будинку. Самочинна переробка чужої речі, а також створення з чужих матеріалів нової речі, не тягне за собою виникнення в особи, яка переробила річ або створила з чужого матеріалу нову річ, права власності на нову річ. Власником нової речі (на відміну від норми частини першої статті 331 ЦК України) згідно з частиною другою статті 332 ЦК України стає власник речі, що була перероблена (власник матеріалів) за бажанням останнього. При цьому об`єкт нерухомого майна, створений з прив`язкою до вже існуючої нерухомості, з використанням її функціональних елементів не є новоствореним об`єктом (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 06 липня 2016 року у справі № 6-1213цс16);

внаслідок проведення ОСОБА_8 , та ОСОБА_4 самочинної перебудови та добудови спірного будинку було порушено право власності ОСОБА_2 на цей будинок, у супереч її волі, технічні параметри будинку були істотно зміненні. Твердження суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не могли і не повинні були отримувати згоди ОСОБА_2 на проведення реконструкції будинку, оскільки на момент здійснення ними реконструкції будинку лише вони були співвласниками цього будинку, а також, що оформлення та видача ОСОБА_8 та ОСОБА_4 правовстановлюючих документів про право власності на реконструйований будинок не порушує прав ОСОБА_2 , суперечить частині першій статті 216, частині першій статті 236, частині першій статті 317, частині другій статті 332 ЦК України. У ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не виникло та не могло виникнути право власності на спірний будинок, тому таке право не могло перейти до ОСОБА_1 . Стаття 332 ЦК України не передбачає можливості виникнення та існування права спільної власності на річ, яка була піддана специфікації (переробці) одночасно у її власника та специфікатора (особи, яка здійснили переробку). За змістом цієї норми права власності на річ, яка була піддана специфікації (переробці) виникає в цілому або у власника такої речі або у специфікатора;

в порушення статті 332 ЦК України суд апеляційної інстанції вказує, що законними власниками спірного житлового будинку в рівних частках (по Ѕ частині кожний) є: ОСОБА_2 - на підставі рішення Личаківського районного суду місто Львова від 25 травня 2011 року та ОСОБА_1 - на підставі договору купівлі-продажу будинку від 26 квітня 2012 року;

твердження суду апеляційної інстанції про наявність у ОСОБА_2 обов`язку перед ОСОБА_1 відшкодувати йому вартість переробки частини будинку, за яку ОСОБА_1 сплатив грошові кошти, купуючи спірний будинок в ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , які здійснили реконструкцію цього будинку, суперечить частині п`ятій статті 332 ЦК України. ОСОБА_1 не є особою, яка здійснила переробку чужої речі, а договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, укладений 26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 підлягає визнанню недійсним у зв`язку з тим, що ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не були наділені правом на здійснення реконструкції (переобладнання, перепланування) належного ОСОБА_2 спірного будинку та правом на відчуження такого будинку;

помилковим є твердження суду першої інстанції про те, що ОСОБА_1 був добросовісним набувачем за відплатим договором у розумінні частини першої статті 388 ЦК України. Посилаючись на частину першу статті 388 ЦК України, суд першої інстанції фактично визнає ту обставину, що ОСОБА_4 та ОСОБА_8 не мали права відчужувати спірний будинок ОСОБА_1 , тому, що ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не були власниками спірного будинку, а власником спірного будинку є ОСОБА_2 . Спірний будинок вибув з володіння ОСОБА_2 не з її волі, жодного волевиявлення на передачу у володіння спірного будинку ні ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , ні ОСОБА_1 , ОСОБА_2 не виявляла. ОСОБА_1 не може вважатися добросовісним набувачем спірного будинку, оскільки частина перша статті 388 ЦК України не передбачає можливості поєднання в одній особі статусу добросовісного та недобросовісного набувача щодо одного й того ж об`єкту цивільного обороту за одним і тим же правочином. У ОСОБА_8 та ОСОБА_4 не виникло право власності на спірний будинок, тому таке право не могло перейти від них до ОСОБА_1 ;

зазначені обставини свідчать про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на частину спірного будинку та підтверджують обґрунтованість вимог ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 ;

згідно висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-2225цс16, нормами статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України закріплено загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість;

у цій справі питання наявності чи відсутності права землекористування є похідним від питання прав на спірний будинок. Суд апеляційної інстанції зазначив, що ОСОБА_2 не надала доказів про те, що вона в позасудовому порядку вживала заходів щодо оформлення своїх прав на землю після набуття нею права власності на Ѕ частину житлового будинку на підставі рішення суду. Проте законом не ставиться можливість здійснення судового захисту прав ОСОБА_2 залежно від того чи вжито в позасудовому порядку заходів щодо оформлення своїх прав на землю після набуття нею права власності на Ѕ частину житлового будинку на підставі рішення суду. Ні ОСОБА_8 , ні ОСОБА_4 , ні ОСОБА_1 не вправі претендувати на отримання земельної ділянки, на якій розташований та яка необхідна для обслуговування спірного, належного ОСОБА_2 будинку. Єдиною особою, яка має право на отримання земельної ділянки для обслуговування належного їй будинку є ОСОБА_2 . Тому вимоги ОСОБА_2 є обґрунтованими, однак суд апеляційної інстанції з порушенням статті 377 ЦК України та статті 120 ЗК України зробив неправильний висновок про безпідставність вимог ОСОБА_2 ;

оскільки ОСОБА_4 , ОСОБА_8 , ОСОБА_1 не є та ніколи не були власниками спірного житлового будинку, то оспорювані свідоцтва про право на спадщину за законом, видані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не порушують прав та охоронюваних законом інтересів ОСОБА_1 ОСОБА_4 , ОСОБА_8 та ОСОБА_1 не є спадкоємцями ОСОБА_9 ;

апеляційний суд, вказавши, що ОСОБА_1 є законним співвласником спірного будинку, фактично передав на користь ОСОБА_1 частину спадщини, яка залишилася після смерті ОСОБА_9 ;

суд апеляційної інстанції вийшов за межі вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а саме - переглянув та скасував рішення суду першої інстанції в частині, яка не була оскаржена;

у процесі розгляду справи мало місце використання стороною ОСОБА_1 підробленого судового рішення (копії рішення апеляційного суду Львівської області від 25 січня 2016 року).

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що рішення судів першої та апеляційної інстанції у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності на будинок не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

У травні 2019 року ОСОБА_1 надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.

Відзив мотивований тим, що:

протягом 2004-2009 років ОСОБА_4 , ОСОБА_8 здійснено капітальний ремонт, реконструкцію, прибудову, надбудову будинку АДРЕСА_1 , збудовано гараж, тобто, будинок було повністю перероблено. У результаті здійсненої протягом 2004-2009 років ОСОБА_8 і ОСОБА_4 реконструкції, прибудови і надбудови загальна площа будинку збільшилася на 83,5 кв. м, а його вартість зросла в 20 разів;

рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ ідеальну частину будинку, проте у рішенні не вказано на частку в якому буднику -набутому за час шлюбу чи в реконструйованому будинку. Тому суди обґрунтовано зазначили, що набутим в шлюбі спільним майном подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_2 є житловий будинок до його реконструкції (переробки) і саме в ньому ОСОБА_2 належить Ѕ ідеальна частина. Проте ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстрували 05 грудня 2013 року право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 загальною площею 250,7 кв. м та гаражем площею 29 кв. м. Разом із тим набутим в шлюбі був житловий будинок на АДРЕСА_1 загальною площею 167,2 кв. м;

рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою суду касаційної інстанції, ОСОБА_2 відмовлено у визначенні додаткового строку для прийняття спадщини, тому ОСОБА_2 позбавлена права на спадкування після смерті ОСОБА_9 . Однак 05 грудня 2013 року Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою Галів Є. Д. видано свідоцтво і зареєстровано право власності на спадщину за законом на ј частину спадкового майна - буд. АДРЕСА_2 . Тому суди зробили правильний висновок про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 05 грудня 2013 року ОСОБА_2 ;

рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2013 року ОСОБА_3 визначено додатковий строк для прийняття спадщини.05 грудня 2013 року Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою Галів О. А. видано свідоцтво і зареєстровано право власності на спадщину за законом на ј частину спадкового майна - буд. АДРЕСА_2 . Рішенням апеляційного суду Львівської області від 17 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою суду касаційної інстанції, скасовано рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2013 року і відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_3 . Тому суди зробили правильний висновок про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 05 грудня 2013 року ОСОБА_3 ;

рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року, залишеним в силі ухвалою суду касаційної інстанції, за ОСОБА_2 визнано право власності на Ѕ частину будинку АДРЕСА_1 , як частку у спільній сумісній власності подружжя на будинок. Відповідно до статті 377 ЦК України, статті 120 ЗК України лише у ОСОБА_2 виникло право на одержання в користування (оренду) чи у приватну власність, у встановленому законодавством України порядку, частини земельної ділянки, пропорційно її частці у праві власності на буд. АДРЕСА_1 . Тому оскаржені ухвали Львівської міськради № 3410 від 11 березня 2010 року, № 3793 від 08 липня 2010 року, державний акт від 08 вересня 2010 року видані з дотриманням чинного законодавства;

всі рішення та дії Львівської міської ради і її виконавчих органів щодо узаконення проведених ОСОБА_8 і ОСОБА_4 реконструкції прибудови і надбудови будинку та надання їм у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 , були здійснені відповідно до вимог статей 376 377 ЦК України, статті 120 ЗК України, статей 26, 31 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статей 29, 34 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» і докази протилежного відсутні. Відповідно до статей 331 332 ЦК України ОСОБА_8 , ОСОБА_4 набули право власності на повністю перероблений (реконструйований) будинок;

наказ управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 16 червня 2011 року № 997-Ж-Л виданий з дотриманням вимог ЦК України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень на нерухоме майно» і докази протилежного відсутні;

безпідставним є посилання на порушення вимог статей 331 332 388 ЦК України, оскільки рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2012 року, залишеним без змін ухвалою суду касаційної інстанції, відмовлено у задоволенні вимоги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про зобов`язана ОСОБА_8 та ОСОБА_4 повернути будинок АДРЕСА_1 попереднім власникам. Також необґрунтоване посилання на те, що оспорюваним свідоцтвами про право на спадщину не порушуються права та інтереси ОСОБА_1 .

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_9 був чоловіком ОСОБА_2 та батьком ОСОБА_3

09 квітня 2004 року між ОСОБА_9 (продавцем), від імені якого на підставі довіреності, посвідченої приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Мельничук Л. Г. від 10 липня 2003 року за реєстровим № 1628, діяв ОСОБА_10 , та (покупцями) ОСОБА_8 та ОСОБА_4 , від імені якої на підставі доручення, посвідченого віце-консулом Генерального консульства України в м. Нью-Йорк (Сполучені Штати Америки) ОСОБА_12 від 27 грудня 2002 року за реєстровим № 1538/02, діяв ОСОБА_8 , укладено договір купівлі-продажу житлового будинку по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Антоновою В. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2291.

Відповідно до пунктів 1, 2 договору-купівлі продажу від 09 квітня 2004 року предметом договору був цегляний житловий АДРЕСА_3 , який складався в цілому з чотирьох житлових кімнат та кухні, житловою площею 67,7 кв. м, загальною площею 167,2 кв. м, загальною вартістю 12 232 грн.

Для будівництва житлового будинку на підставі рішення виконкому Шевченківської районної ради № 58 від 22 січня 1960 року, була виділена земельна ділянка площею 400 кв. м (підпункт 1.3 договору-купівлі продажу від 09 квітня 2004 року).

У підпункті 1.4 договору-купівлі продажу від 09 квітня 2004 року зазначено, що житловий будинок належав ОСОБА_9 на підставі договору про надання у безстрокове користування земельної ділянки, посвідченого Львівською Четвертою державною нотаріальною конторою 31 березня 1960 року за реєстровим № 1856 та зареєстрованого в Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки в реєстровій книзі за номером запису № 8381.

Відповідно до підпункту 2.2 договору-купівлі продажу від 09 квітня 2004 року продаж будинку за домовленістю сторін вчинено за 13 000 грн.

13 травня 2004 року на підставі договору-купівлі продажу від 09 квітня 2004 року за ОСОБА_4 та ОСОБА_8 зареєстрованого право спільної часткової власності на будинок по Ѕ частки за кожним з них.

Після набуття права власності на житловий будинок ОСОБА_8 та ОСОБА_4 здійснили його реконструкцію з надбудовою та прибудовою, внаслідок чого загальна площа будинку становила 250 кв. м, а житлова - 89,1 кв. м, та побудували гараж і це будівництво було узаконено розпорядженням Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради № 678 від 08 жовтня 2009 року.

Наказом управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради від 16 червня 2011 року № 997-Ж-Л «Про оформлення права власності на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_8 , ОСОБА_4 » прийнято рішення оформити право спільної часткової власності в цілому на триповерховий шестикімнатний індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 : гр. ОСОБА_8 - на Ѕ ідеальну частину будинку, і гр. ОСОБА_4 - на Ѕ ідеальну частину будинку, загальною площею 250,7 кв. м, житловою площею 89,1 кв. м, та на гараж площею 25,5 кв. м.

На підставі цього наказу ОСОБА_8 та ОСОБА_4 16 червня 2011 року видано свідоцтво про право власності на індивідуальний житловий будинок № НОМЕР_1 (інвентаризаційна справа, а. с. 65), відповідно до якого, будинок належить їм на праві спільної часткової власності - по Ѕ ідеальної частини будинку кожному.

26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 (продавцями) та ОСОБА_1 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу вказаного будинку за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 250,7 кв. м, житловою 89,1 кв. м, з належними до нього господарськими будівлями та спорудами: цегляним гаражем «Б» площею 25,5 кв. м, металевими воротами «№ 1», огорожею з металевої сітки «№ 2» та металевою хвірткою «№ 3», інвентаризаційною вартістю 458 542 грн, ціною продажу - 459 000 грн, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 379, право власності на який за ОСОБА_1 зареєстровано 26 квітня 2012 року, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав № 33971083 від 26 квітня 2012 року.

Ухвалою Львівської міської ради від 11 березня 2010 року № 3410 ОСОБА_8 , ОСОБА_4 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку на АДРЕСА_1 .

Земельна ділянка площею 0,0399 га належала на праві власності ОСОБА_8 , ОСОБА_4 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 072606, виданого управлінням Держкомзему у м. Львові 08 вересня 2010 року та зареєстрованого в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею за № 01:10:469:00093 кн. 01-5 від 28 вересня 2010 року.

Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 072606 видано ОСОБА_8 , ОСОБА_4 на підставі ухвали 18-ої сесії 5-го скликання Львівської міської ради від 08 липня 2010 року № 3793 «Про затвердження громадянам технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельні ділянки, і передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок», якою затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку, і передано ОСОБА_8 та ОСОБА_4 в спільну сумісну власність земельну ділянку, загальною площею 399 кв. м, для обслуговування житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (пункт 4 додатку 1 до ухвали).

26 квітня 2012 року між ОСОБА_8 , ОСОБА_4 (продавцями) та ОСОБА_1 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0399 га, кадастровий номер 4610137200:07:008:0048, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку, вартістю 327 411 грн, ціна продажу - 328 000 грн, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 384.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року, яке в цій частині залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку від 09 квітня 2004 року та визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частину житлового будинку по АДРЕСА_1 , як частку у праві спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9 та ОСОБА_2 .

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2012 року, яке в цій частині залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, скасовано рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року про застосування правових наслідків недійсності правочину шляхом зобов`язання ОСОБА_8 та ОСОБА_4 повернути будинок АДРЕСА_1 попереднім власникам, та про визначення ОСОБА_3 додаткового строку в шість місяців для прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 січня 2012 року про визначення ОСОБА_2 додаткового строку в шість місяців для прийняття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ухвалено в цій частині нове рішення, якими у задоволенні цих позовних вимог відмовлено.

25 березня 2013 року на підставі рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року, яке в нескасованій Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ частині набрало законної сили 24 жовтня 2012 року, за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на Ѕ частину житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 250 кв. м, житловою площею 89,1 кв. м, до якого відноситься гараж під літ. «Б», площею 25,5 кв. м.

05 грудня 2013 року державним нотаріусом Четвертої Львівської державної нотаріальної контори Мігущенко З. Г. видано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до яких ОСОБА_2 та ОСОБА_3 успадкували по Ѕ частині від спадкової Ѕ частини житлового будинку по АДРЕСА_1 , які зареєстровані нотаріусом за № 1-1009 та № 1-1008 відповідно.

На підставі свідоцтв про право на спадщину за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 зареєстровано право власності за кожним з них на ј частину житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Згідно матеріалів спадкової справи, заведеної 21 грудня 2006 року Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою після смерті ОСОБА_9 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 встановлено, що для видачі свідоцтв про право на спадщину за законом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали нотаріусу рішення районних судів про визначення їм додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, однак, усі ці рішення були скасовані за наслідками їх перегляду в апеляційному порядку судом апеляційної інстанції, а саме:

рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2007 року у справі № 2-2553/2007 про визначення ОСОБА_2 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті чоловіка скасоване ухвалою апеляційного суду Львівської області від 21 січня 2008 року з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, яким ухвалою від 30 грудня 2008 року позовну заяву ОСОБА_2 залишено без розгляду (справа № 2-250/11);

рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року у справі № 2-250/2011 про визначення ОСОБА_3 додаткового строку для прийняття спадщини після смерті батька та додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 січня 2012 року про визначення ОСОБА_2 додаткового строку для прийняття спадщини після смерті чоловіка скасовані рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2012 року з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яке в цій частині залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року;

рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2013 року у справі № 2-463/1051/13 про визначення ОСОБА_3 додаткового строку для прийняття спадщини після смерті батька скасоване рішенням апеляційного суду Львівської області від 17 березня 2015 року з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 , яке залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2015 року.

Позиція Верховного Суду

І. Щодо вирішення, з урахуванням меж касаційного перегляду, позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 .

Згідно пункту 6 статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії.

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Аналіз статті 1301 ЦК України свідчить, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18) зроблено висновок, що: «у статті 1301 ЦК України, як підставу визнання свідоцтва недійсним, прямо вказано лише відсутність права спадкування в особи, на ім`я якої було видане свідоцтво. Це має місце, зокрема, у разі, якщо ця особа була усунена від спадкування; відсутні юридичні факти, що давали б їй підстави набути право на спадкування - утримання, спорідненість, заповіт; у випадку, коли спадкодавець, оголошений у судовому порядку померлим, виявився насправді живим і судове рішення про оголошення його померлим скасоване. Іншими підставами визнання свідоцтва недійсним можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб, включення до свідоцтва майна, яке не належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини тощо».

У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1193цс15 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) вказано, що «якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення».

Апеляційний суд встановив, що у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , як спадкоємців ОСОБА_9 , відсутнє рішення суду, яке б набрало законної сили, про визначення їм додаткового строку для подання нотаріусу заяви про прийняття спадщини. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мали права на спадкування Ѕ спадкової частини спірного житлового будинку.

За таких обставин, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом від 05 грудня 2013 року, виданих ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

З урахуванням встановлених обставин в цій справі, того, що рішенням апеляційного суду Львівської області від 26 квітня 2012 року, яке в цій частині залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року, скасовано рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 травня 2011 року про застосування правових наслідків недійсності правочину шляхом зобов`язання ОСОБА_8 та ОСОБА_4 повернути будинок АДРЕСА_1 попереднім власникам, ОСОБА_1 є останнім набувачем спірного будинку та має інтерес в захисті цього майна. Тому колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що оспорювані свідоцтва про право на спадщину за законом, видані ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не порушують прав та інтересів ОСОБА_1

ІІ. Щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Згідно статей 16 203 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Апеляційний суд встановив, що з урахуванням визнання апеляційним судом недійсним виданого ОСОБА_3 свідоцтва про право на спадщину за законом, ОСОБА_3 взагалі не має жодних прав на спірний будинок.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За таких обставин, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку.

ІІІ. Щодо вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку.

При відмові в задоволенні вказаних позовних вимог ОСОБА_2 апеляційний суд вказав, що: відсутні підстави для висновку про порушення прав ОСОБА_2 ; ОСОБА_2 , як власник 1/2 частини будинку, доказів про те, що вона в позасудовому поряду вживала заходів щодо оформлення своїх прав на землю після набуття нею права власності на 1/2 частину житлового будинку на підставі рішення суду і їй було відмовлено в цьому, не подала; ОСОБА_2 набула право власності на частку в будинку на підставі рішення суду, а тому в заявлений нею спосіб не буде відновлено її право на частину спірної земельної ділянки, яке вона має відповідно до статті 120 ЗК України, як співвласник будинку.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками апеляційного суду з таких підстав.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання право на земельну ділянку переходить на умовах, на яких ця земельна ділянка належала попередньому землевласнику (землекористувачу). У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

У постанові Верховного суду України від 22 червня 2017 року в справі № 569/4806/15-ц зазначено, що «при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності. Окрім того, частиною першою статті 356 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Відповідно до статей 364 367 ЦК України кожен зі співвласників має право на виділ його частки майна, що є у спільній частковій власності в натурі, або його поділ з дотриманням вимог статті 183 цього Кодексу. Аналогічне положення закріплено в частині третій статті 88 ЗК України. За нормою статті 87 ЗК України право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає, зокрема, при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами; при прийнятті спадщини або за рішенням суду. Частиною першою статті 88 ЗК України передбачено, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Відповідно до частини четвертої цієї статті учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року в справі № 619/3964/16-ц (провадження № 14-416цс19) вказано, що:

«ОСОБА_1 є співвласником нерухомого майна - комплексу, який знаходиться на спірній земельній ділянці, і має право на цю земельну ділянку в контексті частини четвертої статті 120 ЗК України і статті 377 ЦК України».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року в справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) зазначено, що:

«частинами четвертою та п`ятою статті 89 ЗК України 2001 року встановлено, що співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом. Тобто до спадкоємців ОСОБА_6: ОСОБА_3, ОСОБА_8, ОСОБА_9 на підставі положень статей 120 ЗК України та статті 377 ЦК України перейшло право власності на земельну ділянку, яка належала ОСОБА_6, у відповідній частці кожній».

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18) вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18)».

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Проте суд апеляційної інстанції: відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 з декількох взаємовиключних підстав; не проаналізував позовні вимоги з точки зору ефективності та відновлення права ОСОБА_2 . Тому апеляційний суд по суті не переглянув рішення суду першої інстанції в межах заявлених позовних вимог ОСОБА_2 та як наслідок зробив передчасний висновок про скасування рішення суду першої інстанції в цій частині позовних вимог.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

ІV. Щодо позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до нотаріуса про визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частини перша, друга та четверта статті 202 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 670/23/18 (провадження № 61-1621св19) зроблено висновок, що «у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них».

У справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не нотаріус чи нотаріальна контора.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

У справі, що переглядається, сторонами оспорюваних договорів купівлі-продажу: ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Тому приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. є неналежним відповідачем за позовними вимогами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу. Проте апеляційний суд відмовив в задоволенні цієї вимоги з інших мотивів (за безпідставністю) Тому в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. з інших мотивів, а тому постанова апеляційного суду в цій частині підлягає зміні в мотивувальній частині.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції вийшов за межі вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а саме - переглянув та скасував рішення суду першої інстанції в частині, яка не була оскаржена, з таких підстав.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно частини четвертої статті 367 ЦПК України (у редакції, чинній на момент розгляду справи апеляційним судом) суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

При апеляційному перегляді апеляційний суд встановив неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою виходу за доводи та вимоги апеляційної скарги. При цьому в оскарженій постанові апеляційного суду вказано, що «суд першої інстанції неправильно вирішив спір, задовольнивши позовні вимоги позивача ОСОБА_1 про визнання за ним права власності на збільшену частку будинку, що призвело до помилкових висновків суду в частині вирішення позовних вимог позивачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оскаржуване рішення суду підлягає скасуванню в повному обсязі з ухваленням апеляційним судом нового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання недійсними оспорюваних ним свідоцтв про право на спадщину за законом, виданих 05 грудня 2013 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Четвертою Львівською державною нотаріальною конторою, та про відмову у задоволенні його решти вимог, та про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з наведених вище апеляційним судом мотивів та підстав.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстав для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена частково без додержання норм матеріального та процесуального права права.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити частково; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Н. М. змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови; постанову апеляційного суду в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, та у частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 , про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, залишити без змін; постанову апеляційного суду у частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 , про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, судових витрат скасувати та в цій частині передати на новий розгляд до суду першої апеляційної інстанції.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що: «у разі, якщо касаційна інстанція, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює судове рішення про скасування судових рішень та ухвалення нового судового рішення або змінює судові рішення повністю або частково (стаття 412 ЦПК України), цей суд вирішує питання про розподіл судових витрат. Якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення з передачею справи на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції (стаття 411 ЦПК України) або постановлено будь яке інше судове рішення, крім передбаченого статтею 412 ЦПК України, то розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400 та 410, 411, 412 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , яка підписана представниками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу Нор Надії Миколаївни змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року у частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину за законом, та у частині позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 , про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, залишити без змін.

Постанову Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року у частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Львівської міської ради, управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, ОСОБА_1 , про визнання незаконними та скасування ухвал Львівської міської ради, наказу управління комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради, визнання недійсними та скасування державних актів про право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та житлового будинку, судових витрат скасувати та в цій частині передати справу № 463/1540/14-ц на новий розгляд апеляційного суду.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Львівського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

М. М. Русинчук

М. Ю. Тітов