Постанова

Іменем України

01 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 465/3017/19

провадження № 61-17338св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «АНАТОЛ»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 лютого 2020 року у складі судді Дзендзюри С. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Крайник Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «АНАТОЛ» (далі - ТОВ «АНАТОЛ») про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позову посилався на таке. 04 вересня 2017 року його прийнято на посаду головного інженера ТОВ «АНАТОЛ», а 25 квітня 2019 року звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Вважав таке звільнення незаконним та безпідставним, оскільки одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган має запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, установі, організації. Звільнення з підстав, зазначених в пунктах 1, 2, 6 частини першої статті 40 КЗпП України, допускається у разі неможливості перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Відповідачем не враховано його переважного права на залишення на роботі, передбаченого законодавством, яке, враховуючи положення частин першої, другої статті 42 КЗпП України, надається працівникові з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці, а за наявності рівних умов продуктивності праці та кваліфікації - сімейним при наявності двох і більше утриманців. У порівнянні з іншими інженерами товариства його кваліфікація та продуктивність праці є вищими. Крім того, на його утриманні перебуває двоє неповнолітніх дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив поновити його на посаді головного інженера ТОВ «АНАТОЛ», стягнути на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 462 065,85 грн та витрати за надання правничої допомоги адвоката у розмірі 12 000,00 грн.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 24 лютого 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, щовідповідачем при звільненні з роботи позивача було дотримано порядку вивільнення позивача з роботи, а тому не має підстав для скасування наказу про звільнення позивача від 25 квітня 2019 року № 17-К та поновлення його на роботі. Інші вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та витрати на адвокатські послуги є похідними від заявленої вимоги про незаконне звільнення позивача, а тому такі також не підлягають задоволенню.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що позивачу не були запропоновані всі вакантні посади на підприємстві, оскільки роботодавець одночасно з попередженням протягом двох місяців повинен був запропонувати працівникові всі вакантні посади відповідно до його кваліфікацій. Представник відповідача зазначив, що посада головного інженера і його кваліфікація є вищою за посаду провідного інженера, тим самим підтвердив рівень його кваліфікації. Відзив відповідачем подано з пропуском строків, передбачених Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України), а тому суд не мав брати його до уваги. Суд не вирішив питання про долучення зазначеного відзиву та доказів до матеріалів справи, проте в рішенні суд посилався на докази, які були подані з порушенням пункту 4 частини другої статті 43 ЦПК України. Позивача звільнено з роботи у зв`язку із перепрофілюванням ТОВ «АНАТОЛ», скороченням штату працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, проте ні реорганізації, ні перепрофілювання на підприємстві насправді не відбулося.

Судові рішення оскаржуються з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі

№ 6-1264цс17, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 01 березня 2017 року № 6-2485цс16, Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17.

У лютому 2021 року надійшов відзив ТОВ «АНАТОЛ», в інтересах якого діє адвокат Панас Т. Б., на касаційну скаргу, який суд не бере до уваги, оскільки відповідно до частини четвертої статті 395 ЦПК України ТОВ «АНАТОЛ», в інтересах якого діє адвокат Панас Т. Б., не надало доказів надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 січня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у зазначеній справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Суди встановили, що 04 липня 2017 року ОСОБА_1 було прийнято на посаду головного інженера ТОВ «АНАТОЛ» на підставі наказу № 2-К.

У зв`язку з реорганізацією в системі праці товариства наказом від 21 лютого 2019 року № 2 вирішено скоротити штат працівників, у тому числі і посаду головного інженера.

Наказом від 21 лютого 2019 року № 3 ОСОБА_1 попереджено про скорочення посади головного інженера та запропоновано переведення на вакантну посаду кур`єра, про що свідчить підпис позивача та його письмова відмова від запропонованої посади.

Згідно з наказом від 25 квітня 2019 року № 17-К позивача звільнено з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку зі скороченням штату працівників.

Щодо вирішення вимог про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу

Відповідно до частини шостої статті 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже, трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Згідно з частиною другою статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за два місяці про наступне вивільнення.

При вирішенні питання про те, чи мав змогу роботодавець виконати вимоги статті 49-2 КЗпП України про надання роботи працівникові, який вивільняється у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, суд має виходити з того, що за змістом цієї норми працівнику має бути запропонована наявна робота за відповідною професією чи спеціальністю і лише при відсутності такої роботи інша наявна робота.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Отже, однією з гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18).

Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що відповідачем при звільненні з роботи позивача було дотримано порядку вивільнення позивача з роботи, а тому немає підстав для скасування наказу про звільнення позивача від 25 квітня 2019 року № 17-К та поновлення його на роботі.

З таким висновком погодитися не можна, оскільки суди дійшли його внаслідок неправильного застосування норм матеріального права.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що при звільненні позивача йому не були запропоновані інші посади у тій самій установі, які відповідали його кваліфікації та стажу роботи, відповідач не надав доказів відсутності вільних посад, крім посади кур`єра, а тому суди дійшли помилкового висновку про те, що звільнення позивача відбулося без порушення вимог статті 49-2 КЗпП України, згідно з якою одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Звільнення позивача з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України могло мати місце, в тому числі, із додержанням гарантій, передбачених статтею 49-2 КЗпП України, зокрема відповідач мав запропонувати позивачу всі вакантні посади, які були на підприємстві протягом періоду попередження.

За матеріалами справи встановлено, що такого обов`язку відповідач не виконав, позивачу було запропонованолише одну посаду - кур`єра, за наявності інших посад, а суди помилково кваліфікували це як виконання роботодавцем вимог статті 49-2 КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

У справі встановлено, і це визнав відповідач, що на час попередження позивача про звільнення з роботи у ТОВ «АНАТОЛ» були вакантні посади провідного інженера-конструктора, інженера-конструктора ІІ, ІІІ категорії, які позивачу не пропонувалися з тих мотивів, що він не підтвердив відповідного кваліфікаційного рівня, продуктивності праці та не пройшов проведену роботодавцем атестацію працівників з метою можливості зайняти вакантні посади.

Отже, у справі встановлено, що відповідач своєчасно та належним чином повідомив позивача про наступне вивільнення, проте не виконав обов`язку щодо надання пропозицій про всі наявні на підприємстві вакансії, які з`явилися на підприємстві протягом двох місяців і які існували на день звільнення.

Відповідно до наказу Міністерства праці та соціальної політики України від 29 грудня 2004 року № 336 «Про затвердження Випуску 1 «Професії працівників, що є загальними для всіх видів економічної діяльності» Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників зазначені, зокрема, такі кваліфікації з відповідними вимогами: провідний інженер-конструктор: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст), стаж роботи за професією інженера-конструктора І категорії - не менше 2 років; інженер-конструктор І категорії: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст), стаж роботи за професією інженера-конструктора ІІ категорії: для магістра - не менше 2 років; спеціаліста - не менше 3 років; інженер-конструктор II категорії: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (магістр, спеціаліст); для магістра - без вимог до стажу роботи, для спеціаліста - стаж роботи за професією інженера-конструктора III категорії - не менше 2 років; інженер-конструктор III категорії: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст), стаж роботи за професією інженера-конструктора - не менше 1 року; інженер-конструктор: повна вища освіта відповідного напряму підготовки (спеціаліст) без вимог до стажу роботи.

Отже, позивачу не були запропоновані всі наявні на підприємстві вакансії, які відповідали його кваліфікації та стажу роботи, включаючи посади провідного інженера-конструктора, інженера-конструктора ІІ, ІІІ категорії, що призвело до порушення відповідачем вимог статті 49-2 КЗпП України.

У зв`язку з наведеним заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про неврахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17, постановах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17, від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15, від 01 березня 2017 року № 6-2485цс16, постановах Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц, від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (провадження № 11-431асі18) зроблено висновок, що за приписами частини першої статті 40, частин першої та третьої статті 49-2 КЗпП України вбачається, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов`язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював. З огляду на викладене, оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом усього періоду і існували на день звільнення.

У постанові Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі

№ 6-1264цс17 вказано, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. Відповідно до частини першої статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

У постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 вказано, що оскільки обов`язок з працевлаштування працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

У постанові Верховного Суду України від 01 березня 2017 року № 6-2485цс16 зроблено висновок, що згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. За положеннями частини першої та третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. Виходячи з вимог статті 49-2 КЗпП України одночасно з попередженням про вивільнення конкретного працівника протягом двох місяців роботодавець повинен запропонувати йому всі наявні за відповідною кваліфікацією вакантні посади. Згоду на переведення на іншу роботу працівник підтверджує письмовою заявою про таке переведення.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 10 вересня 2018 року у справі № 487/6407/16-ц (провадження № 61-31736св18) та від 06 травня 2020 року у справі № 487/2191/17 (провадження № 61-38337св18).

Суди попередніх інстанцій на зазначене уваги не звернули та помилково виходили з того, що умовою зайняття позивачем вакантних посад було проходження ним відповідної атестації.

Відповідно до положень статті 1 Закону України від 12 січня 2012 року № 4312-VI «Про професійний розвиток працівників» (далі - Закон № 4312-VI) атестація працівників - це процедура оцінки професійного рівня працівників кваліфікаційним вимогам і посадовим обов`язкам, проведення оцінки їх професійного рівня.

Згідно з частиною першою статті 13 Закону № 4312-VI атестаційна комісія приймає рішення про відповідність або невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі.

Отже, проходження працівником атестації не є умовою пропонування працівнику інших наявних у роботодавця вакантних посад у випадку звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 , тому він підлягає поновленню на посаді головного інженера ТОВ «АНАТОЛ» з 26 квітня 2019 року.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Обчислення середньої заробітної плати працівника за час вимушеного прогулу здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до абзацу сьомого пункту 2, якщо у працівника відсутній розрахунковий період, то середня заробітна плата обчислюється відповідно до абзаців третього-п`ятого пункту 4 цього Порядку.

Згідно з абзацами третім-п`ятим пункту 4 Порядку, якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу. Якщо розмір посадового окладу є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. У разі укладення трудового договору на умовах неповного робочого часу, розрахунок проводиться з розміру мінімальної заробітної плати, обчисленого пропорційно до умов укладеного трудового договору. Якщо розрахунок середньої заробітної плати обчислюється виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, то її нарахування здійснюється шляхом множення посадового окладу чи мінімальної заробітної плати на кількість місяців розрахункового періоду.

Відповідно до пункту 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з абзацом другим пункту 8 Порядку при обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.

Верховний Суд виходить з того, що для обчислення середньоденної заробітної плати необхідно виходити з заробітної плати за лютий (30 054,57 грн) та березень 2019 року (31 442,31 грн) (40 робочих днів).

Середньоденна заробітна плата позивача становила 1 537,42 грн (30 054,57 грн + 31 442,31 грн / 40).

Оскільки позивач звільнений 25 квітня 2019 року згідно з наказом відповідача № 17-К, то на користь позивача з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 квітня 2019 року до 01 грудня 2021 року у розмірі 997 785,58 грн (1 537,42 грн х 649 робочих днів вимушеного прогулу) без урахування податків і зборів.

Аргументи касаційної скарги про те, що ні реорганізації, ні перепрофілювання на підприємстві не відбулося, Верховний Суд відхиляє, оскільки наказом від 21 лютого 2019 року № 2 вирішено скоротити штат працівників у зв`язку з реорганізацією ТОВ «АНАТОЛ».

Також відповідно до пояснень представника відповідача в наказі від 25 квітня 2019 року № 17-К була допущена описка у зазначеній підставі звільнення, оскільки на підприємстві відсутній юрист, ТОВ «АНАТОЛ» не змінювало профіль роботи, однак відбулась реорганізація в системі організації праці, що мало наслідком скорочення штату працівників.

З урахуванням наведеного у відповідача відбулась реорганізація в системі організації праці, що мало наслідком скорочення штату працівників, у тому числі й посади головного інженера.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням встановленої законом процедури. Тому ОСОБА_1 підлягає поновленню на роботі зі стягненням на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого відповідно до Порядку.

Щодо витрат на правничу допомогу

Згідно з частинами першою, третьою статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з частиною другою статті 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При стягненні витрат на правову допомогу необхідно враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного до договору (статті 12 46 56 ЦПК України). Витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг тощо), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

У постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частинами першою, третьою, п`ятою статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

З урахуванням зазначеного Верховний Суд вважає, що наявні підстави для стягнення з ТОВ «АНАТОЛ» на користь ОСОБА_1 витрат на правничу допомогу у розмірі 12 000,00 грн, що відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, необхідних процесуальних дій сторони та часу, витраченого адвокатом на надання правничої допомоги у суді.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, другою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Суди першої та апеляційної інстанцій, внаслідок неправильного застосування вищевказаних норм матеріального права, дійшли помилкового висновку щодо підставності звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір»від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Отже, позивач не звільнений від сплати судового збору в частині вирішення вимоги про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вона не є вимогою про стягнення заробітної плати.

Позивач сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 9 241,30 грн.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню, то оскаржувані рішення скасовуються з ухваленням нового судового рішення про задоволення позову, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають стягненню з відповідача.

Ураховуючи, що ОСОБА_1 не сплачував судовий збір у всіх інстанціяхна підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», проте сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 9 241,30 грн, тому з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір, що підлягав сплаті за подання позову, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 39 442,62 грн (10 818,65 грн + 16 227,97 грн + 21 637,30 - 9 241,30 грн).

Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 9 241,30 грн необхідно стягнути з відповідача на користь позивача.

Керуючись статтями 400 409 412 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Франківського районного суду м. Львова від 24 лютого 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 06 жовтня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнити.

Поновити ОСОБА_1 на посаді головного інженера Товариства з обмеженою відповідальністю «АНАТОЛ» з 26 квітня 2019 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АНАТОЛ» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 997 785,58 грн без вирахування сум з утримання податків та зборів за період з 26 квітня 2019 року до 01 грудня 2021 року.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АНАТОЛ» на користь ОСОБА_1 9 241,30 грн - витрати зі сплати судового збору.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АНАТОЛ» у дохід держави судовий збір у розмірі 39 442,62 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко