Постанова

Іменем України

25 червня 2021 року

м. Київ

справа № 465/3609/15-ц

провадження № 61-17930св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 на заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 27 листопада 2018 року в складі судді Ванівського Ю. М. та постанову Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2015 року ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним заповіту.

В обґрунтування позову вказала, що 09 квітня 2009 року приватним нотаріусом Львівського нотаріального округу Стецьків О. О. було посвідчено заповіт ОСОБА_4 , згідно із яким остання заповіла належну їй на праві власності 1/5 частку квартири АДРЕСА_1 та належний її на праві власності індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_2 в рівних частках ОСОБА_3 та онуці ОСОБА_2 .

Вказаний заповіт є нікчемним та таким, що підлягає визнанню недійсним з підстав, передбачених статтею 203 ЦК України, оскільки ОСОБА_4 на момент його складення не усвідомлювала значення своїх дій.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Заочним рішенням Франківського районного суду м. Львова від 27 листопада 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання недійсним заповіту, складеного ОСОБА_4 09 квітня 2009 року, лише 02 червня 2015 року, тобто з пропуском строку позовної давності, а тому з врахуванням поданої відповідачем заяви про застосування наслідків пропуску такого строку слід відмовити у задоволенні позову.

При цьому суди дійшли висновків про обґрунтованість позовних вимог, врахувавши висновки судово-психіатричної експертизи від 27 березня 2017 року, згідно із якою на момент посвідчення заповіту спадкодавець ОСОБА_4 не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2020 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 464/1723/14-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16.

Касаційна скарга мотивована тим, що у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття. Оскільки ОСОБА_2 , в інтересах якої поданий цей позов, досягла повноліття ІНФОРМАЦІЯ_1 , тому звернувшись до суду з вказаним позовом у червні 2015 року, ОСОБА_1 не пропустила позовну давність. За таких обставин, суди попередніх інстанцій, не встановивши з якого моменту почався відлік позовної давності, дійшли безпідставного висновку щодо його пропуску позивачем.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 03 грудня 2019 року справу призначено судді-доповідачеві.

Ухвалою Верховного Суду від 17 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

09 квітня 2009 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стецьків О.О. було посвідчено заповіт ОСОБА_4 , який зареєстровано за №131, відповідно до якого остання заповіла належну їй на праві власності 1/5 частку квартири АДРЕСА_1 та належній її на праві власності індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_2 в рівних частках ОСОБА_3 та онуці ОСОБА_2 .

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .

З 01 червня 2010 року ОСОБА_2 знаходилася на повному державному утриманні в Буківському дитячому будинку-інтернаті № 89.

Розпорядженням Личаківської районної адміністрації № 412 від 14 вересня 2010 року встановлено піклування над неповнолітньою ОСОБА_2 та призначено ОСОБА_1 її піклувальником. Роз'яснено ОСОБА_1 про її обов'язок дбати про збереження права користування за неповнолітньою дитиною житлом, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 прийняла спадщину після смерті баби ОСОБА_4 та з 31 липня 2012 року за нею зареєстроване право власності на 1/10 частини вказаної квартири.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 27 грудня 2012 року батька ОСОБА_2 - ОСОБА_5 було визнано безвісно відсутнім (справа № 2-1326/7705/2012).

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 14 лютого 2014 року ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано недієздатною.

Рішенням Франківського районного суду м. Львова від 08 серпня 2014 року ОСОБА_1 призначено опікуном ОСОБА_2 .

02 червня 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом в інтересах ОСОБА_2 про визнання недійсним заповіту.

04 вересня 2015 року відповідач ОСОБА_3 подала заяву про застосування наслідків пропуску позовної давності.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 08 вересня 2016 року у даній справі призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої постановлено питання: «Чи розуміла ОСОБА_4 через хворобу значення своїх дій і чи могла керувати ними на момент складення заповіту, а саме станом на 09 квітня 2009 року».

Відповідно до висновку судово-судово-психіатричного експерта № 166 від 27 березня 2017 року ОСОБА_6 на момент складання заповіту 09 квітня 2009 року не страждала хронічним, стійким психічним розладом, а виявляла розлад свідомості у формі синдрому оглушення внаслідок ракової інтоксикації та за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Звертаючись до суду із цим позовом в інтересах недієздатної ОСОБА_2 , її опікун ОСОБА_1 просила поновити пропущений строк позовної давності у зв`язку із тим фактом, що вона стала опікуном на підставі судового рішення від 08 серпня 2014 року, а тому саме з цього моменту дізналась про порушення прав ОСОБА_2 .

Вирішуючи спір у цій справі та дійшовши висновку про обґрунтованість позовних вимог, суди попередніх інстанцій встановили наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову в зв`язку із пропуском позивачем строку позовної давності, про наслідки застосування якого заявила відповідач.

Вказаний висновок судів є законним та обґрунтованим з огляду на таке.

Згідно з статтею 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Під час розгляду справи у суді першої інстанції до ухвалення судового рішення відповідач подала заяву про застосування позовної давності.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав, передбачених статтями 203 215 ЦК України, для визнання недійсним оскаржуваного заповіту, який вчинено 09 квітня 2009 року, та встановивши обґрунтованість позовних вимог, підставно виходив із того, що ОСОБА_1 як опікун недієздатної ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання спірного заповіту недійсним у червні 2015 року, тобто поза межами строку позовної давності, про застосування якого було заявлено відповідне клопотання відповідачем, що в силу вимог частини четвертої статті 267 ЦК України є підставою для відмови у позові.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , що суди помилково застосували позовну давність до вимог позивача, оскільки такий строк має обраховуватись із повноліття дитини, є безпідставні з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 261 ЦК України у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років. Неповнолітньою вважається дитина у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (стаття 6 СК України).

Встановлено, що ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 , а спірний заповіт складено 09 квітня 2009 року і на момент його складення ОСОБА_2 виповнилось 13 років. Тобто на час укладення спірного заповіту зазначена особа була малолітньою.

Отже, правило частини четвертої статті 261 ЦК України застосовується до позовів, з якими звертаються особи, які у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самі вчинили правочин, у тому числі і з належного дозволу, якщо правочин порушує їх права або інтереси. Це ж правило застосовується, якщо інші особи вчинили правочин, що порушував права або інтереси неповнолітньої особи, саме на час вчинення такого правочину.

До такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 22 травня 2019 року в справі з аналогічними правовідносинами (справа № 363/2894/17-ц, провадження № 61-5337св19).

Оскільки оспорений правочин вчинено тоді, коли дитина була малолітня, а не неповнолітня, її інтереси мали бути захищені її батьками (частина перша статті 59 ЦПК України) та з 14 вересня 2010 року - самою ОСОБА_1 , яку з цього часу на підставі розпорядження Личаківської районної адміністрації № 412 від призначено піклувальником ОСОБА_2 , а тому положення частини четвертої статті 261 ЦПК України, на яку посилається заявник у касаційній скарзі, у цій ситуації застосуванню не підлягає.

Крім того, за обставинами цієї справи не має правового значення для початку відліку строку позовної давності час, коли ОСОБА_2 стала повнолітньою особою, оскільки остання внаслідок визнання її недієздатною 14 лютого 2014 року не набула цивільно-процесуальних прав та обов'язків.

Відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК України малолітня, неповнолітня, недієздатна особа, а також особа, цивільна дієздатність якої обмежена, вважаються такими, що прийняли спадщину, крім випадків, встановлених частинами другою - четвертою статті 1273 цього Кодексу.

За таких обставин, ОСОБА_2 як малолітня особа прийняла спадщину після смерті своєї баби у квітні 2009 року та зареєструвала своє право власності на спірне майно, а ОСОБА_1 , ставши її піклувальником у вересні 2010 року, мала обов'язок дбати про збереження прав ОСОБА_2 і право пред'являти позов на захист її спадкових прав, однак пред'явила цей позов поза межами позовної давності.

Таким чином, суди правильно застосували норми матеріального права та підставно відмовили у задоволенні позову в зв'язку із спливом строку позовної давності, а протилежні доводи касаційної скарги є необґрунтованими.

Безпідставними є також аргументи касаційної скарги про неправильне застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 464/1723/14-ц, постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_2 залишити без задоволення, а заочне рішення Франківського районного суду м. Львова від 27 листопада 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара