№ 465/4217/14 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

20 липня 2022 року

м. Київ

справа № 465/4217/14

провадження № 61-11345св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач)

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: П`ята Львівська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Кулиняк Ігор Ярославович, Садовий кооператив «Перемога»,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Франківського районного суду міста Львова від 11 травня 2016 року у складі судді Мартинишин М. О. та постанову Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: П`ята Львівська державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Кулиняк І. Я., Садовий кооператив «Перемога» (далі - СК «Перемога»), про визнання недійсними відмови від прийняття спадщини та договору дарування.

Позовні вимоги мотивовані тим, що її батьками є ОСОБА_3 та ОСОБА_4

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної власності належала квартира АДРЕСА_1 .

Крім того, ОСОБА_3 був власником земельної ділянки в СК «Перемога» на території Конопницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області, садового будинку на вказаній земельній ділянці, автомобіля марки ВАЗ 21051, реєстраційний номер НОМЕР_1 та причепа до нього МАЗ-8114, реєстраційний номер НОМЕР_2 .

Після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на належне йому майно. Всі спадкоємці першої черги за законом, а саме - дочка (позивач) ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_4 та син (відповідач) ОСОБА_2 , звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини.

Однак, 25 лютого 2003 року ОСОБА_4 подала нотаріусу заяву, яка зареєстрована в нотаріальній конторі під № 122, за змістом якої відмовилася від прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 .

Крім того, 05 січня 2007 року ОСОБА_4 уклала договір дарування Ѕ частки квартири АДРЕСА_1 , за умовами якого передала нерухоме майно (дарунок) у власність ОСОБА_2 .

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 25 квітня 2014 року у справі № 2-о-1/11 за заявою ОСОБА_1 , зацікавлена особа - орган опіки та піклування Франківської районної державної адміністрації Львівської міської ради, про визнання недієздатною ОСОБА_4 , об`єднаною заявою ОСОБА_2 , зацікавлена особа - орган опіки та піклування Франківської районної державної адміністрації Львівської міської ради, про визнання недієздатною ОСОБА_4 , яке набрало законної сили, ОСОБА_4 визнано недієздатною.

На думку позивача, на час відмови від прийняття спадщини та на час укладення спірного правочину мати ОСОБА_4 не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсною відмову ОСОБА_4 від прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року та визнати недійсним договір дарування Ѕ частини квартири від 05 січня 2007 року.

У процесі розгляду справи ОСОБА_1 збільшила позовні вимоги та, посилаючись на те, що про відмову ОСОБА_4 від спадщини вона дізналася у 2013 році під час розгляду судом цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спадкового майна (справа № 2-41/11), а про заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , - 30 квітня 2015 року, просила продовжити строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом, визнати недійсними: відмову ОСОБА_4 від прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року, заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 , договір дарування Ѕ частини квартири від 05 січня 2007 року, визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину: квартири АДРЕСА_1 , земельної ділянки, яка розташована в СК «Перемога» на території Конопницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області, садового будинку, розташованого на цій земельній ділянці, автомобіля марки ВАЗ 21051, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та причепа до нього МАЗ-8114, реєстраційний номер НОМЕР_2 , половину грошових вкладів.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 11 травня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустила позовну давність для звернення до суду із цим позовом, строк якої визначений у статті 257 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Сплив позовної давності, про застосування якої 26 квітня 2016 року відповідач подав до суду заяву, є підставою для відмови у позові.

Постановою Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Франківського районного суду міста Львова від 11 травня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що позивач звернулася до суду із цим позовом з пропуском позовної давності, про застосування якої було заявлено відповідачем.

При цьому апеляційний суд зазначив, що позивач, знаючи з 2005 року про психічне захворювання її матері ОСОБА_4 , та про те, що мати відмовилася від прийняття спадщини на користь ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також про укладення ОСОБА_4 договору дарування Ѕ частини квартири від 05 січня 2007 року, такі правочини не оспорювала, а за захистом свого права до суду звернулася лише 11 липня 2014 року, тобто зі спливом позовної давності. Належних доказів на підтвердження поважності причин для поновлення такого строку позивач не надала.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду йухвалити нове судове рішення про поновлення строку позовної давності та задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Також як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з часу, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 зазначала, що перебіг позовної давності розпочався у 2014 році, що було повністю проігноровано судами.

Суди не застосували положення статті 261 ЦК України щодо початку перебігу строку позовної давності й не навели обґрунтування незастосування цієї норми права.

Від вирішення судом цієї справи залежить реалізація законного права ОСОБА_1 на спадкування як спадкоємця першої черги після смерті матері ОСОБА_4 .

Крім того, згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 05 серпня 2020 року у справі № 177/1163/16-ц (провадження № 61-2250св20), при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Висновки Верховного Суду з питань застосування статті 261 ЦК України стосуються лише питання самого пропуску строку позовної давності, однак питання щодо початку відліку такого строку судом касаційної інстанції не розглядалось, оскільки строк позовної давності чітко визначений у частині першій статті 261 ЦК України.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 серпня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Франківського районного суду міста Львова від 11 травня 2016 року та постанови Львівського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року, відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу з Франківського районного суду міста Львова.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 червня 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є батьками ОСОБА_1

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на праві спільної власності належала квартира АДРЕСА_1 (т. 3, а. с. 18).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Після його смерті відкрилася спадщина на все належне йому майно.

Дружина ОСОБА_4 , донька ОСОБА_1 та син ОСОБА_2 звернулися до нотаріуса із заявами про прийняття спадщини як спадкоємці за законом першої черги.

25 лютого 2003 року ОСОБА_4 написала заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь свого сина ОСОБА_2

12 вересня 2006 року ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Кулиняком І. Я. та зареєстрований в реєстрі за № 3738, згідно з яким ОСОБА_4 заповіла все своє майно, де б воно не було і з чого б воно не складалось, і взагалі все те, що їй буде належати на день смерті, і на що вона за законом матиме право, в тому числі належну їй на праві власності Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 , синові ОСОБА_2 (т. 3, а. с. 16).

05 січня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_4 подарувала Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_2 (т. 3, а. с. 17).

Рішенням Франківського районного суду міста Львова від 25 квітня 2014 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , визнано недієздатною (т. 1, а. с. 4).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 26 січня 2017 року за клопотанням позивача було призначено посмертну судово-психіатричну експертизу, на вирішення якої постановлено питання: «Чи хворіла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на психічне захворювання станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року»; «Чи розуміла ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року значення своїх дій та чи могла керувати ними» (т. 2, а. с. 194 - 195).

Відповідно до висновку судово-психіатричного експерта № 218 від 04 травня 2018 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , станом на 25 лютого 2003 року, 12 вересня 2006 року та 05 січня 2007 року страждала тяжким психічним розладом у формі судинної деменції, не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними (т. 2, а. с. 199 - 209).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач знала про відмову ОСОБА_4 від спадщини, оспорюваний заповіт та договір дарування частини квартири, більше трьох років до подання цієї позовної заяви до суду, про що свідчать її заяви в суді, зокрема, 24 жовтня 2008 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом про поділ спадкового майна, 23 жовтня 2007 року та 23 жовтня 2008 року вона зверталася до суду із заявами про накладення арешту на нерухоме майно у справі про визнання ОСОБА_4 недієздатною, 26 серпня 2008 року подала апеляційну скаргу на ухвалу Франківського районного суду міста Львова від 11 березня 2008 року у справі про визнання ОСОБА_4 недієздатною.

Таким чином, ОСОБА_1 пропустила позовну давність, строк якої встановлений статтею 257 ЦК України, поважних причин пропуску цього строку позивач не навела та суд не встановив.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що позивач звернулася до суду із позовом зі спливом позовної давності, про застосування якої заявив відповідач. Належних доказів на підтвердження поважних причин пропуску позовної давності позивач не надала.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) та від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18), сформулювала висновок, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсними: відмову ОСОБА_4 від прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року, заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 , договір дарування Ѕ частини квартири від 05 січня 2007 року, визнати за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частину: квартири АДРЕСА_1 , земельної ділянки, яка розташована в СК «Перемога» на території Конопницької сільської ради Пустомитівського району Львівської області, садового будинку, розташованого на цій земельній ділянці, автомобіля марки ВАЗ 21051, реєстраційний номер НОМЕР_1 , та причепа до нього МАЗ-8114, реєстраційний номер НОМЕР_2 , половину грошових вкладів.

При цьому позивач зазначала, що відмова від прийняття спадщини та договір дарування підлягають визнанню недійсними на підставі частини першої статті 225 ЦК України, оскільки у момент їх вчинення ОСОБА_4 не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Відповідно до частини першої статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Згідно з частиною першою статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд призначає судово-психіатричну експертизу.

Крім того, ОСОБА_1 просила визнати недійсним заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 .

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Тлумачення частини другої статті 1257 ЦК України свідчить, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити юридичну долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту).

Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 703/4689/18 (провадження № 61-14976св21), від 30 червня 2022 року у справі № 725/3419/20 (провадження № 61-3947св22).

За загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78 81 83 84 228 229 235 243 263-265 ЦПК України, на суд покладається обов`язок установлення під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, з яких суд виходив при розгляді заявлених позовних вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2007 року у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації», заява № 10877/04, зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення від 10 січня 2010 року у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00) та визначає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

Згідно з практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються (рішення ЄСПЛ від 03 липня 2014 року у справі «Мала проти України», заява № 4436/07). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ від 01 липня 2003 року у справі «Суомінен проти Фінляндії», заява № 37801/97).

Вирішуючи спір, суду першої інстанції необхідно було встановити фактичні обставини справи по суті вимог ОСОБА_1 , які мають суттєве значення для її вирішення, надати належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам, зокрема, й висновку експертизи в сукупності з іншими доказами та встановити наявність чи відсутність підстав для задоволення позову.

При наявності підстав для задоволення позову, суду першої інстанції слід було розглянути заяву відповідача про застосування позовної давності.

Апеляційний суд повинен був перевірити рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.

Натомість апеляційний суд обмежився лише висновком, що позивач звернулась до суду з пропуском позовної давності та знала про обставини більше ніж три роки до часу звернення до суду із цим позовом.

Також Верховний Суд звертає увагу на те, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, на що не звернув увагу і апеляційний суд, повинен був розглянути і позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання права власності на Ѕ частину нерухомого майна в порядку спадкування, дослідити належні та допустимі докази щодо цих вимог, встановити обставини справи в цій частині, надати їм юридичної оцінки.

Відсутність у рішенні суду першої інстанції та постанові апеляційного суду висновків щодо дослідження обставин наявності чи відсутності підстав для визнання недійсними відмови від спадщини, заповіту та договору дарування частини квартири, а також підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на Ѕ частину нерухомого майна у порядку спадкування за законом, унеможливлює вирішення цього спору по суті касаційним судом, оскільки суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, а не розглядає позовні вимоги (підстави позову), які залишилися поза увагою судів попередніх інстанцій.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 січня 2022 року у справі № 908/3736/15, від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20, від 16 червня 2022 року у справі № 523/10871/17.

Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 травня 2022 року у справі № 175/2871/21.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову ОСОБА_1 в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою вищенаведене, в оскаржуваній постанові не навів будь-яких висновків щодо наявності або відсутності порушених прав або охоронюваних законом інтересів позивача, без яких дійти висновків про наявність або відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності неможливо.

Висновок суду про те, що позивач з 2005 року знала, що її матір ОСОБА_4 страждає психічним захворюванням, також вона знала, що її мати відмовилася від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 та про укладення матір`ю 05 січня 2007 року договору дарування Ѕ частини квартири, при цьому звернулася до суду за захистом свого права лише у липні 2014 року, тобто зі спливом позовної давності, на думку колегії суддів, є припущенням, оскільки постанова не містить висновків про порушення прав або інтересів ОСОБА_1 .

Крім того, слід звернути увагу, що у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) викладено висновок, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

Звертаючись до суду із цим позовом ОСОБА_1 просила визнати недійсними: відмову ОСОБА_4 від прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 від 25 лютого 2003 року, заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 , та договір дарування Ѕ частини квартири від 05 січня 2007 року.

При цьому вона зазначала, що про відмову ОСОБА_4 від спадщини після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_2 їй стало відомо у 2013 році під час розгляду в суді цивільної справи за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спадкового майна (справа № 2-41/11), а про заповіт від 12 вересня 2006 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , - 30 квітня 2015 року. Право на оскарження договору дарування Ѕ частини квартири від 05 січня 2007 року в неї виникло після набрання законної сили рішенням Франківського районного суду міста Львова від 25 квітня 2014 року, яким ОСОБА_4 визнано недієздатною.

При новому розгляді справи, у випадку підтвердження підставності заявлених позовних вимог, суд апеляційної інстанції має дослідити питання перебігу позовної давності за кожною позовною вимогою ОСОБА_1 щодо відповідача, який заявив про її застосування.

На момент розгляду цієї справи Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування статті 261 ЦК України, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження №14-452цс18), які підлягають врахуванню у цьому касаційному провадженні.

Однак суд апеляційної інстанції при розгляді справи порушив норми процесуального права, оскільки не встановив фактичні обставини справи, та як наслідок невірно застосував норми матеріального права щодо позовної давності (глава 19 Розділу V ЦК України).

Враховуючи, що судом апеляційної інстанції допущено порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим.

Суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень не може встановлювати обставин справи, давати оцінку чи переоцінку наданим учасниками справи доказам, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.

Враховуючи вищенаведені норми права та встановлені у справі фактичні обставини, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування постанови апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , в якій заявник посилалася на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, частково підтвердилися.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

За правилами частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо вирішення питання про розподіл судових витрат

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, касаційний суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

ПостановуЛьвівського апеляційного суду від 09 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук