Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 466/8886/18

провадження № 61-13418св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач- ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бердар Сергій Васильович, на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова, у складі судді Єзерського Р. Б., від 23 серпня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В., від 27 липня 2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , такими, що втратили право користування житлом, а саме квартирою

АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову посилався на те, що він та відповідачі зареєстровані у вказаній квартирі, однак відповідачі: ОСОБА_2 (дружина брата позивача), ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (племінники позивача) в спірній квартирі ніколи не проживали, особисті речі відповідачів в квартирі відсутні, комунальні платежі вони не сплачують. При цьому, в добровільному порядку знятися з реєстрації відмовляються. Ніяких перешкод у доступі до квартири позивач відповідачам не створював.

Спірна квартира не приватизована та є комунальною власністю. Утримання квартири та оплату вартості комунальних послуг повністю здійснює позивач разом зі своєю сім`єю.

Оскільки відповідачі відсутні за місцем реєстрації понад шість місяців, на підставі статей 71 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), позивач просив суд визнати їх такими, що втратили право користування вказаною квартирою.

Короткий зміст заочного рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2019 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 28 серпня 2019 року про виправлення описки, у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не є власником спірної квартири, яка належить до об`єктів комунальної власності, а отже не наділений правом ставити питання про визнання інших членів сім`ї основного квартиронаймача такими, що втратили право користування житлом. Судом враховано, що визнання відповідачів такими, що втратили право користування квартирою фактично позбавить їх у майбутньому можливості набуття права власності на це майно в порядку приватизації.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 27 липня 2020 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 07 серпня 2020 року про виправлення описки, апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду

м. Львова від 23 серпня 2019 року залишено без змін. Виключено із мотивувальної та резолютивної частини рішення посилання на статті Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Житлового кодексу України, що регулюють право власності на житло.

Колегія суддів погодилась із висновком суду першої інстанції, що сторони мають рівні права щодо користування спірною квартирою, та у разі задоволення позову відповідачі будуть позбавлені в майбутньому можливості набути право власності на частку квартири в порядку приватизації. При цьому, суд врахував, що відповідачі були вселені в квартиру, як члени сім`ї основного квартиронаймача ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та після його смерті договір найму не переоформлявся. Непроживання відповідачів у спірній квартирі не є порушенням прав позивача, оскільки вказане житло є комунальною власністю і саме власник майна повинен вести контроль щодо проживання чи не проживання у квартирі осіб, які були вселені до нього на законних підставах.

Додатково апеляційний суд зазначив, що посилання позивача на відсутність можливості отримати субсидію не підтверджено жодними доказами та не є підставою для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житлом, оскільки питання оплати за утримання майна та користування житлово-комунальними послугами може бути вирішено шляхом укладення відповідного договору між наймачами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2020 року до Верховного Суду,

представник ОСОБА_1 - адвокат Бердар С. В., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

У жовтні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що, ухвалюючи оскаржувані рішення, суди попередніх інстанцій здійснили неправильну юридичну кваліфікацію спірних правовідносин та застосували норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 24 жовтня

2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 28 січня 2019 року у справі

№ 462/7242/14-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц,

від 13 січня 2020 року у справі № 552/6132/17, від 12 березня 2020 року у справі № 490/905/16-ц, від 08 липня 2020 року у справі № 263/7338/17,

від 30 травня 2019 року у справі № 456/827/16-ц, від 14 лютого 2020 року у справі № 462/6567/18, від 24 січня 2019 року у справі № 462/3182/16-ц.

Також заявник посилався на відсутність висновку Верховного Суду щодо особи, наділеної правом звернення до суду із позовом про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням у зв`язку з відсутністю більше ніж шість місяців без поважної причини.

Вважає, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення статей 317 319 321 355 369 405 ЦК України та статей 156, 157 ЖК УРСР, що призвело до неправильного вирішення справи. Апеляційний суд, встановивши зазначене порушення, виключив із мотивувальної та резолютивної частини рішення суду першої інстанції посилання на статті ЦК України та ЖК УРСР, що регулюють право власності на житло, що є фактичною зміною судового рішення, однак при цьому залишив апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 23 серпня 2019 року без змін.

Наголошує на тому, що реєстрація відповідачів у спірному житловому приміщенні порушує право ОСОБА_1 на одержання пільг по сплаті вартості житлово-комунальних послуг.

У встановлений судом строк відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

12 січня 1999 року на підставі розпорядження № 1370 від 11 грудня

1998 року виконавчим комітетом Франківської районної адміністрації Львівської міської ради народних депутатів Файді Богдану Стефановичувидано ордер № 001214 на право зайняття жилого приміщення у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 . Склад сім`ї: ОСОБА_7 (дружина), ОСОБА_8 (син), ОСОБА_1 (син), ОСОБА_2 (невістка), ОСОБА_9 (невістка), ОСОБА_3 (онука).

ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Квартира АДРЕСА_1 належить до об`єктів комунальної власності.

На час розгляду справи судами у квартирі

АДРЕСА_1 зареєстровані: позивач ОСОБА_1 та його сини ОСОБА_10 2001 року народження, ОСОБА_11 2006 року народження, а також відповідачі: ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 1998 року народження та ОСОБА_4 2011 року народження.

Згідно акту № 1445 від 29 жовтня 2018 року, затвердженого директором

ЛКП «Збоїща-408», у спірній квартирі зареєстровані, але не проживають вісімнадцять років ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4

ОСОБА_8 (чоловік та батько відповідачів) зареєстрований у АДРЕСА_3 , є власником цього житлового будинку, однак фактично разом із сім`єю проживає за адресою: АДРЕСА_4 .

Допитана судом першої інстанції в якості свідка ОСОБА_7 пояснила, що відповідачі - її невістка та онуки у спірній квартирі ніколи не проживали, а фактично мешкають по АДРЕСА_4 .

Свідки ОСОБА_12 та ОСОБА_13 суду пояснили, що у спірній квартирі проживає позивач зі своєю сім`єю.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктом 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, або якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають не

в повній мірі з огляду на наступне.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК УРСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Згідно зі статтею 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки.

При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19) Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК УРСР строки.

Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності особа зберігає намір ставитися до жилого приміщення, як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на житло, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відповідний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року в справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18).

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволення позову, вважав, що

оскільки ОСОБА_1 не є власником спірної квартири, тому не наділений правом порушувати питання про визнання інших членів сім`ї основного квартиронаймача такими, що втратили право користування житлом. Крім того суд вказав, що оскільки відповідачі перебували у родинних стосунках з основним квартиронаймачем, вони мають рівне з позивачем право володіння, користування та розпорядження квартирою, а тому не можуть бути визнані такими, що втратили право користування цим житлом, незалежно від тривалості відсутності.

Верховний Суд не може погодитись із вказаними висновками місцевого суду.

Статті 71 та 72 ЖК УРСР встановлюють загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами, визначають судовий порядок визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності понад встановлені строки.

Разом із тим вказані статті не передбачають обмеження кола осіб, наділених правом на звернення до суду з відповідним позовом.

Отже, наймач, або член сім`ї наймача, не може бути обмежений у праві звернення до суду за захистом своїх прав, свобод чи законних інтересів, зокрема із позовом про визнання інших членів сім`ї наймача такими, що втратили право користування житлом з підстав передбачених статтями 71 72 ЖК УРСР.

Висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю у ОСОБА_1 права на звернення до суду з вимогою про визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою є помилковими, та таким, що не узгоджується з постановами Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 13 січня 2020 року у справі

№ 552/6132/17(провадження № 61-34514св18), від 14 лютого 2020 року у справі № 462/6567/18 (провадження № 61-13764св19), від 24 січня 2019 року у справі № 462/3182/16-ц (провадження № 61-17108св18), на які заявник посилався в касаційній скарзі, як на підставу касаційного оскарження судових рішень.

Обмеження прав мешканця гуртожитку на звернення до суду із вимогами про втрату права іншими особами, Верховний Суд України у рішенні

від 01 жовтня 2008 року в справі № 6-28945св07 та Верховний Суд в постанові від 10 квітня 2019 року в справі № 459/1238/16-ц пов`язували із тим, що сторони у цих справах мали право на зайняття лише окремих

ліжко-місць в кімнаті гуртожитку. Тому вказана судова практика не є релевантною до розглядуваної справи за позовом ОСОБА_1 .

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та

ОСОБА_4 у квартирі АДРЕСА_1 не проживають тривалий час, маючи інше фактичне місце проживання. Однак, при цьому суд не з`ясував поважність причин відсутності відповідачів у спірній квартирі, у тому числі чи не пов`язано це з наявністю об`єктивних непереборних обставин, перешкодами з боку позивача, не дослідив та не надав оцінки доказам з цього приводу.

Крім того, суди не звернули увагу на те, що ОСОБА_1 заявлено позовні вимоги про визнання таким, що втратив право користування житлом малолітнього ОСОБА_4 2011 року народження.

За змістом статті 19 Сімейного кодексу України (далі - СК України) при розгляді судом спорів щодо визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою, який подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

До участі у розгляді справи № 466/8886/18 було залучено орган опіки та піклування Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, суд встановив місце навчання ОСОБА_4 , однак у матеріалах справи відсутній, передбачений статтею 19 СК України, письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спорувідносно малолітнього

ОСОБА_4 .

Відсутність вказаного письмового висновку, крім порушення вимог статті 19 СК України, сприяла також і неповному з`ясуванню обставин справи, оскільки саме в ході підготовки відповідного висновку орган опіки та піклування має можливість отримати інформацію про умови проживання дитини, перевірити забезпеченість дитини іншим житлом, крім спірного, з`ясувати причини з яких мати дитини, як її законний представник, не приймає участь в судових засіданнях у розглядуваній справі та не повідомляє суду свою позицію щодо заявленого до дитини позову, а також інші обставини, які можуть мати значення при вирішенні справи судом.

З урахуванням викладеного, касаційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції не в повній мірі з`ясував обставини справи, які необхідні для правильного її вирішення та дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову з підстав відсутності у позивача права порушувати питання щодо визнання ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , такими, що втратили право користування квартирою

АДРЕСА_1 .

Переглядаючи рішення місцевого суду, апеляційний суд зазначених недоліків не усунув, не навів підстав відхилення доводів позивача та не дослідив поважність причин відсутності відповідачів у квартирі понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову з підстав недоведеності позивачем порушення його прав, суди не врахували, що статтею 4 ЦПК України передбачено право особи звернутися до суду за захистом не тільки своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав і свобод, а ще й законних інтересів.

Аналіз поняття "охоронюваний законом інтерес" (правоохоронюваний, законний) навів Конституційний Суд України в своєму рішенні від 01 грудня 1994 року в справі № 1-10/2004 вказавши, що під цим поняттям у

логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Однак у розглядуваній справі суди не встановили, чи пов`язано звернення позивача до суду із захистом його інтересів та чи є такі інтереси законними.

За змістом статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Враховуючи те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами належним чином не встановлені, порушення допущені під час розгляду справи в суді першої інстанції, апеляційним судом не усунені, постанова апеляційного суду не в повній мірі відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, що відповідно до статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати викладене в цій постанові, об`єктивно дослідити надані сторонами докази, дати належну оцінку доводам і запереченням сторін з урахуванням того, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності, та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.

Оскільки справа направлена на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, передбачені частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Бердар Сергій Васильович, задовольнити частково.

Постанову Львівського апеляційного суду від 27 липня 2020 рокускасувати, а справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В. В. Шипович