Постанова

Іменем України

19 березня 2020 року

м. Київ

справа № 471/497/19

провадження № 61-21930св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 вересня 2019 року у складі судді: Кологривої Т. М., та постанову Миколаївського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Данилової О. О., Коломієць В. В., Шаманської Н. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

В липні 2019 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на Ѕ частину житлового будинку, виділення частини надвірних будівель (споруд), виділення частини землі у подальшому з виділенням у натурі між власником та співвласником, виділення частки із спільного майна.

Позов мотивовано тим, що у період з 20 квітня 1991 року по 11 квітня 2006 року ОСОБА_1 перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Під час шлюбу за спільні кошти вони придбали житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 за договором купівлі-продажу у колективного сільськогосподарського пайового товариства ім. Мічуріна. У вказаному будинку вона проживала та була зареєстрована з 12 грудня 1998 року до 10 лютого 2006 року. З 2006 року позивач проживає разом з чоловіком та малолітньою донькою в орендованих приміщеннях в м. Миколаєві, власного житла не має. Їх спільні повнолітні діти ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мають власне житло. Посилаючись на те, що їй стало відомо про те, що відповідач бажає продати їх спільний будинок, чим порушить її права, вирішити у досудовому порядку про виділення її частки у будинку не вдалося.

ОСОБА_1 , з урахуванням уточненої позовної заяви, просила визнати за нею право власності на Ѕ частину житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 вересня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що житловий будинок, розташований по АДРЕСА_1 придбаний під час перебування сторін у шлюбі, тобто є спільною сумісною власністю подружжя. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15). Написання позивачем розписки 29 листопада 2012 року про відсутність претензій до спірного житлового будинку, винесення 08 січня 2013 року слідчим СВ Братського РВ УМВС України в Миколаївській області Тотчасовим О. В. постанови про закриття кримінального провадження за заявою ОСОБА_1 про привласнення її колишнім чоловіком документів на спірний житловий будинок, а також показання свідка ОСОБА_5 про факт написання позивачем у приміщенні сільської ради розписки про відмову від спірного житлового будинку, показання свідків ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про наявність між ними та позивачем домовленості про відмову від частки у праві власності на приватизовану квартиру в смт. Казанка на користь позивача взамін відсутності претензій зі сторони позивача на спірний житловий будинок, а також пояснення самих сторін свідчать про виникнення у 2012 році спору між сторонами щодо права власності на спірний житловий будинок. З урахуванням рішення апеляційного суду Миколаївської області від 29 січня 2013 року та Братського районного суду Миколаївської області від 14 листопада 2012 року суд першої інстанції вважав встановленим, що про порушення свого права на майно подружжя позивач ОСОБА_1 дізналася в 2012 році. Оскільки позивач звернулася з позовом лише у липні 2019 року, то суд першої інстанції вважав, що позивач пропустила позовну давність.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 вересня 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що шлюб між сторонами розірвано 05 серпня 2008 року на підставі судового рішення від 31 березня 2006 року. З 2012 року між сторонами виник спір щодо прав ОСОБА_1 на спірний будинок в с. Новокостянтинівка. У червні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про вселення до будинку з посиланням на те, що відповідач порушує її права співвласника та житлові права. Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 14 листопада 2012 року, залишеним в цій частині без змін рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 29 січня 2013 року, ОСОБА_1 відмовлено у вселенні до будинку АДРЕСА_1 . При цьому судом встановлено, що після вирішення судом питання про розірвання шлюбу ОСОБА_2 в спірному будинку не проживала, сама знялась з реєстрації, отримала інше житло, приватизувала його, згодом продала цю нерухомість та при цьому не порушувала питання про поділ спірного майна (житлового будинку) в межах позовної давності. 29 листопада 2012 року ОСОБА_1 складено розписку про те, що претензій до будинку вона не має. Звернувшись з позовом про поділ спільного майна подружжя у липні 2019 року, ОСОБА_1 пропустила трирічну позовну давність. Підстав для поновлення позовної давності не встановлено.

При відхиленні доводів апеляційної скарги про те, що причиною пропуску строку на звернення до суду став стан здоров`я її доньки, яка народилась у 2013 році апеляційний суд вказав, що не може вважати переконливими такі доводи, оскільки доказів того, що ці обставини не тільки ускладнювали догляд за дитиною, але й унеможливили подання позову до суду, ОСОБА_1 не надала. Твердження ОСОБА_1 про те, що розписка від 27 листопада 2012 року не набула нотаріальної форми та була нею підписана під тиском відповідача, правового значення не має, оскільки висновки суду першої інстанції про відмову в позові гуртуються на інших підставах.

Аргументи учасників справи,

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвали нове рішення про задоволення позову. При цьому посилалася на те, що суди неправильно застосували норми матеріального права та порушили норми процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди невірно встановили обставини справи, зокрема те, що ОСОБА_1 не пропустила позовну давність, оскільки не зверталась з позовом з об`єктивних причин так як була вагітною, а після народження дитини займалась її доглядом та лікуванням, а також утриманням літнього батька.

У лютому 2020 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, підписаний адвокатом Сіхарулідзе Д. Г., в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Відзив мотивовано тим, що касаційна скарга взагалі не містить обґрунтувань в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Суди встановили, що після вирішення судом питання про розірвання шлюбу позивач в спірному будинку не проживала, сама знялась з реєстрації, отримала інше житло, приватизувала його, згодом продала цю нерухомість та при цьому не порушувала питання про поділ спірного майна в межах позовної давності.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували в шлюбі з 20 квітня 1991 року, мають повнолітніх дітей.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано 5 серпня 2008 року на підставі рішення Братського районного суду Миколаївської області від 31 березня 2006 року.

У грудні 1997 року за договором купівлі-продажу на ім`я ОСОБА_2 в КСП ім. Мічуріна придбано житловий будинок АДРЕСА_1 .

Право власності ОСОБА_2 на спірний будинок зареєстроване 14 травня 2014 року.

10 лютого 2006 року ОСОБА_1 знялась з реєстрації в с. Новокостянтинівка, а 11 травня 2006 року зареєструвалась в квартирі АДРЕСА_2 , яку отримала за місцем роботи.

20 червня 2007 року в порядку приватизації державного житлового фонду ОСОБА_1 отримала цю квартиру у спільну власність, а згодом (07 грудня 2012 року) продала квартиру ОСОБА_8

З 2012 року між сторонами виник спір щодо прав ОСОБА_1 на спірний будинок в с. Новокостянтинівка.

29 листопада 2012 року ОСОБА_1 складено розписку про те, що претензій до будинку вона не має.

Згідно частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 14 листопада 2012 року у справі № 1405/592/12, залишеним в цій частині без змін рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 29 січня 2013 року, ОСОБА_1 відмовлено у вселенні до будинку АДРЕСА_1 . У справі № 1405/592/12 суди встановили, що власником спірного житлового будинку є ОСОБА_2 , а не позивачка. Вона своїм правом на поділ майна подружжя протягом позовної давності, яка становить три роки, не скористалася, а отже не може вимагати усунення перешкод у користуванні чужою власністю. ОСОБА_1 після розлучення знялася з реєстрації в спірному будинку і переїхала проживати до іншого населеного пункту, де зареєструвалася в наданій для проживання їй та її дітям трикімнатній квартирі.

У постанові Верховного Суду України від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1662цс15 зроблено висновок, що оскільки спірне майно придбано подружжям до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи судам необхідно було застосовувати положення КпШС 1969 року, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин. Враховуючи те, що подружжям спірне майно було придбано в період шлюбу та до набрання чинності СК України, застосуванню підлягали статті 22, 24, 28 КпШС 1969 року.

Відповідно до частини першої статті 22 КпШС 1969 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

У частині першій статті 24 КпШС 1969 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

У постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 зроблено висновок, що «згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила. Частиною третьою статі 29 КпШС передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено позовну давність, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й частиною другою статті 72 СК України. Отже, вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності».

За таких обставин, встановивши, що спірний будинок подружжям в шлюбі, є спільною власністю подружжя, але позивачем пропущено позовну давність про, застосування якої заявлено відповідачем (а. с. 37 - 39), суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права чи з порушенням норм процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) 401 409 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Арбузинського районного суду Миколаївської області від 17 вересня 2019 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 07 листопада 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков