Постанова
Іменем України
18 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 480/1540/18
провадження № 61-9549св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності в порядку спадкування за законом,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В., за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року у складі судді Терентьєва Г. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів: Темнікової В. І., Бондаренко Т. З., Крамаренко Т. В.,
ВСТАНОВИВ:
1.Описова частина
Короткий зміст позову
У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 , укладений 05 жовтня 2017 року між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , оскільки, цей договір суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину цього будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
На обґрунтування заявлених вимог посилалася на те, що вона є спадкоємцем за законом 1/2 частини спірного будинку на підставі статті 1261 ЦК України після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до статті 549 ЦК УРСР і після смерті матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до статей 1268 - 1270 ЦК України, що встановлено рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області у справі № 480/1895/17 від 23 квітня 2018 року, яке набрало законної сили 24 травня 2018 року.
Після отримання вказаного рішення суду та повторного звернення до нотаріуса позивачу стало відомо, що ОСОБА_3 05 жовтня 2017 року подарував спірний будинок своєму сину ОСОБА_2 .
У зв`язку з чим, приватний нотаріус у серпні 2018 року надав позивачу постанову про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, з підстав відсутності правовстановлюючих документів, що підтверджують право власності спадкодавця на спадкове майно, а також тому, що спадкове майно вже зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 .
Таким чином, позивач вдруге позбавлена законного права на отримання у спадщину 1/2 частки вказаного будинку.
Посилаючись на викладене, позивач просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Миколаївський районний суд Миколаївської області рішенням від 25 лютого 2021 року позов задовольнив. Визнав недійсним договір дарування житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , серія та номер 1-489 від 05 жовтня 2017 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , та матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 . Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 є спадкоємцем майна після смерті своїх батьків, тому має право на отримання у власність 1/2 частини спірного будинку в порядку спадкування. Договір дарування від 05 жовтня 2017 року, укладений між відповідачами, підлягає визнанню недійсним у зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Миколаївський апеляційний суд постановою від 12 травня 2021 року рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору дарування будинку на АДРЕСА_1 , серія та номер 1-489 від 05 жовтня 2017 року, укладеного між ОСОБА_3 і ОСОБА_2 у зв`язку з тим, що він суперечить актам цивільного законодавства, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам змінив, виклав мотивувальну частину в редакції цієї постанови. Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання права власності на 1/2 частки спірного будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , і матері ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасував та в цій частині ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив частково. Визнав за ОСОБА_1 право власності на 3/8 частини цього будинку в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . В іншій частині рішення суду залишив без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що частка позивача у спадкуванні спірного будинку становить 3/8, адже вона в установленому законом порядку не прийняла спадщину після смерті батька. Договір дарування будинку є недійсним, адже він спрямований на встановлення позивачці перешкод у оформленні права спадкування на нього. Дії відповідачів свідчать про недобросовісну поведінку, спрямовану на позбавлення позивачки, яка в установленому законом порядку прийняла спадщину після смерті матері, в майбутньому законних прав на спадкування спірного житлового будинку.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзиву, їх узагальнені аргументи
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 11 червня 2021 року, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просять скасувати рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року і постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2021 року, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявники посилаються на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц та постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16; відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо даного питання застосування статей 22, 28 Кодексу про шлюб та сім`ю України, статей 548 549 ЦК України та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
На обґрунтування касаційної скарги зазначають, що судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки судів не відповідають обставинам справи.
При вирішенні спорів про спадкування, спадщина по яких відкрилась і була прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.
Після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на будинок АДРЕСА_2 .
Спадщину після смерті ОСОБА_4 прийняла його дружина - ОСОБА_5 та син ОСОБА_3 , фактичним вступом в управління та володіння спадковим майном. Позивач спадщину після смерті батька не прийняла, адже не подала до нотаріуса заяву про прийняття спадщини та на момент його смерті з ним не проживала. Після смерті ОСОБА_4 спадкова справа не заводилась.
Висновки судів про те, що договір дарування спірного будинку суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а спрямований на встановлення позивачу перешкод в оформленні права на спадкування на спірний будинок, не відповідає обставинам справи, адже цей договір відповідає вимогам діючого законодавства, не суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам. Ніхто із сторін цього договору не помилявся щодо обставин правочину.
Позивач не довела належними та допустимими доказами позовні вимоги про визнання договору дарування недійсним, а суд не навів у своєму рішенні підстав, за яких договір дарування повністю може бути визнаний недійсним.
За життя ОСОБА_5 жодного разу після смерті чоловіка ОСОБА_4 не зверталась до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та із заявою про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні, як це передбачено пунктом 128 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (яка діяла на час відкриття спадщини). Не достатньо лише перебувати в шлюбі під час купівлі майна, потрібно після смерті другого з подружжя заявити пережившому подружжю про своє бажання отримати свідоцтво про право власності на 1/2 частку в спільному майні подружжя.
Таким чином, суд невірно у цьому випадку врахував долі спадкоємців при визначенні розміру частки позивача у спадковому майні.
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду 08 червня 2021 року, ОСОБА_1 просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2021 року та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц.
На обґрунтування касаційної скарги зазначає, що постанова апеляційного суду є такою, що не ґрунтується на законодавстві, прийнята всупереч правовим позиціям Верховного Суду.
Висновок апеляційного суду про відсутність доказів прийняття нею спадщини після смерті батька є помилковим, адже вона фактично вступила у володіння та управління спірним будинком, як і її брат, оскільки на час відкриття спадщини постійно проживала у населеному пункті, де розташований спірний будинок, в якому проживала її матір до якої вона приходила, допомагала нести тягар його утримання, зокрема беручи участь у ремонтних роботах, надаючи кошти на оплату комунальних платежів.
Відсутність реєстрації місця проживання позивача за місцем проживання спадкодавця не може бути доказом того, що він не проживав зі спадкодавцем, оскільки сама по собі відсутність такої реєстрації згідно зі статтею 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» не є абсолютним підтвердженням обставин про те, що спадкоємець не проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, якщо обставини, встановлені частиною третьою статті 1268 ЦК України, підтверджуються іншими належними і допустимими доказами, які були надані позивачем, та оцінені судом.
Тобто апеляційний суд помилково визнав недоведеним факт прийняття нею спадщини після смерті батька з посиланням на відсутність реєстрації її місця проживання за тією ж адресою.
19 серпня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_3 і ОСОБА_2 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , мотивований тим, що докази та обставини, на які посилається ОСОБА_1 у касаційній скарзі висновків апеляційного суду не спростовують, вони були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні суд дотримався норм матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень Верховного Суду.
При вирішенні спорів про спадкування, спадщина в яких відкрилася і була прийнята до 01 січня 2004 року, не допускається застосування судами норм ЦК 2003 року, а застосуванню підлягають норми законодавства, чинного на час відкриття спадщини, зокрема ЦК УРСР.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 червня 2021 року за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
30 червня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 серпня 2021 року за касаційною скаргою ОСОБА_1 відкрито касаційне провадження у справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Батьками ОСОБА_1 є ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Миколаївський районний суд Миколаївської області 23 квітня 2018 року у справі № 480/1895/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, ухвалив рішення, яке набрало законної сили.
Рішенням суду у справі № 480/1895/17 встановлено, що згідно з копією «договору купли-продажи жилого дома усадебного типа с надворными постройками» від 05 листопада 1991 року, ОСОБА_4 купив «жилой дом усадебного типа с надворными постройками». ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер;
ОСОБА_3 на підставі рішення виконкому Радсадівської сільської ради від 17 квітня 2007 року № 25 оформив право власності на будинок АДРЕСА_1 на своє ім`я та отримав свідоцтво про право власності на нього від 13 грудня 2007 року, зареєструвавши в КП «Миколаївське МБТІ» за реєстровим номером 409 від 13 грудня 2007 року;
У 2009 році ОСОБА_1 разом зі своєю матір`ю звернулися до прокуратури і на підставі протесту прокурора 14 квітня 2009 року виконавчий комітет Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області рішенням № 28 скасував своє рішення від 17 квітня 2007 року № 25. У 2017 році ОСОБА_1 стало відомо, що КП «Миколаївське МБТІ» внесло відповідні зміни в довідку належності зазначеного будинку, однак не скасувало державну реєстрацію права власності, адже виконком Радсадівської сільської ради в своєму рішенні не скасував видане ним ОСОБА_3 свідоцтво про право власності.
За результатами розгляду справи № 480/1895/17 суд рішенням від 23 квітня 2018 року визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 13 грудня 2007 року, видане виконавчим комітетом Радсадівської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про право власності ОСОБА_3 на спірний будинок, зареєстроване в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації за реєстраційним номером 21407218, номер запису 409 в книзі 3 від 13 грудня 2007 року.
05 жовтня 2017 року ОСОБА_3 на підставі договору дарування подарував спірний будинок своєму сину ОСОБА_2 .
Отже спір між сторонами щодо належності житлового будинку АДРЕСА_1 , виник задовго до укладення договору дарування від 05 жовтня 2017 року.
Згідно з копією спадкової справи № 7/2016 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 ОСОБА_1 прийняла спадщину з чого вона б не складалась.
Згідно з копією постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 15 серпня 2018 року приватний нотаріус Миколаївського районного нотаріального округу Миколаївської області відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , на спадкове майно - житловий будинок з господарськими та побутовими спорудами та будівлями, що знаходиться в АДРЕСА_1 , у зв`язку з відсутністю документів, які підтверджують право власності померлої ОСОБА_5 на цей будинок.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не
підлягають задоволенню з огляду на таке.
Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права
Щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірного будинку в порядку спадкування за законом після смерті батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , і матері ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
Відповідно до статті 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу,
є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Аналогічну норму містить і стаття 60 СК України.
Встановивши, що будинок АДРЕСА_1 був придбаний ОСОБА_4 у період шлюбу з ОСОБА_5 , суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що цей будинок належав подружжю на праві спільної сумісної власності, частки в якій є рівними, адже тлумачення статті 22 КпШС України свідчить, що закон встановив презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Ураховуючи наведене, висновок апеляційного суду про те, що після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на 1/2 частини спірного будинку є правильним.
Відносини спадкування регулюються правилами ЦК, якщо спадщина відкрилася не раніше 01 січня 2004 року. У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила ЦК УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом.
Відповідно до статті 524 ЦК УРСР спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Згідно зі статтею 525 ЦК УРСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця. Статтею 527 ЦК УРСР визначено, що спадкоємцями можуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народжені після його смерті.
Відповідно до статей 548 549 ЦК УРСР для прийняття спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Не допускається прийняття спадщини під умовою або з застереженнями. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини. Визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Під фактичним вступом у володіння або управління спадковим майном, що підтверджує факт прийняття спадщини, слід мати на увазі різні дії спадкоємця з управління, розпорядження і користування цим майном, підтримання його в належному стані або сплату податків та інших платежів тощо.
Апеляційний суд встановив, що після смерті ОСОБА_4 спадкоємцями першої черги за законом були його дружина ОСОБА_5 , син ОСОБА_3 , дочка ОСОБА_1 .
Встановивши наявність доказів фактичного прийняття спадщини ОСОБА_5 і ОСОБА_3 , шляхом вступу в управління і користування спадковим майном ОСОБА_4 та відсутність доказів вступу позивача в управління або володіння спадковим майном ОСОБА_4 , в розумінні статті 549 ЦК УРСР, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не прийняла спадщину після смерті батька, спадщину прийняли його дружина та син і їх частки у праві власності на будинок становлять по 1/4 у кожного.
За вказаних обставин апеляційний суд правильно вважав, що після смерті ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , відкрилася спадщина на 3/4 частки у праві власності на спірний будинок.
За загальним правилом про спадкування, право на спадщину виникає в день відкриття спадщини. Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою, для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (статті 1220 1222 1270 ЦК України).
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статті 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Встановивши, що ОСОБА_3 не відмовлявся від прийняття спадщини після смерті матері та на час її смерті проживав разом з нею, а позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини в установлений законом строк, обґрунтованим є висновок суду про те, що ОСОБА_3 і ОСОБА_1 є такими, що прийняли спадщину після смерті матері, і їх частки у праві власності на будинок становлять: 3/8 (3/4 : 2 = 3/8) у ОСОБА_1 та 5/8 ( 3/4 : 2 + 1/4 = 5/8) у ОСОБА_3 .
Доводи касаційної скарги ОСОБА_1 такі висновки апеляційного суду не спростовують, зводяться до незгоди з ними, трактуванню норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини на власний розсуд, а також до необхідності здійснення переоцінки фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Висновки апеляційного суду в указаній частині не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 10 січня 2019 року у справі № 484/747/17, від 04 липня 2018 року у справі № 404/2163/16-ц.
Щодо визнання недійсним договору дарування від 05 жовтня 2017 року.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Згідно із статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Отже, цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для позбавлення спадкоємця, який в установленому законом порядку прийняв спадщину, законних прав на спадкування майна, яке є предметом оспорюваного правочину.
Дарувальник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої особи під час знаходження в провадженні суду справи щодо цього майна, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно особи, яка претендує на це майно. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Як наслідок, не виключається визнання договору дарування недійсним, спрямованого на позбавлення спадкоємця права на спадкове майно, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Схожа за змістом правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).
Звертаючись до суду з позовом позивач, зокрема, посилалася на те, що спір між сторонами щодо належності спірного будинку виник задовго до укладення договору дарування від 05 жовтня 2017 року, внаслідок укладання між відповідачами оспорюваного правочину, істотно порушено її права, оскільки вона позбавлена можливості реалізувати свої права як спадкоємиці після смерті своїх батьків на зазначений житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами .
Встановивши, що ОСОБА_3 на час укладення оспорюваного договору знав про те, що на частину спірного будинку претендує позивач як спадкоємиця після смерті батьків та наявність рішення виконавчого комітету від 14 квітня 2009 року про скасування рішення виконавчого комітету від 17 квітня 2007 року № 25 на підставі якого він отримав свідоцтво про право власності на цей будинок, а тому міг передбачити негативні для себе наслідки у випадку задоволення позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на частину спірного будинку в порядку спадкування, апеляційний суд правильно застосував при вирішення справи правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), та дійшов обґрунтованого висновку про викладення рішення суду першої інстанції в цій частині в редакції своєї постанови.
Рішення судів в указаній частині не суперечать висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19, від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/18436/16.
Наведені в касаційній скарзі доводи ОСОБА_3 і ОСОБА_2 висновки судів у цій частині не спростовують, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, який надав відповідну правову оцінку всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційних скарг без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незмінній частині та постанови апеляційного суду - без змін.
Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційні скарги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського районного суду Миколаївської області від 25 лютого 2021 року в незмінній частині та постанову Миколаївського апеляційного суду від 12 травня 2021 року залишити без змін.
Постанова Верховного Суду набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
М. Ю. Тітов