ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 480/4652/18

адміністративне провадження № К/9901/22496/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 19 березня 2019 року (суддя - Гелета С.М.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2019 року (головуючий суддя - Ральченко І.М., судді: Катунов В.В., Бершов Г.Є.) у справі №480/4652/18 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення коштів,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства юстиції України (далі - Мін`юст), у якому просив:

- визнати протиправним та скасувати наказ від 11 жовтня 2018 року № 3897/к про звільнення його з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління у зв`язку із скороченням штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби;

- поновити на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління (в Мін`юсті);

- стягнути з Мін`юсту середню заробітну плату за час вимушеного прогулу, починаючи з 12 жовтня 2018 року до дня поновлення на посаді;

- стягнути з Мін`юсту середній заробіток за час затримки виплати усіх сум, що належить виплатити позивачу за період з 12 по 18 жовтня 2018 року (включно) у розмірі 6 328,00 грн;

- стягнути компенсацію за заподіяну моральну шкоду у розмірі 9 000,00 грн.

На думку ОСОБА_1 , його звільнення у зв`язку із скороченням штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби було незаконним оскільки при вивільненні відповідачем не було запропоновано йому переведення на іншу роботу, не запропоновано будь-яку іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу та за час затримки виплати усіх сум при звільненні. Вважає, що має право на компенсацію у якості відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 19 березня 2019 року, залишеним без змін постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Мін`юсту №3897/к від 11 жовтня 2018 року «Про звільнення». Поновлено ОСОБА_1 на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління (в Мін`юсті). Стягнуто з Мін`юсту на користь ОСОБА_1 суму середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в розмірі 97 650,36 грн, суму середнього заробітку за час затримки виплати всіх сум заробітної плати під час звільнення в розмірі 6 328,00 грн та 5000, 00 грн витрат на правничу допомогу. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що відповідач не обґрунтував правомірність звільнення позивача з роботи та дотримання його прав при звільненні; не довів дотримання вимог пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», статті 492 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при прийняті спірного наказу про звільнення. При цьому суди зауважили про необґрунтованість позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача компенсації за заподіяну моральну шкоду.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи

Не погоджуючись з вказаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, відповідач звернувся з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ці судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

В обґрунтування касаційної скарги Мін`юст вказує, що суди безпідставно не звернули увагу, що Головне слідче управління Мін`юсту, в якому працював позивач, було ліквідовано без передачі його функцій іншому структурному підрозділу на підставі Рішення Конституційного Суду України від 24 травня 2018 року №3-р/2018. При цьому, повноваження позивача обмежувались компетенцією Головного слідчого управління оскільки в жодному структурному підрозділі Мін`юсту не встановлено такі вимоги до професійної компетентності. Тож саме у зв`язку із цим відповідач був позбавлений можливості запропонувати позивачу іншу вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю на підприємстві, як таку, що не відповідає освітньо-кваліфікаційному рівню позивача. Таким чином, на думку скаржника, ним повністю дотримано норми законодавства, що регулюють вивільнення працівника, а суди, задовольняючи позов, дійшли до неправильних висновків про незаконність звільнення ОСОБА_1 .

Позивач подав відзив на касаційну скаргу відповідача, у якому вказує на безпідставність та необґрунтованість доводів касаційної скарги Мін`юсту. Вважає рішення судів першої та апеляційної інстанції законними, такими, що прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування відзиву ОСОБА_1 наголошує на тому, що відповідачем не надано доказів про те, що він відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести його на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Рух касаційної скарги

09 серпня 2019 року касаційна скарга Мін`юсту надійшла до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду.

За наслідками автоматизованого розподілу касаційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: судді-доповідача Соколова В.М., суддів Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.

Верховний Суд ухвалою від 16 серпня 2019 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.

Ухвалою Верховного Суду від 26 серпня 2020 року справу призначено до розгляду у попередньому судовому засіданні на 27 серпня 2020 року у відповідності до статті 343 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

З 11 вересня 2017 року по 03 січня 2018 року позивач працював на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах слідчого відділу Слідчого управління Департаменту кримінально-виконавчої служби України.

З 04 січня по 08 лютого 2018 року позивач працював на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Головного слідчого управління (в Мін`юсті).

З 09 лютого 2018 року до дати звільнення позивач працював на посаді старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління (в Мін`юсті).

На виконання Рішення Конституційного Суду України від 24 квітня 2018 року №3-р/2018 відповідачем, у зв`язку із внесенням змін до структури та штатної чисельності працівників апарату Мін`юсту, було видано ряд наказів про зміни в штатному розписі та скорочення штату працівників, в тому числі і наказ № 2935/к, згідно якого, зокрема, було виведено із структури апарату Головне слідче управління (на правах департаменту) - 40 штатних посад, в якому працював позивач.

09 серпня 2018 року позивач ознайомився зі змістом письмового попередження про наступне вивільнення із займаної посади (а саме через два місяця з дня ознайомлення з цим попередженням) згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», у зв`язку із скороченням штату державних службовців Мін`юсту.

В тексті цього попередження від 8 серпня 2018 року не було наведено жодних відомостей про наявність чи відсутність рівнозначних (нижчих) вакантних посад для позивача.

Наказом від 11 жовтня 2018 року №3897/к ОСОБА_1 звільнено з посади старшого слідчого в особливо важливих справах третього відділу з розслідування кримінальних проваджень Управління розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Мін`юсту з 11 жовтня 2018 року у зв`язку із скороченням штату державних службовців відповідно до пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» з припиненням державної служби.

Крім того, цим наказом №3897/к вирішено виплатити позивачу вихідну допомогу при звільненні у розмірі середньої місячної заробітної плати згідно з частиною четвертою статті 87 Закону України «Про державну службу» (пункт 2 наказу), а також виплатити грошову компенсацію за невикористанні дні щорічної та додаткової відпусток. Підставою для прийняття наказу про звільнення позивача зазначено попередження про наступне вивільнення від 9 серпня 2018 року з відміткою про ознайомлення.

Вважаючи спірне рішення та дії відповідача протиправними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.

Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року №460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX), який набрав чинності 08 лютого 2020 року, установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, визначено Законом України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 року №889-VIII, який набрав чинності 1 травня 2016 року (далі - Закон України «Про державну службу»).

Підстави для припинення державної служби визначені статтею 83 Закону України «Про державну службу», згідно із пунктом 4 частини першої якої державна служба припиняється, за ініціативою суб`єкта призначення.

За приписами пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.

За змістом частини третьої статті 87 Закону України «Про державну службу» процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.

Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 цього Кодексу встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частиною першою статті 42 КЗпП України встановлено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається вказаним у переліку (частини другої статті 42 КЗпП України).

Порядок вивільнення працівників унормовано у статті 492 КЗпП України.

Так про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

За приписами статті 51 КЗпП України, які кореспондуються зі статтею 43 Конституції України, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Пленум Верховного Суду України в пункті 19 постанови від 6 листопада 1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» (зі змінами) роз`яснив, що, розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 492 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Рішенням Конституційного Суду України від 24 квітня 2018 року №3-р/2018 визнано такою, що не відповідає Конституції України частина шоста статті 216 Кримінального процесуального кодексу України, згідно з якою слідчі органи Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України (правонаступником якого згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 2016 року №343 було визначено Мін`юст).

У зв`язку з цим постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2018 року №597 внесено зміни до пункту 4 Положення про Мін`юст, а саме - підпункт 9516, згідно з яким Мін`юст відповідно до покладених на нього завдань забезпечує здійснення досудового розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби, - виключено.

На виконання вищезазначених правових актів відповідачем було видано ряд наказів про зміни в штатному розписі та скорочення штату працівників Мін`юсту.

Тож суди встановили, що у структурі та штатному розписі відповідача було ліквідовано, зокрема, Головне слідче управління (на правах департаменту), у якому працював позивач, та скорочено у штатному розписі апарату Мін`юсту посаду позивача.

Отже, у відповідача відбулись зміни в організації виробництва і праці, а саме зменшення чисельності працівників, ліквідація деяких управлінь і відділів та створення нових.

Разом з тим законодавцем встановлено чітку процедуру, що передує звільненню працівника на підставі частини першої статті 40 КЗпП України.

Так враховуючи положення КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше ніж за два місяці та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації.

Судами встановлено, що позивач був повідомлений під підпис про майбутнє звільнення, разом з тим, відповідач не надав належних доказів того, що позивачу пропонували вакантні посади при попередженні про звільнення, а також доказів відмови позивача від подальшого проходження служби та доказів відсутності вакантних посад в цій же установі, які за своєю кваліфікацією може обійняти позивач.

Ураховуючи те, що відповідачем при попередженні позивача про майбутнє звільнення із займаної посади не дотримано законодавчо встановлених вимог щодо одночасного повідомлення працівника (державного службовця) про наявність всіх наявних вакантних посад, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, та як наслідок не отримано від державного службовця згоди/відмови на переведення на іншу рівнозначну або нижчу вакантну посаду, висновок судів про те, що відповідачем не дотримано порядок вивільнення працівника є вірним.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідачем не доведено факту відсутності посад, які б відповідали кваліфікаційним вимогам позивача, з огляду на те, що з інформації про вимоги до кандидатів на деякі вакантні посади державної служби категорії «В» в апараті Мін`юсту (у період звільнення позивача) слідує, що наявність досвіду роботи за відповідною професією не вимагалась, а отже позивач відповідав визначеним до кандидатів вимогам та міг претендувати на такі посади.

Також є вірним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про необґрунтованість доводів відповідача щодо неможливості запропонувати позивачу рівнозначну або нижчу посаду у зв`язку з ліквідацією Головного слідчого управління без правонаступництва.

Так роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії, які може виконувати працівник, і не лише за місцем його роботи в певному структурному підрозділі, а всі вакансії, які є в юридичної особи.

Враховуючи, що посада позивача, яку скорочено, була саме в структурі Мін`юсту, то відповідач повинен був запропонувати рівнозначну посаду, а у разі її відсутності - іншу посаду відповідно до його кваліфікації та досвіду роботи в апараті Мін`юсту.

Отже, за встановлених обставин і правового регулювання спірних відносин колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що зміна умов праці працівника шляхом звільнення його з посади та попередження про вивільнення без дотримання гарантій, передбачених статтями 40, 492 КЗпП України, є неналежним виконанням власником норм трудового законодавства та суперечить визначеним законом гарантіям.

Доводи касаційної скарги не містить обґрунтувань щодо неправильності розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу чи за час затримки виплати усіх сум при звільнені, а тому касаційним судом, з огляду на обсяг його повноважень при касаційному перегляді судових рішень, не аналізується.

Касаційна скарга не спростовує правильність доводів, якими мотивовано судові рішення, ґрунтується на неправильному тлумаченні норм права, що регламентують спірні правовідносини, відтак не дає підстав вважати висновки судів першої та апеляційної інстанцій помилковими, а застосування судами норм матеріального та процесуального права - неправильним.

У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Відтак, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

На підставі пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

За таких обставин, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документального підтвердження судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX та статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Міністерства юстиції України - залишити без задоволення.

Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 19 березня 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2019 року у справі №480/4652/18 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк