Постанова

Іменем України

17 березня 2020 року

м. Київ

справа № 487/5545/17

провадження № 61-9153св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Бурлаков С. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач 1 (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

відповідач 2 (третя особа за зустрічним позовом) - Миколаївська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року в складі колегії суддів: Коломієць В. В., Данилової О. О., Шаманської Н. О.,

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , Миколаївської міської ради та просила суд визнати недійсними підпункти 15.2, 15.3 пункту 15 рішення Миколаївської міської ради від 18 червня 2015 року № 48/38 «Про вилучення, надання, передачу у власність, спільну сумісну та спільну часткову власність, надання в оренду земельних ділянок громадянам, зміну цільового призначення земельної ділянки та внесення змін до рішень міської ради та виконкому міської ради по Заводському району міста Миколаєва»; визнати недійсним договір оренди землі від 8 грудня 2016 року № 11242, укладений між Миколаївською міською радою та ОСОБА_2 , відповідно до якого останній було передано в оренду земельну ділянку площею 168 кв. м з кадастровим номером 4810136300:03:026:0008 (далі - земельна ділянка) без права забудови для обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

Позовна заява мотивована тим, що позивач є власницею житлового будинку з прилеглими до нього господарськими та побутовими спорудами та будівлями у АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 28 травня 1998 року. У подальшому даному домоволодінню були присвоєні адреси: АДРЕСА_3 .

Спірна земельна ділянка, що відведена відповідачці вищевказаним рішенням Миколаївської міської ради, позивач постійно користується ще з 1991 року, оскільки на ній розташовано належне їй майно, та в технічному паспорті, виготовленому ММБТІ 15 вересня 2016 року на її домоволодіння, дана земельна ділянка зазначена як така, що входить до її домоволодіння.

У квітні 2017 року позивач звернулась до Миколаївської міської ради для оформлення правових документів на зазначену земельну ділянку, проте листом Управління земельних ресурсів Миколаївської міської ради від 14 червня 2017 року № 01-374 їй повернуто документи та роз`яснено про неможливість відведення цієї земельної ділянки у зв`язку із передачею її в оренду ОСОБА_2 .

Посилаючись на викладене, а також на те, що вона не погоджувала землевпорядну документацію щодо відведення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, хоча є суміжним землекористувачем, та не була повідомлена про дату і час проведення робіт із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки, наданої ОСОБА_2 , просила позов задовольнити.

У січні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 , в якій просила усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою кадастровий номер 4810136300:03:026:0008, площею 168 кв. м, яка на підставі договору оренди землі № 11242, укладеного 08 грудня 2016 року між нею та Миколаївською міською радою, передана їй для обслуговування індивідуального жилого будинку та господарських будівель і споруд за адресою АДРЕСА_1 , без права забудови строком на 25 років (до 8 грудня 2041 року), шляхом зобов`язання відповідача знести самовільно збудовані паркани: зі сторони АДРЕСА_4 до АДРЕСА_1 ; на межі між орендованою нею земельною ділянкою та земельною ділянкою в АДРЕСА_1 та звільнити самовільно зайняту земельну ділянку.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_2 зазначає, що є власником житлового будинку в АДРЕСА_5 , а ще АДРЕСА_6 ) та власником земельної ділянки площею 0,0332 га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, кадастровий номер 4810136300:03:026: 003 в АДРЕСА_1 . Між нею та Миколаївською міською радою на підставі рішення від 18 червня 2015 року № 48/38, було укладено договір оренди землі площею 168 кв. м. Однак, ОСОБА_1 встановила паркани на вказаній земельній ділянці чим позбавила ОСОБА_2 доступу до неї, у зв`язку з чим просила усунути перешкоди у користуванні землею, шляхом знесення паркану та звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки.

Ухвалою суду від 02 березня 2018 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 листопада 2018 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсними підпункти 15.2, 15.3 пункту 15 рішення Миколаївської міської ради від 18 червня 2015 року № 48/38 «Про вилучення, надання, передачу у власність, спільну сумісну та спільну часткову власність, надання в оренду земельних ділянок громадянам, зміну цільового призначення земельної ділянки та внесення змін до рішень міської ради та виконкому міської ради по Заводському району міста Миколаєва».

Визнано недійсним договір оренди землі від 08 грудня 2016 року № 11242, укладений між Миколаївською міською радою та ОСОБА_2 .

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою - відмовлено.

Додатковим рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 30 січня 2019 року стягнуто з Миколаївської міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 320,00 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 320,00 грн.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що спірні рішення Миколаївської міської ради та договір оренди землі порушують права позивача, як фактичного землекористувача переданої в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки, а тому на підставі частини третьої статті 152 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України), частини першої статті 21 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України) мають бути скасовані. При цьому суд виходив з того, що передана в оренду земельна ділянка входить до складу домоволодіння, належного ОСОБА_1 , що підтверджується технічним паспортом на даний житловий будинок від 15 вересня 2016 року. Крім того, на цій земельній ділянці знаходиться належна ОСОБА_1 господарська побудова літ Г. (1970 року забудови), прокладені газопровід позивачки, а також наявний водяний колодязь, щодо якого у 2017 році позивачем виготовлені документи про приєднання до централізованої системи водопостачання. До того ж, землевпорядна документації на спірну земельну ділянку з позивачкою не була погоджена та відсутні докази повідомлення її про дату і час проведення робіт із закріплення межовими знаками меж цієї ділянки.

За такого суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову ОСОБА_3 , виходячи з відсутності підстав для захисту її прав шляхом усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та Миколаївської міської ради - задоволено.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 листопада 2018 року та додаткове рішення цього суду від 30 січня 2019 року - скасовано та ухвалено нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.

Позов ОСОБА_2 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 демонтувати паркан, встановлений на земельній ділянці, що була передана ОСОБА_2 за укладеним із Миколаївською міською радою договором оренди від 08 грудня 2016 року, між земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , та земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_8 .

Вирішено питання судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, та відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що спірна земельна ділянка в установленому законом порядку в користування позивачці ОСОБА_1 , або попереднім власникам будинку ніколи не надавалась, а відсутність письмової згоди позивачки при погодженні землевпорядної документації на спірну земельну ділянку, за відсутності інших порушень вимог земельного законодавства та враховуючи неправомірність дій ОСОБА_1 з користування даною ділянкою (тобто, без належних правових підстав), - не є підставою для визнання недійсними рішення Миколаївської міської ради про передачу цієї земельної ділянки в оренду ОСОБА_2 та укладеного на його підставі договору оренди. ОСОБА_1 не надано належних доказів на підтвердження правомірного володіння чи користування спірною земельною ділянкою.

Задовольняючи зустрічний позов ОСОБА_2 , суд апеляційної інстанції виходив з того, що на підставі статті 152 ЗК України позовні вимоги ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні переданої їй в оренду земельною ділянкою підлягають задоволенню: шляхом зобов`язання ОСОБА_1 демонтувати паркан, встановлений на земельній ділянці, що була передана ОСОБА_2 за укладеним із Миколаївською міською радою договором оренди від 08 грудня 2016 року, між земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1 , та земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_8 .

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

02 травня 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, з урахуванням уточненої касаційної скарги, просить скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду та залишити в силі рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 28 листопада 2018 року та додаткове рішення цього суду від 30 січня 2019 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права.

Заявниця зазначає, що вона на підставі договору купівлі-продажу від 28 травня 1998 року є власницею домоволодіння у АДРЕСА_9 ). Ще до купівлі даного домоволодіння позивачкою по розписці за відсутністю правовстановлюючих документів було придбано земельну ділянку у АДРЕСА_10 ). Однак право користування земельною ділянкою нею за різних причин не оформлено. Позивач постійно проживає у житловому будинку та користується земельною ділянкою, на якій розташоване належне їй майно з 1991 року, а саме господарські побудови літ. Г, прокладено газопровід позивача, а також наявний водяний колодязь.

Крім того позивач не погоджувала землевпорядну документацію щодо відведення ОСОБА_2 спірної земельної ділянки, хоча є суміжним землекористувачем, та не була повідомлена про дату і час проведення робіт із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки, наданої ОСОБА_2 .

Доводи інших учасників справи

27 червня 2019 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суд апеляційної інстанції забезпечив повний і всебічний розгляд справи й ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Рух касаційної скарги

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2019 року відкрито провадження у даній справі. Витребувано матеріали цивільної справи з Заводського районного суду міста Миколаєва.

Клопотання ОСОБА_1 про зупинення дії постанови Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року задоволено. Зупинено дію постанови Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року до закінчення касаційного провадження.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційних скарг цих висновків не спростовують.

Короткий зміст фактичних обставин справи

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що рішенням виконавчого комітету Заводської районної ради міста Миколаєва № 256 від 16 серпня 1991 року про затвердження акту про прийняття житлового будинку А за адресою: АДРЕСА_2 , в експлуатацію та визнання ОСОБА_4 власником будинку, для його розташування та обслуговування була виділена земельна ділянка площею 225 кв. м.

26 грудня 1991 року ОСОБА_4 продав вказаний будинок ОСОБА_5 , а на підставі укладеного з останнім договору купівлі-продажу від 28 травня 1998 року власником цього житлового будинку з прилеглими до нього господарськими та побутовими спорудами та будівлями у АДРЕСА_11 ) стала позивач ОСОБА_1 . Земельна ділянка, на якій розташований даний будинок, не приватизована.

ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 01 серпня 1997 року та свідоцтва про право на спадщину від 29 липня 2014 року є власником двох житлових будинків з прилеглими до них господарськими та побутовими спорудами та будівлями, що розташовані у АДРЕСА_12 ) та на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серія ЯЕ № 914594, виданого 29 січня 2008 року управлінням земельних ресурсів у місті Миколаєві Миколаївської області Держземагенства України, та вищевказаного свідоцтва про право на спадщину - власником земельної ділянки площею 0,0332 га цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд, кадастровий номер 4810136300:03:026: 003 у АДРЕСА_1 .

Рішенням Миколаївської міської ради № 44/34 від 19 листопада 2014 року (пункт 22) ОСОБА_2 надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення додаткової земельної ділянки, орієнтованою площею 140 кв. м, із земель комунальної власності, з метою передачі її в оренду без права забудови для обслуговування індивідуального жилого будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 .

Рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2015 року № 48/38 (пункту 15) затверджено проект землеустрою щодо відведення в оренду додаткової земельної ділянки (кадастровий номер 4810136300:03:0260008) без права забудови загальною площею 168 кв. м, із земель комунальної власності, з віднесенням їх до земель житлової забудови, для обслуговування індивідуального жилого будинку та господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . Земельна ділянка має обмеження у використанні: «охоронна зона навколо (вздовж) інженерних комунікацій» (газопровід) на частину земельної ділянки площею 33 кв. м і «охоронна зона навколо (вздовж) інженерних комунікацій» (водопровід) на частину земельної ділянки площею 62 кв. м. Вирішено надати ОСОБА_2 в оренду на 25 років вказану земельну ділянку без права забудови.

08 грудня 2016 року між Миколаївською міською радою та ОСОБА_2 на вищезазначених умовах укладено договір оренди землі № 11242. 04 травня 2017 року внесено зміни до договору щодо розміру орендної плати. Вказане право оренди ОСОБА_2 зареєстровано 12 грудня 2016 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З матеріалів інвентаризаційної справи БТІ за адресою: АДРЕСА_2 , встановлено, що земельною ділянкою за цією адресою ОСОБА_6 (цивільний чоловік позивачки) користувався без відповідної правової підстави. Станом на 06 липня 1969 року у його самовільному користуванні знаходиться 89 кв. м. Станом на 18 листопада 1991 року самозахват землі становить 170 кв. м. Судом встановлено, що саме ця земельна ділянка була передана в оренду ОСОБА_2 за спірним договором оренди.

Згідно матеріалів інвентаризаційної справи БТІ за адресою: АДРЕСА_14 ) станом як на 27 січня 1990 року, так і на 25 травня 1998 року в користуванні власника будинку за цією адресою знаходиться 225 кв. м, що відповідає площі земельної ділянки, яка виділена рішенням виконавчого комітету Заводської районної ради міста Миколаєва № 256 від 16 серпня 1991 року для обслуговування житлового будинку за вказаною адресою.

Згідно матеріалів інвентаризаційної справи БТІ за адресою: АДРЕСА_14 ) встановлено, що 15 вересня 2016 року до неї були приєднані матеріали інвентаризаційної справи БТІ за адресою: АДРЕСА_2 . Підставою такого приєднання була розписка ОСОБА_6 від 07 лютого 2005 року, в якій останній вказав, що бажає, щоб спадкоємцем його земельної ділянки був його син ОСОБА_7 . Крім того з даних матеріалів інвентаризаційної справи встановлено, що площа земельної ділянки, якою фактично користується ОСОБА_1 становить вже 410 кв. м, з яких 185 кв. м є самозахватом.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до пункту «в» статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною першою статті 122 ЗК України встановлено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно з частиною першою статті 124 ЗК України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Згідно частини першої статті 123 ЗК України рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Порядок погодження і затвердження документації із землеустрою, а також повноваження органів виконавчої влади в частині погодження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок передбачено у статтях 186 186-1 ЗК України.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на те, що спірне рішення Миколаївської міської ради та договір оренди землі порушують її права як фактичного землекористувача земельної ділянки, оскільки передана в оренду ОСОБА_2 земельна ділянка входить до складу домоволодіння, належного ОСОБА_1 , а також на цій земельній ділянці знаходиться належна їй господарська побудова літ Г. (1970 року забудови), прокладені газопровід позивачки, а також наявний водяний колодязь. Крім того землевпорядна документація на спірну земельну ділянку з позивачкою не була погоджена та відсутні докази повідомлення її про дату і час проведення робіт із закріплення межовими знаками меж цієї ділянки.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження порушення її прав оскаржуваним рішенням Миколаївської міської ради та спірним договором оренди земельної ділянки.

Такі висновки суду є правильними та обґрунтованими, з огляду на таке.

Відповідно до пункту 3.13. Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем у присутності власника (користувача) земельної ділянки, власників (користувачів) суміжних земельних ділянок або уповноваженою ним (ними) особою. Повідомлення власників (користувачів) суміжних земельних ділянок про дату і час проведення робіт із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється виконавцем завчасно, не пізніше ніж за п`ять робочих днів до початку робіт із закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Повідомлення надсилається рекомендованим листом, кур`єрською поштою, телеграмою чи за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення. Власники (користувачі) суміжних земельних ділянок, місце проживання або місцезнаходження яких невідоме, повідомляються про час проведення робіт із закріплення межовими знаками поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) через оголошення у пресі за місцезнаходженням земельної ділянки. Закріплення межовими знаками меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) може здійснюватися за відсутності власників (користувачів) суміжних земельних ділянок у випадку їх нез`явлення якщо вони були належним чином повідомлені про час проведення вищезазначених робіт, про що зазначається у акті прийомки-передачі межових знаків на зберігання.

Аналіз вказаних норм свідчить, що погодження меж є виключно допоміжною стадією, спрямованою на те, щоб уникнути необов`язкових технічних помилок. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів та землевласників. Ненадання особою своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність або користування за обставин виготовлення відповідної технічної документації. Непідписання суміжним власником та/або землекористувачем акту узгодження меж земельної ділянки саме по собі не є підставою для визнання незаконним рішення місцевої ради про передачу земельної ділянки у власність або користування.

Така правова позиція неодноразово була викладена у постановах Верховного Суду, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 580/168/16-ц.

Виходячи з вищезазначеного відсутність письмової згоди ОСОБА_1 при погодженні землевпорядної документації на спірну земельну ділянку, за відсутності інших порушень вимог земельного законодавства не є підставою для скасування рішення Миколаївської міської ради від 18 червня 2015 року № 48/38 щодо передачі в оренду спірної земельної ділянки ОСОБА_2 та договору оренди від 08 грудня 2016 року, укладеного між Миколаївською міською радою та ОСОБА_2 .

Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції та вбачається з матеріалів справи, спірна земельна ділянка в установленому законом порядку в користування позивачки ОСОБА_1 або попереднім власникам будинку ніколи не надавалась.

ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вона правомірно та на законних підставах володіє чи користується спірною земельною ділянкою.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, та вбачається з матеріалів справи під час набутя ОСОБА_1 у власність за договором купівлі-продажу будинку від 28 травня 1998 року в її землекористуванні знаходилась земельна ділянка площею 225 кв. м.

Крім того, як встановлено судом апеляційної інстанції інша частина земельної ділянки, якою користується ОСОБА_1 , є самозахватом.

Виходячи з вищезазначеного ОСОБА_1 не надала жодного доказу про те, що передана в оренду ОСОБА_2 земельна ділянка порушує її права як землекористувача суміжної земельної ділянки, площею 225 кв. м, що була виділена рішенням виконавчого комітету Заводської районної ради міста Миколаєва № 256 від 16 серпня 1991 року для обслуговування її житлового будинку.

Доводи касаційної скарги, про те, що на спірній земельній ділянці розташовано належне заявниці майно, а саме сарай літ. Г, газопровід позивача та водяний колодязь, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги. ОСОБА_1 не надано належних доказів щодо права власності на сарай літ. Г, крім того враховуючи рік його забудови - 1970 рік - він не може бути побудований позивачкою. Не можна вважати порушенням права ОСОБА_1 на користування комунікаціями із газо і водопостачання її будинку, оскільки рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2015 року № 48/38 встановлені обмеження у використанні переданої в оренду ОСОБА_2 земельної ділянки, а саме: «охоронна зона навколо (вздовж) інженерних комунікацій» (газопровід) на частину земельної ділянки площею 33 кв. м і «охоронна зона навколо (вздовж) інженерних комунікацій» (водопровід) на частину земельної ділянки площею 62 кв. м.

Виходячи з вищезазначеного, висновок суду апеляційної інстанції про скасування рішення суду першої інстанції та відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 є правильним, оскільки не вбачається порушення прав позивачки як землекористувача спірної земельної ділянки оскаржуваними нею рішенням Миколаївської міської ради та укладеним відповідачами договором оренди.

Висновки суду апеляційної інстанції щодо скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення в частині задоволення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 є правильними та обґрунтованими, та не підлягають скасуванню, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 91 ЗК України власники земельних ділянок зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Аналогічні обов`язки мають і землекористувачі земельних ділянок (стаття 96 ЗК України).

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Виходячи з зазначеного, оскільки ОСОБА_2 є орендарем спірної земельної ділянки, то висновок апеляційного суду про задоволення її позовних вимог про усунення перешкод в користуванні переданої їй в оренду земельною ділянкою є правильними, та не спростованим доводами касаційної скарги.

Суд апеляційної інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, надавши належну оцінку наявним у справі доказам, правильно встановив коло спірних правовідносин та норми матеріального права, які їх регулюють та дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсними окремих пунктів рішення та договору оренди землі та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованого та правильного висновку суду апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги зводяться до неправильного тлумачення норм матеріального права та до переоцінки доказів, що відповідно до правил частини першої статі 400 ЦПК України виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року - без змін, оскільки підстави для скасування судового рішення відсутні.

За змістом частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що касаційна скарга ОСОБА_1 , підлягає залишенню без задоволення, відповідно до положень частини третьої статті 436 ЦПК України Верховний Суд поновлює дію постанови Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року.

Керуючись статтями 400 401 410 416 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року залишити без змін.

Поновити дію постанови Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. П. Курило

А. Ю. Зайцев

С. Ю. Бурлаков