Постанова

Іменем України

11 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 487/5737/19

провадження № 61-6548св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, скасування запису та витребування земельної ділянки шляхом знесення об`єкта нерухомості

за касаційною скаргою першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2021 року у складі судді Кузьменка В. В. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Лівінського І. В., Ямкової О. О.та за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з цим позовом, у якому просив визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності 23 травня 2014 року № НОМЕР_1 , видане реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0423 га з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029, розташовану на АДРЕСА_1 ;

скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 03 вересня 2018 року за № 27779942 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на житловий будинок загальною площею 299,8 кв. м, житловою площею 71,4 кв. м, огорожі та споруди за № № 3, 4, 5, 6, 7, 8 на АДРЕСА_1 ; витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 423 кв. м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029, вартістю 170 644,98 грн, розташовану на АДРЕСА_1 , шляхом знесення житлового будинку під літ. А-2 загальною площею 299,8 кв. м; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор посилався на те, що пунктами 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 847 кв. м за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю «Миколаївбудпроект» (далі - ТОВ «Миколаївбудпроект») з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд на АДРЕСА_2 .

На підставі вказаного рішення міської ради ОСОБА_3 отримала державний акт про право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 від 27 жовтня 2009 року серії ЯИ №140150, а на підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2012 року відчужила її ОСОБА_1 та ОСОБА_4 .

У подальшому ОСОБА_4 і ОСОБА_1 провели поділ земельної ділянки із кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, згідно з яким ОСОБА_1 належить земельна ділянка площею 0,0423 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0029.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 18 вересня 2018 року у справі № 487/10126/14-ц визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв. м на АДРЕСА_2 ; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку від 27 жовтня 2009 року серії ЯИ № 140150 із записом про перехід права власності в рівних частках ОСОБА_1 і ОСОБА_4 ; визнано недійсним договір купівлі-продажу від 14 грудня 2012 року № 1321. У витребуванні земельної ділянки відмовлено у зв`язку із її поділом на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 4810136300:12:001:0028 та 4810136300:12:001:0029.

Під час розгляду зазначеної справи апеляційний суд встановив, що спірна земельна ділянка розташована у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману. Крім того, ця ділянка за генеральним планом міста віднесена до зелених насаджень загального користування, а також згідно з Правилами використання та забудови території м. Миколаєва належить до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення.

Таким чином, приймаючи рішення про передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки, Миколаївська міська рада діяла не в межах повноважень, передбачених законом, що не може вважатись виявом волі територіальної громади, а тому це майно вибуло з володіння територіальної громади міста поза її волею. У зв`язку з цим, належним способом захисту порушеного права є витребування земельної ділянки від ОСОБА_1 у власність держави в особі Миколаївської міської ради.

Оскільки свідоцтво від 23 травня 2014 року № 22038777 видане на ім`я ОСОБА_1 на підставі недійсного договору, то воно підлягає визнанню недійсним та скасуванню.

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на спірній земельній ділянці розташований житловий будинок загальною площею 299,9 кв. м, який належить на праві власності відповідачці на підставі запису про право власності від 03 вересня 2018 року № 27779942.

Оскільки будівництво та обслуговування житлових будинків у прибережній захисній смузі Бузького лиману законодавчо заборонено та суперечить державним будівельним та санітарним нормам, чинній містобудівній документації, то запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно від 03 вересня 2018 року за № 27779942 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок підлягає скасуванню.

До порушення прав територіальної громади м. Миколаєва на спірну земельну ділянку вона не була забудована, а тому має застосовуватися спосіб захисту цивільного права у вигляді відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, а саме шляхом знесення розташованого на ній житлового будинку, що не буде порушенням прав відповідачки, тому що у спірному випадку втручання держави в право особи на мирне володіння майном є правомірним, держава переслідує законну мету захисту земельної ділянки, на якій не можна будувати нічого постійного.

Миколаївська міська рада, будучи учасником у справі № 487/10126/14-ц, упродовж 8 місяців не вжила жодних заходів для реального поновлення порушених інтересів громади та повернення незаконно відчуженої земельної ділянки, що відповідно до статті 23 Закону України «Про прокуратуру» належить до виняткових випадків, які передбачають повноваження прокурора на здійснення представництва інтересів держави в суді. У зв`язку цим прокурор просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заводський районний суд м. Миколаєва рішенням від 14 вересня 2021 року у задоволенні позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що є підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності та земельну ділянку та про її витребування, однак прокурор пропустив строк на звернення до суду з цим позовом, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні цих вимог. Вирішуючи позов у частині скасування запису про реєстрацію права власності на житловий будинок, суд виходив з того, що з 16 січня 2020 року Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не передбачає такого способу судового захисту, як скасування запису в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, а тому ця вимога не підлягає задоволенню. Прокурор не оскаржив документи, на підставі яких у відповідача виникло право власності на житловий будинок, не просив припинити право власності на нерухоме майно, що також виключає можливість задоволення позовної вимоги. Зазначені обставини свідчать, що житловий будинок відповідача не є самочинним будівництвом, а тому немає підстав для його знесення.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Миколаївський апеляційний суд постановою від 05 квітня 2023 року апеляційну скаргу першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задовольнив частково. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2021 року скасував і ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову. Усунув Миколаївській міській раді перешкоди у володінні та користуванні земельною ділянкою площею 423 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0029 на АДРЕСА_1 , які чиняться ОСОБА_1 , шляхом повернення її в комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва. Визнав недійсним та скасував свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 23 травня 2014 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім`я ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 0,0423 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0029, розташовану на АДРЕСА_1 . У задоволені іншої частини вимог відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував своє рішення тим, що спірна земельна ділянка розташована у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду і її заволодіння громадянами сталось усупереч вимогам ЗК України, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. У зв`язку з цим апеляційний суд вважав, що належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, а тому спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі статті 391 ЦК України та частини другої статті 152 ЗК України. Наявність у відповідачки свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку впливає на можливість реалізації прав щодо цього майна, а тому визнання його недійсним та скасування є самостійним способом захисту, має на меті захист прав позивача на земельну ділянку. Висновок місцевого суду про відмову в задоволенні позовних вимог про повернення земельної ділянки її законному власнику та визнання недійсним свідоцтва про право власності з підстав пропуску позовної давності є помилковим, адже на вимоги про усунення перешкод в користуванні майном позовна давність не поширюється.

Водночас апеляційний суд, врахувавши висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, вважав, що немає підстав і для задоволення іншої частини позовних вимог, які стосуються знесення житлового будинку та правомірності реєстраційних дій, пов`язаних з цим майном.

Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У травні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Миколаївського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судового рішення вказувала те, що суд застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 911/3210/17, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 359/3162/16-ц, від 27 жовтня 2021 року у справі № 487/4035/18, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що у цій справі прокурор просив витребувати спірну земельну ділянку на користь держави в особі Миколаївської міської ради на підставі статті 388 ЦК України (віндикація), однак суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, ухвалив рішення про повернення спірної земельної ділянки на підставі статті 391 ЦК України (негаторний позов), чим порушив принципи диспозитивності та змагальності цивільного процесу. Оскільки у цій справі прокурор заявив вимогу про витребування земельної ділянки у порядку віндикації, зазначені вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку з обранням прокурором неефективного способу захисту. Також скарга містить доводи про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права, які регулюють позовну давність у спірних правовідносинах.

У травні 2023 року перший заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 вересня 2021 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року у незадоволеній частині вимог позову і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

Підставою касаційного оскарження судового рішення вказував те, що суди застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17572/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 02 липня 2019 року у справі № 48/340, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 06 квітня 2021 року у справі № 910/1001/19, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16, від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що вимоги про повернення спірної земельної ділянки водного фонду та знесення житлового будинку є поєднанням двох вимог, характерних для віндикаційного і негаторного позовів, та, як наслідок, про відсутність підстав для задоволення вимог про знесення житлового будинку та споруд. Задоволення вимоги про повернення земельної ділянки без вирішення правової долі збудованих на ній будівель і споруд не призводить до відновлення порушеного права власника на земельну ділянку, яка фактично залишається у користуванні ОСОБА_1 без будь-якої правової підстави. Таке вирішення спору дозволяє відповідачу безпідставно, безоплатно користуватись спірною земельною ділянкою внаслідок експлуатації незаконно збудованого на ній об`єкта. У цій справі судовий розгляд спору триває з 2019 року, який залишається невирішеним у повному обсязі, адже позивачу роз`яснено його право звернутись до суду з позовом про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна, обравши інший спосіб, який певний час вважається ефективним у спірних правовідносинах.

У червні 2023 року прокурор Миколаївської обласної прокуратури подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просив залишити її без задоволення, оскаржувану постанову в частині задоволених вимог позову - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури.

06 червня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 09 серпня 2023 року суддею-доповідачем визначено Зайцева А. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з відведенням її до земель комерційного використання, для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_3 .

Пунктом 54.1 вказаного рішення зазначену земельну ділянку вирішено передати в оренду ТОВ «Миколаївбудпроект» строком на 10 років для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_3 та зобов`язано землекористувача укласти договір оренди земельної ділянки.

Рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджені проекти землеустрою щодо відведення 19 громадянам земельних ділянок орієнтовною площею 1 000 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням їх до земель житлової забудови для будівництва житлових будинків на АДРЕСА_2 , в тому числі ОСОБА_2 , площею 847 кв. м (пункти 51, 51.1 розділу 4).

На підставі цього рішення 01 грудня 2009 року ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140150.

14 грудня 2012 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 1321, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О. О., відчужила земельну ділянку ОСОБА_4 та ОСОБА_1 по 1/2 частини кожній. У договорі купівлі-продажу зазначено, що згідно з витягом із Поземельної книги про земельну ділянку на частину земельної ділянки діють обмеження типу 01.06.23 «інші обмеження» та 01.01.05 «охоронна зона навколо (вздовж) об`єкта енергетичної системи».

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 листопада 2013 року № 1105 земельній ділянці ОСОБА_1 присвоєно нову адресу - АДРЕСА_1 .

12 грудня 2013 року Управління Держземагентства Миколаївського району у Миколаївській області здійснило державну реєстрацію земельної ділянки площею 0,0423 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0029, на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

06 травня 2014 року державний реєстратор Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області Тумилович О. В. закрив об`єкт нерухомого майна та погасив право власності на земельну ділянку площею 0,0847 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0019, на підставі поділу.

06 травня 2014 року державний реєстратор Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області Тумилович О. В. вніс запис № 5757741 про реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0029, на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).

23 травня 2014 року державний реєстратор Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області Тумилович О. В. видав на ім`я ОСОБА_1 свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 .

16 жовтня 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв. м на АДРЕСА_2 , визнання недійсними договору купівлі-продажу від 14 грудня 2012 року, державного акта серії ЯИ № 140150 на право власності у рівних частках ОСОБА_4 та ОСОБА_1 на земельну ділянку, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки в комунальну власність.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 18 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року, позов у справі № 487/10126/14-ц задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв. м на АДРЕСА_2 ; визнано недійсним державний акт від 27 жовтня 2009 року серії ЯИ №140150 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0019, виданий на ім`я ОСОБА_2 , на якому приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О. О. 14 грудня 2012 року зробив запис про перехід права власності на земельну ділянку в рівних частках ОСОБА_4 , ОСОБА_1 ; визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки на АДРЕСА_2 , площею 0,0847 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0019, укладений 14 грудня 2012 року між ОСОБА_2 і ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О. О., зареєстрований в реєстрі за № 1321. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Під час розгляду справи № 487/10126/14-ц суди встановили, що земельна ділянка на АДРЕСА_2 площею 12 424 кв. м розташована на відстані дев`яти метрів від урізу води Бузького лиману, довжина ділянки вздовж лиману становить 176 м, ширина 84,5 м.

Згідно з пунктом 2 рішення Миколаївської міської ради від 17 травня 2018 року № 36/13 «Про затвердження плану зонування м. Миколаєва» земельна ділянка на АДРЕСА_1 , у зв`язку з чим регулювання містобудівних та земельних правовідносин здійснюється за генеральним планом м. Миколаєва.

Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, ця територія належить до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загального призначення (ПР-2).

Згідно з генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради від 18 червня 2009 року № 35/18, земельна ділянка на АДРЕСА_1 належить до території зелених насаджень загального користування.

Спірна земельна ділянка розьашована у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, а її заволодіння громадянами відбулося всупереч вимогам ЗК України, оскільки перехід права власності на це мано є неможливим.

03 вересня 2018 року у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно внесено запис № 27779942 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок загальною площею 299,8 кв. м, житловою площею 71,4 кв. м, огорожі та споруди за № 3,4,5,6,7,8 на АДРЕСА_1 .

Підставою виникнення права власності на житловий будинок зазначено: технічний паспорт, виданий 05 квітня 2018 року Миколаївським бюро технічної інвентаризації, декларація про готовність об`єкта до експлуатації від 20 серпня 2018 року № МК 141182321542, видана Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт «г» частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

За змістом абзацу другого частини другої статті 178 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, обмежено оборотоздатні об`єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об`єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об`єктів.

Отже, з огляду на норми статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України тощо цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах, є обмеженим законодавчо.

Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які поширюється особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п`ятої статті 88 ВК України, треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

Залежно від обставин справи вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку суд може кваліфікувати як негаторний позов. Такий позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки. Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У пунктах 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що «заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу (див., зокрема, висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постановах від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95 с18); від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 70); від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 80); від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 96); від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 45) та інших. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (стаття 59 ЗК України). Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18, пункт 71), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18, пункт 81), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 97), від 15 вересня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19, пункт 46) та інші)».

У пункті 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що «Велика Палата Верховного Суду знову звертає увагу, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих юридичних наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 15 жовтня 2019 року у справі № 911/3749/17 (провадження № 12-95гс19, пункт 6.27), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 35), від 01 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19, пункт 52)). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред`явлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia - «суд знає закони» (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19, пункт 50), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункт 84), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19, пункт 101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її у мотивувальній частині судового рішення».

У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються: (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано (з урахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20) зазначено, що «102. Інакше кажучи, не можна розглядати як єдиний позов вимогу витребувати спірну земельну ділянку у кінцевої набувачки «шляхом знесення об`єкта нерухомості», оскільки у такій вимозі поєднані одночасно два способи захисту (віндикаційний і негаторний позови), спрямовані на усунення різних за змістом порушень права власності. Відновлення володіння спірною земельною ділянкою здійснюється не шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості, а шляхом внесення запису (відомостей) про право власності держави на спірну земельну ділянку до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тоді як усунення володіючому власникові перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою може відбуватися, зокрема, шляхом знесення спорудженого на ній об`єкта нерухомості.

103. У випадку поєднання в одній вимозі віндикаційного та негаторного позовів суд має визначити, яку мету переслідує позивач, і застосувати належні норми права, зокрема, задовольняючи такий позов частково. Зазначений підхід узгоджується з принципом jura novit curia («суд знає закони»), згідно з яким неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (пункти 83, 144), від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (пункт 7.43), від 4 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц (пункт 44), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 101), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (пункт 84), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 8.1), від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц, від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19 (пункт 6.56-6.58), від 07 вересня 2022 року (пункт 10.76)).

104. За наявності підстав витребувати спірну земельну ділянку з незаконного володіння кінцевої набувачки суд може у цій частині вимогу, яку заявив прокурор, задовольнити. Відмова в іншій частині вимоги (про знесення спорудженого на тій ділянці об`єкта нерухомості) не перешкоджає державі після її введення у володіння спірною земельною ділянкою заявити позов про демонтаж спорудженого на ній нерухомого майна. У разі відмови у витребуванні спірної земельної ділянки, тобто неможливості введення власника у володіння нею, неможливим є його подальший судовий захист за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні цією ділянкою.

105. По-друге, за подання як віндикаційного, так і негаторного позовів позивач зобов`язаний сплатити судовий збір у встановленому законом розмірі. Такий обов`язок має і держава, від імені та в інтересах якої діє прокурор. Оскільки у позовній вимозі «витребувати з незаконного володіння… земельну ділянку… у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкта нерухомості, а саме житлового будинку» прокурор поєднав одночасно два способи захисту порушеного права, а сплатив судовий збір лише за одну майнову вимогу, враховуючи принцип диспозитивності цивільного судочинства, апеляційний суд не мав підстав задовольняти цю вимогу як дві окремі: і витребувати спірну земельну ділянку, і знести споруджене на ній нерухоме майно.

106. По-третє, ухвалюючи рішення знести споруджений на спірній земельній ділянці житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами і парканом, апеляційний суд не перевіряв дотримання принципів правомірного втручання у права на повагу до житла та на мирне володіння цим майном. Аргументація апеляційного суду стосувалася виключно спірної земельної ділянки.

109. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожному випадку, коли володіючий власник просить про усунення йому перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом демонтажу спорудженого на ній об`єкта нерухомості, суд має перевіряти правомірність втручання держави у права на повагу до житла та мирного володіння на цей об`єкт шляхом його демонтажу, а саме: наявність підстави для такого втручання у законодавстві, легітимність мети цього втручання (його відповідність цілям, визначеним у пункті 2 статті 8 Конвенції та абзаці другому статті 1 Першого протоколу до Конвенції) та пропорційність демонтажу відповідній меті (можливість досягнення останньої проведенням демонтажу за відсутності менш обтяжливих для відповідача способів захисту прав позивача). Залежно від результату такої перевірки суд вирішує питання про задоволення чи відмову у задоволенні позову. При цьому у разі його задоволення відшкодування особі вартості майна, що підлягає демонтажу, не є можливим за відсутності для цього юридичних підстав (зокрема, правомірності його спорудження, добросовісності набуття права на нього, заявлення вимоги про відшкодування та її обґрунтованості)».

У справі, що переглядається, апеляційний суд встановив, що постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 18 вересня 2018 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року, позов у справі № 487/10126/14-ц задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв. м на АДРЕСА_2 ; визнано недійсним державний акт від 27 жовтня 2009 року серії ЯИ № 140150 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0019, виданий на ім`я ОСОБА_2 , на якому приватний нотаріус Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О. О. 14 грудня 2012 року зробив запис про перехід права власності на земельну ділянку в рівних частках ОСОБА_4 , ОСОБА_1 ; визнав недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки на АДРЕСА_2 , площею 0,0847 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0019, укладений 14 грудня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О. О., зареєстрований в реєстрі за № 1321. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Спірна земельна ділянка розташована у межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману, належить до земель водного фонду, і заволодіння нею громадянами сталось усупереч вимогам закону, оскільки перехід права власності на це майно є неможливим. За таких обставин, апеляційний суд правильно вважав, що належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, і спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб з одночасним скасуванням свідоцтва про право власності, яке видано на підставі правочину, визнаного недійсним в судовому порядку.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд не бере до уваги аргументи касаційної скарги щодо виходу суду апеляційної інстанції за межі позовних вимог прокурора, зокрема, щодо рішення «повернути на користь держави земельну ділянку…», а не витребувати її, як того вимагав прокурор, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель водного фонду, і заволодіння нею відбулось всупереч вимогам закону, а тому з огляду на встановлені фактичні обставини справи та матеріально-правове регулювання спірних правовідносин належним способом захисту порушеного права є саме повернення спірної земельної ділянки від кінцевого власника, а не її витребування.

Близькі за змістом висновки викладені у постанові Верховного Суду від 09 серпня 2023 року у справі № 487/7339/18 (провадження № 61-7915св23).

Частково задовольняючи позов прокурора, апеляційний суд врахував, що негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення, та правильно вважав, що негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.

Ураховуючи зазначене доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про необхідність застосування позовної давності є безпідставними.

Апеляційний суд встановив, що спірна земельна ділянка не є вільною, а на ній побудовано житловий будинок, право власності на який зареєстроване за ОСОБА_1 .

Позов прокурора в цій справі стосується захисту суспільного інтересу у поверненні спірної земельної ділянки для відновлення становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, та збереження прибережних захисних смуг, недопущення зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва. Тому апеляційний суд вирішив спір про захист суспільного інтересу та обґрунтовано зазначив, що повернення земельної ділянки водного фонду, яка не може бути у приватній власності, та демонтаж будівельних матеріалів - це відмінні один від одного негаторні позови, оскільки не можна розглядати як єдиний позов вимогу повернути спірну земельну ділянку та вимогу про демонтаж будівельних конструкцій зі спірної земельної ділянки, що узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20).

Таким чином, апеляційний суд правильно вирішив спір, а доводи касаційної скарги заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури не узгоджуються з раніше сформульованими висновками Верховного Суду та є необґрунтованими.

Колегія суддів також відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що прокурор пропонує за її рахунок виправити помилки органів публічної влади, а право ОСОБА_1 на звернення за відшкодуванням до продавця земельної ділянки з окремим судовим позовом призводить до накладення надмірного непропорційного тягаря, оскільки з огляду на встановлені обставини немає сумнівів, що під час придбання спірної земельної ділянки, враховуючи загальновідому інформацію про законодавство щодо меж прибережних захисних смуг, ОСОБА_1 могла і повинна була передбачати виникнення відповідних спорів та негативні юридичні наслідки у зв`язку з придбанням спірної земельної ділянки.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційних скарг (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків суду апеляційної інстанції, а зводяться до незгоди заявників з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту і згідно з вимогами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Ураховуючи конкретні обставини цієї справи, встановлені судом, оскаржувана постанова не суперечить правовим висновкам, які зазначені в касаційних скаргах як підстави для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувана постанова відповідає вимогам закону, і підстав для її скасування немає.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, немає підстав і для скасування рішення місцевого суду, тому що воно вже скасоване за наслідками апеляційного перегляду.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги першого заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури та ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов