ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
24 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 490/4648/23
провадження № 61-16159 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвокат Іпатов Віктор Володимирович,
відповідачі: приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Довгань Вікторія Володимирівна, ОСОБА_2 , державне підприємство «СЕТАМ», ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - приватний виконавець виконавчого округу Херсонської області Манікін Дмитро Сергійович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іпатова Віктора Володимировича, на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 липня 2024 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Тищук Н. О.,
Царюк Л. М., Яворської Ж. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного виконавця виконавчого округу Миколаївської області Довгань В. В.
(далі -приватний виконавець Довгань В. В.), ОСОБА_2 , державного підприємства «СЕТАМ» (далі - ДП «СЕТАМ»), ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний виконавець виконавчого округу Херсонської області Манікін Д. С. (далі - приватний виконавець Манікін Д. С.), про визнання недійсним правочину з примусової реалізації арештованого майна.
Позивач зазначав, що заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року у справі № 666/663/16-ц за його позовом
до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики з останнього стягнуто на його користь 2 091 794,40 грн за договором позики від 23 липня
2013 року. На підставі вказаного рішення був виданий виконавчий лист, який був пред`явлений до примусового виконання приватному виконавцю Манікіну Д. С., було відкрито виконавче провадження № НОМЕР_5.
У ході вчинення виконавчих дій накладено арешт на транспортний засіб марки «TOYOTA HILUX», тип загальний вантажний, номер (кузова, рами) НОМЕР_1 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 ,
що належить ОСОБА_3 . Відомості про арешт транспортного засобу
11 лютого 2020 року внесені до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Інших обтяжень рухомого майна боржника станом на 11 лютого 2020 року
не зареєстровано. 26 лютого 2020 року вказаний транспортний засіб оголошено
у розшук.
Разом із цим, у межах іншого виконавчого провадження - № НОМЕР_6, відкритого на підставі виконавчого листа № 487/7763/21, виданого 08 лютого 2022 року Заводським районним судом м. Миколаєва, який розглядав справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 про звернення стягнення
на предмет застави, приватним виконавцем Довгань В. В. у 2022 році спірний транспортний засіб також було арештовано, його вилучено у ОСОБА_3
та передано на реалізацію ДП «СЕТАМ» для подальшого задоволення вимог іншого кредитора (стягувача) - ОСОБА_4 , який є сином ОСОБА_3
26 квітня 2023 року ДП «СЕТАМ» проведений електронний аукціон (торги), переможцем в якому визначено ОСОБА_2 , на підставі чого приватним виконавцем Довгань В. В. складено акт про проведений електронний аукціон
від 11 травня 2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_6.
Реалізацією транспортного засобу у межах здійснення виконавчих дій
за виконавчим провадженням № НОМЕР_6, порушено його пріоритетне право задоволення своїх вимог за рахунок спірного майна боржника ОСОБА_3 , оскільки це майно було арештоване у межах виконавчого провадження
про стягнення боргу за договором позики.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним правочин
з примусової реалізації транспортного засобу «TOYOTA», модель «HILUX»,
тип загальний вантажний, номер шасі (кузова, рами) НОМЕР_1 ,
2016 року випуску, державний реєстраційний номер НОМЕР_3 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу
від 17 грудня 2019 року НОМЕР_7, що був оформлений протоколом проведення електронного аукціону (торгів) № 586980, сформованим ДП «СЕТАМ» 26 квітня
2023 року о 18:00:03, та актом про проведений електронний аукціон, складеним приватним виконавцем Довгань В. В. 11 травня 2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_6.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 липня 2024 року
у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірних правовідносинах відсутня згода заставодержателя на звернення стягнення за іншим виконавчим провадженням на заставне майно, а для задоволення вимог стягувачів,
які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернено у разі, якщо: право застави виникло після ухвалення судом рішення
про стягнення з боржника коштів; вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; наявна письмова згода заставодержателя (частина перша статті 51 Закону України «Про виконавче провадження»).
Сама по собі наявність заочного рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року у справі № 666/663/16-ц про стягнення
на користь позивача з ОСОБА_3 коштів за договором позики не була перешкодою для передання останнім в заставу власного майна через відсутність
на той час будь-яких виконавчих проваджень, в яких стягувачем був ОСОБА_1 ,
а боржником - ОСОБА_3 . При цьому відповідний договір застави позивач не оспорив.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року
у справі № 487/7763/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 ,
ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 і в рахунок погашення заборгованості
ОСОБА_5 за договором позики від 29 січня 2020 року, що становить
920 000,00 грн, звернуто стягнення на предмет застави за договором застави транспортного засобу від 29 січня 2020 року, а саме на спірний транспортний засіб, шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною на дату проведення прилюдних торгів, шляхом проведення незалежної оцінки.
Тобто примусове звернення стягнення на спірне рухоме майно здійснювалося
на підставі рішення суду про звернення стягнення на таке майно, а не просто
на підставі реєстрації обтяження цього майна за вимогами обтяжувача.
Виконання судового рішення у справі у справі № 487/7763/21 не перешкоджає виконанню судового рішення у справі № 666/663/16-ц. Позивач не довів,
що звернення стягнення на спірний транспортний засіб є єдиним способом для виконання судового рішення у виконавчому провадженні, де він є стягувачем,
а ОСОБА_3 - боржником. При цьому позивачем не доведено,
що у ОСОБА_3 відсутнє інше майно, яке може бути достатнім
для задоволення його майнових вимог.
Суд першої інстанції зазначив, що певні порушення, допущені під час здійснення підготовчих дій з метою проведення електронних торгів у межах відкритого виконавчого провадження № НОМЕР_6, не стосуються правил проведення електронного аукціону, вони мають самостійний порядок оскарження й вони
не можуть бути безумовною підставою для визнання електронного аукціону недійсним.
Районним судом застосовано відповідні норми ЦК України, законів України:
«Про виконавче провадження», «Про заставу», «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», судову практику Верховного Суду.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва 25 липня 2024 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки по суті спору, так як у приватного виконавця Довгань В. В. не було обмежень щодо реалізації спірного заставного майна. Договір застави транспортного засобу від 29 січня 2020 року зареєстровано раніше, ніж арешт майна боржника на підставі постанови приватного виконавця від 11 лютого 2020 року
у межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_5. Тому відсутні підстави для визнання недійсним правочину з примусової реалізації транспортного засобу,
у виконавчому провадженні № НОМЕР_6.
Спірний автомобіль, на який державний виконавець наклав арешт в межах виконавчого провадження щодо виконання заочного рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року у справі № 666/663/16-ц, був переданий у заставу на підставі відповідного договору, право вимоги за яким перейшло до ОСОБА_4 , як заставодержателя. Внаслідок неналежного виконання ОСОБА_3 своїх боргових зобов`язань спірний автомобіль було реалізовано на публічних торгах.
Позивач не довів сукупності усіх трьох умов, необхідних для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, для звернення стягнення на заставлене майно боржника (частина перша статті 51 Закону України «Про виконавче провадження»). Відсутність хоча б однієї з цих умов (право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; наявна письмова згода заставодержателя) унеможливлює звернення стягнення
на заставлене майно боржника.
Суд апеляційної інстанції застосував ті самі норми матеріального права, що й суд першої інстанції, врахував відповідні правові позиції Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У грудні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Іпатов В. В., звернувся
до Верховного Суду із касаційною скаргою на судові рішення судів попередніх інстанцій, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судами належним чином
не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 08 січня 2025 року відкрито касаційне провадження
у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 10 грудня 2024 року.
У січні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Іпатова В. В., мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, належним чином
не дослідили наявні у справі докази.
З 11 лютого 2020 року на майно ОСОБА_3 накладено арешт, указане публічне обтяження зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна. Обтяження на підставі договору застави від 29 січня 2020 року у вказаному реєстрі не зареєстровано. Судами не досліджено відомості з Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
При проведенні аукціону була наявна інформація про арешт спірного рухомого майна, зокрема транспортного засобу, на який накладено арешт постановою приватного виконавця від 11 лютого 2020 року в межах виконавчого провадження № НОМЕР_5. Вказана обставина унеможливлювала проведення електронних торгів та відчуження транспортного засобу.
ОСОБА_1 має пріоритетне право на звернення стягнення на транспортний засіб. Із цих підстав правочин з примусової реалізації транспортного засобу
на електронних торгах є недійсним.
Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи особи, як подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від приватного виконавця Довгань В. В., в якому викладено аргументи щодо необґрунтованості касаційної скарги.
Вказується, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими. Зроблені судами висновки узгоджуються з судовою практикою Верховного Суду. Вимоги стягувача ОСОБА_4 , на відміну від вимог позивача, забезпечені заставою спірного транспортного засобу, а судовим рішенням у справі
№ 487/7763/21, у тому числі, звернуто стягнення на предмет застави за договором застави транспортного засобу від 29 січня 2020 року, а саме на спірний транспортний засіб, шляхом його продажу на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження. Вказане судові рішення є обов`язковим до виконання
Позивач фактично не погоджується з діями приватного виконавця при реалізації рухомого майна, проте вказане має самостійну процедуру оскарження й не може бути підставою для визнання електронного аукціону недійсним.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Заочним рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 13 лютого 2017 року у справі № 666/663/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики з ОСОБА_3 на користь
ОСОБА_1 стягнуті грошові кошти у розмірі 2 091 794,40 грн, в якості заборгованості за договором позики, що оформлений розпискою від 23 липня
2013 року.
06 лютого 2020 року приватним виконавцем Манікіним Д. С. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_5 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 27 липня 2017 року Херсонським міським судом Херсонської області у вищевказаній справі № 666/663/16-ц.
11 лютого 2020 року в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_5 приватним виконавцем виконавчого округу Херсонської області Манікіним Д. С. винесено постанову про арешт майна боржника, зокрема транспортного засобу марки «TOYOTA HILUX», білого кольору, 2016 року випуску, номер (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
26 лютого 2020 року, в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_5 приватним виконавцем Манікіним Д. С. винесено постанову про розшук майна боржника, зокрема вищезазначеного транспортного засобу.
12 листопада 2021 року рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва
у справі № 487/7763/21 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 ,
ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет застави, задоволено позовні вимоги ОСОБА_4 , в рахунок погашення заборгованості
ОСОБА_5 за договором позики від 29 січня 2020 року, що становить
920 000,00 грн, звернуто стягнення на предмет застави за договором застави транспортного засобу від 29 січня 2020 року, а саме на транспортний засіб марки «TOYOTA HILUX», тип загальний вантажний, номер (кузова, рами) НОМЕР_1 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 ,
що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серія від 17 грудня 2019 року НОМЕР_4 , шляхом його продажу
на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною, визначеною на дату проведення прилюдних торгів, шляхом проведення незалежної оцінки.
ОСОБА_1 , вважаючи свої права порушеними, оскаржив вказане рішення
в апеляційному порядку,
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 30 червня 2022 року апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2021 року закрито, оскільки судом апеляційної інстанції не встановлено порушень рішенням районного суду прав, свобод, інтересів та обов`язків ОСОБА_1
11 лютого 2022 року приватним виконавцем Довгань В. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_6 з примусового виконання виконавчого листа, виданого 08 лютого 2022 року Заводським районним судом м. Миколаєва у справі
№ 487/7763/21.
03 лютого 2023 року в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_6 приватним виконавцем Довгань В. В. винесено постанову про опис та арешт майна (коштів) боржника, зокрема транспортного засобу марки «TOYOTA HILUX», білого кольору, 2016 року випуску, номер (кузова, рами) НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 .
21 березня 2023 року в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_6 приватним виконавцем Довгань В. В. винесено постанову про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання, для участі у виконавчому провадженні.
24 березня 2023 року у межах здійснення вищевказаного виконавчого провадження приватним виконавцем Довгань В. В. була здійснена перевірка майна боржника
на предмет його наявності, цілісності та відповідності стану на момент проведення опису та арешту, за результатами чого було складено відповідний акт.
11 травня 2023 року в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_6 приватним виконавцем Довгань В. В. було складено акт про проведений електронний аукціон, відповідно до якого через електронний аукціон (торги) примусово було реалізовано арештоване рухоме майно боржника
ОСОБА_3 , а саме транспортний засіб марки «TOYOTA HILUX», тип загальний вантажний, номер (кузова, рами) НОМЕР_1 , 2016 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_2 , що належить ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу від 17 грудня 2019 року
НОМЕР_4 ТСЦ 6541.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Іпатова В. В., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення районного суду та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій вірно застосовано норми матеріального права при вирішенні спору, зокрема ЦК України, Закону України «Про виконавче провадження», Закону України «Про заставу», Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», враховано судову практику Верховного Суду, а при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Статтею 589 ЦК України передбачено, що у разі невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення
на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв`язку із пред`явленням вимоги, якщо інше
не встановлено договором.
Аналогічне правило міститься у статті 19 Закону України «Про заставу».
Згідно з частиною першою статті 590 ЦК України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором
або законом.
Відповідно до частини другої статті 590 ЦК України заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов`язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором
або законом.
Частинами першою, сьомою статті 20 Закону України «Про заставу» визначено,
що заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави
в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене законом або договором застави.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 21 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» до забезпечувальних обтяжень, зокрема, належить застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49
ЦК України, що виникає на підставі договору.
Частиною другою статті 22 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів
та реєстрацію обтяжень» визначено, що за рахунок предмета обтяження обтяжувач має право задовольнити свою вимогу за забезпеченим обтяженням зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій договором. Розмір забезпеченої обтяженням вимоги визначається на момент її задоволення і включає:
1) відшкодування витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги і зверненням стягнення на предмет обтяження; 2) сплату процентів і неустойки; 3) сплату основної суми боргу; 4) відшкодування збитків, завданих порушенням боржником забезпеченого зобов`язання або умов обтяження; 5) відшкодування витрат
на утримання і збереження предмета обтяження.
Аналіз статей 546 572 576 577 ЦК України, статей 1, 4 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника.
Такі правові висновки викладено у постанові Верховного Суду від 07 листопада
2018 року у справі № 921/5/18.
У постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/4772/17 Верховний Суд зазначив, що в разі коли належно зареєстрована іпотека виникла раніше за накладення арешту для задоволення вимог стягувачів, інших, ніж іпотекодержатель, суд має звільнити з-під арешту іпотечне майно. При цьому немає підстав для відмови
у звільненні з-під арешту зазначеного майна у зв`язку з відсутністю реального порушення боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання на момент пред`явлення відповідної вимоги; факт порушення основного зобов`язання,
яке забезпечене іпотекою, є лише умовою реалізації гарантованих іпотекою прав іпотекодержателя і не пов`язується з його існуванням, а отже, й порушенням шляхом арешту та заборони відчуження предмета іпотеки.
Верховний Суд ураховує, що іпотека є видом застави, а тому загальні висновки щодо пріоритету забезпечувального обмеження, викладені у наведеній постанові Верховного Суду, підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
У постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 296/314/19 (провадження № 61-12645св22) вказано, що за обставинами справи встановлено, що забезпечувальне обмеження ОСОБА_1 зареєстровано раніше ніж публічне обмеження, вжите державним виконавцем, а тому ОСОБА_1 має пріоритет
у реалізації предмета застави.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що забезпечувальне обмеження (застава) на спірний транспортний засіб, що належав ОСОБА_3 , зареєстровано 29 січня 2020 року, тобто раніше, ніж публічне обмеження (арешт майна боржника), вжите приватним виконавцем Манікіним Д. С. на підставі постанови від 11 лютого 2020 року в межах здійснення виконавчого провадження № НОМЕР_5.
Отже, приватний виконавець Довгань В. В. не мала обмежень у реалізації заставного майна.
Доводи касаційної скарги щодо відсутності реєстрації відповідного обмеження
та пріоритету позивача на звернення стягнення на транспортний засіб відхиляються Верховним Судом, так як вони спростовуються встановленими судами обставинами, вищенаведеними нормами права та правовими позиціями Верховного Суду.
Відповідно до частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб
та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень
і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Тобто, виконавче провадження є процесуальною формою, що гарантує примусову реалізацію рішення суду, яким підтверджені права та обов`язки суб`єктів матеріальних правовідносин цивільної справи.
Відповідно до статті 2 цього Закону засадами виконавчого провадження
є верховенство права; обов`язковість виконання рішень; законність; диспозитивність; справедливість; неупередженість та об`єктивність; гласність
та відкритість виконавчого провадження; розумність строків виконавчого провадження; співмірність заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії
та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами
(частина перша статті 13 Закону України «Про виконавче провадження»).
Права та обов`язки виконавців передбачені статтею 18 Закону України
Частиною першою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Згідно з частиною першою статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі,
в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Верховний Суд у постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 921/5/18 зазначив, що накладення арешту на майно має наслідком заборону відчуження арештованого майна. У разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов`язання, порушується право саме заставодержателя на одержання задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави. Саме заставодержатель, а не боржник, має право
на звернення до суду із позовом про зняття арешту із заставленого майна у разі звернення стягнення на це майно для задоволення вимог стягувачів,
які не є заставодержателями, в порядку примусового виконання за виконавчими документами.
Суди попередніх інстанцій вірно встановили, що спірний автомобіль, на який державний виконавець наклав арешт у межах виконання заочного рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 13лютого 2017 року у справі
№ 666/663/16-ц, був переданий у заставу на підставі відповідного договору, право вимоги за яким перейшло до ОСОБА_4 , як заставодержателя.
Унаслідок неналежного виконання ОСОБА_3 своїх боргових зобов`язань спірний автомобіль було реалізовано на публічних торгах.
Оцінюючи підставність накладення арешту у виконавчому провадженні, в якому стягувачем є не заставодержатель, а інша особа, Верховний Суд неодноразово посилався на необхідність врахування частини першої статті 51 Закону України
«Про виконавче провадження», аналіз якої дає підстави для висновку,
що виконавець може звернути стягнення на заставлене майно боржника
для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, за сукупності умов, визначених у частині першій статті 51 цього Закону (право застави виникло після ухвалення судом рішення про стягнення з боржника коштів; вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю; наявна письмова згода заставодержателя). Відсутність хоча б однієї з цих умов унеможливлює звернення стягнення на заставлене майно боржника. Виконавець
не може діяти на власний розсуд у такому випадку.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 15 січня
2020 року у справі № 910/7221/17, від 06 лютого 2020 року у справі № 640/7964/19.
Крім того, відповідно до частини першої статті 585 ЦК України, частини першої
статті 16 Закону України «Про заставу» право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному
посвідченню, - з моменту його нотаріального посвідчення, крім випадків, установлених законом.
Реєстрація застави не пов`язується з моментом виникнення права застави
та не впливає на чинність договору застави (частина друга статті 16 Закону України «Про заставу»).
Судами попередніх інстанцій надано застосовано вищевказані норми матеріального права та враховано відповідну судову практику Верховного Суду.
Суди вірно вважали, що позивач не довів сукупності усіх умов, необхідних
для задоволення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, для звернення стягнення на заставлене майно боржника. У позивача відсутнє пріоритетне права на звернення стягнення на транспортний засіб.
У спірних правовідносинах примусове звернення стягнення на спірне рухоме майно здійснювалося на підставі рішення суду про звернення стягнення на таке майно,
а не просто на підставі реєстрації обтяження цього майна за вимогами обтяжувача.
Виконання судового рішення у справі у справі № 487/7763/21 (звернення стягнення на предмет застави) не перешкоджає виконанню судового рішення у справі
№ 666/663/16-ц (стягнення грошових коштів за договором позики).
Позивач не довів, що звернення стягнення на спірний транспортний засіб є єдиним способом для виконання судового рішення у виконавчому провадженні, де він
є стягувачем, а ОСОБА_3 - боржником.
З урахуванням установлених судами фактичних обставин, у справі,
яка переглядається Верховним Судом, відсутні правові підстави для визнання електронного аукціону недійсним.
Зроблені судами висновки узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), судова практика Верховного Суду
з указаного питання є сталою та сформованою. Судами попередніх інстанцій враховано релевантну судову практику Верховного Суду при вирішенні спору,
що спростовує відповідні доводи касаційної скарги, у тому числі, про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно
та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400
ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові
рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400 401 402 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Іпатова Віктора Володимировича, залишити без задоволення.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 25 липня 2024 року
та постанову Миколаївського апеляційного суду від 30 жовтня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць