Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 490/8388/17

провадження № 61-2453св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - Миколаївська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року у складі судді Гуденко О. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року у складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору дарування, посилаючись на те, що їй та ОСОБА_3 на праві спільної часткової власності по 1/2 частці належав житловий будинок по АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 500 кв. м. У період 2009-2010 років часткам кожної із співвласників були надані окремі адреси: їй - АДРЕСА_1 ; ОСОБА_3 - АДРЕСА_1 . Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 вересня 2010 року, ухваленим за її відсутності, визначено порядок користування земельною ділянкою та виділено в користування ОСОБА_3 292 кв. м. На підставі цього рішення 24 листопада 2011 року Миколаївська міська рада прийняла рішення про надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 292 кв. м для обслуговування житлового будинку та господарських споруд, на підставі якого та отримала державний акт на право власності на земельну ділянку. В подальшому рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2012 року рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 вересня 2010 року було скасовано та в задоволенні позову про встановлення порядку користування земельною ділянкою відмовлено. Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 09 жовтня 2014 року, за її позовом було скасовано пункти 8 та 8.1 рішення Миколаївської міської ради від 24 листопада 2011 року про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державного акта та надання ОСОБА_3 у власність земельної ділянки площею 292 кв. м по АДРЕСА_1 і визнано недійсним вказаний державний акт. У квітні 2017 року під час апеляційного розгляду справи за її позовом про встановлення порядку користування земельною ділянкою вона дізналася, що власником житлового будинку та земельної ділянки площею 0,0292 га по АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 , яка набула право власності на вказані об`єкти нерухомого майна на підставі договору дарування, укладеного між нею та ОСОБА_3 . Тобто після отримання в серпні 2014 року рішення суду першої інстанції про визнання недійним державного акта на право приватної власності на землю і до набуття цим рішенням законної сили ОСОБА_3 незаконно подарувала ОСОБА_2 земельну ділянку, власником якої вже фактично не була. Оспорюваний договір дарування порушує її право спільної власності на вказану земельну ділянку та право на визначення порядку користування нею пропорційно до часток у праві власності на домоволодіння. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0292 га, розташованої по АДРЕСА_1 , укладений 17 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О. Є. за реєстровим № 350.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 02 жовтня 2017 року позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та надано їй п`ятиденний строк з моменту отримання цієї ухвали для усунення недоліків, а саме - позивачу необхідно було визначити процесуальний статус сторін оспорюваного договору дарування та сплатити судовий збір.

На виконання вимог вказаної ухвали суду ОСОБА_1 подала уточнену позовну заяву, в якій вказала відповідачами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також надала квитанцію про сплату судового збору.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 15 листопада 2017 року відкрито проводження в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору дарування. Справу призначено до судового розгляду на 11 год. 00 хв. 12 березня 2018 року.

Згідно з протоколом судового засідання Центрального районного суду міста Миколаєва від 15 травня 2018 року суд задовольнив клопотання представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 та залучив до участі у справі як третю особу Миколаївську міську раду.

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року виправлено описку в ухвалі цього ж суду від 15 листопада 2017 року про відкриття провадження у справі, здійснено виправлення у вступній частині вказаного судового рішення такого змісту: «по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору дарування».

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки площею 0,0292 га по АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О. Є. за № 350, укладений 17 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Стягнуто з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 320 грн судового збору з кожної.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що відчужуючи на користь ОСОБА_2 земельну ділянку, ОСОБА_3 не набула права власності на неї в установленому законом порядку, оскільки державний акт, який посвідчував право власності на цю ділянку, було визнано недійсним судовим рішенням, що набрало законної сили. Тому ОСОБА_3 не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження вказаним нерухомим майном. Оскільки оспорюваний договір дарування земельної ділянки не відповідає вимогам частини першої статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), то відповідно до частини першої статті 215 цього Кодексу він підлягає визнанню недійсним.

У вересні 2018 року ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу на ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року про виправлення описки.

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 звернулася до суду із заявою про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_3 на ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року про виправлення описки.

У жовтні 2018 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року.

У листопаді 2018 року ОСОБА_3 звернулася до суду із заявою про приєднання до апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на ухвалу Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року залишено без задоволення, а вказану ухвалу - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що на виконання вимог ухвали місцевого суду про залишення позовної заяви без руху ОСОБА_1 подала до суду, зокрема уточнену позовну заяву, в якій згідно з принципом диспозитивності визначила коло учасників справи та зазначила ОСОБА_3 відповідачем у справі. На підставі уточненої позовної заяви місцевим судом було вирішено питання про відкриття провадження у справі. Однак в ухвалі про відкриття провадження у справі суд помилково зазначив ОСОБА_3 третьою особою. З огляду на зазначене суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для виправлення вказаної описки.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року задоволено частково. Вказане рішення змінено в частині розподілу судових витрат. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 640 грн судового збору. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Разом з тим, вирішуючи питання про розподіл судових витрат, місцевий суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 є особою з інвалідністю ІІ групи загального захворювання, у зв`язку з чим звільнена від сплати судового збору відповідно до пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

25 січня 2019 року ОСОБА_2 подала засобами поштового зв`язку касаційну скаргу на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Касаційна скарга ОСОБА_2 обґрунтована тим, що місцевий суд незаконно виправив описку в ухвалі про відкриття провадження у справі від 15 листопада 2017 року, змінивши процесуальний статус ОСОБА_3 з третьої особи на відповідача, оскільки це призвело до зміни кола учасників судового процесу, що за своєю суттю не є виправленням описки, а змінює зміст судового рішення. Крім того, задовольнивши клопотання позивача про залучення до участі у справі як третьої особи Миколаївської міської ради, місцевий суд не постановив ухвали про її залучення, чим порушив норми процесуального права. Визнаючи недійсним договір дарування земельної ділянки, суди також не звернули уваги на те, що такого договору не існує, оскільки між нею і ОСОБА_3 було укладено договір дарування двох об`єктів нерухомого майна, а саме - земельної ділянки та домоволодіння, розташованого на ній. Визнавши недійсним договір дарування лише в частині земельної ділянки, суди порушили загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. До того ж, задовольняючи позов, суд першої інстанції застосував положення частини першої статті 203 та частини першої статті 215 ЦК України, якими ОСОБА_1 свої вимоги не обґрунтовувала. Під час розгляду справи суди не встановили всіх обставин, необхідних для правильного застосування норм матеріального права, порушили норми процесуального права, самостійно визначили коло учасників судового процесу та не дали належної оцінки наявним у справі доказам.

11 березня 2019 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що суди дійшли обґрунтованих висновків про задоволення позову та дали належну оцінку наявним у справі доказам. При укладенні оспорюваного договору дарування нотаріус ознайомив сторін цього договору з положеннями цивільного законодавства, зокрема й щодо недійсності правочину. При цьому ОСОБА_3 не повідомила нотаріуса про існування спору щодо земельної ділянки, яка є предметом договору дарування, а також про те, що державний акт на право власності на спірну земельну ділянку було визнано недійсним рішенням суду.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року, витребувано матеріали справи з Центрального районного суду міста Миколаєва та відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року та постанови Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року.

22 лютого 2019 року ОСОБА_3 подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року.

27 лютого 2019 року справа № 490/8388/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року прийнято заяву ОСОБА_3 про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що на підставі договору дарування від 31 жовтня 1996 року ОСОБА_1 набула право власності на 1/2 частину житлового будинку по АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 набула право власності на 1/2 частину цього ж будинку на підставі договору купівлі-продажу від 01 грудня 1999 року.

Згідно з рішенням Миколаївської міської ради від 23 жовтня 2009 року частині житлового будинку, що належала ОСОБА_3 , була надана окрема адреса - АДРЕСА_1 . Частині цього будинку, що належала ОСОБА_1 , на підставі рішення Миколаївської міської ради від 24 вересня 2010 року також була надана окрема адреса - АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_3 набули право спільного користування земельною ділянкою площею 500 кв. м по АДРЕСА_1 .

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 вересня 2010 року задоволено позов ОСОБА_3 та визначено порядок користування земельною ділянкою площею 500 кв. м по АДРЕСА_1 , за яким ОСОБА_3 виділено в користування 292 кв. м вказаної земельної ділянки, а ОСОБА_1 - 219 кв. м.

Згідно з пунктом 8 рішенням Миколаївської міської ради від 24 листопада 2011 року № 11/48 ОСОБА_3 було затверджено технічну документацію щодо складання державного акта та надано у власність земельну ділянку площею 292 кв. м для обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення 16 лютого 2012 року ОСОБА_3 було видано державний акт серії ЯК № 822477 про право власності на земельну ділянку площею 0,0292 га по АДРЕСА_1 , який 05 березня 2012 року було зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 481010001001743.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2012 року рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 06 вересня 2010 року було скасовано та відмовлено ОСОБА_3 в задоволенні позову про визначення порядку користування земельною ділянкою.

Рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 09 жовтня 2014 року, позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Миколаївської міської ради про скасування рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійним державного акта задоволено частково, скасовано пункти 8 та 8.1 рішення Миколаївської міської ради від 24 листопада 2011 року № 11/48 і визнано недійсним державний акт серії ЯК № 822477 про право власності на земельну ділянку площею 0,0292 га по АДРЕСА_1 , виданий на ім`я ОСОБА_3 .

У наведених судових рішеннях суди дійшли висновку про те, що оскільки між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 як користувачами земельною ділянкою площею 500 (511) кв. м не досягнуто згоди щодо порядку користування цією ділянкою, а рішення суду з цього питання скасовано, то й приватизація частини земельної ділянки ОСОБА_3 не відповідає вимогам земельного законодавства та порушує права іншого користувача - ОСОБА_1 . Крім того, рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 вересня 2012 року було встановлено факт порушення земельних прав ОСОБА_1 .

Заочним рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2016 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визначення порядку користування земельною ділянкою задоволено частково. Визначено порядок користування земельною ділянкою, закріпленою за домоволодіннями АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 згідно з першим варіантом судової будівельно-технічної експертизи від 23 березня 2016 року № 125-115, який графічно відображений у додатку № 1 до висновку експерта. Вирішено питання про розподіл судових витрат. Не погодившись з указаним рішенням, ОСОБА_1 звернулася з апеляційною скаргою, яка рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року була задоволена частково, а заочне рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2016 року змінено. Визначено порядок користування земельною ділянкою, закріпленою за домоволодіннями АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , згідно з другим варіантом судової будівельно-технічної експертизи від 23 березня 2016 року № 125-115, який графічно відображений у додатку № 2. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 січня 2017 року заочне рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2016 року у незмінній після апеляційного перегляду частині та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року залишено без змін.

06 березня 2017 року ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу на заочне рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2016 року, в якій вказувала, що участі у справі вона не брала, однак судом було вирішено питання про її право власності на житловий будинок та земельну ділянку, розташовані по АДРЕСА_1 , набуте нею на підставі договору дарування, укладеного з ОСОБА_3 17 вересня 2014 року, тобто ще до звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визначення порядку користування земельною ділянкою. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, заочне рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 03 червня 2016 року та рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення. В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визначення порядку користування земельною ділянкою відмовлено.

Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:01:011:0014 та на житловий будинок по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17 вересня 2014 року на підставі договору дарування, укладеного 17 вересня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О. Є. за реєстровим № 350.

Відповідно до частини першої статті 717 та частини другої статті 719 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

За преамбулою договору дарування житлового будинку з земельною ділянкою від 17 вересня 2014 року ОСОБА_3 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровуваний), діючи добровільно і перебуваючи при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміючи значення своїх дій, попередньо ознайомлені нотаріусом з приписами цивільного законодавства, що регулюють укладений ними правочин (зокрема, з вимогами щодо недійсності правочину), а також зі статтею 27 Закону України «Про нотаріат» щодо обов`язку сторін правочину подавати правдиву інформацію щодо будь-якого питання, пов`язаного із вчиненням нотаріальної дії, надавати дійсні справжні, непідроблені документи, заявляти про відсутність чи наявність осіб, прав чи інтересів яких може стосуватися нотаріальна дія.

За змістом пунктів 1-4 оспорюваного договору дарування дарувальник передала безоплатно у власність (подарувала), а обдаровувана прийняла безоплатно у власність (прийняла в дар) житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями та спорудами разом із земельною ділянкою для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0292 га, кадастровий номер: 4810137200:01:011:0014, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . На земельній ділянці розташовано: житловий будинок, зазначений на плані літ. А-1, житловою площею 37,7 кв. м, загальною площею 62,8 кв. м, до нього примикають такі господарські та побутові будівлі та споруди: літня кухня Б, душ В, сарай М, навіс Ф, огорожі №№ 3, 4, 7, 9; споруди №№ 2, 11. Зазначений житловий будинок належить дарувальнику на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 02 грудня 2009 року Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради. Право власності дарувальника на вказаний у договорі житловий будинок зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 6903639, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 447005748101. Відчужувана земельна ділянка належить дарувальнику на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 822477, виданого Миколаївською міською радою 16 лютого 2012 року. Право власності дарувальника на вказану у договорі земельну ділянку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності: 6571341, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 423795048101. Цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

У пунктах 5.1, 5.2 оспорюваного договору дарування ОСОБА_3 засвідчила, що вона має всі права власника щодо вільного розпорядження майном, яке є предметом цього договору. Відчужуване нерухоме майно до цього часу нікому не продане, не подароване, не заставлене, в спорі та під забороною (арештом), податковою заставою не перебуває, щодо нього не ведуться судові спори, відносно нього не укладено будь-яких договорів з відчуження чи щодо користування з іншими особами, щодо нього не укладалися договори про зміну його правового режиму, відносно нього не пред`явлені позови щодо виділу частки, відсутні договір про поділ майна, як юридична адреса воно не використовується, а також у третіх осіб відсутні права щодо цього нерухомого майна, земельних сервітутів не встановлено.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин другої, третьої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 5 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що на час укладення оспорюваного ОСОБА_1 договору дарування державний акт на право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку було визнано недійсним рішенням суду, тому вона не мала права на відчуження цієї земельної ділянки, і таким відчуженням було порушено право ОСОБА_1 на визначення порядку користування земельною ділянкою, суди дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору дарування спірної земельної ділянки. При цьому, змінюючи рішення місцевого суду в частині розподілу судових витрат, апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_3 як особа з інвалідністю ІІ групи звільнена від сплати судового збору на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про захист прав споживачів».

Доводи заявників про те, що визнання недійним договору лише в частині дарування земельної ділянки суперечить положенням статті 377 ЦК України та 120 ЗК України, якими закріплено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Частинами першою, другою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Як встановлено судами, земельна ділянка, яка є предметом оспорюваного договору дарування належала дарувальнику на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯК № 822477, виданого Миколаївською міською радою 16 лютого 2012 року. Разом з тим рішенням Центрального районного суду міста Миколаєва від 05 серпня 2014 року вказаний державний акт було визнано недійсним. За оспорюваним договором дарування ОСОБА_3 передала ОСОБА_2 право власності на вказану земельну ділянку, набуте нею на підставі державного акта, визнаного недійсним в судовому порядку. Тобто у зв`язку з визнанням недійсним державного акта право власності ОСОБА_3 на спірну земельну ділянку припинилося, а тому відчужувати її за договором дарування вона не мала права. Тому суди дійшли правильного висновку про те, що ОСОБА_3 не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо розпорядження вказаним нерухомим майном.

При цьому безпідставним є посилання заявників на порушення загального принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, у зв`язку з визнанням оспорюваного договору недійсним лише в частині дарування земельної ділянки, а також на невідповідність висновків судів правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 13 квітня 2016 року у справі № 6-253цс16, оскільки за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особи, які набули права власності на будівлю чи споруду, стають власниками земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

До моменту набуття права власності на спірну земельну ділянку (площею 0,0292 га, кадастровий номер 4810137200:01:011:0014, для будівництва та обслуговування житлового будинку, розташовану по АДРЕСА_1 ) згідно з визнаним недійсним судом державним актом ОСОБА_3 разом з ОСОБА_1 мали право спільного користування земельною ділянкою площею 500 кв. м по АДРЕСА_1 (земельною ділянкою, з якої була виділена спірна земельна ділянка). З огляду на відсутність у ОСОБА_3 права власності на спірну земельну ділянку за вищенаведеними правовими нормами, набувши право власності на житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 також набула право на земельну ділянку, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача, а саме - право спільного користування земельною ділянкою площею 500 кв. м по АДРЕСА_1 . Наведене відповідає загальному принципу цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

Аргументи заявників про те, що місцевий суд, виправивши описку в ухвалі про відкриття провадження у справі, порушив норми процесуального права та після завершення судового розгляду змінив коло учасників справи, також не заслуговують на увагу, оскільки питання про відкриття провадження у справі вирішувалося місцевим судом на підставі уточненої позовної заяви, поданої ОСОБА_1 на виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху. В уточненій позовній заяві, на відміну від первинної, ОСОБА_1 зазначила ОСОБА_3 відповідачем у справі. В ухвалі про відкриття провадження у справі місцевий суд помилково вказав ОСОБА_3 третьою особою та, виявивши цю описку, обґрунтовано виправив її з власної ініціативи.

Відповідно до частин першої, другої статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала. За ініціативою суду питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні за участю учасників справи, проте їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

З огляду на викладене твердження заявників про допущення виправленням вказаної описки судового процесу у безладний рух є неспроможним.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого дійшли правильного висновку про визнання недійсним договору дарування спірної земельної ділянки.

Разом з тим, формулюючи резолютивну частину рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року, місцевий суд, з висновком якого в цій частині погодився апеляційний суд, не звернув уваги на те, що 17 вересня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування житлового будинку з земельною ділянкою, за умовами якого ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 два об`єкти нерухомого майна, а саме - земельну ділянку та домоволодіння, розташоване на ній.

В цій справі ОСОБА_1 не заявляла вимогу про визнання вищевказаного договору повністю недійсним, а за змістом позовних вимог просила визнати його недійсним лише в частині дарування земельної ділянки площею 0,0292 га по АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Таким способом може бути, зокрема визнання правочину недійсним (пункт 2 частини другої статті 16 ЦК України).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Враховуючи, що в оспорюваному договорі дарування земельна ділянка є окремим об`єктом нерухомого майна, право власності на яку належало ОСОБА_3 за окремим правовстановлюючим документом, а саме - державним актом, який було визнано недійсним в судовому порядку, зазначений договір необхідно визнати недійсним в частині дарування земельної ділянки.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але в другому абзаці резолютивної частини рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року помилково зазначено про визнання недійсним неіснуючого договору, то оскаржувані судові рішення в частині вирішення спору по суті необхідно змінити на підставі статті 412 ЦПК України, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року в новій редакції (щодо визнання недійсним договору в частині відчуження земельної ділянки). В іншій частині оскаржуване рішення місцевого суду (у незміненій після апеляційного перегляду частині) та постанова апеляційного суду відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року в частині вирішення спору по суті змінити, виклавши другий абзац резолютивної частини рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року в такій редакції:

«Визнати недійсним договір дарування житлового будинку з земельною ділянкою, укладений 17 вересня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Черніковою О. Є. за № 350, в частині дарування земельної ділянки площею 0,0292 га по АДРЕСА_1 ».

В іншій частині рішення Центрального районного суду міста Миколаєва від 07 вересня 2018 року (у незміненій після апеляційного перегляду) та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 грудня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов