ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 липня 2020 року

м. Київ

справа № 500/90/19

адміністративне провадження № К/9901/34465/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Блажівської Н.Є.,

суддів: Білоуса О.В., Желтобрюх І.Л.,

розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року (головуючий суддя: Кухтей Р.В., судді: Нос С.П., Шевчук С.М.)

у справі за позовом ОСОБА_1

до Головного управління ДФС у Тернопільській області

про визнання протиправним та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1.1.Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 (надалі також - Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у Тернопільській області (надалі також - Відповідач), в якому просив визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 31 серпня 2018 року № 0112397-0000-1909 та № 0112396-0000-1909.

Вказуючи на невідповідність оскаржених індивідуальних актів вимогам частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, Позивач послався зокрема на те, що при їх прийнятті Відповідачем не враховано, що належні йому нежитлові будівлі, як будівлі промисловості - не є об`єктом оподаткування в силу приписів пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України (надалі також - ПК України) і податок на нерухоме майно на них не повинен нараховуватись.

1.2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 березня 2019 року позов задоволено повністю.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вказане рішення Великобережецької сільської ради №273 прийняте лише 9 лютого 2017 року, тобто, після 25 грудня 2016 року, що передує звітному 2017 року, а відтак воно могло застосовуватись лише з урахуванням положень того Закону, на виконання якого його було прийнято, а саме: Закону №1797-VIIІ від 21 грудня 2016 року "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні", яким, з поміж-іншого, підпункт 266.4.2 Податкового кодексу України викладено в іншій редакції, яка і підлягає застосуванню.

Крім того, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції зазначив, що у матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що на дату прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, відповідне рішення Великобережецької сільської ради №273 від 9 лютого 2017 року було офіційно оприлюднене, зокрема на офіційному веб-сайті сільської ради, друкованих засобах масової інформації, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації.

Також суд першої інстанції зробив висновок про те, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення про нарахування позивачеві грошового зобов`язання податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2017 рік, прийняті - 31 серпня 2018 року, тобто після 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком), що не узгоджується з положеннями підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України.

При цьому, суд першої інстанції вказав на те, що в ході розгляду справи Позивачем не надано доказів того, що він зареєстрований як господарюючий суб`єкт.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року, рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 березня 2019 року скасовано та прийнято нове, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог.

Роблячи висновок щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог та необхідності скасування рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зазначив, що сільською радою не було порушено термінів встановлення ставок податків на нерухоме майно. Доводи Позивача про класифікацію "будівлі ангару" та "їдальні-гаража" як будівель промисловості, які звільняються від оподаткування суд апеляційної інстанції визнав необґрунтованими, оскільки застосування пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств. Однак, як зазначено апеляційним судом, нежитлові будівлі, зокрема, "будівлі ангару" та "їдальні-гаража" належать позивачу на праві власності як фізичній особі і який не є суб`єктом господарювання, а відтак застосування пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України є безпідставним.

Крім того, суд зазначив, що наявність затримки у формуванні податкового повідомлення-рішення не впливає на обов`язок Позивача сплатити податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки і не є підставою для визнання їх протиправними, а лише звільняє особу від відповідальності за несвоєчасну сплату податкового зобов`язання.

1.3. Короткий зміст касаційної скарги

Не погоджуючись із рішенням суду апеляційної інстанції, Позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року, а рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 березня 2019 року у справі №500/90/19 - залишити без змін.

В обґрунтування наведеного Позивач зазначає, що у постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду вказано що "будівлі, які йому належать, є єдиними будівлями на земельній ділянці, тобто належать до присадибних або господарських будівель", крім цього вказано, що "Колегія суддів вважає безпідставними покликання апелянта щодо належності вказаних об`єктів нерухомого майна до споруд сільськогосподарської діяльності", - що, на думку позивача, означає про необхідність застосування нульової ставки податку, а це в свою чергу суперечить висновку у згаданій постанові.

Крім того, посилається на те, що у справі від 10 січня 2019 року № 857/2432/18 апеляційним судом (тільки в іншому складі) за аналогічних обставин прийнято рішення на користь платника податку і такі приклади в Україні не поодинокі.

2.СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПОПЕРЕДНІХ ІНСТАНЦІЙ

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належать нежитлові будівлі, а саме: ангар, загальною площею 1019,2 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва на право власності від 2 листопада 2015 року, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів від 6 листопада 2018 року та їдальня-гараж, загальною площею 392,5 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва на право власності від 2 листопада 2015 року, інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єктів від 06 листопада 2018 року.

31 серпня 2018 року на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України та відповідно до підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України контролюючим органом прийнято податкове повідомлення-рішення форми "Ф" №0112396-0000-1909, яким Позивачу визначено суму податкового зобов`язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів житлової нерухомості, в сумі 5024 грн. за податковий період 2017 рік та податкове повідомлення-рішення №0112397-0000-1909, яким позивачу визначено суму податкового зобов`язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об`єктів житлової нерухомості, в сумі 13 045,76 грн. за податковий період 2017 рік.

Описані вище податкові повідомлення-рішення отримані ОСОБА_1 18 вересня 2018 року, що підтверджується копіями рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень та не заперечується сторонами.

Не погодившись з прийнятими щодо нього податковими повідомленнями-рішеннями, Позивач подав на них скаргу від 11 жовтня 2018 року, у якій зазначив, що контролюючий орган неправомірно застосував ставку податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки для об`єктів нежитлової нерухомості в розмірі 0,4% мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року та відніс належні позивачу нежитлові будівлі ангару та їдальні-гаража до виду "інші будівлі".

Рішенням ДФС України від 7 грудня 2018 року №ІД/99-99-11-05-01-14 оспорювані позивачем податкові повідомлення-рішення залишено без змін, а скаргу - без задоволення.

3. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

3.1. Оцінка доводів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанції

Виходячи з доводів скаржника, що зазначені в касаційній скарзі, та зважаючи на положення статі 341 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд звертає увагу на таке.

Під час розгляду справи позивач наполягав на тому, що належні йому на праві власності нежитлові приміщення не є об`єктом оподаткування в силу положень підпунктів "є" та "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

Суди ж першої та апеляційної інстанцій, роблячи висновки щодо неможливості застосування підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України обставину до правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем, виходили із того, що зазначена вище податкова пільга застосовується у разі дотримання двох обов`язкових умов: наявність будівель промисловості та їх перебування у власності у суб`єктів господарювання.

Суд касаційної інстанції, надаючи оцінку таким висновкам судів, вважає за необхідне зазначити наступне.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків, вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулює та визначає ПК України.

Згідно з підпунктом 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Об`єктом оподаткування, згідно з положеннями підпункту 266.2.1. пункту 266.2 статті 266 ПК України, є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.

Положеннями підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 вказаного Кодексу встановлюються податкові пільги із податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Так підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України встановлено, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

За положеннями підпункту 14.1.129-1. пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють з-поміж іншого будівлі промислові та склади (підпункт "ґ").

Згідно з пунктом 5.3 статті 5 Податкового кодексу України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженого наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17 серпня 2000 року № 507 (надалі також - ДК 018-2000), будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості".

До будівель промисловості відносяться об`єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".

Визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об`єкта нерухомості згідно з ДК 018-2000.

Відповідно до пункту 30.1 статті 30 ПК України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.

За приписами пункту 30.2 статті 30 ПК України підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.

Застосовуючи об`єктно-функціональний підхід до визначення податкової пільги у підпункті "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України законодавець ключовим критерієм обрав функціональне призначення будівлі, а не належність конкретному суб`єкту-платнику.

При цьому, обмежувальне тлумачення за рахунок введення додаткової ознаки надання пільги по сплаті податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, - звільнення від оподаткування за критерієм "будівлі промисловості", лише об`єктів нежитлової нерухомості промислових підприємств (юридичних осіб), по суб`єктному складу, не може бути застосовано, оскільки положеннями підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 ПК України визначено, що платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

Прислівник "зокрема" вживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, однак таке вживання не означає присвоєння ознаки окремо виділених видових складових (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств) загальній (родовій) категорії - будівлі промисловості, оскільки не поглинає чи узагальнює, а виокремлює.

Поряд з цим конструкція згаданих правових норм дозволяє суду застосувати і такий вид тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту, як поширювальне тлумачення, в частині об`єкта оподаткування - предмета "будівлі промисловості", оскільки норми не містять вичерпного переліку таких об`єктів та оскільки відсутні положення, які є винятком із загального правила.

При цьому застосовування системного способу тлумачення, який вимагається при застосуванні поширювального тлумачення дозволяє дійти до наступних висновків.

Сама по собі специфіка об`єкта оподаткування - наявність спеціального статусу будівлі, а саме статусу будівлі промисловості не може бути достатньою підставою для звільнення від оподаткування.

Обираючи за вихідне поняття "промисловість", у зв`язку з яким застосовується аналізована податкова пільга, законодавець пов`язує звільнення від сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, не тільки і не стільки із його статусом (придатністю його застосування у виробничому промисловому циклі господарської діяльності без конкретизації видів промислового виробництва та організаційних форм у яких воно здійснюється), а й з використанням будівлі з метою провадження виробничої діяльності, тобто з використанням такої за цільовим призначенням для виготовлення промислової продукції.

Встановлення законодавцем певних податкових пільг зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як в даному випадку підпункт "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, за своєю сутністю спрямоване на збалансування суспільних відносин у сфері справляння податків та мало на меті створити умови для стимулювання та зменшення податкового навантаження на тих платників податків фізичних та юридичних осіб, які є власниками певних об`єктів нерухомості, що використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.

Суд вважає, що такий підхід у розумінні норми, про яку йдеться, випливає з того, що функціональне призначення об`єкта, який звільняється від оподаткування, яким є предмет - будівля промисловості (вид нежитлової нерухомості), є фактично визначальною родовою ознакою, оскільки не є об`єктом оподаткування саме будівлі промисловості, тобто будівлі які використовуються для виготовлення промислової продукції будь-якого виду.

Таким чином, застосування підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі якщо власниками об`єктів промисловості є фізичні та інші юридичні особи, в тому числі нерезиденти, та за умови (з урахуванням виду їх діяльності) використання таких об`єктів за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва (виготовлення промислової продукції будь-якого виду).

Вищенаведений правовий висновок було сформульовано Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у постанові від 17 лютого 2020 року у справі №820/3556/17.

У цій постанові судова палата частково відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 15 травня 2018 року (справа №806/2676/17), а саме в частині, що застосування підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов, наявність будівель промисловості та перебування у власності промислових підприємств.

І суд першої і суд апеляційної інстанцій, роблячи висновки щодо відсутності підстав для застосування до позивача пільг, передбачених підпунктом "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, виходили з того, що позивач не є суб`єктом господарювання.

Водночас перебування нерухомого майна у власності фізичної особи не є перешкодою для застосування положень підпункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України, у разі якщо такі об`єкти використовуються за функціональним призначенням, тобто для промислового виробництва.

За наведеного під час розгляду справи підлягало встановленню чи відносяться до будівель промисловості об`єкти нерухомості, що належать позивачу та чи використовував він їх у своїй підприємницькій діяльності.

Суд першої інстанції, ухвалюючи рішення, зазначив, що відповідні будівлі (ангар та їдальня-гараж) позивач набув з метою забезпечення ведення особистої господарської діяльності та для зберігання особистих товарно-матеріальних цінностей.

В ході розгляду справи ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції не забезпечено належної обґрунтованості судових рішень, не досліджено належно всі зібрані справі докази, а саме щодо статусу нежитлових приміщень та фактичного використання належних позивачу на праві власності будівель за функціональним призначенням (промислове виробництво).

При цьому, як підтверджується матеріалами справи, позивач в обґрунтування своєї позиції щодо помилковості оскаржених індивідуальних актів також посилався й на положення підпункту "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України.

Згідно з цим підпунктом не є об`єктом оподаткування, зокрема, будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності.

До будівель, споруд сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності відносяться об`єкти нерухомості, які відповідно до ДК 018-2000 належать до класу 1271 "Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства", що включає підкласи: 1271.1 "Будівлі для тваринництва"; 1271.2 "Будівлі для птахівництва"; 1271.3 "Будівлі для зберігання зерна"; 1271.4 "Будівлі силосні та сінажні"; 1271.5 "Будівлі для садівництва, виноградарства та виноробства"; 1271.6 "Будівлі тепличного господарства"; 1271.7 "Будівлі рибного господарства"; 1271.8 "Будівлі підприємств лісівництва та звірівництва"; 1271.9 "Будівлі сільськогосподарського призначення інші".

За визначенням підпункту 14.1.235 пункту 14.1 статті 14 ПК України сільськогосподарський товаровиробник для цілей глави 1 розділу XIV цього Кодексу - юридична особа незалежно від організаційно-правової форми або фізична особа - підприємець, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції та/або розведенням, вирощуванням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водосховищах) та її переробкою на власних чи орендованих потужностях, у тому числі власновиробленої сировини на давальницьких умовах, та здійснює операції з її постачання.

Застереження в підпункті 14.1.235 щодо цілей глави 1 розділу XIV ПК України не означає, що у інших випадках, передбачених цим Кодексом, термін "сільськогосподарський товаровиробник" має інше змістовне навантаження.

Визначення "сільськогосподарський товаровиробник" також міститься у статті 1 Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 - 2004 років" від 18 січня 2001 року N 2238-ІІІ, сільськогосподарський товаровиробник - фізична або юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, переробкою власновиробленої сільськогосподарської продукції та її реалізацією.

Крім того, законодавцем, з метою визнання осіб такими, що займаються сільськогосподарською діяльністю, вживається також поняття "виробники сільськогосподарської продукції".

Згідно з абзацом другим статті 1 Закону України "Про сільськогосподарський перепис" від 23 вересня 2008 року N 575-VI виробники сільськогосподарської продукції - юридичні особи всіх організаційно-правових форм господарювання та їх відокремлені підрозділи, фізичні особи (фізичні особи - підприємці, домогосподарства), які займаються сільськогосподарською діяльністю, передбаченою класифікацією видів економічної діяльності, мають у володінні, користуванні або розпорядженні землі сільськогосподарського призначення чи сільськогосподарських тварин.

Отже, на підставі вищевикладеного, правовою підставою для застосування до особи пільги зі сплати податку на нерухоме майно у вигляді звільнення від його сплати є правовий статус будівлі.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2020 року у справі №823/1751/17.

З огляду на викадене суди попередніх інстанцій повинні були надати вичерпну оцінку доводам позивача щодо наявності чи відсутності підстав для застосування до нього передбачених підпунктами "є" та "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України пільг.

Отже, висновки судами попередніх інстанцій сформовані без дослідження усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення спору.

За змістом частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі позовних вимог та заперечень; з`ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів для виявлення та витребування доказів.

Принцип всебічного, повного та об`єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина друга статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України).

Статтею 72 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів, показаннями свідків.

Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати з власної ініціативи (частина третя статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Таким чином, враховуючи те, що Касаційний адміністративний суд складі Верховного Суду не має повноважень досліджувати докази та встановлювати обставини, які є необхідними для правильного вирішення спору, справу необхідно передати на новий розгляд до суду першої інстанції

3.2. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", яким внесено зміни, зокрема, щодо меж касаційного перегляду, підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень.

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Частиною четвертою статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак такі судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Судами попередніх інстанцій порушені норми процесуального права, які унеможливлюють встановлення фактичних обставин у справі, що мають значення для правильного вирішення справи, що відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, встановити наведені у ній обставини, що входять до предмета доказування у даній справі, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

За таких обставин, касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів першої та апеляційної інстанції скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 3 345 349 353 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 25 березня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 31 жовтня 2019 року скасувати.

Справу №500/90/19 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Н.Є. Блажівська

Судді О.В. Білоус

І.Л. Желтобрюх