Постанова
Іменем України
02 листопада 2022 року
м. Київ
справа № 509/1360/19
провадження № 61-7598св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ;
треті особи: орган опіки та піклування Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, орган опіки та піклування Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну
скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 серпня 2021 року у складі судді Козирського Є. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М.,Сєвєрової Є. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який
у подальшому було уточнено, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка
діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , треті особи: орган опіки та піклування Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, орган опіки та піклування Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області, про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення.
Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок, розташований на земельній ділянці,
площею 0,12 га, за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 жовтня 2014 року у справі №509/4012/14, що набрало законної сили.
Згідно з вказаним судовим рішенням за нею було визнано право власності
у порядку спадкування за заповітом після смерті її сестри - ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а також після смерті її матері - ОСОБА_9 , яка померла у ІНФОРМАЦІЯ_5.
Позивачка вказувала, що відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
а також неповнолітня - ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
і малолітній - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , самовільно,
без її згоди вселилися у зазначений житловий будинок та перешкоджають їй у користуванні власністю.
Посилаючись на зазначені обставини, ОСОБА_1 просила суд:
- усунути їй перешкоди у користуванні власністю - домоволодінням, розташованого на земельній ділянці, площею 0,12 га, за адресою:
АДРЕСА_1 ;
- виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , неповнолітню -
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього -
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , із домоволодіння за вказаною адресою;
- вселити її у вищевказане домоволодіння;
- зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не перешкоджати їй
у користуванні зазначеним домоволодінням.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 серпня
2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні власністю, а саме домоволодінням, розташованого на земельній ділянці, площею 0,12 га, за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом визнання ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітнього - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування ним та виселення.
Вселено ОСОБА_1 у домоволодіння за вказаною адресою.
Зобов`язано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 не перешкоджати
ОСОБА_1 у користуванні вищевказаним домоволодінням.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що законних підстав для вселення та проживання відповідачів у спірному домоволодінні, яке належить на праві приватної власності позивачці, не встановлено, так як ОСОБА_2 з 2004 року самоправно вселився у житловий будинок
та дав згоду на реєстрацію у ньому членів своєї сім`ї. Їх проживання
у домоволодінні порушує права власника - ОСОБА_1 та перешкоджає їй у вільному користуванні своєю власністю. Вказані обставини встановлені преюдиційними судовими рішеннями різних інстанцій щодо скасування свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок, виданий на ім`я ОСОБА_2 , відмови йому у позові про видачу такого свідоцтва, а також відмови у визнанні за ним права власності на будинок за набувальною давністю. У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку про вселення позивачки у належне їй на праві приватної власності домоволодіння та виселення відповідачів із нього, зобов`язавши останніх не чинити перешкоди власнику у користуванні належним їй житловим приміщенням.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - залишено без задоволення. Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 серпня 2021 року залишено без змін.
Погоджуючись із висновками районного суду, апеляційний суд також зазначив, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності. Встановивши, що ОСОБА_1 є власником вказаного житлового будинку, яким без відповідних правових підстав користуються відповідачі, які не є членами сім`ї позивачки та у добровільному порядку не звільняють вказане приміщення, суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про усунення позивачці перешкод у користування належним її майном, виселення відповідачів із вказаного житлового будинку та вселенням позивачки у спірний будинок.
При цьому апеляційний суд відхилив доводи ОСОБА_2 про те, що з
2004 року і до теперішнього часу він разом зі своєю сім`єю проживає
у вказаному житловому будинку, який був побудований ним разом із його тіткою - ОСОБА_8 на присадибній ділянці, площею 0,12 га, що була надана у користування родині ОСОБА_8 , оскільки у ході розгляду цієї справи ним надано суду належних та допустимих доказів правомірності проживання відповідачів у вказаному будинку, а саме на яких підставах було здійснено проживання ОСОБА_2 у період життя ОСОБА_8 та ОСОБА_9 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - ОСОБА_7 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати й ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити у повному обсязі.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 серпня 2022 року відкрито касаційне провадження у вищевказаній справі та витребувано її матеріали
з Овідіопольського районного суду Одеської області.
У жовтні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової
палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2022 року справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє
у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , треті особи: орган опіки та піклування Авангардівської селищної ради Овідіопольського району Одеської області, орган опіки та піклування Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області, про усунення перешкод у користуванні власністю та виселення, за касаційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 серпня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили всіх обставини справи, не врахували доводів ОСОБА_2 про те, що він
з 2004 року і до теперішнього часу проживає у спірному житловому будинку, який був побудований ним разом із його тіткою - ОСОБА_8 на присадибній ділянці, площею 0,12 га, що була надана у користування родині
ОСОБА_8 на підставі розпорядження Овідіопольського районного виконавчого комітету Одеської області від 09 січня 1987 року № 11 та наказу директору радянського господарства «Авангард» від 21 березня
1987 року № 33-к. Разом з ним у вказаному будинку проживають його дружина - ОСОБА_3 (зареєстрована у будинку з 2006 року), донька -
ОСОБА_4 (зареєстрована у будинку з 2016 року), неповнолітня онучка -
ОСОБА_5 (зареєстрована у будинку з 2016 року), малолітній онук - ОСОБА_6 (зареєстрований у будинку з 2018 року). Весь цей період часу вони добросовісно володіють вказаним житловим будинком, сплачують комунальні платежі, здійснюють ремонтні роботи, тому не підлягають виселенню. Твердження позивачки про те, що вони самовільно вселилися
у домоволодіння не відповідає дійсності, оскільки саме ОСОБА_2 побудував житловий будинок та проживав у ньому, а не вселився у будинок без законних на те підстав. Суди не надали оцінки тому, що відповідачі іншого житла не мають, окрім спірного домоволодіння, яким фактично користуються. Крім того, суди не дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності позивачки та захистом права відповідачів на користування будинком. Також в оскаржуваних судових рішеннях відсутнє обґрунтування суду щодо незгоди із висновками органу опіки та піклування про недоцільність виселення неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Посилається на відповідну судову практику Верховного Суду, Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий
будинок, розташований на земельній ділянці, площею 0,12 га, за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 жовтня 2014 року
у справі №509/4012/14, що набрало законної сили.
Згідно з довідки Авангардівської селищної ради Овідіопольського районного суду Одеської області від 06 грудня 2018 року у вищевказаному житловому будинку зареєстровані: ОСОБА_2 з 10 квітня 2004 року;
ОСОБА_3 з 18 квітня 2006 року; ОСОБА_4 з 22 грудня 2016 року;
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з 22 грудня 2016 року; ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з 22 травня 2018 року
(т. 1, а. с. 15,16).
Згідно з даними з Єдиного державного реєстру судових рішень між сторонами з 2005 року існували судові спори (т. 2, а. с. 11-59).
Так, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області
від 02 жовтня 2009 року у справі № 2-22/2009 року позов ОСОБА_1 , ОСОБА_10 до Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , Овідіопольського районного бюро технічної інвентаризації Одеської області про визнання рішень сесій Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області не чинними, свідоцтва про права власності та договору купівлі-продажу недійсними та визнання права власності на спадкове майно задоволено
(т. 2, а. с. 21-22).
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 16 грудня 2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 жовтня 2009 року скасовано (т. 2, а. с. 24-28).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 20 липня 2011 року (провадження № 6-4532св11) касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 02 жовтня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 16 грудня 2010 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції
(т. 2, а. с. 29-32).
Рішенням Овідіопольского районного суду Одеської області від 22 травня 2013 року у справі № 2-1878/11 позов ОСОБА_1 до Прилиманської сільської ради Овідіопольского району Одеської області, виконавчого комітету Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, ОСОБА_2 та ОСОБА_11 задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно
від 05 квітня 2006 року, оформлене Прилиманською сільською радою Овідіопольського району Одеської області на ім`я ОСОБА_2 на житловий будинок та господарські будівлі та споруди, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір купівлі-продажу будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 07 червня 2006 року, між ОСОБА_2 та ОСОБА_11 , посвідчений нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області
Куркан Н. Ф., зареєстрований у реєстрі за № 402.
Задоволено зустрічний позов ОСОБА_11 та ОСОБА_2 до Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, комунального підприємства «Овідіопольське районне бюро технічної інвентаризації» про скасування рішення Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 30 березня 2007 року № 216-V та визнано незаконним та скасовано рішення Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 30 березня 2007 року № 216-V «Про скасування рішення ХХІ сесії ІV скликання від 10 березня 2007 року
№ 882-ІУ «Про видачу свідоцтва про право особистої власності на житловий будинок, що знаходиться у АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_2 (т. 2, а. с. 33-35).
Задовольняючи зустрічний позов, суд врахував рішення ХХІ сесії VІ скликання Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 10 березня 2006 року № 822-V «Про видачу свідоцтва на право особистої власності на житловий будинок», яким було вирішено видати на ім`я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на житловий будинок по АДРЕСА_1 та доручено Овідіопольському районному бюро технічної інвентаризації оформити свідоцтво на право особистої власності на житловий будинок за вказаною адресою.
Іншим рішенням тієї самої ХХІ сесії VІ скликання Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 10 березня 2006 року
№ 822-V «Про надання згоди на розроблення проєкту відведення земельної ділянки під будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка)» вирішено надати ОСОБА_2 дозвіл на виготовлення проєкту відведення земельної ділянки у власність, загальною площею 12 га, яка знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 замовити в землевпорядній організації проєкт відведення земельної ділянки; проєкт відведення земельної ділянки після одержання позитивного висновку землевпорядної експертизи подати на затвердження сесії Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.
Разом з тим, рішенням Апеляційного суду Одеської області від 25 грудня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 22 травня 2013 року
в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_11 , ОСОБА_2 до Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, комунального підприємства «Овідіопольське районне бюро технічної інвентаризації» та ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області від 30 березня 2007 року № 216-V «Про скасування рішення XXI сесії IV скликання від 10 березня 2006 року № 882-IV «Про видачу свідоцтва
про право особистої власності на житловий будинок, що знаходиться
у АДРЕСА_1 , на ім`я ОСОБА_2 » скасовано.
У цій частині було ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_11 , ОСОБА_2 відмовлено, в іншій частині рішення суду залишено без змін (т. 2, а. с. 36-39).
Вказане рішення апеляційного суду мотивовано тим, що дані рішення Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області порушують права власника майна ОСОБА_1 на вказаний житловий будинок.
Зазначеними судовими рішеннями судів різних інстанцій було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_9 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , є єдиними спадкоємцями після смерті ОСОБА_8 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_2 до кола спадкоємців ні за заповітом, ні за законом не входив, за таких обставин не мав права на визнання за ним права власності на спірний будинок, який було побудовано ОСОБА_8 на виділеній їй у користування земельній ділянці.
Крім того, рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області
від 09 жовтня 2014 року у справі № 509/4012/14 позов ОСОБА_1 до Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області про визнання права власності задоволено та визнано за нею право власності у порядку спадкування за заповітом після смерті її сестри - ОСОБА_8 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 , а також після смерті її матері - ОСОБА_9 , яка померла у ІНФОРМАЦІЯ_5, на спадкове майно
у вигляді жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами, який складається з позначених на плані: під літ. «А» - жилого будинку, загальною площею 64,1 кв. м, жилою площею 41,6 кв. м; під літ. «Б» - літньої кухні, площею 25 кв. м; під літ. «В» - сараю, площею 18,7 кв. м; під літ. «Г» - вбиральні, площею 2,9 кв. м; №№ 1-4, І - споруд, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1, а. с. 6).
Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 04 жовтня 2018 року заяву ОСОБА_1 про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 09 жовтня 2014 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Прилиманської сільської ради Овідіопольського району Одеської області про визнання права власності
на нерухоме майно задоволено, апеляційне провадження закрито, оскільки ОСОБА_2 не входить ні до кола спадкоємців майна померлої
ОСОБА_8 , ні до кола спадкоємців майна померлої ОСОБА_9 .
У вказаному судовому рішенні також зазначено, що сам по собі факт реєстрації місця проживання ОСОБА_2 та інших осіб (його родини)
у спірному житловому будинку не надає йому передбаченого
частиною першою статті 352 ЦПК України процесуального права апеляційного оскарження рішення суду від 09 жовтня 2014 року у справі
№ 509/4012/14, оскільки рішення прийнято у правовідносинах спадкування, де ОСОБА_2 не є спадкоємцем, чиї права порушені, невизнані тощо
(т. 2, а. с. 48-52).
Згідно з Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Верховного Суду від 19 квітня 2019 року ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 04 жовтня 2018 року залишено без змін (провадження
№ 61-47064св18).
Вказаними судовими рішеннями встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці, площею 0,12 га.
При цьому зазначено, що домоволодіння було побудовано сестрою позивачки, ОСОБА_8 , на земельній ділянці, площею 0,12 га, за вказаною адресою, виділеній їй на підставі наказу від 21 березня 1987 року № 33-к радянського господарства «Авангард» 0,12 га. За життя ОСОБА_8 склала заповіт, згідно з якого заповіла ОСОБА_1 спірне домоволодіння. Іншим спадкоємцем після смерті ОСОБА_8 була її мати, ОСОБА_9 , як особа, яка має право на обов`язкову частку у спадщині. Вказані особи прийняли спадщину після смерті спадкодавця, шляхом звернення до нотаріуса із відповідними заявами.
Право власності ОСОБА_1 у встановленому законом порядку
25 жовтня 2014 року зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (т. 1, а. с. 10).
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 24 вересня 2019 року у справі № 509/1856/17 у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності за набувальною давністю на вказаний житловий будинок відмовлено.
Відповідно до висновку органу опіки та піклування Овідіопольської районної державної адміністрації Одеської області від 06 листопада
2020 року, виселення ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є недоцільним, оскільки
їх батьки: ОСОБА_4 станом на сьогоднішній день працює у Приліманській загальноосвітній школі інженером з охорони праці, а її чоловік -
ОСОБА_12 є пенсіонер, отримує пенсію по інвалідності, та у них відсутнє будь-яке житло для проживання.
При цьому на засіданні комісії була присутня ОСОБА_1 , яка пояснила, що забезпечення житлом дітей є обов`язок їхніх батьків, а не за рахунок неї, сторонньої особи, та не за рахунок її власності та її житла (т. 1, а. с. 169-170).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження
у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 -підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини
і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)
та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Конвенціїкожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року
у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ
у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У справі виник спір між ОСОБА_1 , яка є власником спірного домоволодіння, та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка діє
у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з приводу користування останніми вказаним житлом.
Положеннями статті 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої і другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування (сервітут).
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Отже, аналіз положень ЖК України та ЦК України свідчить про те, що
у частині першій статті 156 ЖК України не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку
на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
Під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Подібні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження
№ 14-181цс18), а також у постановах Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 715/574/20, провадження № 61-18129св20, від 19 травня 2021 року у справі
№ 712/4380/20, провадження № 61-1865св21, від 31 серпня 2022 року
у справі № 554/2412/19, провадження № 20214св21.
Частиною четвертою статті 263 ЦПК України визначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
При розгляді цієї справи суди попередніх інстанцій взагалі не дослідили дотримання балансу інтересів сторін спору, а виходили виключно із захисту однієї сторони спору - власника.
Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом, питання про усунення перешкод позивачці у користуванні житловим будинком шляхом виселення відповідачів у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК України вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Отже, судам необхідно дослідити питання дотримання балансу між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права ОСОБА_2 , ОСОБА_3, ОСОБА_4, яка діє у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,на користування будинком, чи мають відповідачі інше житло тощо.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення ЄСПЛ від 26 лютого 2002 року у справі «Кутцнер проти Німеччини»).
У порушення вищевказаних вимог закону суди фактичні обставини
у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, належним чином
не встановили, не перевірили доводи ОСОБА_2 про те, що він разом
зі своєю сім`єю у спірному домоволодінні проживає доволі тривалий час і іншого житла вони не мають.
Крім того, при новому розгляді справи судам слід надати належну правову оцінку висновку органу опіки та піклування про недоцільність виселення неповнолітніх дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,із спірного домоволодіння та обґрунтувати свою згоду, чи незгоду із такими висновками органу опіки та піклування.
Таким чином, висновки судів про задоволення позову ОСОБА_1 є передчасними, оскільки суди не перевірили, чи відповідають її вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом позбавлення права відповідачів користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, не дослідили чи відповідає припинення права користування відповідачів спірним житловим будинком такій пропорційності, чи дотримано баланс між захистом права власності ОСОБА_1 та захистом права відповідачів на користування будинком.
З урахуванням наведеного, оскільки фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції
у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості, судові рішення підлягають скасуванню
з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 - задовольнити частково.
Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 31 серпня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 05 липня 2022 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк