№ 509/3010/19 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

19 січня 2022 року

м. Київ

справа № 509/3010/19

провадження № 61-17032св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., та касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Князюка О. В., Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.

Позов мотивований тим, що 27 жовтня 2007 року між ним та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, зареєстрований третім ВРАЦС Приморського РУЮ м. Одеси, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 . На підставі рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року шлюб між сторонами розірвано.

Позивач зазначав, що під час перебування у шлюбі подружжям були накопичені грошові кошти, які зберігалися на банківських рахунках ОСОБА_2 . Проте одразу після розірвання шлюбу, а саме - 21 грудня 2018 року ОСОБА_2 самостійно розпорядилася грошовими коштами та придбала за договором купівлі-продажу квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .

14 січня 2019 року ОСОБА_2 придбала земельну ділянку площею 0,05 га та житловий будинок загальною площею 123,3 кв. м. за адресою: АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просив:

стягнути з ОСОБА_2 на його користь грошові кошти у розмірі 2 210 170 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 липня 2020 року у складі судді: Свяченої Ю. Б., позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2 173 734 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

відповідач стверджував, що кошти не є спільною власністю подружжя, оскільки отримані нею як подарунок від громадянина Словацької Республіки ОСОБА_3 , з яким ОСОБА_2 перебуває у дружніх стосунках з лютого 2018 року до теперішнього часу, а тому кошти є особистою приватною власністю ОСОБА_2 та не підлягають поділу. На підтвердження цього ОСОБА_2 до суду надана заява ОСОБА_3 від 18 липня 2019 року, яка засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Журавлем М. В., та банківські виписки VUB BANKA про рух коштів на рахунку ОСОБА_3 . Разом із тим, договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п`ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина п`ята статті 719 ЦК України). Отже, у разі укладення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договору дарування грошових коштів на суму 120 395 доларів США та 39 800 євро такий правочин має бути вчинений у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню. Проте договір дарування валютних цінностей між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не укладався і до матеріалів справи не доданий. Згідно з частиною першою статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 428/9583/15-ц. Всупереч вимогам статей 76 80 81 ЦПК України відповідач не довела належними та допустимими доказами факт дарування коштів, тому суд першої інстанції вважав, що відповідачем не спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на майно (грошові кошти), яке набуто ними в період шлюбу;

безпідставними є твердження відповідача про припинення подружжям спільного ведення господарства з 24 серпня 2018 року. Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , розірвано. За змістом частини другої статті 114 СК України у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу. Датою набрання законної сили рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року, а отже й моментом припинення шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , є 27 листопада 2018 року;

згідно статті 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. У разі поділу майна, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя - частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (стаття 70 СК України). Станом на 20 травня 2020 року за офіційним курсом НБУ курс долара США до гривні України становить 26,516 гривень за 1 долар, курс євро - 29,022 гривень за 1 євро. Таким чином, загальна сума коштів, які отримала відповідач у перерахунку на гривню становить: 3 192 394 грн (120 395 доларів США Х 26,516 грн), 1 155 075 грн (39 800 євро Х 29,022 грн), всього 4 347 469 грн. Відповідно Ѕ частина вказаних грошових коштів складає 2 173 734 грн, яку позивач просить стягнути з відповідача.

Короткий зміст постанов суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 липня 2020 року скасовано та ухвалено нове.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує;

наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а саме: талоном-повідомленням № 000111 від 24 серпня 2018 року, поясненнями ОСОБА_2 від 24 серпня 2018 року наданих ст. ДОП Шевченківського ВП Пприморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області капітану поліції, заявою на ім`я начальника Шевченківського ВП Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області підполковника ОСОБА_14, відповіддю Шевченківського ВП Приморського ВП в місті Одесі від 19 червня 2020 року № 36/1-ЖЕО №21401, договором оренди квартири від 24 серпня 2018 року, квитанціями про сплату житлово-комунальних послуг за відповідний період, актом мешканців будинку АДРЕСА_3 , підтверджується те, що з 24 серпня 2018 року сторони припинили фактичні шлюбні відносини та ведення сумісного господарства;

колегія суддів не прийняла до уваги акт про непроживання особи за місцем реєстрації ОК ЖБК «Престиж VII», оскільки він суперечить змісту заяви за підписом виконавчого директора ОК ЖБК «Престиж VII» ОСОБА_17, згідно якої останній не завіряв підписи мешканців будинку АДРЕСА_4 плато: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 . Так, згідно заяви ОСОБА_3 від 18 липня 2019 року, що засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Журавлем М. В. та банківських виписок VUB BANKA про рух коштів на рахунку ОСОБА_3 , останній перевів кошти на рахунок ОСОБА_2 у подарунок на придбання житла. Згідно з інформаційної довідки АТ «Комерційний банк «ПриватБанк» від 03 квітня 2020 року за № 20.1.0.0/7-20200323/1072 ОСОБА_2 за період з 01 серпня 2018 року по 24 жовтня 2018 року отримала на рахунок НОМЕР_2 грошові кошти в сумі 120 395 доларів США, а за період з 13 серпня 2018 року по 27 листопада 2018 року отримала на рахунок НОМЕР_3 грошові кошти в сумі 39 800 євро;

рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано дійсним договір дарування грошових коштів у розмірі 120 395 доларів США та 39 800 євро, перерахованих ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_2 у період з 15 серпня 2018 року по 22 жовтня 2018 року. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 430,40 грн. Постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 23.12.2020 року ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання дійсним договору дарування коштів відмовлено. Також постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року встановлено: «….будь-яких належних та допустимих доказів, які б свідчили про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору, позивачем до суду надано не було».

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 липня 2020 року, ухваленим у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, позов задоволено та стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 2 173 734 грн.

Ухвалюючи вказане рішення, Приморський районний суд м. Одеси зробив висновок про те, що договір дарування валютних цінностей між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є нікчемним, оскільки не був нотаріально посвідченим.

Отже, зазначений договір дарування вже досліджувався та оцінювався Приморським районним судом м. Одеси при ухваленні рішення.

Натомість, вже після ухвалення вказаного рішення, позивач звернувся до Печерського районного суду м. Києва з цим позовом, а також скористався своїм правом на апеляційне оскарження рішення суду про поділ майна подружжя, надавши до Одеського апеляційного суду, у подальшому, як доказ оскарження рішення суду першої інстанції.

При цьому, слід наголосити, що за наявності спору про поділ спільного майна подружжя питання про належність майна на праві спільної сумісної власності подружжю або визнання майна особистою приватною власністю одного з подружжя, має вирішуватися виключно у межах даного спору, який, як вже вказувалося, наразі триває»;

надаючи оцінку договору дарування грошових коштів ОСОБА_2 громадянином Словацької Республіки ОСОБА_3 колегія суддів зазначила, що відповідно до § 4 пункт 2 Регламенту Рим І: «У тих випадках, коли до договору не застосовується пункт 1 або, якщо до елементів договору будуть застосовуватись більш ніж один з підпунктів від а) до h) пункту 1, договір регулюється законом країни, в якій сторона що вимагає здійснення характерного виконання договору, постійно проживає». Оскільки, ОСОБА_3 , який вплинув на характерне виконання договору (тобто акт дарування, здійснений за допомогою банківських переказів), постійно проживає в Словацькій Республіці, договір дарування між дарувальником ОСОБА_3 і обдарованою пані ОСОБА_2 регулюється законодавством Словацької Республіки. Згідно зі словацьким законодавством, при даруванні фінансових засобів не обов`язково укладати договір дарування у письмовій формі. Відповідно до Розділу 628 пар., 2 Закону №10/1964 Збірник законів Цивільного кодексу з поправками (далі - «Цивільний кодекс»), договір дарування повинен укладатися в письмовій формі тільки в тому випадку, якщо дарування стосується нерухомого майна або якщо рухома річ не передається або не приймається в момент дарування. Словацьке законодавство (тобто Цивільний кодекс Словацької Республіки, який регулює правові аспекти дарування) не містить вимог щодо письмової форми в разі дарування фінансових засобів, якщо вони були передані і прийняті одночасно. Письмова форма не потрібна в разі дарування будь-якої суми коштів іншій особі. Відповідно до викладеного, за законодавством Словацької Республіки, договір дарування вважається так званим «реальним договором», що означає, що шляхом здійснення простого акту дарування, тобто реальною передачею і реальним отриманням фінансових засобів, договір дарування належним чином та правильно укладено;

тому колегія суддів не погодилася із висновком суду першої інстанції щодо нікчемності договору дарування. Тому відповідачем спростована презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними у період шлюбу, а саме - поширення правового режиму спільного сумісного майна на грошові кошти, що отримані ОСОБА_2 від ОСОБА_3 у період з серпня 2018 року по жовтень 2018 року.

Додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року заяву ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення задоволено частково та ухвалено додаткове судове рішення.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 компенсацію судових витрат в розмірі 60 000 грн.

Додаткова постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

згідно матеріалів справи ОСОБА_2 відповідно до частини першої статті 134 ЦПК України було подано попередній (орієнтований) розрахунок судових витрат до суду першої інстанції. У договорі № А-28/19 про надання правової допомоги від 02 липня 2019 року зазначено, що вартість правової допомоги за цим договором сторони визначили в Додатку №1 до цього договору, що є його невід`ємною частиною. У додатку № 1 до Договору про надання правової допомоги № А-28/19 від 02 липня 2019 року вказано, що сторони погодили, що вартість правової допомоги за договором обчислюється відповідно до витраченого часу об`єднання. Сторони погодили, що оплату за кожне судове засідання в сумі 7 000 гривень клієнт здійснює оплату в незалежності від того, відбулося воно чи ні з причин незалежних від об`єднання. Також в матеріалах справи наявний акт виконаних робіт за договором № А-28/19 про надання правової допомоги від 02 липня 2019 року. Також долучено копію квитанції до прибуткового касового ордеру №1 від 10 лютого 2020 року на суму 109 000 грн;

посилання ОСОБА_1 на те, що ОСОБА_2 пропущено строки подачі заяви про відшкодування витрат на правову допомогу є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи;

у разі недотримання вимог частини п`ятої статті 137 ЦПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (частини п`ята, шоста статті 137 ЦПК України).

вирішуючи питання про розподіл витрат, понесених ОСОБА_2 на професійну правничу допомогу, з урахуванням заперечень, наданих ОСОБА_1 у судовому засіданні, колегія суддів зробила висновок про те, що визначений відповідачем розмір витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи (109 000 грн) є завищеним, витрати у зазначеній сумі не можна визнати належним чином обґрунтованими та дійсно понесеними у зв`язку із наданням необхідної за обставин цієї справи правової допомоги. Враховуючи складність справи, терміни розгляду справи, кількість призначених судових засідань, необхідність надання адвокатом відповідача послуг під час розгляду справи, як в суді першої так і апеляційної інстанції (оскарження ухвали про відкриття провадження у справі) та їх характер, необхідність дотримання критерію розумності розміру понесених стороною витрат, пов`язаність цих витрат із розглядом справи, апеляційний суд зробив висновок про наявність підстав для зменшення розміру витрат та стягнення з позивача на користь відповідача 60 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Аргументи учасників справи

19 жовтня 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, в якій просив скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

необґрунтованим є посилання апеляційного суду на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), оскільки висновки у цій справі стосувались вимог про визнання договору іпотеки недійсним. Тому колегія суддів зробила помилковий висновок про спростування ОСОБА_2 презумпції спільної власності на майно подружжя та відступлення від рівних часток, при поділі майна. Суд першої інстанції зробив правильний висновок про те, що грошові кошти є спільним майном подружжя, оскільки ОСОБА_2 не доведено належними доказами того, що грошові кошти є її особистою власністю;

апеляційний суд помилково зробив висновок про те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 припинили фактичні шлюбні відносини з 24 серпня 2018 року, оскільки у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу (частина друга статті 114 СК України). Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року у справі № 522/13764/18 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірваний. Це рішення набрало законної сили 27 листопада 2018 року. При цьому ОСОБА_2 звернулася із заявою про виправлення описки у рішенні суду про розірвання шлюбу, а саме - просила вказати дату припинення шлюбних відносин - грудень 2017 року. Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 26 серпня 2020 року виправлено описку у тексті рішення Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року, проте постановою Одеського апеляційного суду від 09 лютого 2021 року у справі № 522/13764/18 зазначену ухвалу Приморського районного суду м. Одеси від 26 серпня 2020 року скасовано, та вказано, що зазначення в рішенні суду дати припинення шлюбних відносин, не є опискою у розумінні статті 269 ЦПК України;

подані ОСОБА_2 докази, а саме: талони-повідомлення, пояснення надані органам Національної поліції, договори про оренду квартири не є доказами, які спростовують презумпцію права спільної сумісної власності та не підтверджують припинення фактичних стосунків. Оскільки, зазначені докази підтверджують лише наявність конфліктних ситуацій, які виникали між мною та відповідачем у процесі спільного життя;

апеляційний суд не обґрунтував чому застосував норми права Словацької Республіки, а не чинні закони України або норми міжнародного приватного права. До спірних відносин мають застосовуватися положення ЦК України. Суд першої інстанції правильно вказав, що за відсутності нотаріально посвідченого договору факт дарування грошей ОСОБА_2 недоведений. У матеріалах справи відсутній будь-який договір дарування грошових коштів, укладений між відповідачем та третьою особою, та відсутні відомості про декларування ОСОБА_2 вказаної суми, отриманої нею внаслідок укладення цивільно-правового договору. Вказаних обставин апеляційний суд не дослідив, у результаті чого зробив помилковий висновок про те, що грошові кошти в розмірі 120 395 доларів США та 39 800 Євро є особистою приватною власністю відповідача.

У грудні 2021 рокуОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову без змін.

Відзив мотивований тим, що у період із серпня по жовтень 2018 року ОСОБА_3 неодноразово переводив кошти на особистий рахунок ОСОБА_2 . У призначені вказаних грошових переказів зазначено: «подарунок для ОСОБА_2 ». При цьому, договір дарування вказаних коштів між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не укладався, оскільки переведення грошових коштів як подарунок здійснювалось за ініціативою ОСОБА_3 , відповідно до законодавства Словацької Республіки громадянином якої він є. Відповідно до Розділу 628 пар. 2 Закону № 10/1964 Збірник законів Цивільного кодексу з поправками, договір дарування повинен укладатися в письмовій формі тільки в тому випадку, якщо дарування стосується нерухомого майна або якщо рухома річ не передається або не приймається в момент дарування. Таким чином, словацьке законодавство не містить вимог щодо письмової форми правочину в разі дарування грошових коштів, якщо вони були передані і прийняті одночасно. Таким чином, грошові кошти подаровані ОСОБА_2 є її особистою власністю та не є спільним майном подружжя. Шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року, однак фактичні шлюбні відносини сторони припинили з 24 серпня 2018 року.

У грудні 2021 рокуОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року, в якому просила закрити касаційне провадження.

Відзив мотивований тим, що позивач не визначає правову природу коштів, отриманих ОСОБА_2 на власний рахунок. Суд апеляційної інстанції правильно встановив, що між ОСОБА_2 та громадянином Словацької Республіки ОСОБА_3 були укладені договори дарування, а тому до таких правовідносин не може застосовуватись стаття 60 СК України. Враховуючи, що ОСОБА_2 позов про розрізування шлюбу подала до суду 06 серпня 2018 року, то саме з цього моменту шлюбні правовідносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 припинилися. Апеляційний суд обґрунтовано застосував до правовідносин з іноземним елементом норми матеріального права країни, в якій укладався договір дарування. У цій справі досліджувався договір дарування валютних цінностей, укладений між громадянином Словацької Республіки ОСОБА_3 та громадянкою України ОСОБА_2 на території Словацької Республіки, а тому до цих правовідносин мають бути застосовані норми матеріального права іноземної держави.

У грудні 2021 року ОСОБА_1 подав відповідь на відзив ОСОБА_2 .

У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначає, що матеріали справи не містять договорів дарування, на які посилається ОСОБА_2 , і за відсутності нотаріально посвідченого договору посилання ОСОБА_2 на дарування грошей їй особисто є недоведеним. Саме день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу вважається днем припинення шлюбу, із цим днем і пов`язані для сторін всі наслідки розірвання шлюбу.

10 грудня 2021 року засобами поштового зв`язку ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, в якій просив скасувати додаткову постанову.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідачем не було зроблено заяву про стягнення витрат на правову допомогу та про подання відповідних доказів. Апеляційна скарга не містила вимоги щодо стягнення витрат на правничу допомогу і такої вимоги не було заявлено і до закінчення судових дебатів. До апеляційної скарги відповідач не долучив новий розрахунок понесених витрат на професійну правничу допомогу. Після ухвалення постанови та після закінченняп`ятиденного строку,передбаченогочастиною восьмою статті141 ЦПК України, представник відповідача надав заяву про ухвалення додаткового рішення про стягнення витрат на професійну правничу допомогу. Ці докази були надані представником відповідача поза межами строку, встановленого частиною восьмою статті 141 ЦПК України. Відповідач пропустила строк для подання доказів понесених витрат. При цьому у заяві від 12 жовтня 2021 року відповідач не просила поновити пропущений процесуальний строк та не вказала про поважність причин його пропуску. Тому заяву необхідно залишити без розгляду. Розмір заявлених витрат є неспівмірним з обсягом наданих послуг.

30 грудня 2021 року ОСОБА_2 подала відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року, в яких просила: продовжити строк на подачу відзиву; касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити в частині скасування додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року по справі № 509/3010/19 щодо зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу та в цій частині змінити додаткову постанову не передаючи справи на новий розгляд та додатково стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в сумі 49 000 грн.

Відзив мотивований тим, що згідно статті 256 ЦПК України в апеляційній скарзі не зазначається вимога щодо розподілу та стягнення витрат на професійну правничу допомогу. За таких обставин суд при проголошенні рішення по суті в обов`язковому порядку не залежно від того чи зазначена ця вимога в апеляційній скарзі чи ні має вирішити питання щодо розподілу між сторонами судових витрат на підставі доказів, які є в матеріалах справи. ОСОБА_2 не надавалися докази понесених судових витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи в апеляційному порядку, а тому суд не вирішував взагалі питання щодо розподілу між сторонами судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених в апеляційній інстанції. Висновки позивача про те, що саме апеляційна скарга має містити вимоги щодо розподілу та стягнення витрат на правничу допомогу, а також те, що в суді апеляційної інстанції має бути наданий новий розрахунок понесених витрат на професійну правничу допомогу (за результатами розгляду справи в суді першої інстанції) не гуртуються на законі. ОСОБА_2 докази, які підтверджують понесення витрат на професійну правничу допомогу були подані вчасно, а саме - 13 березня 2020 року в якості додатку до клопотання про забезпечення судових витрат. Судові дебати відбулися 28 липня 2020 року. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції, не здійснив нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції. Позивач не надавав заяву про зменшення судових витрат на професійну правничу допомогу, а тому додатковою постановою Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року безпідставно були зменшені судові витрати ОСОБА_2 .

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_13 , про зупинення виконання додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2022 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_13 , про зупинення виконання додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року: відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2022 року: клопотання ОСОБА_2 про продовження строку на подання відзиву задоволено; продовжено ОСОБА_2 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року; справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 17 листопада 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 02 жовтня 2018 року справі № 910/18036/17; від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18; від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18; від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17; від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17; від 08 лютого 2021 року у справі № 712/11098/18; від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19; від 03 липня 2019 року у справі № 278/4775/14-ц; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

В ухвалі Верховного Суду від 14 грудня 2021 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 18 квітня 2019 року у справі № 464/944/17; від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19); від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18); від 14 листопада 2018 року у справі № 753/15687/15-ц; від 26 вересня 2018 року у справі № 753/15683/15; від 18 червня 2019 року у справі № 910/3929/18.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 27 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, який зареєстрований Третім Приморським ВДРАЦС Одеського МУЮ, актовий запис № 563. Сторони вели спільне господарство та мали спільний бюджет.

Згідно копії позовної заяви ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про розірвання шлюбу позов подано до канцелярії суду 06 серпня 2018 року.

За текстом позивачкою зазначено, що починаючи з грудня 2017 року спільне життя і збереження шлюбу з відповідачем стало суперечити інтересам позивача, у зв`язку з чим припинено спільне господарство та шлюбні стосунки.

23 жовтня 2018 року ОСОБА_1 надав до Приморського районного суду м. Одеси заяву, відповідно до якої позовні вимоги ОСОБА_2 про розірвання шлюбу визнав та просив справу розглянути за його відсутністю.

Згідно талону-повідомлення № 000111 від 24 серпня 2018 року до Шевченківського ВП Приморського ВП в місті Одесі надійшло повідомлення щодо зміни чоловіком замків. Також в матеріалах справи наявна фотофіксація відповідної події.

Поясненнями ОСОБА_2 від 24 серпня 2018 року, наданих ст. ДОП Шевченківського ВП Пприморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області капітану поліції Трудникову, встановлено, що 24 серпня 2018 року ОСОБА_1 було замінено замки в квартирі та встановлено сигналізацію «Гепард».

Також ОСОБА_2 було написано заяву на ім`я начальника Шевченківського ВП Приморського ВП в м. Одесі ГУНП в Одеській області підполковника ОСОБА_14 , згідно якої ОСОБА_2 просила вжити заходи щодо свого чоловіка, з яким вона знаходиться у стадії розлучення, оскільки він перешкоджає потраплянню заявниці до квартири.

Згідно відповіді Шевченківського ВП Приморського ВП в місті Одесі від 19 червня 2020 року № 36/1-ЖЕО №21401 у ході розгляду матеріалів встановлено, що конфлікт між ОСОБА_2 та чоловіком ОСОБА_1 йде за квартиру та перевіркою встановлено, що сторони перебувають у шлюборозлучному процесі та спільного господарства не ведуть.

Відповідно до договору оренди квартири від 24 серпня 2018 року ОСОБА_15 передала, а ОСОБА_2 прийняла у тимчасове користування двокімнатну квартиру загальною площею 60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , термін оренди з 01 вересня 2018 року по 01 лютого 2019 року.

На підтвердження договору оренди ОСОБА_2 надано квитанції про сплату житлово-комунальних послуг за відповідний період оренди квартири.

У матеріалах справи наявний акт мешканців будинку АДРЕСА_3 , відповідно до якого ОСОБА_2 та ОСОБА_16 проживають у кв. АДРЕСА_6 з 24 серпня 2018 року по 01 лютого 2019 року та акт про непроживання особи за місцем реєстрації, відповідно до якого ОСОБА_2 за місцем реєстрації за адресою АДРЕСА_7 починаючи з 24 серпня 2018 року не проживає.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 25 жовтня 2018 року, яке набрало законної сили 27 листопада 2018 року, шлюб між сторонами розірвано.

Згідно з інформаційної довідки АТ «Комерційний банк «ПриватБанк» від 03 квітня 2020 року за № 20.1.0.0/7-20200323/1072 ОСОБА_2 за період з 01 серпня 2018 року по 24 жовтня 2018 року отримала на рахунок НОМЕР_2 грошові кошти в сумі 120 395 доларів США, а за період з 13 серпня 2018 року по 27 листопада 2018 року отримала на рахунок НОМЕР_3 грошові кошти в сумі 39 800 євро.

21 грудня 2018 року ОСОБА_2 придбала за договором купівлі-продажу квартиру АДРЕСА_8 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 21 грудня 2018 року.

14 січня 2019 року ОСОБА_2 придбала земельну ділянку площею 0,05 за 500 000 грн та житловий будинок загальною площею 123,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором купівлі-продажу від 14 січня 2019 року у розмірі 1 199 000,00 грн.

Відповідач стверджувала, що кошти не є спільною власністю подружжя, оскільки отримані нею як подарунок від громадянина Словацької Республіки ОСОБА_3 , з яким ОСОБА_2 перебуває у дружніх стосунках з лютого місяця 2018 року до цього часу, тому кошти є особистою приватною власністю ОСОБА_2 та не підлягають поділу.

На підтвердження цього ОСОБА_2 надана заява ОСОБА_3 від 18 липня 2019 року, яка засвідчена приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Журавлем М. В., та банківські виписки VUB BANKA про рух коштів на рахунку ОСОБА_3 .

Відповідно до довідки ОК «Житлово-будівельний кооператив «Престиж VII» ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є співвласниками квартири АДРЕСА_9 з 03 листопада 2016 року.

У період з 16 квітня 2018 року по 02 березня 2021 року всі нараховані комунальні платежі по утриманню квартири № 126 в сумі 96 415,01 грн згідно квитанцій АТ КБ «ПриватБанк» сплачено виключно ОСОБА_1 .

Відповідно до заяви за підписом виконавчого директора ОК ЖБК «Престиж VII» ОСОБА_17 останній не завіряв підписи мешканців будинку АДРЕСА_4 : ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року позов ОСОБА_2 задоволено. Визнано дійсним договір дарування грошових коштів у розмірі 120 395 доларів США та 39 800 євро, перерахованих ОСОБА_3 на ім`я ОСОБА_2 у період з 15 серпня 2018 року по 22 жовтня 2018 року. Стягнуто із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 430,40 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, скасовано рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 грудня 2020 року, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Постановою Київського апеляційного суду від 12 травня 2021 року в справі № 757/40633/20-ц вказано, що:

«….будь-яких належних та допустимих доказів, які б свідчили про ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору, позивачем до суду надано не було.

Натомість, вже після ухвалення вказаного рішення, позивач звернувся до Печерського районного суду м. Києва з даним позовом, а також скористався своїм правом на апеляційне оскарження рішення суду про поділ майна подружжя, надавши до Одеського апеляційного суду, у подальшому, в якості доказу оскаржене рішення суду першої інстанції.

Таким чином, оскільки у даному випадку позивач звернувся до суду з даним позовом не за захистом свого порушеного, невизнаного або оспорюваного відповідачем права, а фактично для отримання судового рішення, яке б слугувало доказом під час розгляду справи про поділ майна подружжя, що, у свою чергу, є неприпустимим, суд першої інстанції, не дивлячись на визнання позову відповідачем, дійшов помилкового висновку про наявність підстав для задоволення позову.

При цьому, ухвалене судом першої інстанції рішення в дійсності впливає на права та інтереси ОСОБА_1 , який не був залучений позивачем до участі в справі».

Позиція Верховного Суду

Щодо оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема: майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункти 1, 2, 3 частини першої статті 57 СК України).

Тобто, у випадку набуття одним із подружжя коштів на підставі договору дарування, такі кошти є його особистою приватною власністю.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 травня 2021 року у справі № 203/284/17 (провадження № 61-7751св19) вказано, що: «статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 серпня 2021 року у справі № 553/2152/19 (провадження № 61-6722св21) зазначено, що: «відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов`язаний довести обставини, що її спростовують».

Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (частина перша статті 4 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Якщо міжнародним договором України передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, застосовуються правила цього міжнародного договору (стаття 3 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України).

Згода України на обов`язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору. Згода України на обов`язковість для неї міжнародного договору може надаватися й іншим шляхом, про який домовилися сторони (стаття 8 Закону України «Про міжнародні договори України»).

У статті 36 Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Чехословацькою Соціалістичною Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1982 року, який у відносинах зі Словацькою Республікою застосовується у порядку правонаступництва згідно із Законом України «Про правонаступництво України» та положень Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів, 1978 року, форма угоди визначається законодавством Договірної Сторони, яке застосовується до самої угоди. Достатньо буде, однак, додержання законодавства місця укладення угоди. Форма угоди щодо нерухомого майна визначається законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно.

У справі, що переглядається:

при визначенні права, що підлягає застосуванню, суд апеляційної інстанції не врахував, що Україною не надано згоди на обов`язковість для неї регламенту (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов`язань («Рим I»)» від 17 червня 2008 року, а тому він не регулює визначення, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом;

з урахування встановлених обставин апеляційним судом, право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається нормами міжнародного договору (стаття 36 Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Чехословацькою Соціалістичною Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1982 року); тому для визначення форми договору дарування має застосовуватися право Словацької Республіки.

При застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм права іноземної держави, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому органу у встановленні змісту цих норм. Якщо зміст норм права іноземної держави в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України (стаття 8 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19 (провадження № 12-57гс21) зазначено, що: «частиною першою статті 14 Закону № 2709-IV передбачено, що правила цього Закону не обмежують дії імперативних норм права України, що регулюють відповідні відносини, незалежно від права, яке підлягає застосуванню. Для правильного застосування положень частини першої статті 14 Закону № 2709-IV необхідно з`ясувати, які норми права України є імперативними, що зумовлює їх превалювання над іноземним правом, яке застосовується до правовідносин з іноземним елементом за вибором сторін. У доктрині міжнародного приватного права до імперативних норм віднесено виняткові норми матеріального права, які мають настільки особливе значення для забезпечення прав та інтересів учасників приватноправових відносин, що можуть одержувати надімперативний характер у порівнянні з нормами іноземної держави, що були обрані сторонами правовідносин з іноземним елементом за принципом автономії волі в порядку статті 5 Закону № 2709-IV. За змістом статті 9 Регламенту (ЄС) № 593/2008 Європейського Парламенту і Ради «Про право, яке підлягає застосуванню до договірних зобов`язань («Рим I»)» від 17 червня 2008 року при визначенні імперативних норм у міжнародному праві йдеться про норми, дотримання яких визнане настільки важливим для захисту публічних інтересів країни, що стосуються її політичного, соціального або економічного порядку, що вони підлягають застосуванню до будь-якої ситуації, яка потрапляє у сферу їх дії, незалежно від права, що підлягає застосуванню. Відтак в розумінні статті 14 Закону № 2709-IV імперативними нормами є не будь-які норми права України, що прямо визначають правила поведінки та виражаються в категоричних розпорядженнях держави, а такі норми, які регулюють правовідносини, що мають виключне та особливе значення для держави чи суспільства, у зв`язку із чим держава Україна за жодних обставин не допускає підпорядкування таких правовідносин іноземному праву. Однак норми ЦК України про поруку і підстави її припинення такими нормами не є. Порука як забезпечувальне зобов`язання виникає між учасниками цивільного обороту на підставі договору поруки, що укладається на засадах свободи договору, а визначені у статті 559 ЦК України підстави припинення поруки є особливістю національного законодавства, вони не встановлюють виключних правових наслідків для цивільного обороту, що б зумовлювало їх застосування переважно над нормами права іноземної держави у правовідносинах з іноземним елементом. Зокрема, вони не належать до правових норм, які регулюють публічний порядок у державі, ними не визначаються принципи та засади обороту майна, вони не впливають на основи існуючого ладу (незалежність держави, цілісність, самостійність і недоторканність), не обмежують конституційних прав і свобод особи».

Відповідно до параграфу 2 розділу 628 Закону № 10/1964 Цивільного кодексу Словацької Республіки договір дарування має бути укладений у письмовій формі, якщо предметом дарування є нерухоме майно, а щодо рухомої речі, якщо річ не передається і не передається під час дарування.

Аналіз параграфу 2 розділу 628 Закону № 10/1964 Цивільного кодексу Словацької Республікисвідчить, що при реальному договорі дарування має бути вручення та прийняття подарунка, і в цьому випадку письмова форма не потрібна.

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції не звернув уваги на те, що при визначенні права, що підлягає застосуванню до договору дарування, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , необхідно керуватися нормами міжнародного договору.

суд апеляційної інстанції встановив, що згідно зі словацьким законодавством, при даруванні фінансових засобів не обов`язково укладати договір дарування у письмовій формі. не містить вимог щодо письмової форми в разі дарування фінансових засобів, якщо вони були передані і прийняті одночасно. Письмова форма не потрібна в разі дарування будь-якої суми коштів іншій особі;

за таких обставин, встановивши, що кошти, отримані за договором дарування, є особистою власністю відповідача, апеляційний суд зробив правильний висновок про скасування рішення суду першої інстанції та відмову у задоволенні позову, натомість помилився щодо мотивів. Тому оскаржену постанову апеляційного суду належить змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Щодо оскарження додаткової постанови Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частини перша - друга статті 133 ЦПК України).

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

Аналіз матеріалів справи свідчить, що:

у відзиві на позовну заяву відповідач зробила заяву про стягнення судових витрат у орієнтовному розмірі 81 000 грн (Т. 1, а. с.128-133);

у клопотання про забезпечення судових витрат відповідач вказувала про орієнтовну суму витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 109 000 грн (Т. 1, а. с. 198, 199).

За таких обставин, встановивши, що ОСОБА_2 доведено понесення витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням заперечень, наданих ОСОБА_1 у судовому засіданні, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про наявність підстав для зменшення розміру витрат та стягнення з позивача на користь відповідача 60 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Колегія суддів відхиляє доводи відповідача про необґрунтованість зменшення апеляційним судом розміру витрат на професійну правничу допомогу, оскільки ОСОБА_2 не зверталася із касаційною скаргою на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19 (провадження № 12-57гс21), колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року належить задовольнити частково; оскаржену постанову апеляційного суду змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови;

касаційну скаргу на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без задоволення; оскаржену додаткову постанову апеляційного суду залишити без змін.

Оскільки Верховний Суд змінює оскаржену постанову апеляційного суду лише у частині мотивів, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 409 410 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 07 жовтня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без задоволення.

Додаткову постанову Одеського апеляційного суду від 18 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук