№ 520/10276/17 - Судебная практика в Украине -Законодательство Украины

Постанова

Іменем України

02 червня 2022 року

м. Київ

справа № 520/10276/17

провадження № 61-10842св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - державний реєстратор Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортов Ігор Олександрович,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ленець Олег Васильович, на рішення Київського районного суду міста Одеси

від 11 грудня 2018 року в складі судді Калашнікової О. І., додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року в складі судді Калашнікової О. І. та постанову Одеського апеляційного суду

від 18 лютого 2020 року в складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Князюка О. В., Заїкіна А. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» (далі - КП «Реєстраційна служба Одеської області») Махортова І. О., третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що Акціонерний комерційний банк

«Порто-Франко» (далі - АКБ «Порто-Франко»), назву якого змінено на Публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Порто-Франко» (далі - ПАТ АБ «Порто-Франко»), та ОСОБА_1 04 липня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит

у розмірі 70 000 дол. США зі сплатою 15 % річних з кінцевим терміном повернення коштів до 02 липня 2010 року.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 04 липня 2008 року АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 уклали іпотечний договір, за умовами якого в іпотеку була передана земельна ділянка для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею 0,0586 га, яка розташована на АДРЕСА_1 .

Право вимоги за вищевказаними зобов`язаннями було відступлено на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Ін-Фактор» (далі -

ТОВ «Ін-Фактор»), а у подальшому - ОСОБА_3 , яка, у свою чергу, відступила його ОСОБА_2

ОСОБА_1 25 липня 2017 року отримала від ОСОБА_2 повідомлення-вимогу про намір здійснити продаж спірної земельної ділянки, переданої в іпотеку.

На підставі зазначеного повідомлення-вимоги, іпотечного договору та договору про відступлення права вимоги державний реєстратор

КП «Реєстраціна служба Одеської області» Махортов І. О. 16 серпня

2017 року прийняв рішення (індексний номер 36660974) про внесення змін

у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, змінивши власника вказаної земельної ділянки зі ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .

Вказане рішення позивач вважає протиправним, оскільки на час його прийняття набрала законної сили ухвала суду у справі № 522/5760/16-ц про накладення арешту на спірну земельну ділянку, якою заборонено будь-яким особам вчиняти дії, направлені на зміну власника зазначеного майна.

Крім того, спірні дії реєстратора вчинені після закінчення робочого часу. Умовами кредитного договору передбачено таку підставу для реєстрації спірного майна на нового власника, як укладення нового договору про задоволення вимог іпотекодержателя, проте такого договору укладено не було. Також немає і судового рішення про звернення стягнення або відповідний виконавчий напис нотаріуса.

Отже, спірні дії відповідача суперечать вимогам закону та порушують законні права та інтереси позивача.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просила: визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. (індексний номер 36660974) про внесення змін у Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, яким змінений власник земельної ділянки, розташованої на

АДРЕСА_1 , зі ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .

Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року позов задоволено.

Скасовано рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О. від 17 серпня 2018 року індексний номер 36660974 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0586 га за цільовим призначенням для будівництва

і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у спірних правовідносинах договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою для набуття, зміни або припинення речових прав на спірне нерухоме майно, тому державний реєстратор не мав правових підстав для прийняття рішення про

державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 17 серпня 2017 року. Оскільки

у результаті прийнятого з порушенням умов договору та норм

Закону України «Про іпотеку» рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки за ОСОБА_2 об`єкт нерухомого майна вибув

з власності ОСОБА_1 , то її порушене право власності підлягає судовому захисту.

Додатковим рішенням Київського районного суду міста Одеси

від 11 листопада 2019 року визнано протиправним рішення державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О.

від 17 серпня 2018 року індексний номер 36660974 про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0586 га за цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських споруд і будівель (присадибна ділянка), яка розташована на АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 .

Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що стосовно вимоги позивача про визнання протиправним рішення державного реєстратора сторони подавали докази і давали пояснення, що вбачається

з описової частини судового рішення, проте вирішення саме цієї вимоги не було відображено у резолютивній частині рішення місцевого суду.

Постановою Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року та додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що сам по собі іпотечний договір відповідно до його умов (пункт 5.5.1 розділу 5) не є підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем,

а вимагає укладення між останнім та іпотекодавцем окремого договору про задоволення вимог і саме цей договір про задоволення вимог є підставою для реєстрації на нового власника права власності на предмет іпотеки.

На державного реєстратора під час вчинення реєстраційної дії законом покладено обов`язок не тільки формально перевірити наявність поданих документів, необхідних для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, а й передусім встановити відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства. Проте державний реєстратор вимог закону не дотримався і здійснив реєстрацію права власності за ОСОБА_2 без надання доказів укладення між іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог, який передбачений договором іпотеки і який, як слідує зі змісту договору іпотеки, є підставою для реєстрації на нового власника предмета іпотеки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат

Ленець О. В., просить скасувати рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року, додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивач посилається на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вважає, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.

Касаційна скарга мотивована тим, що викладені у пункті 5.1 іпотечного договору умови фактично є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, оскільки передбачають саму таку можливість, а також конкретизують, яким чином реалізується це право. Застереження

в іпотечному договорі фактично прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекодержателя. Наявність в умовах іпотечного договору положень щодо договору про задоволення вимог іпотекодержателя не виключає можливості застосувати передбачене договором застереження.

Суди не правильно застосували норми Закону України «Про іпотеку», зокрема, статтю 36 цього Закону в сукупності з положеннями іпотечного договору та нормами Цивільного кодекс України (далі - ЦК України), які регулюють загальні положення про свободу договору.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення та додаткове рішення суду першої інстанції, а також постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.

Вказувала, що сторони іпотечного договору погодили право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання лише на підставі окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку». Договір про задоволення вимог іпотекодержателя між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 не укладався. Сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння.

Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

15 червня 2021 року справу передано до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що АКБ «Порто-Франко», назву якого змінено на

ПАТ АБ «Порто-Франко», та ОСОБА_1 04 липня 2008 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит

у розмірі 70 000 дол. США на строк до 02 липня 2010 року зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 15 % річних.

Кредитні зобов`язання були також забезпечені договором поруки, укладеним 04 липня 2008 року між ОСОБА_4 та АКБ «Порто-Франко».

ПАТ АБ «Порто-Франко» і ТОВ «Ін-Фактор» 03 грудня 2016 року уклали договори про відступлення права вимоги, за умовами яких до останнього перейшло право вимоги за вищевказаними договором кредиту та за іпотечним договором.

ТОВ «Ін-Фактор» за договорами відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року відступило на користь ОСОБА_3 право вимоги за кредитним договором і за іпотечним договором, укладеними 04 липня 2008 року між АКБ «Порто-Франко» та ОСОБА_1 .

У подальшому (06 березня 2017 року) ОСОБА_3 відступила на користь ОСОБА_2 право вимоги за зазначеними вище кредитним та іпотечним договорами.

ОСОБА_1 25 липня 2017 року отримала від ОСОБА_2 повідомлення-вимогу про сплату заборгованості за кредитним договором від 04 липня 2008 року у розмірі 1 848 239,56 грн (або 68 222,58 дол. США).

ОСОБА_1 07 серпня 2017 року звернулася до суду з позовом

до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «Ін-Фактор», ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_4 , в якому просила: визнати недійсним кредитний договір від 04 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АКБ «Порто-Франко»; визнати недійсним іпотечний договір від 04 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_1 та АКБ «Порто-Франко»; скасувати запис про обтяження № 7510595 у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна; визнати недійсним договір поруки від 04 липня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та АКБ «Порто-Франко».

Ухвалою Приморського райсуду міста Одеси від 07 серпня 2017 року клопотання ОСОБА_1 про забезпечення позову у цивільній справі

№ 522/5760/16-ц за її позовом до ПАТ АБ «Порто-Франко», ТОВ «Ін-Фактор», ОСОБА_3 і ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів кредиту, іпотеки та поруки, скасування запису про обтяження, за участю третьої

особи - ОСОБА_4 , задоволено.

Вказаною ухвалою накладено арешт на земельну ділянку, розташовану на АДРЕСА_1 , площею 0,0586 га, яка належить на праві власності ОСОБА_1 . Заборонено будь-яким особам вчиняти дії, направлені на зміну власника зазначеної земельної ділянки, а також її відчуження.

Проте державний реєстратор КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортов І. О. (на підставі заяви ОСОБА_2 , іпотечного договору, договору про відступлення права вимоги і повідомлення-вимоги про повернення боргу за кредитом) 16 серпня 2017 року прийняв рішення про внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

і замінив власника земельної ділянки на АДРЕСА_1

зі ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .

Постановою Одеського апеляційного суду від 13 вересня 2019 року у справі № 522/5760/16-ц, яка набрала законної сили, визнано недійсними

пункти 4.20.1, 4.20.2 (в частині комісії) кредитного договору від 04 липня 2008 року. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених

у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала, що державний реєстратор з порушенням вимог закону провів реєстрацію права власності ОСОБА_2 (третьої особи у справі) на предмет іпотеки. Так, умовами кредитного договору передбачено таку підставу для реєстрації спірного майна на нового власника, як укладення нового договору про задоволення вимог іпотекодержателя, проте такого договору укладено не було. Також відсутнє і судове рішення про звернення стягнення або відповідний виконавчий напис нотаріуса. Крім того, на час проведення спірної реєстрації набрала законної сили ухвала суду про накладення арешту на передану

в іпотеку земельну ділянку, якою заборонено будь-яким особам вчиняти дії, направлені на зміну власника зазначеного майна. Спірні дії реєстратора вчинені після закінчення робочого часу.

Заперечуючи проти заявлених вимог, ОСОБА_2 , зокрема, і через представника вказував, що спірне у цій справі право власності на іпотечне майно набуто правомірно на підставі договору про відступлення права вимоги, у зв`язку з невиконання іпотекодавцем вимоги про повернення боргу за договором кредиту. У матеріалах справи відсутні належні докази отримання державним реєстратором і ОСОБА_2 ухвали суду про вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони на вчинення дій, направлених на заміну власника земельної ділянки.

ОСОБА_2 також вказував на порушення норм процесуального права при визначенні відповідача та третьої особи. Обґрунтовував доводи

в цій частині тим, що треті особи не можуть бути суб`єктом спірного правовідношення, тобто між третьою особою та позивачем не повинно бути матеріально правових відносин. Вважав, що належним позивачем у цій справі має бути ОСОБА_2 .

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того,

що у спірних правовідносинах договір іпотеки без укладення окремого договору про задоволення вимог іпотекодержателя не є підставою

для набуття, зміни або припинення речових прав на спірне нерухоме

майно, тому державний реєстратор не мав правових підстав для

прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Оскільки

у результаті прийнятого з порушенням умов договору та норм

з власності ОСОБА_1 , то її порушене право власності підлягає судовому захисту.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що сам по собі іпотечний договір не є підставою для реєстрації права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем, а вимагає укладення між останнім та іпотекодавцем окремого договору про задоволення вимог

і саме цей договір про задоволення вимог є підставою для реєстрації на нового власника предмета іпотеки. Проте державний реєстратор здійснив реєстрацію права власності за ОСОБА_2 без надання доказів укладення між іпотекодавцем та іпотекодержателем договору про задоволення вимог, який передбачений договором іпотеки.

При цьому апеляційний суд не погодився з доводами апеляційної скарги про те, що незалучення ОСОБА_2 до участі у справі як відповідача або співвідповідача призвело до порушення норм процесуального права та неправильного вирішення справи. Вказував, що ОСОБА_2 як суб`єкт цивільних процесуальних та спірних матеріальних правовідносин одержав захист особистих суб`єктивних прав і охоронюваних законом інтересів, беручи участь у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог.

Колегія суддів Верховного Суду не погоджується з вказаними висновками судів, враховуючи таке.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність

у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша

статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 335/4558/19.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно з абзацом четвертим частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав проводиться за заявами у сфері державної реєстрації прав будь-яким державним реєстратором з урахуванням вимог, встановлених абзацами першим - третім цієї частини, крім випадку, передбаченого абзацом п`ятим цієї частини.

Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

Згідно з частиною першою статті 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до частини першої статті 37 Закону України «Про іпотеку» іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке

є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.

Позивач заявив вимогу про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності до державного реєстратора. Суди вважали останнього належним відповідачем. Натомість, третя особа - іпотекодержатель, за яким було зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку, вважає, що належним відповідачем у цій справі має бути саме особа, за якою зареєстровано право власності на предмет іпотеки, оскільки її права порушуються скасуванням рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку на

АДРЕСА_1 .

Згідно з частинами першою та другою статті 11 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.

Подібна за змістом норма закріплена у частинах першій та третій

статті 13 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій).

Згідно з пунктами 2, 3 частини другої статті 119 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою) позовна заява повинна містити, зокрема, ім`я (найменування) відповідача, а також зміст позовних вимог.

Аналогічні вимоги викладені у пунктах 2 і 4 частини третьої

статті 175 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 30 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою).

Аналогічна за змістом норма викладена у частині другій

статті 48 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій).

Відповідач є обов`язковим учасником цивільного процесу - його

стороною. Основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня

особиста і безпосередня заінтересованість, саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Тобто відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. При цьому неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 344/16101/17.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості

позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 05 травня 2020 року у справі № 554/8004/16-ц.

Згідно з частиною першою статті 33 ЦПК України (в редакції, чинній на час звернення до суду з позовною заявою) суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред`явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Відповідно до частин другої та третьої статті 51 ЦПК України (в редакції, чинній на час вирішення справи судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій), якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Таким чином, належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.

Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Позивач у цій справі клопотань про заміну первісного відповідача належним відповідачем чи про залучення до участі у справі іншої особи як співвідповідача не заявляв. При цьому ОСОБА_2 під час розгляду справи стверджував, що саме державний реєстратор Махортов І. О.

є належним відповідачем у цій справі.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що

у подібних з цією справах за позовом іпотекодавця до державного реєстратора із залученням іпотекодержателя третьою особою спірні правовідносини виникають здебільшого саме між позивачем та третьою особою через невиконання договірних зобов`язань і реалізацію прав іпотекодержателя щодо предмета іпотеки - нерухомого майна позивача (постанови від 17 квітня 2018 року у справі № 815/6956/15, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17).

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно має розглядатися як спір, що пов`язаний

з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно.

Подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 16 вересня 2020 року

у справі № 804/8836/17.

Визнання протиправним і скасування рішення про державну реєстрацію права власності на спірний об`єкт нерухомості в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 є захистом прав позивача на вищевказану земельну ділянку від їх порушення іншою особою, за якою зареєстровано аналогічне право щодо того ж самого нерухомого майна.

Зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи засвідчують, що спір виник саме між позивачем і третьою особою стосовно порушення права позивача на земельну ділянку внаслідок дій третьої особи щодо реєстрації за нею такого права.

Отже, позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки не може бути звернена до державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О., якого позивач визначив відповідачем.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Вирішуючи спір, суди не звернули уваги, що позов пред`явлено до неналежного відповідача, проте вирішили спір по суті. Належним відповідачем у справі є ОСОБА_2 , за яким зареєстровано речове право на належне позивачу майно, яке він передав в іпотеку банку.

Встановлюючи обставини та надаючи правовий аналіз заявленим у справі вимогам, суд першої інстанції у рішенні не дав неналежної оцінки суб`єктному складу судового процесу та вирішив спір до державного реєстратора КП «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова І. О., якого позивач визначив відповідачем.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції у межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не дав належної правової оцінки твердженням ОСОБА_2 про те, що саме він має бути відповідачем у цій справі. Висновки апеляційного суду, що позов заявлено до державного реєстратора як належного відповідача

є помилковими.

При цьому суд касаційної інстанції врахував норми частини третьої

статті 400 ЦПК України, відповідно до якої суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу,

а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Так, Верховний Суд постановою від 23 грудня 2021 року у справі

№ 756/9725/19 залишив в силі рішення місцевого суду про відмову

в задоволенні позову фізичної особи до державного реєстратора, за участю третіх осіб: Державного підприємства та Акціонерного товариства, про визнання незаконним та скасування рішення про державну реєстрацію. Касаційний суд зазначив, що державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано.

У справі № 756/9725/19 правовідносини виникли між позивачем (фізичною особою) і третьою особою (Акціонерним товариством), які у різний період часу вважали себе власниками спірної квартири. Верховний Суд вказував, що спірне майно було зареєстроване за третьою особою (Акціонерним товариством), а позов пред`явлено до неналежного відповідача (державного реєстратора), що є самостійною підставою для відмови

в задоволенні позову.

У постанові від 26 квітня 2022 року Верховний Суд виклав висновок про те, що спір у справі № 461/9302/18 за позовом двох фізичних осіб виник

з Товариством з обмеженою відповідальністю, яке залучено до участі

у справі як третя особа та за яким зареєстровано право власності на спірну квартиру, а приватний нотаріус є неналежним відповідачем. Проте суди попередніх інстанцій вказаного не врахували та дійшли помилкового висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, пред`явлених до приватного нотаріуса (як державного реєстратора), з підстав їх необґрунтованості, хоча за обставинами справи у задоволенні цих вимог до вказаного нотаріуса належало відмовити через їх пред`явлення до неналежного відповідача.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 01 квітня

2020 року у справі № 520/13067/17 дійшла висновку, що позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса (як державного реєстратора), яку позивачка визначила співвідповідачем. Державний реєстратор, зокрема, і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі

у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений. Встановивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє

у позові до такого відповідача.

Разом з тим касаційний суд вважає помилковим посилання суду апеляційної інстанції на постанову Великої Палати Верховного Суду

від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц з метою спростування доводів апеляційної скарги щодо неналежного відповідача, оскільки

в контексті належності нотаріуса як державного реєстратора у справі

як відповідача, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суди попередніх інстанцій розглянули справу без урахування того, що рішення суду впливає на права третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, - товариства з обмеженою відповідальністю (залучено як третю особу).

В указаних правовідносинах належним відповідачем є особа, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності. Такі висновки щодо суб`єктного складу викладені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 та від 01 квітня

2020 року у справі № 520/13067/17. Таким чином, товариство з обмеженою відповідальністю повинно брати участь у вказаній справі, оскільки цей спір стосується безпосередньо його прав і обов`язків.

Однак, посилаючись на те, що не може бути скасоване правильне по суті

і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга

статті 410 ЦПК України), оскільки товариство з обмеженою відповідальністю як суб`єкт цивільних процесуальних та спірних матеріальних правовідносин одержало захист особистих суб`єктивних прав

і охоронюваних законом інтересів, беручи участь у справі як третя особа, яке не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача, оскільки зазначені особи мають загальні процесуальні права і обов`язки осіб, які беруть участь у справі, встановлені в статті 27 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи судом першої інстанції, а також

в статті 43 ЦПК України у редакції, чинній на момент перегляду справи апеляційним судом, які використані останнім, у тому числі шляхом апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про залишення оскаржуваних судових рішень без змін.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові підтвердила необхідність залучення особи, право на майно якої оспорюється та щодо якої прийнято оскаржуване рішення про реєстрацію права власності, як відповідача у справі, однак з огляду на конкретні обставини справи, оскільки така особа була обізнана з відповідним судовим процесом та скористалася своїм правом на апеляційне та касаційне оскарження, дійшла висновку про відсутність підстав для скасування рішень судів попередніх інстанцій у справі.

У справі, що переглядається, третя особа, зокрема під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій, вказувала на неможливість задоволення заявлених у справі вимог до неналежних відповідачів.

Водночас суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 373/86/21.

Крім того, у постанові Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі

№ 761/23652/19 міститься висновок, що права, визначені ЦПК України для третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору,

і відповідача, є різними за своїми правовим значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Питання про залучення належного співвідповідача судом не вирішувалось, оскільки таке клопотання позивач не заявляла. Належним відповідачем у справах за позовом про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації права чи обтяження має бути особа, право чи обтяження якої зареєстровано. Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові. За таких обставин колегія суддів дійшла висновку про необхідність скасування судових рішень з ухваленням нового судового рішення про відмову у позові.

Враховуючи обставини цієї конкретної справи, що переглядається, висновок касаційного суду щодо наявності правових підстав для відмови

у задоволенні позову у зв`язку з пред`явленням позову до неналежного відповідача не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному в постанові від 24 квітня 2019 року у справі № 521/18393/16-ц, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи,

а також узгоджується з іншими вищевказаними висновками Верховного Суду.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості, висновки судів про задоволення позовних вимог зроблені за неналежного суб`єктного складу, отже,

є помилковими, а судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права.

З огляду на те, що позивач пред`явив позов до неналежного відповідача, висновки судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог

є помилковими.

Верховний Суд зауважує, що відмова в позові з указаної підстави не перешкоджає ОСОБА_1 звернутися до суду з позовом на загальних підставах з визначенням належного складу учасників справи.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 17 лютого

2021 року у справі № 320/9049/18 (провадження № 61-8431св20),

від 03 березня 2021 року у справі № 335/4558/19 (провадження

№ 61-5661св20).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Оскільки суди неправильно застосували норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконних судових рішень, то судові рішення необхідно скасувати та прийняти нову постанову про відмову

в задоволенні позову.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої

статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За змістом частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:

у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскаржувані судові рішення скасовано, ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, тому касаційний суд змінює розподіл судових витрат.

Згідно з підпунктом 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Судовий збір, який підлягав сплаті за подання до суду позовної заяви у цій справі, становив 640 грн (1 600 грн (прожитковий мінімум для працездатних осіб) ? 0,4 (ставка судового збору за подання до суду позовної заяви)).

Встановлено, що ОСОБА_1 сплатила судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 640 грн.

Підпунктом 6 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» визначено, що за подання до суду апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Судовий збір, який підлягав сплаті за подання до суду апеляційної скарги

у цій справі, становив 960 грн (640 грн (судовий збір, який підлягав сплаті за подання до суду позовної заяви) ? 150 відсотків (ставка судового збору за подання до суду апеляційної скарги)).

Встановлено, що ОСОБА_2 сплатив судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1 920 грн.

Пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Проте ОСОБА_2 не звертався до суду з клопотанням про повернення внесеного судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

За змістом підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.

Судовий збір, який підлягав сплаті за подання до суду касаційної скарги

у цій справі, становив 1 280 грн (640 грн (судовий збір, який підлягав сплаті за подання до суду позовної заяви) ? 200 відсотків (ставка судового збору за подання до суду касаційної скарги)).

Встановлено, що ОСОБА_2 сплатив судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 1 280 грн.

Таким чином, з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути 2 240 грн (960 грн + 1 280 грн) судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.

Керуючись статтями 141 400 402 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Ленець Олег Васильович, задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 грудня 2018 року, додаткове рішення Київського районного суду міста Одеси від 11 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 18 лютого

2020 року скасувати, ухвалити нове судове рішення.

Відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до державного реєстратора Комунального підприємства «Реєстраційна служба Одеської області» Махортова Ігоря Олександровича, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності на земельну ділянку.

Стягнути зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної та касаційної скарг

у розмірі 2 240 (дві тисячі двісті сорок) гривень.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюка

В. А. Стрільчук