Постанова

Іменем України

22 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 520/11358/15-ц

провадження № 61-7539св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Хопти С. Ф.,

учасники справи (за первісним позовом):

позивач - ОСОБА_1 , правонаступником якого єОСОБА_2 ,

відповідач - ОСОБА_3 ,

учасники справи (за зустрічним позовом):

позивач - ОСОБА_3 ,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року у складі судді Калініченко Л. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І., Громіка Р. Д.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_2 передав ОСОБА_3 в борг суму грошових коштів у розмірі 108 000 доларів США, який зобов`язався їх повернути, про що було складено відповідну письмову розписку від 14 жовтня 2010 року. В подальшому ОСОБА_3 вказані грошові кошти ОСОБА_2 не повернув.

22 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір про відступлення прав, за умовами якого ОСОБА_2 передав ОСОБА_1 право вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Оригінал розписки від 14 жовтня 2010 року та інші документи були передані ОСОБА_2 ОСОБА_1 за актом прийому передачі від 22 квітня 2015 року.

14 липня 2015 року ОСОБА_1 , як новий кредитор за вказаним договором, направив лист-вимогу на адресу відповідача з вимогою про повернення боргу за розпискою від 14 жовтня 2010 року в сумі 108 000 доларів США протягом 30 днів від дня пред`явлення цієї вимоги.

Однак ОСОБА_3 вказані грошові кошти повернуті не були.

Враховуючи наведене просив суд стягнути з відповідача на свою користь борг за договором позики, укладеним у формі розписки від 14 жовтня 2010 року, в сумі 108000 доларів США.

У грудні 2015 року ОСОБА_3 звернувся із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про зобов`язання вчинити певні дії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 14 жовтня 2010 року він написав на ім`я ОСОБА_2 розписку про отримання грошових кошів з наступним поверненням на нижченаведених умовах, а саме ОСОБА_3 прийняв у борг від ОСОБА_2 суму в розмірі 108 000 доларів США та зобов`язався повернути отриману суму тільки після продажу земельної ділянки та будівель, що розташовані в АДРЕСА_1 , які належать йому на праві приватної власності.

Пунктом 4 розписки встановлені додаткові умови повернення, а саме: використання майна за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційного його використання. Повернення коштів відбувається за першою вимогою ОСОБА_2 .

Пунктом 6 розписки встановлено, що дана розписка є дійсною виключно в тому разі, якщо ОСОБА_2 має у наявності письмові докази про відсутність майнових та немайнових вимог з боку ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , які мають бути передані ОСОБА_2 ОСОБА_3 в триденний строк із дня підписання цієї розписки, про що ОСОБА_3 має надати письмовий документ.

Пунктом 7 встановлено, що після повного розрахунку ОСОБА_2 повертає ОСОБА_3 отримані правовстановлюючі документи.

06 вересня 2013 року ОСОБА_2 звернувся із позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за розпискою від 14 жовтня 2010 року в сумі 108 000 доларів США, за яким Київським районним судом м. Одеси було відкрито провадження по справі № 520/11782/13-ц.

27 квітня 2015 року провадження по справі № 520/11782/13-ц було закрито згідно письмової заяви ОСОБА_2 , у якій він посилався на те, що спір було вирішено поза судом.

У зв`язку з чим він вважає, що така письмова заява є підтвердженням виконання ним зобов`язань щодо повернення грошової суми в повному обсязі ОСОБА_2 , оскільки жодних умов вона не містить.

В подальшому вказана ухвала суду про закриття провадження по справі № 520/11782/13-ц була скасована в апеляційному порядку, проте, він вважає, що сам факт відсутності спору щодо повернення спірної грошової суми за заявою первісного кредитора від 27 квітня 2015 року підтверджується.

22 квітня 2015 року ОСОБА_2 (первісний кредитор) та ОСОБА_1 (новий кредитор) уклали договір про відступлення права вимоги, яким передбачено, що первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає на себе право вимоги, що належить первісному кредиторові і стає кредитором за борговою розпискою на суму 108 000 доларів США від 14 жовтня 2010 року, укладеним між первісним кредитором та ним.

Зазначений договір про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , є недійсним, оскільки фактично вказаний договір є договором факторингу. Однак він не був стороною договору про відступлення права вимоги, у зв`язку з чим вказаний договір порушує його права та інтереси.

За даним договором відступлення прав вимоги фактором виступає ОСОБА_1 , як фізична особа, яка не може бути фінансовою установою і мати права на здійснення факторингових операцій, у зв`язку з чим вказаний договір про відступлення права вимоги підлягає визнанню недійсним.

ОСОБА_1 не мав права звертатись до суду, оскільки він не порушував його прав, і в подальшому він не міг бути замінений правонаступником ОСОБА_2 , оскільки правочин є недійсним.

Враховуючи наведене просив суд: визнати договір про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним;

зобов`язати ОСОБА_2 повернути йому оригінал боргової розписки на суму 108 000 доларів США від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_2 та ним, оригінали правовстановлюючих документів, виданих на його ім`я на дачний будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , а саме, рішення Київського районного суду від 26 листопада 2008 року по справі № 2-6842; витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19 березня 2009 року № 22217210, реєстраційний №2 6750959.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовлено.

Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено частково.

Визнано договір про відступлення прав вимоги від 22 квітня 2015 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , про передання прав вимоги за борговою розпискою від 14 жовтня 2010 року, укладеною між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , недійсним.

У задоволені решти зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судове рішення місцевого суду мотивовано тим, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 договір про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року є удаваним правочином, а саме договором факторингу, який не відповідає вимогам статті 203 ЦК України, у зв`язку із чим підлягає визнанню судом недійсним.

Відмовляючи у решті позовних вимог ОСОБА_3 , суд виходив із того, що останнім не надано доказів виконання зобов`язань за договором позики.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 , суд виходив із того, що останнім не надано доказів настання терміну виконання ОСОБА_3 зобов`язань за договором позики.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишено без задоволення.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_7 задоволено.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 108 000 доларів США.

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання щодо судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_3 не виконує та не намагається виконати свого обов`язку по виконанню зобов`язання або поверненню коштів, що свідчить про недобросовісність дій останнього, який, отримавши кошти від ОСОБА_2 , погодився їх повернути, та на протязі більше 10 років не вчиняє дій по реалізації вказаного майна, а, навпаки, передав його в оренду третій особі, що суперечить його попередній поведінці - отриманню коштів та встановлення обов`язку їх повернути після продажу майна.

Також судом апеляційної інстанції вказано, що ОСОБА_3 має право на захист свого права у випадку порушення його ОСОБА_2 , але ним не доведено, що укладенням спірного договору про відступлення права вимог за договором позики було порушено його права.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

У травні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 .

Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 13 вересня 2021 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду, рішення місцевого суду в частині відмови у задоволенні зустрічних позовних вимог скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити, а в частині задоволених зустрічних позовних вимог залишити без змін, змінити рішення місцевого суду в частині підстав відмови у задоволенні первісних позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, провадження № 12-97гс18, від 20 січня 2021року у справі № 1512/1742/2012, провадження № 61-12778св19, від 20 січня 2021 року у справі № 344/19009/18, провадження № 61-10448св20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга мотивована тим, що укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 договір про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року є договором факторингу, при цьому ОСОБА_2 є клієнтом (уступає грошову вимогу), а ОСОБА_1 є фактором (набуває грошову вимогу). ОСОБА_1 виступив фактором як фізична особа, яка не може бути фінансовою установою і мати права на здійснення факторингових операцій, отже такий договір є недійсним.

Також заявник вказує, що 27 квітня 2015 року провадження у справі № 520/11782/13-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 було закрито згідно письмової заяви позивача, у якій він посилався на те, що спір було вирішено поза судом. Така письмова заява ОСОБА_2 є підтвердження виконання відповідачем зобов`язань щодо повернення грошових коштів. В подальшому ухвала від 27 квітня 2015 року про закриття провадження у справі була скасована в апеляційному порядку за заявою ОСОБА_1 більш ніж через півтора року після її прийняття, проте факт відсутності спору підтверджується заявою первісного кредитора. Таким чином, ОСОБА_1 (новий кредитор) на підставі договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року намагався ініціювати спір, який вже було вирішено поза судом. Отже, договір про відступлення права вимоги безпосередньо порушує майнові права ОСОБА_3 .

Посилається на те, що протокольна ухвала суду першої інстанції від 27 червня 2017 року про процесуальне правонаступництво не ґрунтується на нормах матеріального та процесуального права, оскільки підставою такого правонаступництва була недійсна угода.

Крім того, суди, відмовляючи у задоволенні його зустрічних позовних вимог, не врахували того, що він звернувся до суду на підставі статті 1212 ЦК України, оскільки правовстановлюючі документа на майно зберігаються у ОСОБА_2 без відповідних правових підстав.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , апеляційний суд не врахував, що останнім не було виконано пункт 6 розписки. Крім того, ОСОБА_2 не надано доказів настання умов, які передбачають право вимагати повернення грошових коштів.

На майно, про яке йде мова у розписці, ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 05 червня 2014 року у справі № 522/5307/14-ц за позовом ОСОБА_8 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя, накладено арешт.

Також суд апеляційної інстанції в порушення положень статті 367 ЦПК України не вирішив питання стосовно поновлення строку для подання нових доказів та поважності причин його пропуску. 10 лютого 2021 року представники ОСОБА_2 подали апеляційному суду нові докази, у тому числі відповідь № 128 від 17 травня 2019 року, у якій вказано, що Одеський навчальний заклад середньої освіти І-ІІІ ступенів «Школа Мрії» орендує з 16 березня 2019 року у ОСОБА_3 приміщення по АДРЕСА_1 . На підставі цього апеляційний суд дійшов висновку про порушення позичальником пункту 4 розписки від 14 жовтня 2010 року, що є порушенням норм процесуального права.

Вказує, що під час судових дебатів у суді першої інстанції представником ОСОБА_3 було заявлено клопотання про застосування строків позовної давності. Суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 , а тому не вирішував питання щодо застосування строків позовної давності. Проте, подаючи апеляційну скаргу, відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , він наголошував про необхідність їх застосування.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У червні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_9 , у якому вказано, що судове рішення апеляційного суду ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

14 жовтня 2010 року ОСОБА_3 склав письмову розписку, за текстом якої вбачається, що він отримав від ОСОБА_2 у борг грошові кошти в сумі 108 000 доларів США, які він зобов`язався повернути ОСОБА_2 після продажу належного йому на праві власності нерухомого майна: земельної ділянки та домоволодіння, розташованих у АДРЕСА_1 .

Згідно із пунктом 3 розписки встановлено мінімальну вартість продажу майна на рівні, не нижче 750 000 доларів США. Будь-яка інша сума продажу, що є нижчою, не є підставою для повернення отриманих коштів.

Пунктом 4 розписки встановлені додаткові умови повернення, а саме: у разі використання майна за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційного його використання, повернення коштів відбувається за першою вимогою ОСОБА_2 .

Відповідно до пункту 6 розписки встановлено, що дана розписка є дійсною виключно у тому разі, якщо ОСОБА_2 має в наявності письмові докази про відсутність майнових та немайнових вимог з боку ОСОБА_5 до ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , які мають бути передані ОСОБА_2 ОСОБА_3 у триденний строк із дня підписання цієї розписки, про що ОСОБА_3 має надати письмовий документ.

Пунктом 7 розписки встановлено, що після повного розрахунку ОСОБА_2 повертає ОСОБА_3 отримані правовстановлюючі документи.

У вересні 2013 року ОСОБА_2 звернувся до Київського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року в розмірі 108 000 доларів США, що за курсом у національній валюті складало 863 244 грн (справа № 520/11782/13-ц).

22 квітня 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір про відступлення права вимоги, згідно якого ОСОБА_2 , як первісний кредитор, передав ОСОБА_1 , як новому кредитору, право вимоги повернення вищевказаних грошових коштів ОСОБА_3 в сумі 108 000 доларів США. Оригінал розписки та інші документи були передані ОСОБА_1 за актом прийому-передачі від 22 квітня 2015 року від ОСОБА_2 .

Пунктом 1.2 зазначеного договору встановлено, що за цим договором новий кредитор - ОСОБА_1 одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника - ОСОБА_3 належного виконання всіх зобов`язань за основним договором - договором позики від 14 жовтня 2010 року.

Згідно із пунктом 1.3 договору цей договір є відплатним та за цим договором новий кредитор передав, а первісний кредитор прийняв суму грошових коштів у розмірі 60 000 доларів США.

Відповідно до пункту 2.1 договору первісний кредитор передає, а новий кредитор приймає всі документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення за основним договором, а саме: оригінал боргової розписки на суму 108 000 доларів США від 14 жовтня 2010 року, укладеної між первісним кредитором та боржником; оригінал правовстановлюючих документів на дачний будинок за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: рішення Київського районного суду м. Одеси від 26 листопада 2008 року по справі № 32-6842 та витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 19 березня 2009 року № 22217210, реєстраційний № 26750959.

Факт передання ОСОБА_2 ОСОБА_1 вказаних документів на виконання пункту 2.1 договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року підтверджується наданим до суду актом прийому-передачі від 22 квітня 2015 року.

Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року по справі № 520/11782/13-ц заяву задоволено, прийнято відмову ОСОБА_2 від позову, провадження по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року закрито.

ОСОБА_1 у серпні 2015 року подано до суду зазначену позовну заяву про стягнення із ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 14 жовтня 2010 року.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 січня 2017 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року про закриття провадження по справі № 520/11782/13-ц та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

В подальшому по цивільній справі № 520/11782/13-ц ухвалами Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2017 року залишено без розгляду заяву ОСОБА_2 від 27 квітня 2015 року про відмову від позовних вимог до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та залишено без розгляду позовну заяву до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року, за заявою ОСОБА_2 , з посиланням про відсутність необхідності в цьому позові, оскільки у провадженні Київського районного суду м. Одеси перебуває цивільна справа № 520/11358/15-ц.

10 квітня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено додаткову угоду про розірвання договору про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року. У зв`язку з чим 27 червня 2017 року судом за клопотанням третьої особи - ОСОБА_2 , було замінено позивача за первісним позовом - ОСОБА_1 на ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановленні в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо позовних вимог ОСОБА_2 .

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Судами встановлено, що 14 жовтня 2010 року ОСОБА_3 склав письмову розписку, за текстом якої вбачається, що він отримав від ОСОБА_2 у борг грошові кошти в сумі 108 000 доларів США, які він зобов`язався повернути ОСОБА_2 після продажу належного йому на праві власності нерухомого майна: земельної ділянки та домоволодіння, розташованих у АДРЕСА_1 .

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 1047 ЦК України визначено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Позика, надана за договором безпроцентної позики, може бути повернена позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 , виходив із того, що дії ОСОБА_3 є недобросовісними, оскільки останній не вчиняє дій, спрямованих на виконання зобов`язань за розпискою, а тому наявні підстави для стягнення грошових коштів.

Колегія суддів не може погодитись із висновком апеляційного суду з огляду на наступне.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Частиною першою статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У розписці від 14 жовтня 2010 року сторонами було погоджено наступні умови.

Згідно із пунктом 3 розписки встановлено мінімальну вартість продажу майна на рівні, не нижче 750 000 доларів США. Будь-яка інша сума продажу, яка становить менше 750 000 доларів США, запропонована потенційним покупцем, не є підставою для продажу майна, а також підставою для вимагання суми, вказаної у пункті 1.

Пунктом 4 розписки встановлені додаткові умови повернення, а саме: у разі використання майна за цільовим призначенням, зокрема проживання та комерційного його використання, повернення коштів відбувається за першою вимогою ОСОБА_2 .

Отже, сторонами за договором позики, оформленим у вигляді розписки від 14 жовтня 2010 року, не визначено датований строк повернення грошових коштів, однак зазначено, що ОСОБА_3 зобов`язався повернути ОСОБА_2 грошові кошти тільки після продажу належного йому на праві власності нерухомого майна: земельної ділянки та домоволодіння, розташованих у АДРЕСА_1 , або за наявності підстав, визначених пунктом 4 розписки.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Звертаючись до суду із вказаним позовом на підставі статей 1046 1047 1049 ЦК України, ОСОБА_1 , правонаступником якого є ОСОБА_2 , вказував, що направив на адресу ОСОБА_3 лист-вимогу про повернення грошових коштів, проте такі повернуті не були, а тому просив суд їх стягнути на свою користь. При цьому він не посилався на наявність обставин, які визначені сторонами в якості повернення позики.

Згідно частини третьої статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Звертаючись до суду із вказаним позовом, позивачем не надано доказів того, що ОСОБА_3 було здійснено продаж належного йому на праві власності нерухомого майна, як то визначено сторонами у розписці, або наявності обставин, передбачених пунктом 4 розписки.

Таким чином, з урахуванням того, що сторонами за договором позики не визначено строку повернення грошових коштів, а настання обставини, які є підставою їх повернення, позивачем не доведено, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що термін для виконання позичальником своїх зобов`язань не настав.

Крім того, представник позивача, подаючи додаткові пояснення до апеляційної скарги, посилаючись на договір оренди від 16 лютого 2019 року, яким ОСОБА_3 передав в оренду нерухоме майно по АДРЕСА_1 , вказував, що обставини, за яких грошові кошти підлягають поверненню, визначені пунктом 4 розписки, не є підставою позову.

Суд касаційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції були належним чином оцінені подані сторонами докази, вірно встановлені обставини справи та правильно застосовані норми матеріального та процесуального права в частині позовних вимог ОСОБА_2 про стягнення боргу, а апеляційний суд помилково скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції у вказаній частині.

Згідно статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасоване судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин ухвалене судом апеляційної інстанції судове рішення в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 не можна вважати законним та обґрунтованим, тому воно підлягає скасуванню із залишенням в силі цій частині рішення суду першої інстанції.

Щодо позовних вимог ОСОБА_3 .

Подаючи зустрічну позовну заяву, ОСОБА_3 вказував, що він виконав свої зобов`язання щодо повернення грошових коштів ОСОБА_2 , що підтверджується заявою останнього у іншій справі про закриття провадження у справі.

Як було встановлено судами, ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року по справі № 520/11782/13-ц заяву задоволено, прийнято відмову ОСОБА_2 від позову, провадження по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року закрито.

ОСОБА_1 у серпні 2015 року подано до суду зазначену позовну заяву про стягнення із ОСОБА_3 заборгованості за договором позики від 14 жовтня 2010 року.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 01 лютого 2017 року скасовано ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 27 квітня 2015 року про закриття провадження по справі № 520/11782/13-ц та передано питання на новий розгляд до суду першої інстанції.

В подальшому по цивільній справі № 520/11782/13-ц ухвалами Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2017 року залишено без розгляду заяву ОСОБА_2 від 27 квітня 2015 року про відмову від позовних вимог до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості та залишено без розгляду позовну заяву до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики від 14 жовтня 2010 року, за заявою ОСОБА_2 , з посиланням про відсутність необхідності в цьому позові, оскільки у провадженні Київського районного суду м. Одеси перебуває цивільна справа № 520/11358/15-ц.

Постановою Верховного Суду від 13 червня 2018 року касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 20 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 30 січня 2018 року залишено без задоволення.

У вказаній постанові касаційний суд дійшов висновку, що суди, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли до правильного висновку про залишення позовної заяви ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики без розгляду на підставі його заяви з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 207 ЦПК України 2004 року, оскільки спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді.

Таким чином, відсутні підстави вважати, що спір між сторонами було вирішено у позасудовому порядку, а тому суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що ОСОБА_3 не було виконано зобов`язання щодо повернення грошових коштів.

Заяву ОСОБА_2 про відмову від позовних вимог було залишено без розгляду, а отже така не може бути підставою для підтвердження посилань заявника про виконання ним своїх зобов`язань.

У касаційній скарзі заявник також посилається на те, що договір про відступлення права вимоги, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 22 квітня 2015 року, є договором факторингу, який порушує його права.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) зроблено наступні висновки.

Правова природа договору відступлення права вимоги полягає у тому, що у конкретному договірному зобов`язанні первісний кредитор замінюється на нового кредитора, який за відступленою вимогою набуває обсяг прав, визначений договором, у якому виникло таке зобов`язання.

Статті 509-514 ЦК України визначають такі ознаки договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.

Натомість відповідно до глави 73 ЦК України правова природа факторингу полягає у наданні фактором (посередником) платної фінансової послуги клієнту. Зміст цієї послуги полягає у наданні (фінансуванні) фактором грошових коштів клієнту за плату. При цьому клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до боржника. Клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника в рахунок виконання свого зобов`язання з повернення отриманих коштів та здійснення оплати за надану фінансову послугу. Або клієнт може зобов`язатись відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання свого зобов`язання перед фактором, яке в майбутньому буде виконане клієнтом шляхом сплати факторові коштів, у тому числі за надану фінансову послугу.

Договір факторингу має такі ознаки: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

З наведеного вбачається, що договір відступлення права вимоги та договір факторингу можуть мати схожі умови, проте їх правова природа, предмет та мета укладення суттєво відрізняються.

Вирішуючи виключну правову проблему щодо розмежування правочину відступлення права вимоги та договору факторингу, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що слід виходити з наведених вище суттєвих ознак указаних договорів, які відрізняють договір відступлення права вимоги від договору факторингу.

Так, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші суттєві умови договору притаманні як договорам відступлення права вимоги, так і договорам факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату) попередньому кредитору, у суду немає підстав вважати такий договір відступлення права вимоги договором факторингу.

Якщо укладений договір відступлення права вимоги містить умови, які притаманні виключно договору факторингу, або навпаки, то суд має з`ясувати, який саме договір укладений сторонами, з урахування всієї сукупності його суттєвих ознак.

Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.

Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів вважає, що відсутні підстави вважати, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 22 квітня 2015 року договір про відступлення права вимоги є договором факторингу, оскільки у вказаному договорі відсутні ознаки, які притаманні договору факторингу.

Отже, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що зустрічний позов ОСОБА_3 задоволенню не підлягає. Крім того, судом правомірно встановлено, що ОСОБА_3 не виконав свої зобов`язання щодо повернення грошових коштів, а тому вимоги щодо повернення правовстановлюючих документів на майно також задоволенню не підлягають.

Доводи заявника про те, що договором про відступлення права вимоги порушуються його права, тому він має бути визнаний недійсним, не можуть бути прийняті судом, оскільки, як вказувалось вище, зобов`язання щодо повернення грошових коштів є невиконаними, а відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, під час розгляду справи сторони розірвали договір про відступлення права вимоги.

Доводи заявника про те, що позивач не виконав умови пункту 6 розписки є безпідставними, оскільки матеріали справи містять акт приймання-передачі документації між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у якому вказано, що передача вказаних документів є підтвердженням виконання ОСОБА_2 умов пункту 6 розписки.

Посилання заявника на те, що протокольна ухвала суду першої інстанції від 27 червня 2017 року про процесуальне правонаступництво не ґрунтується на нормах матеріального та процесуального права, не можуть бути прийняті судом, оскільки договір про відступлення права вимоги від 22 квітня 2015 року та додаткова угода про розірвання договору про відступлення права вимоги від 10 квітня 2017 року не були визнані недійсними, тому дії суду щодо заміни позивача його правонаступником відповідали вимогам закону.

З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, скасування судового рішення апеляційного суду в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_2 та залишення в силі в цій частині рішення місцевого суду. В іншій частині постанова апеляційного суду підлягає залишенню без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 413, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року в частині позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу скасувати, залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року у вказаній частині.

В іншій частині постанову Одеського апеляційного суду від 24 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта