Постанова

Іменем України

17 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 520/13199/17

провадження № 61-37459св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Дочірнє підприємство «Клінічний санаторій ім. Пирогова» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця»,

відповідачі: Юридичний департамент Одеської міської ради, ОСОБА_1 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року у складі судді Васильків О. В. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів: Колеснікова Г. Я., Вадовської Л. М., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2017 року Дочірнє підприємство «Клінічний санаторій ім. Пирогова» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ДП) звернулося до суду з позовом до Юридичного департаменту Одеської міської ради і ОСОБА_1 , в якому просило скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 серпня 2016 року, індексний номер: 30730837, та запис про право власності від 30 липня 2016 року № 15685090 щодо державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна - будівлю станції технічного обслуговування автомобілів по АДРЕСА_1 загальною площею 199,6 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомості 98788471101.

Позов ДП обґрунтовано тим, що спірна будівля станції технічного обслуговування автомобілів по АДРЕСА_1 належить йому на праві господарського оперативного відання та перебуває на його балансі згідно з актом прийому-передачі від 22 грудня 2002 року. ОСОБА_1 без законних на те підстав 25 липня 2016 року зареєстрував декларацію про початок виконання будівельних робіт серії ОД № 083162072080 по АДРЕСА_1 , а 28 липня 2016 року - декларацію про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-ІІІ категорії складності серії ОД № 143162102298. На підставі вказаних документів державний реєстратор прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 серпня 2016 року за індексним номером 30730837 та вніс запис про право власності від 30 липня 2016 року № 15685090. Своїми діями ОСОБА_1 порушив його права та законні інтереси, а саме позбавив можливості використання права на володіння та користування об`єктом нерухомого майна по АДРЕСА_1 .

Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року встановлено відповідність позовної заяви вимогам статей 119 120 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення цього судового рішення (далі - ЦПК України 2004 року), та відкрито провадження у справі.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірні правовідносини врегульовані нормами цивільного та адміністративного права і стосуються спору про право цивільне, в якому бере участь суб`єкт публічного права, тому позивач вправі визначити підсудність цього спору за місцем знаходження спірного об`єкта нерухомого майна.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги позиції інших учасників справи.

У травні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року, в якій, посилаючись на порушення судами норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд за встановленою підсудністю до Приморського районного суду міста Одеси.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що його безпідставно залучено до справи як відповідача лише з метою створення штучного спору щодо нерухомого майна та визначення підсудності за Київським районним судом міста Одеси. Позовні вимоги стосуються лише Юридичного департаменту Одеської міської ради та полягають у скасуванні рішення щодо вчинення реєстраційних дій суб`єктом владних повноважень, який знаходиться у Приморському районі міста Одеси, тому цей спір підсудний Приморському районному суді міста Одеси. Він є власником спірної будівлі станції технічного обслуговування, а позивач, не маючи жодних правовстановлюючих документів на це нерухоме майно, намагається перешкодити йому законно ним володіти. Крім того, ухвала місцевого суду винесена з порушенням вимог статей 119 і 122 ЦПК України 2004 року, оскільки суд не перевірив зміст позовних вимог, заявлених до нього, не виклав їх у судовому рішенні та не запропонував відповідачам подати письмові заперечення проти позову і письмові докази, якими вони обґрунтовуються.

У липні 2018 року ДП подало відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що цей спір не є публічно-правовим, а є приватноправовим і підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки спірні правовідносини пов`язані зі скасуванням реєстрації права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна, який належить підприємству на праві господарського та оперативного відання і незаконно вибув з його користування. Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з підсудністю спору, оскільки позови, які виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини, а спірне майно знаходиться у Київському районі міста Одеси.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 червня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Одеси.

31 липня 2018 року справа № 520/13199/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 1 ЦПК України 2004 року завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Аналогічні правові положення містяться у частині першій статті 2 ЦПК України.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 15 ЦПК України 2004 року суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними, районними у містах, міськими та міськрайонними судами (стаття 107 ЦПК України 2004 року).

Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає в наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язані з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Разом з тим відповідно до частини другої статті 4, пункту 1 частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України від 06 липня 2005 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного судового рішення суду першої інстанції (далі - КАС України 2005 року), юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Термін «суб`єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС України 2005 року).

При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту у спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Публічно-правовим вважається, зокрема спір, у якому сторони правовідносин одна щодо іншої не є рівноправними, і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншій стороні певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Ці функції суб`єкт владних повноважень повинен виконувати саме у тих правовідносинах, в яких виник спір. Так, до юрисдикції адміністративного суду належить спір, який виник, зокрема між двома суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у конкретних правових відносинах, в яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень.

Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 та від 21 серпня 2019 року у справі № 362/5657/17.

Відповідно до частини першої статті 114 ЦПК України 2004 року позови, що виникають з приводу нерухомого майна, пред`являються за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Судами встановлено, що предметом позову ДП є скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 02 серпня 2016 року, індексний номер: 30730837, та запису про право власності від 30 липня 2016 року № 15685090 щодо державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на об`єкт нерухомого майна - будівлю станції технічного обслуговування автомобілів по АДРЕСА_1 загальною площею 199,6 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомості 98788471101.

При цьому обґрунтування позову полягає у захисті права позивача на користування об`єктом нерухомості, щодо якого державний реєстратор здійснив реєстрацію прав та їх обтяжень і вніс запис право власності ОСОБА_1 на вказане майно, у зв`язку з чим позбавив позивача можливості на реалізацію свого права на володіння та користування цим об`єктом.

Відповідно до частини першої статті 122 ЦПК України 2004 року суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

З огляду на викладене, встановивши, що спірні правовідносини пов`язані із захистом права власності сторін на об`єкт нерухомого майна - станцію технічного обслуговування, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що цей спір має розглядатися як спір, що пов`язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою та виник з приводу цього майна, тому повинен розглядатися за правилами виключної підсудності місцевим загальним судом за місцезнаходженням спірного майна.

Доводи заявника про те, що його безпідставно залучено до цієї справи як відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки належним відповідачем у такій справі є особа, право на майно якої оспорюється.

Вказаний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 квітня 2018 року у справі № 817/1048/16, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18, від 21 серпня 2019 року у справі 362/5657/17.

Аргументи заявника щодо належності цього спору адміністративним судам є необґрунтованими, оскільки цей спір за предметним і суб`єктним критеріями має вирішуватися за правилами цивільного судочинства. Приймаючи рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та вносячи запис про право власності на спірний об`єкт нерухомого майна, Юридичний департамент Одеської міської ради не мав публічно-правових відносин саме з позивачем, оскільки зазначені рішення стосувалися прав іншої особи - ОСОБА_1 , тому останній є належним відповідачем у справі. Натомість участь Юридичного департаменту Одеської міської ради як співвідповідача у спорі не змінює його цивільно-правового характеру.

При цьому, звертаючись за судовим захистом, позивач не вказував на неправомірність дій Юридичного департаменту Одеської міської ради при прийнятті ним оскаржуваних рішень та необхідність їх скасування у зв`язку з неправомірними діями суб`єкта владних повноважень, а посилався на те, що внаслідок прийняття таких рішень порушується його право на володіння об`єктом нерухомого майна.

Неспроможними також є аргументи заявника про відсутність у цій справі спору про право власності на нерухоме майно, оскільки в касаційній скарзі він зазначив про те, що позивач протиправно намагається перешкодити йому законно володіти спірним об`єктом нерухомого майна, що власне і є ознакою цивільно-правового спору.

Доводи ОСОБА_1 про те, що ухвала місцевого суду винесена з порушенням вимог статей 119 і 122 ЦПК України 2004 року у зв`язку з тим, що місцевий суд не виклав зміст позовних вимог у судовому рішенні та не запропонував відповідачам подати письмові заперечення проти позову і послатися на докази, якими вони обґрунтовуються, є слушними, однак вказані недоліки не вплинули на правильність правового результату та висновку суду про відкриття провадження у справі, а тому не можуть бути підставою для скасування правильних по суті і законних судових рішень з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Київського районного суду міста Одеси від 08 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов