Постанова

Іменем України

23 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 520/15324/19

провадження № 61-10661св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: головний державний виконавець відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Щеглова Євгенія Віталіївна, заступник начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області з питань державної виконавчої служби, начальник Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Гумуржи Дмитро Миколайович, начальник Головного територіального управління юстиції в Одеській області Сауляк Руслан Володимирович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2019 року у складі судді Калашнікової О. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 червня 2020 року у складі колегії суддів: Погорєлової С. О., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - ВПВР УДВС ГТУЮ в Одеській області) Щеглової Є. В., заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - ГТУЮ в Одеській області) з питань державної виконавчої служби, начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області (далі - УДВС ГТУЮ в Одеській області) Гумуржи Д. М., начальника ГТУЮ в Одеській області Сауляка Р. В. про відшкодування моральної шкоди.

Позовну заяву мотивував тим, що головний державний виконавець ВПВР УДВС ГТУЮ в Одеській області Щеглова Є. В. з дозволу керівників Гумурджи Д. М. і Сауляка Р. В. неправомірно винесла: 05 березня 2019 року постанову про прийняття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-685/10, виданого Суворовським районним судом м. Одеси 06 травня 2010 року про стягнення з ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Морський транспортний банк» (далі - ПАТ «Морський транспортний банк») грошових коштів в сумі 501 047,98 грн, а 30 травня 2019 року - постанову про арешт коштів боржника в межах зазначеного виконавчого провадження і арешт було накладено на рахунки, за якими позивач отримує пенсію і соціальні виплати. Неправомірні дії відповідачів спричинили ОСОБА_1 моральну шкоду, розмір якої він визначив в сумі 731 109 600,00 грн.

Позивач, уточнивши позов, просив суд стягнути солідарно з відповідачів на його користь моральну шкоду у розмірі 731 109 600,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 28 листопада 2019 року Київський районний суд м. Одеси у позові відмовив.

Рішення суд першої інстанції мотивував тим, що звертаючись до суду із цим позовом, позивач має довести факт заподіяння йому відповідачем моральної шкоди, яка за змістом статті 1167 ЦК України завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, а також відповідно до того, яких саме втрат немайнового характеру він зазнав, обґрунтувати розмір відшкодування моральної шкоди. Недоведеність позивачем зазначених обставин у справі є підставою для відмови у задоволенні позову. Однак, позивач не довів неправомірності дій як державного виконавця при примусовому виконанні виконавчого листа № 2-685/10, так і керівника управління ДВС і керівника управління юстиції.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановоювід 02 червня 2020 року Одеський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що при вирішенні справи суд першої інстанції правильно визначив характер правовідносин між сторонами, вірно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2020 року до Верховного Суду,ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалоювід 21 вересня 2020 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У жовтні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає неврахування судом апеляційної інстанції висновку про те, що державний виконавець не має права змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1445цс17; висновку щодо застосування пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», викладеного у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі № 910/25970/14; висновку про те, що солідарна відповідальність поручителів - не безумовна та неоднозначна, викладеного у постановах Верховного Суду України: від 24 червня 2015 року у справі № 6-255цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15; від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1077цс15; висновків щодо застосування частин першої, третьої статті 23, статей 1166 1167 ЦК України, статей 22 23 ЦПК України, викладених у постановах Верховного Суду: від 30 січня 2018 року у справі № 331/5300/14, від 26 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц; висновку про те, що факт того, що відповідач належно не повідомлений про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви останнього про застосування позовної давності, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц; висновку про те, що суд апеляційної інстанції повинен з`ясувати, яким чином рішення суду впливає на обсяг прав, інтересів чи обов`язків особи, яка подала апеляційну скаргу, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 592/11194/14-ц; висновку щодо високої якості судового рішення, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 11-557сап18, а також підстава, передбачена пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що державний виконавець не має права змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду; виконавчий документ повертається стягувачу якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернуто стягнення, а здійснені державним виконавцем відповідно до Закону України «Про виконавче провадження» заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними; відповідачі не надали доказів того, що на момент звернення з позовом ОСОБА_1 не виконав своїх зобов`язань; суди проігнорували презумпцію винності та те, що саме відповідачі повинні довести те, що ними не завдано шкоди; суд апеляційної інстанції вказав загальні фрази, без конкретизації, не встановив обставин, доказів заподіяння та суми моральної шкоди та встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

У жовтні 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому ГТУЮ в Одеській області просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

У листопаді 2020 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому голова комісії з припинення ГТУЮ в Одеській області Гумуржи Д. В. просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд установив, що 08 квітня 2008 року Відкрите акціонерне товариство «Морський транспортний банк» (далі - ВАТ ««Морський транспортний банк») та ОСОБА_4 уклали договір про надання споживчого кредиту № 00971/RO, відповідно до якого банк зобов`язався надати ОСОБА_4 на споживчі цілі кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 53 143,45 дол. США.

На забезпечення виконання кредитного договору від 18 квітня 2008 року № 00971/ RO, ВАТ «Морський транспортний банк» та ОСОБА_1 уклали договір поруки № 03404г0, за яким позивач зобов`язався відповідати перед банком за виконання ОСОБА_4 усіх її зобов`язань в повному обсязі, що виникли з кредитного договору про надання споживчого кредиту від 18 квітня 2008 року № 00971/ЯО між кредитором та боржником, в повному обсязі, як існуючих в теперішній час, так і тих, що можуть виникнути в майбутньому.

Заочним рішенням від 26 лютого 2010 року Суворовський районний суд м. Одеси задовольнив позовні вимоги ВАТ «Морський транспортний банк» про стягнення в солідарному порядку з ОСОБА_4 (позичальник) і ОСОБА_1 (поручитель) заборгованості за кредитним договором в сумі 499 097,98 грн та судових витрат в сумі 1 950 грн, а всього - 501 047,98 грн.

У квітні 2010 року банк отримав виконавчі листи на примусове виконання рішення суду і подав їх до Другого Київського ВДВС Одеського міського управління юстиції. В 2012, 2013, 2014 роках виконавчі листи повертались стягувачу постановою державного виконавця з підстав, визначених пунктом 4 статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» (в редакції, що діяла на той період часу). 14 липня 2015 року державний виконавець Другого Київського ВДВС Ордатій Я. І. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-685/10, виданого 06 травня 2010 року про стягнення зі ОСОБА_1 на користь ПАТ «Морський транспортний банк» грошових коштів в сумі 501 047,98 грн. 16 травня 2016 року постановою державний виконавець Другого Київського ВДВС Ордатій Я. І. звернула стягнення боргу на пенсію боржника - щомісячно 20 % від пенсії до повної сплати боргу.

05 березня 2019 року, на підставі постанови начальника управління ДВС ГТУЮ в Одеській області про передачу виконавчого провадження, виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-685/10 передано з Другого Київського ВДВС до ВПВР УДВС ГТУЮ в Одеській області, і постановою від 05 березня 2019 року головний державний виконавець ВПВР Щеглова Є. В. прийняла його.

06 березня 2019 року постановою державний виконавець наклала арешт на все майно боржника. На виконання постанови державного виконавця, накладено арешт на 1/6 частину і 1/3 частину квартири АДРЕСА_1 , що належать боржнику на праві власності.

30 травня 2019 року державний виконавець винесла постанову про накладення арешту на грошові кошти, що містяться на всіх рахунках боржника в банках, крім коштів, що містяться на рахунках, накладання арешту та/або звернення стягнення на які заборонено.

05 липня 2019 року державний виконавець винесла постанову про зупинення виконавчого провадження з примусового виконання виконавчого листа № 2-685/10 у зв`язку із надходженням на адресу відділу примусового виконання рішень ухвали Одеського апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження за скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Суворовського райсуду м. Одеси від 26 лютого 2010 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржено з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є:

пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування судом апеляційної інстанції висновку про те, що державний виконавець не має права змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1445цс17; висновку щодо застосування пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», викладеного у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі № 910/25970/14; висновку про те, що солідарна відповідальність поручителів - не безумовна та неоднозначна, викладеного у постановах Верховного Суду України: від 24 червня 2015 року у справі № 6-255цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15; від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1077цс15; висновків щодо застосування частин першої, третьої статті 23, статей 1166 1167 ЦК України, статей 22 23 ЦПК України, викладених у постановах Верховного Суду: від 30 січня 2018 року у справі № 331/5300/14, від 26 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц; висновку про те, що факт того, що відповідач належно не повідомлений про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви останнього про застосування позовної давності, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц; висновку про те, що суд апеляційної інстанції повинен з`ясувати, яким чином рішення суду впливає на обсяг прав, інтересів чи обов`язків особи, яка подала апеляційну скаргу, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 592/11194/14-ц; висновку щодо високої якості судового рішення, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 11-557сап18;

пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме: суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Касаційне провадження, відкрите на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України слід закрити, а в іншій частині касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Щодо доводів касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Пунктом 5 частини першої статті 396 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Так, підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неврахування судом апеляційної інстанції висновку про те, що державний виконавець не має права змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1445цс17; висновку щодо застосування пункту 2 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», викладеного у постанові Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі № 910/25970/14; висновку про те, що солідарна відповідальність поручителів - не безумовна та неоднозначна, викладеного у постановах Верховного Суду України: від 24 червня 2015 року у справі № 6-255цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15; від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1077цс15; висновків щодо застосування частин першої, третьої статті 23, статей 1166 1167 ЦК України, статей 22 23 ЦПК України, викладених у постановах Верховного Суду: від 30 січня 2018 року у справі № 331/5300/14, від 26 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц; висновку про те, що факт того, що відповідач належно не повідомлений про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви останнього про застосування позовної давності, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц; висновку про те, що суд апеляційної інстанції повинен з`ясувати, яким чином рішення суду впливає на обсяг прав, інтересів чи обов`язків особи, яка подала апеляційну скаргу, викладеного у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 592/11194/14-ц; висновку щодо високої якості судового рішення, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 11-557сап18.

Проте, зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження, під час перегляду справи в межах доводів касаційної скарги позивача, оскільки правовідносини у зазначених справах та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

При цьому, під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної справи.

Предметом позову в цій справі є відшкодування моральної шкоди, завданої неправомірними діями головного державного виконавця ВПВР УДВС ГТУЮ в Одеській області Щеглової Є. В., заступника начальника ГТУЮ в Одеській області з питань державної виконавчої служби, начальника УДВС ГТУЮ в Одеській області Гумуржи Д. М., начальника ГТУЮ в Одеській області Сауляка Р. В.

Так, у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1445цс17, зазначеної заявником, як приклад, предметом розгляду була скарга Публічного акціонерного товариства «Державний ощадний банк України» в особі філії - Рівненського обласного управління акціонерного товариства «Ощадбанк» про визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця відділу Державної виконавчої служби Володимирецького районного управління юстиції Рівненської області. Верховний Суд України дійшов висновку про те, що оскільки законодавством державного виконавця не наділено правом змінювати суму заборгованості, розраховану та визначену у рішенні суду, а тому обґрунтованим є висновок про законність винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження з підстави, передбаченої пунктом 8 частини першої статті 49 Закону України «Про виконавче провадження» № 606-XIV, чинного на час виникнення спірних правовідносин Закону України «Про виконавче провадження».

Однак, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 761/12665/14-ц (провадження № 14-134цс18) відступила від правової позиції Верховного Суду України щодо застосування пункту 8 частини першої статті 49 Закону № 606-XIV у подібних правовідносинах, викладеної в постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1445цс17.

У постанові Верховного Суду від 07 серпня 2018 року у справі № 910/25970/14, зазначеної заявником, як приклад, предметом розгляду була скарга банку на дії Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, у якій суд дійшов висновку про те, що під час виконання рішень виконавець має право на безпосередній доступ до інформації про боржників, їхнє майно, доходи та кошти, у тому числі конфіденційної, яка міститься в державних базах даних і реєстрах, у тому числі електронних. Порядок доступу до такої інформації з баз даних та реєстрів встановлюється Міністерством юстиції України разом із державними органами, які забезпечують їх ведення. Згідно з частиною 8 статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» № 1404-VIIІ виконавець проводить перевірку майнового стану боржника у 10-денний строк з дня відкриття виконавчого провадження. У подальшому така перевірка проводиться виконавцем не рідше ніж один раз на два тижні - щодо виявлення рахунків боржника, не рідше ніж один раз на три місяці - щодо виявлення нерухомого та рухомого майна боржника та його майнових прав, отримання інформації про доходи боржника. Висновок щодо безрезультатності або неможливості розшуку боржника, майна боржника може бути обґрунтованим лише тоді, коли державний виконавець, повністю реалізував надані йому права, застосував усі можливі (передбачені законом) заходи для досягнення необхідного позитивного результату. Встановивши, що державний виконавець не виконав всіх дій, спрямованих на розшук майна боржника, Верховний Суд суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання неправомірною постанову старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про повернення стягувачу виконавчого документа

У постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-255цс15, зазначеної заявником, як приклад, предметом спору було повернення кредитних коштів та сплата відсотків та визнання поруки припиненою та частково недійсними договорів, у якій суд дійшов висновку про те, що норми закону, якими регулюються правовідносини поруки, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. Ураховуючи викладене, а також те, що ні нормами закону, ні умовами договорів поруки не встановлено солідарної відповідальності поручителів, підстави для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами частини третьої статті 554 ЦК України відсутні.

Верховний Суд України у постанові від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1085цс15, на яку також посилався заявник, у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом про визнання поруки припиненою, дійшов висновку про те, що у разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті. Згідно з положеннями частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов`язання не пред`явить вимоги до поручителя.

У постанові Верховного Суду України від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1077цс15, зазначеної заявником, як приклад, предметом спору було визнання поруки припиненою та Верховний Суд України дійшов висновку про те, що пред`явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним, кредитор, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання й міг пред`явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.

Верховний Суд у постанові від 30 січня 2018 року у справі № 331/5300/14, зазначеної заявником, як приклад, у справі за позовом щодо оскарження протизаконних дій та бездіяльності його посадових осіб Комунального підприємства «Водоканал» та відшкодування моральної шкоди, дійшов висновку про те, що відповідач у справі своїми діями щодо ненадання інформації на запит позивача спричинив йому немайнову шкоду, яка полягає у виникненні негативного для нього явища, зокрема, необхідності вжиття додаткових заходів для отримання потрібної йому інформації, витрачання особистого часу тощо, і неправомірними діями та бездіяльністю посадової особи КП «Водоканал».

У постанові Верховного Суду від 26 вересня 2018 року у справі № 490/8831/15-ц, зазначеної заявником, як приклад, у справі за позовом до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» (про захист прав споживачів, стягнення вартості проїзду, відшкодування моральної шкоди, Верховний Суд дійшов висновку про те, що стягнення моральної шкоди з Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця» завданої наданими послугами неналежної якості (установлення факту надання неякісних послуг з перевезення пасажирів свідчить про наявність правових підстав для відшкодування моральної шкоди, завданої споживачеві внаслідок недоліків (дефекту) продукції та відшкодовується відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» незалежно від того, чи є вони небезпечними для життя і здоров`я людей.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 200/11343/14-ц, зазначеної заявником, як приклад, де предметом спору було стягнення заборгованості за кредитним договором, дійшла висновку про те, що створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень. Якщо суд першої інстанції, не повідомивши належно відповідача про час і місце розгляду справи, ухвалить у ній заочне рішення, відповідач вправі заявити про застосування позовної давності у заяві про перегляд такого рішення. У разі відмови суду першої інстанції у задоволенні цієї заяви, відповідач може заявити про застосування позовної давності в апеляційній скарзі на заочне рішення суду першої інстанції.

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 592/11194/14-ц, зазначеної заявником, як приклад, предметом спору було стягнення боргу, процентів та пені за договором позики, та Верховний Суд дійшов висновку про те, що висновок суду апеляційної інстанції про відсутність у особи права на оскарження рішення суду першої інстанції на тій підставі, що суд не вирішував питання про її права та обов`язки, може бути зроблений лише після з`ясування, яким чином таке рішення впливає на обсяг прав, інтересів чи обов`язків особи, яка подала апеляційну скаргу. Проте апеляційний суд, порушивши вимоги частини першої статті 292 ЦПК України 2004 року на це уваги не звернув, належним чином не перевірив доводів особи та не дослідив додані нею до апеляційної скарги докази, які підтверджують її статус правонаступника та повертаючи апеляційну скаргу цієї особи дійшов передчасного висновку про відсутність у заявника права на апеляційне оскарження.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2019 року у справі № 11-557сап18 у справі за скаргою судді на рішення Вищої ради правосуддя (далі - ВРП), Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що ВРП, приймаючи оскаржене рішення, діяла в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Законом України «Про Вищу раду правосуддя», з дотриманням принципу пропорційності в застосуванні дисциплінарного стягнення; оспорюване рішення містить обґрунтовані мотиви, з яких відповідач дійшов правильного висновку про необхідність застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про тимчасове відсторонення від здійснення правосуддя на чотири місяці з позбавленням права на отримання доплат до посадового окладу судді, направленням судді до Національної школи суддів України для проходження курсу підвищення кваліфікації та подальшим кваліфікаційним оцінюванням для підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді. З огляду на характер правопорушень, допущених суддею, ступінь її вини, наслідки, які настали за результатами вчинених діянь, ураховуючи дані про особу судді, Велика Палата Верховного Суду вважає, що застосоване до неї стягнення є пропорційним вчиненому правопорушенню та виправданим з урахуванням часу, що минув з моменту прийняття нею рішень.

Наведене свідчить про те, що у прикладах, наведених заявником, як вимоги, так і підстави позову не є аналогічними, а також мають різне матеріально-правове регулювання спірних відносин, що дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами № № № 6-1445цс17, 910/25970/14, 6-255цс15, 6-1085цс15, 6-1077цс15, 331/5300/14, 490/8831/15-ц, 200/11343/14-ц, 592/11194/14-ц, 11-557сап18, 910/17274/17, 916/3727/15, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм права судами.

Щодо доводів скарги на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції вказав загальні фрази, без конкретизації, не встановив обставин, доказів заподіяння та суми моральної шкоди та встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, є неприйнятними.

Так, відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи. Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми.

Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є очевидною. Сторони вправі висловлювати суду свої міркування щодо допустимості чи недопустимості конкретного доказу. Якщо суд дійде висновку, що доказ є недопустимим, він не бере цей доказ до уваги, тобто не може обґрунтовувати ним своє рішення. Разом з тим суд повинен у мотивувальній частині рішення зазначити, чому саме він цей доказ відхиляє.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Посилаючись на встановлення обставин, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, ОСОБА_1 не зазначив, які саме докази є недопустимими.

Обставини справи встановлені апеляційним судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскарженого судового рішення апеляційного суду. Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі «DIYA 97 v. UKRAINE», № 19164/04, пункт 47).

За таких обставин, з урахуванням того, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України (неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду) не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, то відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України касаційне провадження щодо перегляду судового рішення в цій частині підлягає закриттю.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права з підстав пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 396 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження, відкрите за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 червня 2020 року, з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, у справі за позовом ОСОБА_1 до головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Щеглової Євгенії Віталіївни, заступника начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області з питань державної виконавчої служби, начальника Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції в Одеській області Гумуржи Дмитра Миколайовича, начальника Головного територіального управління юстиції в Одеській області Сауляка Руслана Володимировича, про відшкодування моральної шкоди, закрити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 червня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська