ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 520/7949/17

провадження № 61-66св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Ігнатенка В. М.,

Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 , в інтересах якої діє адвокат Атаманчук Наталія Сергіївна, на рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 лютого 2019 року, ухвалене у складі судді Луняченка В.О., та постанову Одеського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Черевка П. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та визнання права на обов`язкову частку у спадщині,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом недійсним та визнання права на обов`язкову частку у спадщині.

В обґрунтування позову зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина на 73/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок).

Інші 27/100 часток будинку належать на праві власності позивачці на підставі договору дарування від 25 червня 2004 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори, відповідно до якого ОСОБА_3 подарував, а позивач прийняла в дар 27/100 часток будинку.

Після смерті батька ОСОБА_3 позивач дізналася, що за життя він склав заповіт, який посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори 14 вересня 2011 року та зареєстрований в реєстрі за № 5-1617, відповідно до якого все належне йому майно на час смерті він заповів своїй дочці ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 після смерті батька отримала свідоцтво про право на спадщину за заповітом на майно, що заповідав їй батько, а саме на 73/100 часток спірного будинку.

Позивач вважає, що видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом, є недійсним, оскільки позивач як непрацездатний спадкоємець першої черги має право на спадкування обов`язкової частки у спадщині, що відкрилася після смерті батька ОСОБА_3 .

Також позивач зазначала, що хоч батько і подарував їй 27/100 часток спірного будинку, однак фактично будинок відповідно до часток у праві власності поділений не був, всі комунікації в будинку є спільними, а також є спільною і земельна ділянка. Тому позивач є такою, що прийняла спадщину, оскільки проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини у спірному будинку.

ОСОБА_1 , посилаючись на те, що видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 73/100 часток спірного майна порушує її право як спадкоємиці на обов`язкову частку у спадщині після ОСОБА_3 , з урахуванням уточненої позовної заяви, просила суд:

- визнати свідоцтво про право на спадщину від 30 березня 2017 року, видане Третьою одеською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_2 на 73/100 часток спірного житлового будинку, частково недійсним у частині обов`язкової частки позивача як непрацездатної в силу віку дитини померлого, у спадковому майні, яке залишилось після смерті її батька ОСОБА_3 ;

- визнати за позивачем право власності на обов`язкову частку у спадщині, що відкрилась після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 73/400 часток спірного житлового будинку.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 7 лютого 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину, що було видано Третьою одеською державною нотаріальною конторою 30 березня 2017 року на ім`я ОСОБА_2 на 73/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 недійсним, визначивши, що спадщина, на яку видано це свідоцтво, складається із 219/400 часток житлового будинку з надвірними спорудами АДРЕСА_1 , що складається в цілому з одного житлового будинку літ. «А» загальною площею 126,6 кв. м, житловою площею 50,8 кв. м, та надвірних споруд: літ. «Б» - сараю, літ. «В» - вбиральні, літ. «Г» - гаражу, літ. «Д» - сараю, літ. «Е» - вбиральні, літ. «К» - навісу, 31-7 - огородження, І - вимощення, розташованих на земельній ділянці, яка знаходиться у фактичному користуванні.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на обов`язкову частку у спадщині, що відкрилась після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі 73/400 часток житлового будинку АДРЕСА_1 загальною площею 126,6 кв. м, житловою площею 50,8 кв. м, з надвірними спорудами.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час смерті ОСОБА_3 позивачеві, яка є дочкою померлого, було 64 роки, і відповідно до вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» вона була непрацездатною особою за віком, тому згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України входила до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині. Тому 73/400 часток будинку як обов`язкова частка у спадщині належала ОСОБА_1 після смерті її батька незалежно від умов заповіту. Оскільки спірний будинок належав на праві спільної часткової власності позивачеві та ОСОБА_3 , в якому вони проживали, домоволодіння між співвласниками поділено не було, а тому є єдиним об`єктом нерухомості, то позивач є такою, що прийняла спадщину після ОСОБА_3 , відповідно до статті 1268 ЦК України.

Постановою Одеського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 залишено без задоволення. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 7 лютого 2019 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про визнання свідоцтва про право на спадщину за заповітом частково недійсним та визнання права власності на обов`язкову частку у спадщині, зазначивши про відповідність такого висновку обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У січні 2020 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_5 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанції норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішенняКиївського районного суду м. Одеси від 7 лютого 2019 року і постановуОдеського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій статті 1268 ЦК України. Вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо прийняття позивачем спадщини після ОСОБА_3 .

Зазначає, що позивач не використала свого права на отримання обов`язкової долі у спадщині шляхом звернення до нотаріуса із відповідною заявою у передбачений законодавством строк,а тому втратила право на обов`язкову частку. Позивач не проживала разом зі спадкодавцем у спірному будинку, оскільки будинок був розділений на дві окремих частки, кожна з яких є окремим приміщенням, придатним для самостійного, незалежного проживання кожного зі співвласників будинку, які мають різні входи та санітарно-технічне обладнання (кухню, вбиральню), в яких самостійно проживали сім`я позивача табатько.Тому позивач, не мешкаючи разом із спадкодавцем,не є такою, що фактично прийняла спадщину, і в цій справі факт спільного проживання позивача зі спадкодавцем не доведений.

Вказує, що ОСОБА_1 була обізнана про наявність заповіту, однак протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини після ОСОБА_3 не звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття обов`язкової частки у спадщині, а тому на підставі статті 1270 ЦК України не вважається такою, що прийняла спадщину.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду в березні 2020 року.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилась спадщина у вигляді 73/100 часток житлового будинку, розташованого в АДРЕСА_1 .

Інші 27/100 часток зазначеного будинку належать позивачеві на підставі договору дарування від 25 червня 2004 року, посвідченого державним нотаріусом Сьомої одеської державної нотаріальної контори.

У будинку існують два окремих входи до частки, яка належить ОСОБА_1 , та частки, яка належала ОСОБА_3 , а будинок технічно поділений на дві частини шляхом перекриття внутрішнього проходу між частинами.

Дані обставини визнані сторонами у справі.

14 вересня 2011 року ОСОБА_3 склав заповіт, посвідчений державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 5-1617, яким заповів все своє майно ОСОБА_2

17 листопада 2016 року ОСОБА_2 звернулась до Третьої одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, в якій зазначила, що інших спадкоємців не має.

13 березня 2017 року державним нотаріусом Білик О. Г. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом на 73/100 часток спірного житлового будинку з надвірними спорудами, що складається в цілому з одного житлового будинку літ. «А» загальною площею 126,6 кв. м, житловою площею 50,8 кв. м, та надвірних споруд: літ. «Б» - сараю, літ. «В» - вбиральні, літ. «Г» - гаражу, літ. «Д» - сараю, літ. «Е» - вбиральні, літ. «К» - навісу, 31-7 - огородження, І - вимощення, розташованих на земельній ділянці, яка знаходиться у фактичному користуванні.

Постановою від 11 липня 2017 року державним нотаріусом Третьої одеської державної нотаріальної контори Білик О. Г. відмовлено ОСОБА_1 , яка звернулась із заявою 29 червня 2017 року про прийняття спадщини, у вчиненні нотаріальних дій - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після ОСОБА_3 , у зв`язку з тим, що 30 березня 2017 року було видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на все спадкове майно спадкоємцю ОСОБА_2 , яка приховала факт існування інших спадкоємців.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року

№ 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року здійснюється Верховним Судом у порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147?VIII, що діяла до 8 лютого 2020 року.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Закону України

від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України у тій же редакції під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення (частина третя статті 401 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Статтею 1216 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).

Згідно зі статтею 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України внаслідок смерті особи відкривається її спадщина. Часом відкриття спадщини є день смерті особи. Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця ( частина перша статті 1221 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1241 ЦК України малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов`язкова частка).

У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року в справі № 510/350/16 (провадження № 61-19810св18) вказано, що «право на обов`язкову частку - це суб`єктивне майнове право окремих спадкоємців першої черги (стаття 1261 ЦК України) отримати певну частку у спадщині, незалежно від змісту заповіту. Хоча норми про право на обов`язкову частку розміщені у главі, присвяченій спадкуванню за заповітом, за своєю сутністю право на обов`язкову частку належить до спадкування за законом. Тобто право на обов`язкову частку існує лише за наявності заповіту. Коло осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, визначене статтею 1241 ЦК України, є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає. При з`ясуванні, чи відноситься певний суб`єкт до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, слід враховувати, що непрацездатність особи повинна підтверджуватися відповідними документами. При цьому відповідна особа для віднесення її до кола суб`єктів, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, має бути непрацездатною саме на момент відкриття спадщини. Аналіз абзацу другого частини першої статті 1241 ЦК України дозволяє стверджувати, що зменшення розміру обов`язкової частки у спадщині можливе з урахуванням (а) характеру відносин між спадкоємцями і спадкодавцем; (б) наявності інших обставин, що мають істотне значення (зокрема, ними може вважатись тривала відсутність спілкування між спадкодавцем і спадкоємцем, неприязні відносини, зумовлені аморальною поведінкою спадкоємця, тощо). Позбавлення особи права на обов`язкову частку судом ЦК України не передбачено, хоча особа, яка має право на обов`язкову частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до статті 1224 ЦК України».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» непрацездатні громадяни - особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону.

Встановивши, що на час смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) позивачеві, яка є дочкою померлого, виповнилось 64 роки, відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» була непрацездатною особою за віком, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що позивач входила до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України. Тобто 73/400 часток будинку, як обов`язкова частка у спадщині, належала спадкоємцю ОСОБА_1 після смерті її батька, незалежно від умов заповіту.

Такі висновки судів є правильними та обґрунтованими. Касаційна скарга не містить доводів на спростування зазначених висновків судів.

До предмета доказування у цьому спорі належить, зокрема, встановлення обставин щодо прийняття позивачем спадщини після свого батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За правилами частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.

Відповідно до частини першої статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її (частина перша статті 1272 ЦК України).

Як встановили суди та вбачається з матеріалів справи, на час смерті спадкодавця спірний будинок належав на праві спільної часткової власності позивачеві ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , в якому вони проживали.

Встановивши, що на час відкриття спадщини спірне домоволодіння відповідно до часток у праві власності поділено не було, право спільної часткової власності відповідно до статей 364-367 ЦК України не було припинено, суд першої інстанції, з ким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач є такою, що прийняла спадщину відповідно до статті 1268 ЦК України, оскільки проживала разом зі спадкодавцем на час його смерті в спірному будинку.

Колегія суддів погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Доводи касаційної скарги про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо проживання позивача разом зі спадкодавцем у спірному будинку та прийняття нею спадщини після ОСОБА_3 відповідно до статті 1268 ЦК України, а також посилання заявника на те, що позивач не проживала разом зі спадкодавцем у спірному будинку, оскільки будинок був поділений на дві окремих частки,кожна з яких є окремим приміщенням, придатним для самостійного, незалежного проживання кожного з співвласників будинку, які мають різні входи та санітарно-технічне обладнання, а тому позивач не є такою, що фактично прийняла спадщину, не можуть бути прийнятті колегією суддів до уваги з огляду на наступне.

Статтею 355 ЦК України визначено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, не заборонених законом. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно зі статтею 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Учасники спільної часткової власності мають право на частку у праві власності на майно (частина перша статті 356 ЦК України), а не на конкретно визначену частку в майні. Спільна часткова власність характеризується множинністю суб`єктів і єдністю об`єкта. Відповідно до цієї засади кожному із співвласників спільної часткової власності не може належати частка самого майна. Ідея спільної часткової власності в тому й полягає, що майно належить усім співвласникам одночасно.

У постанові Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14-ц (провадження № 61-4536св18) зроблено висновок, що «спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб'єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, часткова власність завжди відзначається множинністю суб'єктів (наприклад, один будинок -два співвласники); (б) єдність об'єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов'язків. Аналіз статті 361 ЦК України дозволяє зробити висновок, що об'єктом розпорядження співвласника є частка у праві спільної часткової власності, а не частка у майні. Тобто право самостійного розпорядження часткою у праві власності, не тотожне розпорядженнючастиною майна. Частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі й не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна».

Отже, встановлення співвласниками порядку користування будинком з наданням конкретних приміщень не припиняє право спільної часткової власності, тому що такі приміщення не перетворюються на об`єкт самостійної власності кожного з них.

Оскільки частки співвласників у спірному будинку в натурі не виділені та будинок не поділений на окремі квартири у встановленому законом порядку, адреси реєстрації проживання у паспорті позивача та спадкодавця однакові, що згідно з пунктом 3.22 глави 10 розділу 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є підтвердженням постійного проживання спадкоємця із спадкодавцем на час відкриття спадщини, то в силу частини третьої статті 1268 ЦК України позивач є такою, що прийняла спадщину.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 3 травня 2018 року в справі № 154/833/16-ц (провадження № 61-5645св18).

Щодо порушення прав позивача оскаржуваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом колегія виходить з наступного.

Відповідно до статті 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) викладено правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, порушення у зв'язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

Враховуючи, що оскаржуваним свідоцтвом про право на спадщину за заповітом порушені права позивача як спадкоємця, яка має право на обов'язкову частку у спадковому майні,позивач прийняла спадщину після батька, яка становить 73/400 часток спірного будинку, обґрунтованим є висновоксуду першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом, видане відповідачеві.

Також є правильними висновки суду першої інстанції, з якими погодився й суд апеляційної інстанції, про визнання за позивачем право власності на обов`язкову частку у спадщині.

Доводи касаційної скарги не містять аргументів на спростування зазначених висновків судів попередніх інстанцій.

Інші доводи касаційної скарги не впливають на правильність висновків судів попередніх інстанцій, містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів з наданням таким фактам відповідної правової оцінки.

Виходячи з зазначеного, а також враховуючи, що на час смерті ОСОБА_3 позивач була непрацездатною особою за віком, тому згідно з частиною першою статті 1241 ЦК України входила до кола осіб, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, проживала разом зі спадкодавцем у спірному будинку, а отже є такою, що прийняла спадщину після ОСОБА_3 , суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про визнання частково недійсним свідоцтва про право на спадщину за заповітом та визнання права власності на обов`язкову частку у спадщині за позивачем.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено і заявник такі не вказує.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Щодо судових витрат

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтею 400 ЦПК Україниу редакції, чинній на час подання касаційної скарги, статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , подану адвокатом Атаманчук Наталією Сергіївною, залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 лютого 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: С. О. Карпенко В. М. Ігнатенко В. А. Стрільчук