Постанова

Іменем України

09 червня 2022 року

м. Київ

справа № 520/9588/16-ц

провадження № 61-11925св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: держава Україна, Державна казначейська служба України, Державне підприємство «Морський торговельний порт «Чорноморськ»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 січня 2021 року у складі судді Науменко А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 11 травня 2021 року у складі колегії суддів: Сегеди С.М., Гірняк Л. А., Комлевої О.С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна, Державної казначейської служби України, Державного підприємства «Морський торговельний порт «Чорноморськ» (далі - ДП «МТП «Чорноморськ») про відшкодування майнової та моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що в результаті незаконних дій прокуратури м. Ленінграда його було заарештовано та надалінаправлено для проведення судово-психіатричної експертизи. За час перебування під вартою та у медичному закладі він був позбавлений житла у м. Ленінграді та був вимушений переїхати до м. Одеси, продовжив трудову діяльність в Іллічівському морському торгівельному порту (далі - ІМТП, порт).

26 грудня 1986 року начальник 4-го району Іллічівського морського торгівельного порту вилучив у нього посвідчення, чим фактично відсторонив його від роботи, однак у порушення вимог законодавства, відповідний наказ виданий не був. У процесі оскарження відсторонення від роботи йому стало відомо, що воно відбулося на підставі листа, направленого на ім?я начальника порту працівником Іллічівської транспортної прокуратури ОСОБА_3 . Унаслідок таких дій, він був відсторонений від роботи та до теперішнього часу не має можливості працевлаштуватися та оформити пенсію за віком, на яку має право з 2010 року.

Крім того, позивач наполягав на зарахуванні до трудового стажу час, протягом якого він не працював у зв?язку з незаконним перебуванням у психіатричній лікарні та незаконним відстороненням його від роботи. На підтвердження зазначених обставин посилався на рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 березня 2007 року у справі № 2-390/07, яким на його користь був вирішений трудовий спір з Іллічівським морським торгівельним портом.

Неодноразово уточнюючи позовні вимоги, в їх кінцевій редакції від 06 травня 2019 року ОСОБА_1 просив відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України майнову та моральну шкоду у розмірі 4 013 553,80 грн, завдану необґрунтованим порушенням кримінальних справ, незаконним поміщенням його до психіатричної лікарні, незаконним відстороненням його від роботи, відмовою надати належним чином оформлену трудову книжку, а також порушенням прав на пенсію і соціальне забезпечення, що гарантовані статтею 46 Конституції України, зарахувати до трудового стажу час, протягом якого він не працював у зв?язку з незаконним поміщенням його до психіатричної лікарні та незаконним відстороненням його від роботи.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 06 січня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щообставини незаконного відсторонення ОСОБА_1 від роботи, звільнення та відмови видати належним чином оформлену трудову книжку за наслідком неправомірних дій прокуратури не доведені позивачем, тому і позовна вимога про включення до його трудового стажу часу, протягом якого позивач не працював у зв?язку з незаконним поміщенням до психіатричної лікарні та незаконним відстороненням від роботи за наслідком протиправних дій прокуратури також є безпідставною.

Щодо позовних вимог про відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальної та моральної шкоди у розмірі 4 013 553,80 грн, завданої необґрунтованим порушенням кримінальних справ, незаконним поміщенням до психіатричної лікарні, незаконним відстороненням від роботи і відмовою надати належним чином оформлену трудову книжку, а також порушенням права на пенсію та соціальне забезпечення, гарантованих статтею 46 Конституції України, то такі вимоги також позивачем не доведені належними та допустимими доказами.

Щодо незаконного поміщення ОСОБА_1 до психіатричної лікарні, то як зазначає позивач такі події відбувалися в м. Ленінграді та були вчинені працівниками Ленінградської прокуратури, а тому не можуть бути предметом розгляду в рамках цієї справи.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 11 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 січня 2021 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції повно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку наявним у справі доказам та правильно застосував норми матеріального права. Позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження позовних вимог, а тому суд першої інстанції дійшовправильного висновку про недоведеність позивачем обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги.

Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи

У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 січня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 травня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження на підставі пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України (пункт 2 частини першої статті 411 ЦПК України, пункти 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України) та витребувано матеріали справи.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтовано посиланням на те, що:

1) судові рішення попередніх інстанцій підлягають скасуванню у зв?язку з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи;

2) суди необґрунтовано відхилили клопотання про витребування з Київського районного відділу поліції, зі слідчого управління ГУ ГУНП в Одеській області, а також з Миколаївського управління ДБР результатів розслідувань за злочинами, передбаченими частиною першою статті 172, частиною першою статті 175, частиною другою статті 189, частиною першою статті 357, частиною першою статті 358, частиною першою статті 366, частиною другою статті 368, частиною другою статті 375 та частиною другою статті 382 КК України, які згідно зі статтею 129 КПК України необхідні для постановлення рішення про відшкодування шкоди;

3) судові рішення ухвалені на недопустимих доказах, які відсутні серед матеріалів справи і не були досліджені в судових засіданнях.

Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції 11 жовтня 2021 року.

Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 від учасників справи до Верховного Суду не надходили.

Установлені судами фактичні обставини справи

Судами попередніх інстанцій установлено, що наказом начальника ІМТП від 02 березня 1984 року № 45/о позивач ОСОБА_1 був прийнятий на роботу на посаду інженера-технолога 1-го району ІМТП.

Наказом начальника ІМТП від 02 квітня 1986 року № 65/о ОСОБА_1 переведений на посаду старшого стивідора 4-го району порту.

На підставі наказу начальника порту від 30 жовтня 1986 року № 742 посаду старшого стивідора, яку займав позивач ОСОБА_1 , скорочено.

Наказом від 30 грудня 1986 року № 257/о він був переведений на посаду старшого стивідора - заступника начальника складу 4 району з 26 грудня 1986 року.

Пропуск до роботи оформлений 03 березня 1987 року, а виданий 11 травня 1987 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 1987 року з ІМТП на користь ОСОБА_4 стягнуто оплату за вимушений прогул з 17 березня 1987 року по 20 квітня 1987 року у розмірі 240,68 крб.

21 травня 1988 року позивач звернувся до суду з позовом до ІМТП, редакції газети «Іллічівець» про визнання його таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року та про захист честі і гідності.

02 вересня 1988 року порт повідомив ОСОБА_4 про те, що наказом начальника порту від 16 серпня 1988 року № 169/о він звільнений з посади старшого стивідора - заступника начальника складу 4 району, за прогули 13, 27, 30, 31 травня, червень, липень 1988 року за пунктом 16 Статуту про дисципліну працівників морського транспорту, з 28 липня 1988 року.

Після домовленості з ІМТП про вирішення спору в позасудовому порядку вказаний наказ був змінений.

Наказом від 21 лютого 1989 року № 37/о змінено формулювання підстави звільнення ОСОБА_4 , а саме зазначено, що він звільнений з роботи на підставі пункту 5 статті 36 КЗпП України у зв`язку з переведенням у фірму «Маяк» Одеського побутового обслуговування населення.

Того ж дня, 21 лютого 1989 року, позивач ОСОБА_1 отримав трудову книжку і відмовився одержати розрахунок при звільненні, проведений адміністрацією порту, оскільки не погодився з розміром цієї суми.

Ухвалою судді Київського районного суду м. Одеси від 23 червня 1988 року, залишеною без змін ухвалою судової колегії в цивільних справах Одеського обласного суду від 23 серпня 1988 року, відмовлено у прийнятті позовної заяви ОСОБА_1 до ІМТП, редакції газети «Іллічівець» про визнання його таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року та про захист честі і гідності.

Постановою президії Одеського обласного суду від 26 квітня 1989 року вказані ухвали судів скасовано, а матеріали справи направлені на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надалі, у 1989 році незакінчене провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до ІМТП, редакції газети «Іллічівець» про визнання його таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу та про захист честі і гідності втрачено.

На час виникнення спірних правовідносин між сторонами (1984-1989 роки), діяло цивільне процесуальне законодавство Української РСР, а саме ЦПК Української РСР 1963 року.

Втрата справи, у якій Одеським обласним судом скасовані у квітні 1989 року процесуальні рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд (незакінчене провадження), не було перешкодою для звернення до суду з таким же позовом відповідно до статті 136 ЦПК Української РСР 1963 року.

У період з 1989 року до 1998 рік (тобто протягом 9 років) позивач ОСОБА_1 не звертався до суду із заявами до ІМТП про захист порушених трудових прав, що підтверджено відповіддю заступника голови Одеського обласного суду від 23 квітня 1999 року.

Натомість, після спливу 10 років, а саме 11 листопада 1999 року, ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про відновлення втраченого провадження за позовом до ІМТП, редакції газети «Іллічівець» про визнання його таким, що перебуває у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу з 17 серпня 1987 року до 26 січня 1988 року та про захист честі і гідності.

Рішенням колегії суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2006 року заявнику ОСОБА_5 відмовлено у відновленні судового провадження, втраченого до закінчення судового розгляду за заявою від 11 листопада 1999 року, а зазначену позовну заявувід 21 травня 1988 року направленодо суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження.

Ухвалою суду першої інстанції від 14 грудня 2006 року об`єднані провадження за позовною заявою ОСОБА_1 від 20 листопада 2006 року та його позовною заявою від 21 травня 1988 року.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 15 березня 2007 року у справі № 2-390/07 позовні вимоги ОСОБА_1 до ІМТП про визнання наказів неправомірними, поновлення на роботі, зобов`язання оформити трудову книжку, стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди задоволено частково.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 05 липня 2007 року, залишеним без змін ухвалою Верховного Суду України від 29 травня 2008 року, рішення Київського районного суду м. Одеси від 15 березня 2007 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Скасувавши рішення суду першої інстанції від 15 березня 2007 року, яким задоволені вимоги позивача, в тому числі про стягнення заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу-18 років 10 місяців і 19 днів, у розмірі 402 019,92 грн та моральної шкоди у розмірі 100 000,00 грн, та вирішивши спір по суті, суд апеляційної інстанції зазначив, що спірні трудові правовідносини щодо розрахунку при звільненні ОСОБА_4 , оплати вимушеного прогулу та звільнення з роботи виникли між сторонами у травні, вересні 1988 року та у лютому 1989 року і до них повинно застосовуватися трудове законодавство, яке діяло на той час.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що після звільнення з роботи згідно з наказом від 21 лютого 1989 року № 37/о позивач ОСОБА_1 не звернувся у встановлений законом місячний строк до суду з вимогами про поновлення на роботі, а заявив вимоги лише 25 червня 2004 року, тобто більше, ніж через 15 років, що підтверджено матеріалами справи.

Суд також дійшов висновку про те, що позивач ОСОБА_1 пропустив без поважних причин строк для вирішення трудового спору про стягнення заборгованості за заробітною платою та розрахунком при звільненні, оскільки судом встановлено, що він з 1989 року по 1998 рік не звернувся за вирішенням цих питань у передбачені статтею 231 КЗпП Української РСР органи, які на той час розглядали трудові спори: або в комісії по трудових спорах, які на той час були обов`язковим первинним органом для трудових спорів, або в профспілкові організації, або в суд, що підтверджено матеріалами справи, зокрема відповіддю заступника голови Одеського обласного суду від 23 квітня 1999 року.

Суд зазначив, що сам по собі факт втрати у 1989 році незакінченого судового провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до ІМТП, редакції газети «Іллічівець» про визнання його таким, що перебує у стані вимушеного прогулу, оплату вимушеного прогулу, доплати за час сумісної роботи на посадах старшого стивідора та заступника начальника складу та про захист честі і гідності, і надалі, через 10 років, вирішення питання відновлення втраченого провадження за заявою від 11 листопада 1999 року, не може вважатися поважною причиною пропуску встановленого законом строку.

Тому, виходячи із вимог частини другої статті 227, статей 229-232 КЗпП Української РСР, з наступними змінами, які діяли на час виникнення правовідносин сторін, та відповідних роз`яснень, що містились у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду Української РСР від 30 березня 1984 року «Про деякі питання застосування судами Кодексу законів про працю Української РСР» про застосування строків позовної давності у зв`язку з пропуском без поважних причин, незалежно від заяв сторін, та, врахувавши положення статті 232 цього Кодексу, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог позивача до ІМТП про визнання наказів неправомірними, поновлення на роботі, зобов`язання оформити трудову книжку, стягнення заборгованості за заробітною платою, середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди у зв`язку з пропуском місячного та тримісячного строків.

30 липня 2008 року Верховний Суд України постановив ухвалу про відмову в допуску скарги ОСОБА_1 до касаційного провадження у зв`язку з винятковими обставинами (провадження № 6-16258сво08).

Вищевикладені обставини також встановлено упостанові Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року у справі №520/842/14 за позовом ОСОБА_4 до ІМТП, який змінив свою назву на ДП «МТП «Чорноморськ». У вказаній постанові апеляційний суду зазначив про неодноразове зловживання позивачем своїми процесуальними правами.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, встановленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (стаття 16 ЦК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З матеріалів справи вбачається, що 05 липня 2007 року Апеляційним судом Одеської області було вирішено спір ОСОБА_1 щодо поновлення його трудових прав. Після ухвалення судом апеляційної інстанції 05 липня 2007 року рішення, яке залишено без змін судом касаційної інстанції, та в якому був остаточно вирішений трудовий спір між сторонами, зазначене рішення набуло статус res judicata, однак позивач продовжує звертатися до суду з чисельними тотожними позовами, що містять однаковий матеріальний обсяг обґрунтувань.

Так, у січні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ІМТП, який змінив свою назву на ДП«МТП «Чорноморськ», в якому, з урахуванням вимог, уточнених у січні 2016 року просив:

- відповідно до постанови президії Одеського обласного суду від 26 квітня 1989 року, ухвали Апеляційного суду Одеської області від 18 січня 2006 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 02 червня 2006 року прийняти до нового розгляду його позови до ІМТП від 21 травня 1988 року, 26 вересня 1988 року, 02 березня 1989 року про належне оформлення трудової книжки, розірвання трудового договору на підставах, передбачених КЗпП Української РСР, стягнення заробітної плати та оплати за час вимушеного прогулу, провадження за якими було втрачено внаслідок фальсифікації справ № 2-3837 (№2-2298/06) та № 2-4804/06 (№2-390/07);

- відповідно до статей 95 117 КЗпП Української РСР (України), пункт 4.1 Інструкції стягнути з ІМТП заробітну плату, розмір якої на підставі висновку Профкому від 17 жовтня 1988 року не є предметом спору, а саме: 121,24 крб згідно з довідкою бухгалтерії від 21 лютого 1989 року; 455,60 крб як компенсацію у подвійному розмірі за 112 годин надурочної роботи та за роботу у вихідні дні згідно з табелем 1-го району та рішення профспілкового комітету від 24 січня 1986 року; 462 крб як доплату за сумісництво посади начальника складу № 17 з 17 серпня 1987 року по 26 січня 1988 року, згідно заяви від 17 серпня 1987 року та листа заступника порту з кадрів від 08 лютого 1988 року № 14\л-232, та середній заробіток за час вимушеного прогулу (25 років 10 місяців 19 днів), що з урахування індексу інфляції складає 948 606,86 грн;

а також просив суд поновити йому строк для пред`явлення позову до відповідача.

Незважаючи на те, що цей спір був невирішений судом за апеляційною скаргою позивача, та не очікуючи завершення провадження у зазначеній вище справі, позивач у липні 2017 року знову звернувся до суду першої інстанції з аналогічними вимогами.

16 липня 2019 року Одеський апеляційний суд ухвалив постанову за заявленими аналогічними вимогам і скасував рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 жовтня 2018 року та додаткове рішення цього ж суду від 18 квітня 2019 року.

Суд закрив провадження у справі в частині вимог ОСОБА_1 до ДП «МТП «Чорноморськ» про: зобов`язання ІМТП скасувати підроблені накази № 160/л та № 37/л, видані з порушенням пункту 5 статті 147, статей 148 149 КЗпП Української РСР, Статуту про дисципліну працівників морського транспорту СРСР за відсутності пояснювальної записки позивача, допуску його до роботи і будь-яких документальних підтверджень здійснення ним прогулів; відповідно до пункту 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок,затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58 (далі - Інструкція № 58) визнання недійсними записів №№ 22-24, зроблених у трудовій книжці позивача, у порушення пунктів 2.2, 2.3, 2.4, 2.9, 2.13 і 2.26 Інструкції № 58, статті 48 та пункту 5 статті 147 КЗпП Української РСР, визнаних недійсними.

Суд відмовив у задоволенні вимог ОСОБА_1 до ДП «МТП «Чорноморськ» про зобов`язання видати позивачеві дублікат трудової книжки без записів, зобов`язання видати наказ про розірвання трудового договору з позивачем від 06 липня 1984 року за статтею 39 КЗпП Української РСР відповідно до його заяви від 30 квітня 1988 року та листа профкомітета ІМТП від 17 жовтня 1988 року; стягнення заробітної плати у розмірі 240,68 руб з індексацією, відшкодування моральної шкоди, прийняття до нового розгляду позову від 18 березня 1987 року

Суд залишив без розгляду позовні вимоги ОСОБА_1 до ДП «МТП «Чорноморськ»:

- відповідно до постанови президії Одеського обласного суду від 26 квітня 1989 року, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 січня 2006 року та його рішенням від 02 червня 2006 року, прийняти до нового розгляду позови до ІМТП від 21 травня 1988 року, 26 вересня 1988 року, 02 березня 1989 року про поновлення на роботі, про стягнення заробітної плати та оплату вимушеного прогулу, провадження яких було втрачено в результаті фальсифікації справ

№ 2-3837/04 (2-2298/06) та № 2-4804/06 (2-390/07);

- відповідно до рішення Київського районного суду м. Одеси від 06 жовтня 1987 року, постанови президії Одеського обласного суду від 26 квітня 1989 року та статей 9 31 32 КЗпП Української РСР, зобов`язати ІМТП скасувати підроблений параграф 2 наказу № 257/л про переведення позивача на посаду старшого стивідора - за ступника начальника складу;

- стягнення заробітної плати за травень 1988 року, компенсації за роботу у вихідні, доплати за сумісництво;

- середнього заробітку за час вимушеного прогулу з індексом інфляції.

Зазначені обставини також встановлені постановою Одеського апеляційного суду від 14 січня 2020 року, а тому такі обставини не підлягають доказуванню.

Таким чином, неодноразові звернення ОСОБА_1 до суду з позовними вимогами, які за своєю формою постійно змінюються, однак за своєю правовою природою стосуються вже вирішеного трудового спору, в розумінні статті 44 ЦПК України є зловживанням процесуальними правами.

Узагальнюючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, про недоведеність позивачем незаконного відсторонення від роботи, звільнення та відмови видати належним чином оформлену трудову книжку за наслідком неправомірних дій прокуратури, а томуйого вимога про зарахування до трудового стажу періоду, протягомякого він не працював у зв`язку з незаконним поміщенням до психіатричної лікарні та незаконним відстороненням від роботи за наслідком протиправних дій є безпідставною.

Позовна вимога щодо відшкодування шкоди, завданої необґрунтованим відкриттям кримінальних справ, незаконним поміщенням до психіатричної лікарні, пред`явлена до неналежних відповідачів, оскільки події щодо відкриття кримінальної справи відносно позивача та його поміщення до психіатричного закладу у 1981 році відбувалися у м. Ленінграді, тобто в іншій республіці колишнього Радянського Союзу, що, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, є окремою підставою для відмови у задоволенні позову.

Суди правильно відмовили у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України матеріальної та моральної шкоди у розмірі 4 013 553,80 грн, завданої необґрунтованим відкриттям кримінальних справ, незаконним поміщенням до психіатричної лікарні, незаконним відстороненням від роботи та відмови видати належним чином оформлену трудову книжку, зарахування до трудового стажу періоду, протягом якого він не працював, а також порушення права на пенсію та соціальне забезпечення, гарантованих статтею 46 Конституції України, зважаючи на те, що такі вимоги є недоведеними та необґрунтованими.

Оскаржувані судові рішення містять вичерпні висновки судів, що відповідають встановленим обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень наведено встановлені судами обставини, що мають значення для правильного справи, надано оцінку наявним у справі доказам, правильно застосовані норми матеріального і процесуального права. Ураховуючи наведене, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди ухвалили оскаржувані судові рішення на недопустимих доказах, які відсутні у матеріалах справи і не були досліджені в судових засіданнях є безпідставними, оскільки спростовуються матеріалами справи, в судових рішеннях наведені мотиви відхилення аргументів ОСОБА_1 , викладених у позовній заяві та апеляційній скарзі.

Наведені у касаційній скарзі доводи заявника щодо неналежної оцінки судами наявних у справі доказів, фактично зводяться до його незгоди з такою оцінкою, намаганні переконати касаційний суд у їх переоцінці, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи позивача були предметом дослідження в місцевому та апеляційному судах із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили обставини справи, надали належну правову оцінку доводам сторін та наявним у справі доказам, правильно застосували норми матеріального та процесуального права, оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400 401 402 415 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 06 січня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 11 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

А. С.Олійник

В. В. Яремко