Постанова

Іменем України

12 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 521/13919/21

провадження № 61-6675св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», Акціонерне товариство «ОТП Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Орез Валентин Павлович, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2022 року у складі судді Михайлюка О. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2023 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна», товариство), Акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - АТ «ОТП Банк», банк) про визнання договору купівлі-продажу кредитного портфеля в частині передачі заборгованості ОСОБА_1 недійсним.

В обгрунтування позову посилався на те, що 06 грудня 2006 року між ним та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», укладено кредитний договір № ML-501/253/2006, згідно з умовами якого банк надав йому кредит у розмірі 61 000 доларів США для купівлі нерухомого майна під 5,99% річних строком до 06 грудня 2026 року.

Під час ознайомлення з матеріалами цивільної справи № 521/1106/15-ц за позовом ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, позивачу стало відомо, що 27 червня 2012 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та АТ «ОТП Банк» було укладено договір купівлі-продажу кредитного портфеля, відповідно до якого згідно додатку № 1 АТ «ОТП Банк» передав ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права вимоги до боржників ПАТ «ОТП Банк», у тому числі і права вимоги до нього за кредитним договором № ML-501/253/2006 від 06 грудня 2006 року.

Вважає, що під час укладення договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 27 червня 2012 року порушено вимоги щодо суб`єктного складу, обумовленого цивільним законодавством для такої категорії договорів, оскільки, зокрема, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не видавались ліцензії на право здійснення операцій з іноземною валютою як засобом платежу, то товариство не могло набути права вимоги за валютним кредитним договором, що унеможливлювало для нього використовувати іноземну валюту як засіб платежу при виконанні ОСОБА_1 своїх зобов`язань.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним додаток № 1 до договору купівлі-продажу кредитного портфеля від 27 червня 2012 року, укладеного між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в частині, що стосується відступлення права вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № ML-501/253/2006 від 06 грудня 2006 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність ліцензії є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, при цьому право вимоги за кредитним договором, яке перейшло до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за договором купівлі-продажу кредитного портфеля, не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 через представника - адвоката Ореза В. П. звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 23 березня 2023 року апеляційну скаргу адвоката Ореза В. П., діючого від імені ОСОБА_1 , залишено без задоволення, а рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2022 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

05 травня 2023 року ОСОБА_1 , від імені якого діє представник - адвокат Орез В. П. через систему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2023 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

14 червня 2023 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 06 грудня 2006 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № ML-501/253/2006, згідно з умовами якого банк надав позивачу кредит у розмірі - 61 000 доларів США.

В забезпечення належного виконання зобов`язань позичальника за вказаним кредитним договором 06 грудня 2006 року між АТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 укладено договір поруки № SR-501/253/2006.

27 червня 2012 року між ПАТ «ОТП Банк», як продавцем, та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», як покупцем, укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, за яким у порядку та на умовах, визначених цим договором, продавець продає (переуступає) покупцю права на кредитний портфель (перелік яких міститься у Додатку 1 до цього Договору), а покупець приймає такий кредитний портфель та зобов`язується сплатити на користь продавця винагороду (пункт 3.1 Договору купівлі-продажу кредитного портфелю).

Статтею 4 договору його сторони визначили, що на підтвердження факту передачі кредитного портфелю в момент укладення цього договору продавець зобов`язується передати покупцю кредитні документи. Передача кредитного портфелю (з усіма кредитними документами) покупцю підтверджується підписанням відповідного акту передачі документів сторонами цього договору.

27 червня 2012 року відповідачі підписали акт приймання-передачі кредитного портфелю, за яким ПАТ «ОТП Банк», як продавець, передав, а ТОВ «ОТП Факторинг Україна», як покупець, прийняв кредитний портфель.

Згідно з витягом з додатку № 1 до Договору купівлі-продажу кредитного портфелю від 27 червня 2012 року за даним договором, в тому числі, було відступлено (передано) право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № ML-501/253/2006 від 06 грудня 2006 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтею 204 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512, статті 514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

У статті 350 Господарського кодексу України (далі - ГК України) факторинг визначений як передання чи зобов`язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.

Статтею 1077 ЦК України передбачено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі, права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі, шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Отже, положеннями статей 512, 1077 ЦК України проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.

З аналізу статей 512-518 ЦК України можна зробити такий висновок щодо суб`єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цесії може бути будь-яка фізична або юридична особа.

Разом з тим із частини першої статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України та частини п`ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб`єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 ЦК України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.

У статті 350 ГК України зазначено, що фактором може бути лише банк, водночас у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов`язаних із наданням фінансових послуг.

У частинах першій, другій статті 7 цього ж Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов`язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.

У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.

Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.

Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. ЦК України передбачає лише перелік зобов`язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 ЦК України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 ЦК України).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг є фінансовою послугою.

Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина третя статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Згідно з частиною першою статті 1084 ЦК України, якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.

Також розмежування розглядуваних договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 ЦК України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, то вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

Зазначене узгоджується із правовими висновками, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18).

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 638/22396/14-ц (провадження № 14-16цс20) зазначила про відсутність підстав для відступу від вказаних вище правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

Установивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» є юридичною особою, на момент укладення договору купівлі-продажу кредитного портфелю (27 червня 2012 року) мало статус фінансової установи за законодавством України, було внесене до Державного реєстру фінансових установ України і вказані обставини не були спростовані позивачем під час розгляду справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу кредитного портфеля в частині передачі заборгованості ОСОБА_1 .

З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Під час укладення оспорюваного позивачем договору вимоги щодо суб`єктного складу, обумовленого цивільним законодавством для такої категорії договорів, сторонами не порушені.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 16 лютого 2022 року у справі № 200/12578/18 (провадження № 61-14728св21) з аналогічним предметом позову.

При цьому суди попередніх інстанцій правильно прийняли до уваги викладену у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 755/12702/16-ц (провадження № 61-28925св18) правову позицію Верховного Суду про те, що

відсутність у юридичної особи ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями не може бути підставою для задоволення вимог щодо визнання договору факторингу частково недійсним, адже ліцензія є необхідною при укладенні кредитного валютного договору, проте право вимоги за кредитним договором , яке переходить до юридичної особи за договором факторингу не є валютною операцією, яка потребує наявності генеральної або індивідуальної ліцензії.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами інших висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Орез Валентин Павлович, залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 18 травня 2022 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов