Постанова

Іменем України

29 червня 2021 року

м. Київ

справа № 521/17684/17-ц

провадження № 61-3638св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 року у складі судді Сегеди О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюк О. В., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті батька відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 липня 2012 року. 07 серпня 2012 року право власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 , зареєстровано в Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» (далі - КП «ОМБТІ та РОН»), про що внесено запис у реєстрову книгу 773пр-22 за № 638.

25 травня 2013 року ОСОБА_4 оформив нотаріально посвідчений заповіт, яким належну йому на праві власності квартиру заповів ОСОБА_2 . Спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_4 є ОСОБА_2 , яка в установлений законом строк звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. 05 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. видане ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом.

Стверджує, що вона, як рідна донька померлого, є спадкоємицею першої черги за законом, яка прийняла спадщину після смерті батька, оскільки своєчасно звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Вважає, що нотаріально посвідчений заповіт, оформлений 25 травня 2013 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 , не був його волевиявленням, він не усвідомлював його наслідки, оскільки у цей період хворів на флегмону м`яких тканин та тривалий час проходив курс стаціонарного лікування. Батько тривалий час проходив курс лікування, при якому йому призначалися медичні препарати, що містили психотропні речовини та різного роду знеболювальні препарати, вживання яких, на її думку, впливало на його вільне волевиявлення та сприйняття реальності. Тому останні 5 років до моменту смерті батько не міг самостійно здійснювати будь-які дії, зокрема, не міг звернутися до нотаріуса для посвідчення заповіту.

Посилаючись на викладене, позивач, із урахуванням уточнених вимог, просила визнати недійсним заповіт, укладений 25 травня 2013 року від імені ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Філімоновою Г. В., номер у реєстрі 1187; визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року, серія та номер 4552, видане приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М., номер запису про право власності 22669557.

Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що в судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи позивача, що ОСОБА_4 при складанні заповіту не усвідомлював його наслідки, оскільки у цей період тяжко хворів, так як висновком судово-психіатричних експертів від 30 жовтня 2019 року № 465 встановлено, що ОСОБА_4 на час складання заповіту 25 травня 2013 року на ім`я ОСОБА_2 на будь-який хронічний, стійкий психічний розлад не страждав, був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Крім того, з показань свідків: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , також не вбачається, що ОСОБА_4 був психічно хворою людиною та не був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.При цьому, суд першої інстанції, враховуючи послаблення карантинних заходів, а також можливість позивача та її представника взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, відмовив у задоволенні клопотання про оголошення перерви у справі та визнав причини неявки у судове засідання сторони позивача неповажними.

Додатковим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10 липня 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати, пов`язані з проведенням судової експертизи, у розмірі 6 364,20 грн.

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2021року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновком про відсутність підстав вважати, що ОСОБА_4 при здійсненні заповіту не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.Твердження про те, що висновок судово-психіатричної експертизи є суперечливим та порушує принцип об`єктивності дослідження колегія суддів відхилила, оскільки вони суперечать наявним у справі доказам, а тому не мають наслідком задоволення апеляційної скарги. Доводи апелянта про неналежне повідомлення позивача про дату, час та місце розгляду справи та ненадання можливості заявити клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи і виклику експерта до судового засідання, суд відхилив, оскільки з матеріалів справи вбачається, що висновок судової експертизи надійшов до суду 28 травня 2020 року. Судова повістка про виклик представника ОСОБА_1 - адвоката Шкодіної Л. В. повернулася до суду з приміткою пошти - «адресат відсутній». За вказаних обставин, відповідно до положень статей 128 130 ЦПК України, вважається, що сторона позивача була повідомлена про судове засідання.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року, в якій просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі посилається на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16, постановах Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц (провадження № 61-5896св18), від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво18). Також в уточненій касаційній скарзі як на підставу для оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме: справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України); суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частина третя статті 411 ЦПК України).

У травні 2021 року ОСОБА_2 подала заперечення на касаційну, у яких вказує, що рішення судів відповідають правовим висновкам, сформульованим Верховним Судом, у постановах, на які вказує представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 . Зловживання позивача та її представника наданими їм процесуальними правами призвели то того, що справа розглядалася майже чотири роки.

У червні 2021 року ОСОБА_2 подала до суду пояснення на висновок фахівця.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи, надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

19 травня 2021 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судами

ОСОБА_1 є рідною донькою ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження та свідоцтвом про шлюб.

ОСОБА_4 на праві власності, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 липня 2012 року, належала квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 32,2 кв. м, житловою - 18,8 кв. м.

07 серпня 2012 року право власності ОСОБА_4 на квартиру зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН», про що внесено запис у реєстрову книгу 773пр-22 за № 638, що підтверджується витягом про державну реєстрацію прав.

ОСОБА_4 був інвалідом ІІ групи загального захворювання, безстроково, з діагнозом: облітеруючий атеросклероз судин нижніх кінцівок. Стан після ампутації 4-5 пальців правої ступні з плюсневими кістками 18 квітня 2011 року з приводу гангрени. ХАН ніг 2-3 ст. ІХС: дифузні зміни міокарда. Гіпертонічна хвороба 2 ступеня СН 0 ступеня, що підтверджується довідкою МСЕК від 11 жовтня 2011 року.

25 травня 2013 року ОСОБА_4 склав нотаріально посвідчений заповіт, яким належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , заповів ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 , яка в цілому складається з однієї кімнати, загальною площею 32,2 кв. м, житловою - 18,8 кв. м, що належала померлому на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом.

Спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_4 є ОСОБА_2 , яка в установлений законом строк звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини від 15 червня 2017 року.

05 жовтня 2017 року приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. видано ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 05 жовтня 2017 року.

Цього ж дня право власності ОСОБА_2 на квартиру зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна.

10 травня 2017 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Ухвалою суду від 25 червня 2018 року в справі призначена посмертна судово-психіатрична експертиза.

09 листопада 2018 року справа повернута з КУ «Одеський обласний медичний центр психічного здоров`я», без висновку експерта.

Ухвалою суду від 09 листопада 2018 року поновлено провадження та призначено судове засідання.

Відповідно до довідки КУ «Міський психіатричний диспансер» від 17 грудня 2018 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , під наглядом лікаря-психіатра КУ «Міський психіатричний диспансер» не перебував, за медичною допомогою не звертався.

Ухвалою суду від 14 березня 2019 року за клопотання представника позивача призначена посмертна судово-психіатрична експертиза.

Ухвалою суду від 31 січня 2020 року поновлено провадження у справі та призначено судове засідання.

Відповідно до висновку судово-психіатричних експертів від 30 жовтня 2019 року № 465 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на будь-який хронічний, стійкий психічний розлад не страждав. У ОСОБА_4 не виявлено клінічних ознак тимчасового функціонального розладу психіки із порушенням фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих явищ. На період укладання та підписання заповіту від 25 травня 2013 року ОСОБА_4 був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

ОСОБА_4 складав заповіт у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Філімонової Г. В., за місцем свого проживання. Нотаріусом роз`яснено всі права заповідачу, дієздатність перевірено.

Зі змісту заповіту від 25 травня 2013 року вбачається, що ОСОБА_4 особисто підписав прочитаний у голос заповіт.

Із показань свідків: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , допитаних у судовому засіданні під присягою, судами не встановлено, що ОСОБА_4 був психічно хворою людиною та не був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до визначення, яке міститься в статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Згідно з частинами першою, другою статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Згідно з частиною другою статті 1267 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Стаття 203 ЦК України містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, заповіт, як односторонній правочин підпорядковується загальним правилам ЦК України щодо недійсності правочинів. Недійсними є заповіти: 1) в яких волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі; 2) складені особою, яка не мала на це права (особа не має необхідного обсягу цивільної дієздатності для складання заповіту); 3) складені з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення (відсутність нотаріального посвідчення або посвідчення особами, яке прирівнюється до нотаріального, складання заповіту представником, відсутність у тексті заповіту дати, місця його складання тощо).

Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо). Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.

Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 650/1252/17 (провадження № 61-18032св20).

Крім того, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду: від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 61-837св19).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, правильно застосувавши норми матеріального права, дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не доведено, що при посвідченні оспорюваного заповіту її батько - ОСОБА_4 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними та що у нього було відсутнє волевиявлення на вчинення спірного правочину, тоді як відповідно до вимог статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано доказів абсолютної неспроможності спадкодавця в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій. Сам по собі факт наявності у заповідача тяжкої хвороби не є достатнім доказом його неспроможності в межах, необхідних для волевиявлення і складення заповіту, та не спростовує презумпцію його психічного здоров`я.

Висновок експертизи від 30 жовтня 2019 року № 465 є повним, чітким та конкретним, експерти дослідили всі надані матеріали. Сумнівів у правильності висновку експертів не встановлено, ОСОБА_1 не довела, що висновок є недостатньо обґрунтований чи суперечить іншим матеріалам справи, чи істотно порушені норми процесуального права, які регламентують призначення і проведення експертизи.

Щодо посилання про те, що суд першої інстанції позбавив заявника можливості подати клопотання про призначення додаткової експертизи, так як у висновку експертів очевидне неповне дослідження наданих обставин, то вони є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що вказане спростовується матеріалами справи, оскільки медична документація досліджена судовими експертами з наданням відповідних оцінок; обґрунтованих підстав для сумнівів щодо висновків проведеної експертизи позивачем не наводилось, тому у судів попередніх інстанцій не було підстав визнавати наявність дефектів висновку експертів (необґрунтованості, неповноти або його неясності) та вважати його неналежним доказом.

Крім того, ухвалою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи відмовлено. Зазначена ухвала мотивована тим, що посилання позивача в клопотанні не носять характер доказів на спростування висновків проведеної у справі експертизи. Суд першої інстанції встановив, що медична документація за цей період досліджувалась експертами.

Поданий ОСОБА_1 висновок фахівця від 02 грудня 2020 року № 11, не має значення для розгляду цієї справи на стадії касаційного оскарження судових рішень, оскільки відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У своїй касаційній скарзі заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 387/515/18, постановах Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 311/4089/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 229/1724/18, від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17.

Проте зазначена підстава касаційного оскарження не знайшла свого підтвердження, під час перегляду справи у межах доводів касаційної скарги позивача.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) вказав, що підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12, від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1531цс16 та у постанові Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 359/3849/14-ц (провадження № 61-5896св18).

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах, з огляду на те, що навпаки судами застосовані правові висновки, викладені у вказаних постановах.

У справі відсутній висновок про абсолютну неспроможність ОСОБА_4 у момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними, а навпаки висновком експертів підтверджено, що він на будь-який хронічний, стійкий психічний розлад не страждав, а на період укладання та підписання заповіту від 25 травня 2013 року ОСОБА_4 був здатний усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

У своїй касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 вказує на те, що суд першої інстанції розглянув справу без належного повідомлення сторони позивача про дату, час та місце розгляду справи, не звернув уваги на подане клопотання про оголошення перерви з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом.

Із матеріалів справи убачається, що 15 червня 2020 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подала клопотання про оголошення перерви у розгляді справи, призначеної на 16 червня 2020 року, з метою попередження розповсюдження захворюваності на гостру респіраторну інфекцію, спричинену коронавірусом.

16 червня 2020 року суд першої інстанції вважав за можливе розглядати справу, визнавши причини неявки сторони позивача у судове засідання неповажними. Суд відхилив посилання представника позивача на продовження дії карантину, оскільки розпорядженням голови Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2020 року визнано таким, що втратило чинність розпорядження від 17 березня 2020 року № 6-р/с (зі змінами від 27 березня 2929 року № 7-р/с, від 23 квітня 2020 року № 8-рС, від 08 травня 2020 року № 12-р/с) «Про тимчасові заходи, що спрямовані на запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19)». Враховуючи послаблення карантинних заходів, а також можливість позивача та її представника взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, суд відмовив у задоволенні клопотання про оголошення перерви у справі.

Суд касаційної вважає такий висновок апеляційного суду обґрунтованим, оскільки про день і час судового засідання сторони завчасно повідомлялися, оголошення про проведення судових засідань також розміщено на офіційному сайті «Судова влада України». Доказів неможливості явки до суду у зв`язку із встановленими карантинними обмеженнями, а саме: неможливістю дістатися до Малиновського районного суду м. Одеси, хворобливим станом здоров`я, чи з інших поважних причин, ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 суду не надали.

Із урахуванням наведених обставин, тривалості судового провадження, неодноразового відкладення розгляду справи, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справи в судовому засіданні 16 червня 2020 року за відсутності сторони позивача, оскільки їхня явка не була визнана судом обов`язковою, а саме по собі запровадження карантину не зупиняє роботи судів.

Крім того, представником ОСОБА_1 - ОСОБА_3 у клопотанні про оголошення перерви не зазначено, які саме обмеження запроваджені у зв`язку із введенням карантину перешкоджали їй взяти участь у судовому засіданні 16 червня 2020 року.

Підсумовуючи викладене, Верховний Суд виходить із того, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Отже, неявка учасника судового процесу у судове засідання, за умови належного повідомлення сторони про час і місце розгляду справи, не є підставою для скасування судового рішення, ухваленого за відсутності представника сторони спору.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 червня 2020 рокута постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

Г. І. Усик