Постанова

Іменем України

05 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 521/2699/14-ц

провадження № 61-50св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - П`ята Одеська державна нотаріальна контора,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 24 січня 2018 року у складі судді Гуревського В. К., постанову Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У березні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - П`ята Одеська державна нотаріальна контора, про поновлення строку позовної давності, визнання договору дарування удаваним та визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, витребування майна з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що з 02 квітня 1977 року по 06 січня 2000 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . Під час шлюбу 03 грудня 1992 року ОСОБА_2 за спільні сімейні кошти та в інтересах сім`ї купила у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , однак оформила купівлю-продаж квартири договором дарування. У 1992-2001 роках він працював у місті Братську Російської Федерації, періодично перебував у тривалих відрядженнях в Японії, а про укладення зазначеного правочину дізнався восени 1999 року і з того часу в судовому порядку намагався повернути собі у власність спірну квартиру в розмірі належної йому частки як таку, що придбана у шлюбі за спільні сімейні кошти. За договором купівлі-продажу від 11 листопада 2013 року ОСОБА_2 відчужила зазначену квартиру ОСОБА_4 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив:

- визнати недійсним (удаваним) договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 03 грудня 1992 року П`ятою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-12083;

- визнати дійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 03 грудня 1992 року П`ятою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-12083;

- визнати квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя - його і ОСОБА_2 ;

- витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на його користь 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ;

- поновити позовну давність для захисту порушеного права щодо оскарження договору дарування квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого 03 грудня 1992 року П`ятою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-12083.

Представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_6 заперечила проти позву та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на безпідставність заявлених вимог. Крім того, позивачем пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 24 січня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване недоведеністю позивачем тих обставин, що оспорюваний договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , приховував договір купівлі-продажу, тобто є удаваним правочином. Доводи позивача про передачу ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_3 за вказаним правочином не підтверджені доказами. Посилання позивача на те, що він працював за кордоном та не міг знати про те, яку саме угоду уклала 03 грудня 1992 року його колишня дружина, не заслуговують на увагу, оскільки ОСОБА_1 ще в 1999 році подав до суду позов до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя. Трудова діяльність за кордоном не перешкоджала ОСОБА_1 звернутися до суду з цим позовом, тому позовна давність пропущена ним без поважних причин. Позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння є похідними від інших заявлених вимог ОСОБА_1 , тому також не підлягають задоволенню.

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 24 січня 2018 року змінено, виключено з мотивувальної частини рішення обґрунтування відмови в задоволенні позову щодо пропуску позовної давності. В іншій частині рішення залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків. Встановивши, що позовні вимоги є недоведеними, та відмовляючи в задоволені позову по суті заявлених вимог, суд першої інстанції не врахував, що позовна давність може бути застосована лише до позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними. Наведене свідчить про те, що суд помилково відмовив у позові одночасно з двох правових підстав.

21 листопада 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 звернулася до апеляційного суду із заявою про виправлення описки в постанові Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року.

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2018 року заяву представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 задоволено. 1) Викладено передостанній абзац на першому аркуші постанови Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року у наступній редакції: «Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 24 січня 2018 року у задоволені позову відмовлено.». 2) Викладено дев`ятий абзац на третьому аркуші постанови Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року у наступній редакції: «Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права.». 3) В 12 абзаці 3 аркуша постанови Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року викладено речення з виправленою помилкою у прізвищі наступним чином: «Це було власне волевиявлення ОСОБА_3 і таким чином він з моральної точки зору бажав віддячити ОСОБА_2 за її безоплатну допомогу у працевлаштуванні, хоча про це вони з ОСОБА_2 ніколи не домовлялися.». 4) Викладено речення, яке міститься в останньому абзаці на третьому аркуші постанови Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року наступним змістом: «Також ОСОБА_3 під час розгляду позовів ОСОБА_1 щодо оскарження договору дарування спірної квартири, у поданій до суду заяві від 19 листопада 2002 року повідомив, що». 5) Виключено з останнього абзацу на п`ятому аркуші постанови Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року слово господарський. 6) В другому абзаці 6 аркуша постанови Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року вірно вважати слово - «застосувавши».

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

18 грудня 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 24 січня 2018 року, постанову Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів і не дали належної мотивованої оцінки показанням свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , а також всім аргументам, наведеним учасниками справи. В заяві від 19 листопада 2002 року ОСОБА_3 визнав факт продажу спірної квартири за 35 000 карбованців, факт знайомства у 1992 році з родиною ОСОБА_1 через оголошення в газеті про продаж цієї квартири, а ОСОБА_2 , надаючи пояснення в іншій справі, визнала факт надання послуг ОСОБА_3 та укладення саме договору купівлі-продажу. Суди не звернули уваги на те, що вказані обставини є безспірними і не підлягають доказуванню, натомість послалися на інші заяви ОСОБА_3 , які складені після заяви від 19 листопада 2002 року, а також пояснення представника відповідачів - ОСОБА_6 , які є суперечливими. Спірна квартира придбана під час шлюбу, тому належить йому та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. Оскільки ОСОБА_2 відчужила вказану квартиру з порушенням його права як співвласника квартири, то вона підлягає витребуванню у ОСОБА_4 з підстав, передбачених статтями 387 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

У лютому 2019 року представник ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - ОСОБА_6 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Судуу складі судді Касаційного цивільного суду від 10 січня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Малиновського районного суду міста Одеси.

31 січня 2019 року справа № 521/2699/14-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ». Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 02 квітня 1977 року по 06 січня 2000 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Жовтневого районного суду міста Одеси від 06 січня 2000 року.

03 грудня 1992 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір, за умовами якого ОСОБА_3 подарував, а ОСОБА_2 прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1 . Договір посвідчено П`ятою Одеською державною нотаріальною конторою та зареєстровано в реєстрі за № 2-12083.

Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання вказаного договору удаваним, ОСОБА_1 посилався на те, що 03 грудня 1992 року ОСОБА_2 за спільні сімейні кошти та в інтересах сім`ї купила у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 , однак оформила купівлю-продаж квартири договором дарування.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у статті 16 ЦК України.

Таким способом може бути, зокрема визнання правочину недійсним (частина друга статті 16 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Оспорюваний договір дарування укладено 03 грудня 1992 року, тому правовідносини сторін регулюються нормами чинного на час укладення цього договору Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР).

Відповідно до частини першої статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.

Згідно зі статтею 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до частин першої, другої статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК Української РСР договір дарування на суму понад 500 карбованців, а при даруванні валютних цінностей - на суму понад 50 карбованців повинен бути нотаріально посвідчений. До договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 цього Кодексу.

Частиною першою статті 227 ЦК Української РСР передбачено, що договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу).

Згідно з частиною другою статті 58 ЦК Української РСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (стаття 235 ЦК України).

Судами також встановлено, що у провадженні Приморського районного суду міста Одеси перебувала цивільна справа № 2/1522/3159/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про визнання договору дарування квартири недійсним та визнання дійсним договору міни спірної квартири, предметом спору в якій був договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений 03 грудня 1992 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ,посвідчений 03 грудня 1992 року П`ятою Одеською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-12083.

Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 19 квітня 2012 року у справі № 2/1522/3159/11 в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. (т.1 а.с.31-32)

Ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 06 липня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Приморського районного суду міста Одеси від 19 квітня 2012 року - залишено без змін. У вказаній ухвалі апеляційним судом зазначено, що наявні в матеріалах справи заяви ОСОБА_3 піддають сумніву безоплатність договору дарування спірної квартири. Водночас належних та допустимих доказів на підтвердження того, яке майно було передане ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 , не надано. Тому правові підстави для визнання того, що між сторонами був укладений удаваний правочин дарування, який в дійсності був договором міни, відсутні.

В цій справі представник відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 - ОСОБА_6 посилалася на те, що ОСОБА_3 та ОСОБА_2 були знайомі задовго до укладення оскаржуваного договору дарування квартири і не були один для одного сторонніми особами. ОСОБА_2 допомогла ОСОБА_3 у працевлаштуванні на роботу на пасажирське судно і зробила це безкоштовно, не вимагаючи також ніякої взаємної послуги. Через деякий час, продовжуючи спілкуватися з ОСОБА_2 , дізнавшись, що вона має потребу у творчій майстерні, ОСОБА_3 з власної ініціативи запропонував ОСОБА_2 належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1 , оскільки сам мав інше житло, а квартира потребувала капітального ремонту і могла використовуватися під творчу майстерню. Це було власне волевиявлення ОСОБА_3 і він бажав таким чином віддячити ОСОБА_2 за її безплатну допомогу у працевлаштуванні, хоча про це вони з ОСОБА_2 ніколи не домовлялися. Більше того, ОСОБА_2 спочатку не хотіла приймати від нього такий дарунок і він доклав додаткових зусиль, щоб переконати її прийняти квартиру в дар, що це його власне бажання, і ОСОБА_2 перед ним нічим не зобов`язана. Спірна квартира йому також дісталася в дар, є фактично вільною і йому не потрібна.

Вищевказані доводи узгоджуються з обставинами, викладеними у письмовій заяві ОСОБА_3 від 04 липня 2012 року.

Також у заяві від 19 листопада 2002 року ОСОБА_3 повідомив, що восени 1992 року до нього звернулися ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з пропозицією купити його квартиру АДРЕСА_1 . До цього він не знав ані ОСОБА_1 , ані ОСОБА_2 . Під час оформлення угоди, ОСОБА_2 переконала його оформити договір дарування замість договору купівлі-продажу, оскільки угода дарування не обкладається податками і їй не доведеться пояснювати походження грошових коштів на купівлю квартири. Він погодився оформити договір дарування, хоча отримав від ОСОБА_2 35 000 карбованців за продаж їй спірної квартири.

В письмовій заяві від 26 липня 2003 року ОСОБА_3 пояснив підписання заяви від 19 листопада 2002 року наполегливим проханням ОСОБА_1 , який прийшов до його будинку і переконав, що це особисте прохання ОСОБА_2 . Він намагався зв`язатися з ОСОБА_2 , однак вона не відповідала на телефонні дзвінки. Через декілька місяців йому стало відомо, що ОСОБА_1 ввів його в оману і примусив підписати заяву, в якій зазначені неправдиві факти, що він до укладення договору дарування квартири не знав ОСОБА_2 і що він отримав гроші за продаж квартири, яку оформив договором дарування.

В письмовій заяві від 12 листопада 2009 року ОСОБА_3 підтвердив, що дійсно у 1992 році він саме подарував ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , про що неодноразово усно заявляв у суді, і категорично заперечував, що під час укладення ним оспорюваного договору дарування був присутнім ОСОБА_12 , якого ОСОБА_1 представив як свідка вказаної угоди, що є неправдою.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким по суті заявлених вимог погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами ту обставину, що оскаржуваний договір дарування квартири укладений як удавана угода, що приховує іншу угоду - договір купівлі-продажу. Зокрема, як правильно зазначив місцевий суд, позивач не надав доказів на підтвердження передачі ОСОБА_2 грошових коштів ОСОБА_3 за вказаним правочином.

Встановивши, що спірна квартира була набута ОСОБА_2 під час шлюбу в дар, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що вимоги позивача про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання цієї квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підлягають задоволенню.

Оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_4 на його користь 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 є похідними від вимог про визнання договору дарування удаваним, визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя, то вони також не підлягають задоволенню.

З огляду на викладене місцевий суд, з яким по суті заявлених вимог погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовуОСОБА_1 у зв`язку з його недоведеністю.

Доводи касаційної скарги про те, що в заяві від 19 листопада 2002 року ОСОБА_3 визнав факт продажу спірної квартири за 35 000 карбованців, факт знайомства у 1992 році з родиною ОСОБА_1 через оголошення в газеті про продаж цієї квартири, а ОСОБА_2 , надаючи пояснення в іншій справі, визнала факт надання послуг ОСОБА_3 та укладення саме договору купівлі-продажу, не заслуговують на увагу, оскільки спростовуються вищенаведеними матеріалами справи, категорично заперечувалися відповідачами під час розгляду цієї справи і суперечать іншим доказам у справі, зокрема заявам ОСОБА_3 від 26 липня 2003 року, від 12 листопада 2009 року, від 04 липня 2012 року.

Ці доводи заявника зводяться до переоцінки доказів та обставин справи, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

За наведених обставин аргументи заявника про безспірність факту укладення між відповідачами договору купівлі-продажу є неспроможними.

Зважаючи на те, що наявність правовідносин, які виникають з правочинів, для яких законом установлено письмову форму, не можуть підтверджуватися показаннями свідків, місцевий суд обґрунтовано виходив з того, що показання свідка ОСОБА_8 та ОСОБА_1 , допитаного як свідка, не можуть бути прийняті як докази укладення між відповідачами саме договору купівлі-продажу. При цьому в рішенні місцевого суду наведено показання як зазначених свідків, так і свідків ОСОБА_13 (дружини ОСОБА_3 ) та ОСОБА_9 (сестри ОСОБА_1 ). Тому посилання заявника на те, що суди не дали належної мотивованої оцінки показанням свідків, є безпідставним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та спростував відповідними висновками.

Згідно з частиною другою статті 80 ЦПК України питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

21 листопада 2018 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_6 звернулася до Апеляційного суду Одеської області із заявою про виправлення описки в постанові від 30 жовтня 2018 року.

Відповідно до частин першої, другої статті 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала. За ініціативою суду питання про внесення виправлень вирішується в судовому засіданні за участю учасників справи, проте їхня неявка не перешкоджає розгляду питання про внесення виправлень.

Дослідивши постанову Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року, суд апеляційної інстанції встановив, що в ній допущені описки, які викладені заявником у заяві, у зв`язку з чим дійшов правильного висновку про їх виправлення.

За таких обставин вимога касаційної скарги про скасування ухвали Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2018 року не підлягає задоволенню. Крім того, касаційна скарга ОСОБА_1 не містить доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції про необхідність внесення виправлень в постанову від 30 жовтня 2018 року.

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення судів першої (у незміненій частині) та апеляційної інстанцій відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 24 січня 2018 року у незміненій після апеляційного перегляду частині, постанову Апеляційного суду Одеської області від 30 жовтня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 27 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов